Гійом Аполлінер

Гійом Аполлінер (фр. Guillaume Apollinaire; справжнє ім'я — Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Вонж-Костровицький, 1880—1918) — французький поет польського походження, художник, критик.

Творчий дебют Гійома Аполлінера відбувся на початку 20 століття. Його перші, доволі традиційні, поетичні спроби («Рейнські вірші») були навіяні любовними захопленнями під час мандрівки Німеччиною в 1901—1902 роках. Зв'язок із романтичною і символістською традицією тут посилюється глибоким емоційним сприйняттям німецького фольклору й образів романтичної поезії, засвоєнням тем і ритмів німецької народної пісні («Дзвони», «Ніч на Рейні»). Відчуваються у творчості Аполлінера й слов'янські джерела, яким поет завжди надавав великого значення. Використовуючи образ Лорелеї, створений К. Брентано і підхоплений іншими німецькими романтиками, в тому числі Генріхом Гейне, поет посилює його виразність, драматизує вірш, надає йому динамізму.

Апполінер проголосив XX ст. початком нової ери в історії людства й культури, що вимагала й нової свідомості — «дослідження і пошуку істини». Він утверджував новаторські принципи: повернення до природи, однак не «копіювання» її, поетику «здивування», звільнення духу мистецтва від усіляких обмежень і канонів, поєднання об'єктивного і суб'єктивного, епосу і лірики, міфу і сучасності. Поезія письменника стала втіленням суперечливого і бурхливого життя епохи, пізнання якого, на думку митця, повинно йти різними напрямками. Сам Апполінер умів знаходити різні художні рішення, використовуючи естетику кубістів і проголошуючи новий засіб відтворення дійсності — сюрреалізм, створюючи епічні хроніки і задушевні ліричні вірші, вивчаючи традицію і шукаючи «нових шляхів у Невідоме». Розмаїття підходів дало можливість поетові максимально «наблизитися до життя й свідомості людини», показавши багатство і складність їхніх проявів.

Апполінер (Вільгельм-Альберт-Володимир-Олександр-Аполлінарій Костровицький) народився 26 серпня 1880 р. в Римі. Його мати, Ангеліка Костровицька, була дочкою польського емігранта Михайла-Аполлінарія Костровицького, колишнього штабс-капітана російської армії, який емігрував до Італії після поразки польського повстання 1863 р. Батьком майбутнього поета був італійський офіцер Франческо Д'Аспермон. До дев'яти років Апполінер жив в Італії, наступні десять — переважно в Монако, Ніцці, Каннах. У 1899 р. Костровицькі поселилися в Парижі. Правове становище поета тривалий час було невизначеним. У реєстраційних книгах він записувався то як «італієць», то як «росіянин», то як «поляк»; французьке громадянство отримав лише в 1916 р.

У Парижі Апполінеру жилося важко, він перебивався випадковими заробітками, нарешті влаштувався вчителем у заможну родину і виїхав з нею за кордон. Нові враження сприяли виявленню художнього таланту Апполінера — цим псевдонімом з 1902 р. він став підписувати свої поезії. Уже ранні твори письменника («Хвора осінь», «Рейнська осінь», «Дзвони», «Циганка» та ін.) засвідчили його неабиякі поетичні здібності. Поєднавши досягнення фольклору, французької поезії XIX ст., німецьких романтиків і новітні форми, Апполінер змусив звучати вірш по-новому — свіжо та невимушено. Вражає життєвість і людяність відтворених ситуацій і почуттів. Емоційно і схвильовано він пише «про звичайних людей з їхніми буденними радощами та драмами».

Юний поет зрідка публікувався в періодиці, перша його збірка віршів «Бестіарій» («Le Bestiaire ou Cortege d'Orphee») була видана лише в 1911 p. мізерним накладом — 120 примірників. Підзаголовок збірки — «Кортеж Орфея», тобто почет диких звірів, що покірно йшли за давньогрецьким співцем. Уся творчість Апполінера — своєрідний клич Орфея, спроможний, як він сподівався, приборкати «звірів сучасності» — війну, насильство, розбрат — і перетворити таємниці буття на справжнє життя людського духу. У 1900-х роках письменник захопився живописом, зокрема кубізмом, який спонукав його шукати нові форми в поезії. Апполінер затоваришував з П. Пікассо. Їхня дружба мала великий вплив на кожного з них. Пікассо у своєму живописі частково відмовлявся від зображення навколишньої дійсності, намагаючись втілити «чисту лірику», авторське самовираження, найтонші відтінки людських почуттів, а Апполінера цікавила «простота ліній», «загальний малюнок» твору, безпосередність виражальних засобів, що експресивно діють на читача. Крім того, його приваблювала творчість кубістів як своєрідний «орфізм», «ліризм», спроможний сформувати новий художній світ «з нічого» — завдяки лише творчому акту. Услід за кубістами він шукав новаторських форм у літературі. У футуризмі його цікавила можливість необмежених експериментів у галузі мови, жанрів, стилю тощо. Проте основним внеском Апполінера у розвиток поезії стали не окремі експерименти, а загальне вміння об'єднати розрізнені доти елементи — фантастику та сатиру, героїку та інтимність, перетворити вузьку обмежену прозу у складну і неоднозначну лірику, а однотемну поезію — у твір, однаково відкритий і трагічному, і комічному, і ліричному, багатотемний, як саме життя. У творчості Апполінера народився новий «поетичний реалізм», про який В. Незвал писав: «У поезії Апполінера кожний вірш є самостійною темою серед більш широких тематичних комплексів, що, в свою чергу, породжують нові теми, підпорядковані головній, ледве накресленій. Поезія зобов'язана Апполінеру виникненням нового ліризму, якого не знав ніхто до нього, навіть Вітмен».

Французький поет називав своє мистецтво «новим реалізмом», «надреалізмом», «сюрреалізмом». Термін «сюрреалізм» уперше прозвучав у 1917 р. з вуст Апполінера і визначив появу нової модерністської течії. Для поета сюрреалізм був перш за все засобом пізнання «не снів, не марень, а реальності» (на відміну від символізму), однак пізнання, глибшого за просте відтворення життя (на відміну від реалістів). У сюрреалізмі він бачив «вихідну точку для вияву нового духу». Апполінер закликав поетів бути Ікарами, провідниками суспільства, йти попереду нього. На його думку, поет має боротися зі старими поетичними штампами, творити «несподіване», експериментувати. Поезія — своєрідне «здивування» від сприйняття життя та людини, шукання нових, незвичних форм відображення буття. «Коли людина захотіла відтворити ходьбу, вона винайшла колесо, яке зовсім не схоже на ногу, тобто вона вчинила по-сюрреалістському, сама того не усвідомлюючи», — писав Апполінер.

Однак, хоча Апполінер і стояв біля витоків сюрреалізму, його творчість набагато ширша і багатогранніша за естетичну програму сюрреалістів (як і кубістів). У своєму ставленні до реальності він не виходив з простого, прямого заперечення дійсності. За словами В. Незвала, «Апполінер визначив поетичний процес, який за допомогою синтезу серйозного і смішного перетворює дійсність, що сприймається, на дійсність вищого порядку... Його вірші ніколи не були фантазією, повітряними кульками, відірваними від землі... Це не медитації, хоча в них і відчувається думка... не казкова розповідь, хоча нерідко вони виростають із легенди, вони ніколи не були тільки піснями — від цього їх рятує багатство зримого змісту...». Таким чином, творчість Апполінера, яка синтезувала різні начала, відкрила для французької і світової літератури безліч шляхів для розвитку в тих чи інших напрямках.

Крім того, Апполінер, на відміну від інших сюрреалістів, намагався створити образи, які б не просто дивували читачів своєю незвичайністю. Усі дивовижні авторські асоціації поєднуються у нього саме в цілісний, місткий художній образ, що сприяє глибшому, емоційнішому пізнанню світу. Як один із найвідважніших експериментаторів у поезії, він намагався уникнути зайвої декоративності, штучності естетичних спроб. Кожне слово, кожна лінія літер, кожний малюнок його віршів мають певний зміст, який вкладає у них митець, запрошуючи читачів до емоційного розвитку теми в їхній свідомості та підсвідомості. «Приголомшливий» образ мав за мету викликати відповідну реакцію «здивування» (surprise), а звідси — своєрідний «діалог між поетом і людством». На відміну від деяких сюрреалістів, образи яких залишалися «непрочитаними», Апполінер завжди шукав відгомін у серцях тих, для кого писав. Однак визначеність авторської думки не означала художньої спрощеності.

Багатозначність сміливих аполлінерівських образів свідчить про багатогранність його духовного життя і необхідність пошуку різних шляхів до його осмислення.

Апполінер був поетом із сміливою вдачею, сильною волею і прагненням відчути життя в усіх його виявах. Він писав: «Ні, не треба шукати суму у моїй поезії, а лише саме життя, постійну, усвідомлену волю до життя, до пізнання, до бачення, до знання і вираження цього знання».