11. Школи у вивченні менеджменту.

Школа наукового управління (1885 - 1920) пов'язана з роботами Ф. Тейлора, Френка та Лілії Гілбрет, Генрі Гантта. Творці школи вважали, що, використовуючи спостереження, виміри, логіку й аналіз, можна удосконалити багато операцій ручної праці. Ще на початку минулого століття Емерсон, зокрема, розробив свої знамениті 12 принципів управління, які не втратили свого значення і до сьогодення:

1. Чітко визначена мета як вихідний пункт управління.

2. Здоровий глузд,

3. Компетентна консультація професіоналів та вдосконалення процессу управління на основі їх рекомендацій.

4. Дисципліна,

5. Справедливе ставлення до персоналу.

6. Швидкий, надійний, точний, повний і постійний облік.

7. Диспетчерування

8. Hорми і розрахунки, що сприяють пошуку та реалізації резервів.

9. Hормалізація умов праці, тобто те, чим займається сучасна ергономіка.

10. Hормування операцій шляхом стандартизації способів їх виконання, регламентування часу.

11. Стандартні письмові інструкції.

12. Винагорода і продуктивність.

Адміністративна (класична) школа в управлінні.

Представники класичної (1920 - 1950) школи, а саме - А. Файоль, Л. Урвік, Дж. Муні, мали безпосередній досвід роботи як керівників вищої ланки управління у великому бізнесі. Їхньою головною турботою булла ефективність щодо роботи всієї організації.

А. Файоль сформулював 14 принципів управління:

1Поділ праці

2Повноваження і відповідальність.

3Дисципліна.

4Єдиноначальність.

5Єдність напрямку.

6Підпорядкованість особистих інтересів загальним.

7Винагорода персоналу.

8Централізація.

9Скалярний ланцюг ( або ієрархія підпорядкування)

10Порядок. Місце – для усього й усе - на своєму місці.

11Справедливість – сполучення доброти і правосуддя.

12Стабільність робочого місця для персоналу.

13Ініціатива. Означає розробку плану і забезпечення його успішної реалізації.

14Корпоративний дух. Союз – це сила, а вона є результатом гармонії персоналу.

3. Школа людських стосунків і поведінкові науки: загальна

характеристика.

Найбільший внесок у розвиток школи людських стосунків (1930 - 1950) внесли два

вчені - Мері Паркер Фоллет і Елтон Мейо. Експерименти Е. Мейо відкрили новий напрямок у теорії управління. Він знайшов, що чітко розроблені робочі операції і хороша заробітна плата не завжди вели до підвищення продуктивності праці.

Основна мета школи – підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів. Головний постулат складався в тім, що правильне застосування науки про поведінку завжди буде сприяти підвищенню ефективності і працівника, і організації. Однак у деяких ситуаціях даний підхід виявлявся неспроможним.

12. Сучасні підходи в менеджменті.

У сучасній теорії менеджменту існують три основні підходи: процесійний, системний та ситуаційний. Процесійний підхід розглядає менеджмент як процес безперервних взаємопов’язаних дій або функцій. Загальна сума всіх функцій управління є процесом управління. При системному підході використовується теорія систем у менеджменті, тобто вивчення складного через пошук простого. Для об’єкта управління як системи основними складовими елементами можуть бути цілі, структури, завдання, технології і люди. Ситуаційний підхід вивчає розв’язання окремих управлінських ситуацій, тобто конкретного набору обставин, які впливають на організацію протягом певного часу з метою найбільш ефективного досягнення нею цілей.

У свій час відома теоретик менеджменту француженка Марі Паркет Фоллет (1868 – 1933) з приводу ситуаційного підходу вважала, що менеджер повинен виходити із ситуації і керувати відповідно до того, що вона диктує, а не що написано у функціональному приписі.

Процесний підхід. Управління розглядають як процес взаємопов’язаних дій по досягненню цілей за допомогою інших людей – не одноразова дія, а серія безперервних, взаємопов’язаних дій, які називаються управлінськими функціями. Кожна функція також є процес, оскільки складається з серії взаємопов’язаних дій. Таким чином, процес управління (за процесним підходом) є сума функцій по управлінню певним об’єктом. Виникає потреба в інформації та своєчасному контролю управлінських дій (що забезпечується двома зв’язуючими процесами (комунікації та прийняття рішень)): локальне і глобальне планування дій управління (функція планування); розширення мотивації врахування нелінійних зв’язків між якістю праці і винагородою (функції організація та мотивація); розвиток арсеналу винагород (функція мотивації); соціальна зацікавленість (функція мотивація); контроль уведення стандартів та вимірювання і порівняння досягнень (функція контролю). Системний підхід (СП) – це спосіб мислення стосовно організації і управління, що дозволяє керівнику побачити організацію в єдності її частин, що нерозривно переплітаються із зовнішнім світом.

Основною концепцією СП до організації і управління як процесу є взаємозв’язок частин чи підсистем підприємства. Такий підхід передбачає встановлення цілей і зосередження уваги на побудові цілого, на відміну від побудови компонентів чи підсистем. У його основі лежить принцип розгляду проблем як єдиного цілого, як системи.

Сутність СП дозволяє зрозуміти, що система – це не тільки сума складових її елементів, а щось більше: організована сума складових її елементів. Тому, розглядаючи будь-який об’єкт як систему, необхідно враховувати і вивчати зв’язки між елементами, вплив елементів один на одного, складні залежності всередині системи, а також системи із ЗС.

Ситуаційний підхід. Ситуаційний підхід розширив практичне застосування теорії систем, визначивши основні зовнішні та внутрішні змінні, які впливають на організацію. Враховує імовірність обставин. Центральним елементом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, які значно впливають на організацію в даний конкретний момент. Ситуаційний підхід можна уявити як процес, що складається з 4 основних етапів:

      керівник має розумітися на ефективному професійному управлінні (знати процес управління, системний аналіз, методи планування та контролю, кількісні та інші підходи);

      керівник має знати сильні та слабкі сторони управлінських концепцій та методик і передбачати вірогідні наслідки їх застосування;

      керівник повинен уміти правильно інтерпретувати ситуацію, виявляти найбільш важливі в даній ситуації фактори та визначати, який вірогідний ефект може дати змін однієї або кількох змінних;

      керівник повинен уміти пов’язати конкретні прийоми управління з особливостями ситуації, що склалася, забезпечуючи найбільш ефективну діяльність підприємства.