Природа у поезії м. Вінграновського Вінграновський Микола

Найбільше з прочитаних поезій М. Вінграновського мені сподобався вірш «Ходімте в сад...». Поет не просто описує природу рідного краю, а використовує такі метафори та образи, які по-справжньому вражають, дивують і надовго залишаються в пам'яті. Сонне волосся ночі, згорблений чумацький небопад, жовті кулачки груші — які прекрасні образи, які яскраві! Після прочитання цієї поезії я довго думав, що ж потрібно, щоб так описувати природу. По-перше, безумовно, людина повинна мати талант. До того ж талант особливий. Мені здається, що вміти бачити не менш важливо, ніж вміти висловлювати побачене. Тож спостережливість, відкритість до прекрасного та дивного навколо тебе — обов'язкові риси, які повинна мати творча людина. Необхідна і фантазія, щоб створити такі оригінальні, незвичайні образи, і володіння словом, поетична техніка... Я довго розмірковував над питанням, що ж особливого у поезіях М. Вінграновського. Чому вони так хвилюють читача? Чому вони такі живі і життєві? І нарешті зрозумів! Для того, щоб описувати природу за допомогою поезії, необхідно не стільки бачити природу і знати мову, треба... любити! Саме любов до природи, любов до слова робить твори літератури вічними і сповнює їх почуттями! Коли мені відкрилася ця проста істина, поетичні твори Миколи Вінграновського заграли ще яскравішими барвами образів та почуттів. «Смачного сонця лагідні жовточки...» Хіба могла створити такий рядок людина, яка не була до останньої струнки своєї душі налаштована на резонанс із природою? Звісно, ні. Виходить, саме любов до рідної природи дає натхнення поетам зображувати її так яскраво, по-своєму, оригінально. Саме в особливому ставленні до навколишнього світу і полягає неповторність поетичного світу М. Вінграновського! А ще я подумав, що любов до рідної землі не тільки допомагає поетам створювати вірші, а художникам — малювати пейзажі, а й допомагає людям жити легко і натхненно, ніби писати поему свого життя... Природа додає нам наснаги і гармонії, заспокоює і звеселяє. Тож дивуймося красі природи і черпаймо звідти нові сили для наших життєвих звершень!

Храм природи (за віршем м. Вінграновського "Грім")

Микола Вінграновський порадував наймолодших своїх читачів збірками «Андрійко - говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Ластівка біля вікна» та іншими дивовижними поезіями. У віршах поет багато уваги приділив зображенню природи. Він захоплюється її чаром, красою, таємничістю. У вірші «Грім» письменник відтворює фантастичні картини: Грім жив у хмарі, і з гори Він бачив, хто що хоче: Налив грозою грім яри, Умив озерам очі. Ми бачимо, що образ грому в постійному русі, в змінах. Він «натрусив зі сливи слив», вирішив допомогти груші. Незважаючи на похмурість, грім підкорює щедрістю та добрим настроєм. Його, наче живу істоту, хвилюють турботи дерев: І дядько-грім сказав собі: «Потрушу я грушу, Бо небеса вже голубі Я покидати мушу». Поет відкриває красу природного явища, що входить несподівано в нашу свідомість. Не такими вже й страшними здаються громовиці, бо приносять стільки корисного на землю. Після грози, рясного дощу оновлюється все живе, Творчість Миколи Вінграновського невичерпна. Вона — храм людського духу й краси природи, де затишно кожному, хто любить справжню поезію.