9 Oхорона праці

9.1. Законодавча база охорони праці

Основою законодавства України з охорони праці є Конституція України, яка гарантує її громадянам право на працю і безпеку праці, а також система законодавчих актів України, спрямованих на реалізацію конституційного права.

Основними законодавчими актами цієї системи є:

• Закон України „Про охорону праці”, прийнятий Верховною Радою і затверджений Президентом України 21.11.2002 р. №229-IV;

• Кодекс законів про працю України;

• Закон України „Про загальнообов’язкове державне соціальне страхуван­ня від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”

Законодавчу базу охорони праці доповнюють державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці – це стандарти, правила, норми, положення, статути, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання усіма установами і працівниками України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору.

9.1.1. Закон України „Про охорону праці”

Закон України „Про охорону праці”, виданий в новій редакції, складається з преамбули, 9 розділів і 44 статей. Зазначимо деякі важливі статті, занотовані в Законі.

Так, в розділі 1 „Загальні положення” ст. 1 відзначається, що охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактич­них заходів і засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатність людини у процесі трудової діяльності.

В ст. 4 Закону висвітлені основні положення державної політики в галузі охорони праці, які базуються на принципах [1]:

• пріоритету життя і здоров’я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

• підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництва, технології та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

• комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі загально­державної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки і техніки та охорони довкілля;

• соціального захисту працівників, повного відшкодування втрат особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

• встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств і суб’єктів підприємницької діяльності;

• адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров’я та психічного стану;

• використання економічних методів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

• інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки з питань охорони праці;

• забезпечення координаційної діяльності органів державної влади, установ, об’єднань громадян, що розв’язують проблеми охорони праці, а також проведення консультацій між роботодавцями та працівниками, між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці;

• використання світового досвіду з організації роботи щодо покращення умов праці.

У розділ ІІ „Гарантії прав громадян на охорону праці” висвітлюються: права на охорону праці під час укладання трудового договору; права працівників на охорону праці під час роботи; права працівників на пільги й компенсації за важкі та шкідливі умови праці; права працівників на відшкоду­вання роботодавцем втрат у разі ушкодження здоров’я працівників, або у разі їх смерті. В законі передбачено відшкодування моральних збитків. У законі є статті про охорону праці жінок, неповнолітніх та інвалідів.

В розділі ІІІ „Організація охорони праці на виробництві” – в статті 13 відзна­чається про обов’язкове створення органів управління охороною праці на підприємстві для здійснення керівництва, нагляду та навчання із питань охорони праці. В статті 14 вказуються обов’язки, працівника щодо дотримування вимог нормативно-правових актів з охорони праці. Стаття 15 Закону висві­тлює основні принципи створення служби охорони праці на підприємстві залежно від кількості працівників. В статті 18 йдеться про обов’язки навчання та інструктаж з охорони праці, в статті 19 вказуються джерела та розміри фінансування охорони праці. Для підприємств, незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять не менше 0,5 відсотка від суми реалізованої продукції. На підприємствах, що утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбачаються в державному або місцевих бюджетах і становлять не менше 0,2 відсотка від фонду оплати праці. Стаття 21 Закону відзначає, що кожне будівництво, реконструкція, технічне переоснащення виробничих об’єктів, впровадження нових технологій не може бути дозволене без попередньої експертизи робочого проекту, або робочої документації на їх відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці. Статті 22 і 23 зобов’язують роботодавця розслідувати нещасні випадки, професійні захворювання та аварії, що сталися на підприємстві (установі), здійснювати їх облік, звітувати про стан охорони праці перед Фондом соціального страхування від нещасних випадків та іншими органами державного контролю за охороною праці.

Розділ IV – „Економічне стимулювання охорони праці” стаття 25 передбачає економічне стимулювання тим працівникам, які проявили активність та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці на підприємстві, установі тощо. В статті 26 Закону передбачається відшкодування юридичним, фізичним особам і державі збитків, завданих порушенням вимог з охорони праці.

В розділі V – „Нормативно-правові акти з охорони праці” – в статті 27 дається перелік документів з нормативно-правових актів, зокрема: правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші докумен­ти, обов’язкові для виконання. Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню умов праці, але не рідше одного разу на 10 років.

Розділ VІ – „Державне управління охороною праці” дає перелік органів державного управління охороною праці: Кабінет Міністрів, Державний комітет з нагляду за охороною праці України, міністерства та держкомітети, а також місцева держадміністрація, місцеві ради народних депутатів, та визначає їх компетенцію.

В розділі VІІ – „Державний нагляд і громадський контроль за охороною праці” – в ст. 38 дається перелік державних органів, що наглядають за дотриму­ванням законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці.

В статтях 39, 40, 41 і 42 висвітлюються права та відповідальність посадових осіб спеціально установленого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці, спеціальний їх захист; права та обов’язки професійних спілок, які здійснюють громадський контроль; права та обов’язки уповноважених осіб, найнятих працівниками підприємства (установи) для контролю охорони праці.

В розділі VІІІ – „Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці” – в статтях 43 і 44 розглядаються штрафні санкції до юридичних і фізичних осіб, які використовують найману працю, з вини яких відбулося порушення норматив­но-правових актів з охорони праці. Максимальний розмір штрафу не може перевищувати 5-ти відсотків місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю. У випадку несплати штрафу юридичними чи фізичними особами ,їм нараховується на суму штрафу пеня у розмірі 2-х відсотків за кожний день протермінування.

За порушення законів з охорони праці, створення перешкод органам державного та громадського контролю за охороною праці винні особи притягуються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, або кримінальної відповідальності згідно з чинним законом.

В розділі ІХ – „Прикінцеві положення” ‑ вказуються терміни введення в життя даного закону, його фінансування та інші організаційні заходи.