Природно-ресурсний потенціал
Рис. 3.1 Склад природно-ресурсного потенціалу
В свою чергу природні ресурси - це тіла і сили природи, які на певному рівні розвитку продуктивних сил і вивченості можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства у формі безпосередньої участі в матеріальній діяльності. Придатні для використання, але при наявному рівні вивченості території ще не досліджені ресурси мають назву потенціальних природних ресурсів. Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структуру природно-ресурсного потенціалу (рис. 3.2).
Структура природно-ресурсного потенціалу
Територіальна
Функціональна
Компонентна
Організаційна
Характеризує внутрішні та міжвидові
співвідношення природних ресурсів
(земельних, водних, лісових тощо)
Відображає вплив природних ресурсів
на формування спеціалізації території
Характеризує різні форми просторової
дислокації природно – ресурсних
комплексів
Відображає можливості відтворення та
ефективної експлуатації природних
ресурсів
Рис. 3.2 Структура природно - ресурсного потенціалу
Природні умови і ресурси істотно впливають на особливості і засади територіальної організації виробництва. Природні умови (клімат, рельєф, географічне положення) можуть в одному випадку гальмувати розвиток суспільного виробництва (розвиток сільського господарства в Сахарі, транспорту в гірських районах) та вважатись несприятливими, а в іншому - створювати додаткові умови для прогресу: достатнє зволоження, достатня річна кількість опадів, сума додатних температур, родючість ґрунту.
Наявність тих або інших природних ресурсів (лісових, водних, земельних, рекреаційних), а також корисних копалин може бути стимулом, поштовхом до розвитку економіки країни. Інше питання - як країна тим ресурсом порядкуватиме. В залежності від кількості природних ресурсів і їх використання країни поділяються на гри групи:
країни, які багаті на природні ресурси, але нераціонально їх використовують;
країни, які багаті на природні ресурси і раціонально їх використовують;
країни, які ніколи не вирізнялися наявністю природних ресурсів на своїй території.
Країни, які входять до першої групи, як правило, продаватимуть сировину, ціни на яку на світовому ринку постійно знижуються через перевищення пропозиції над попитом, а також через дедалі ширше впровадження матеріалозберігаючих технологій. Це простіший спосіб одержати прибуток, який перетворить цю країну на країну, що розвивається, оскільки багатство за рахунок природних ресурсів розбещує і дає змогу жити без надмірних зусиль. Так, в колишньому СРСР у 80-ті рр. за експорт енергоносіїв протягом 5 років отримали понад 200 млрд. доларів США. Тільки незначна частина цих коштів пішла на модернізацію виробництва. Більша частина була витрачена на розвиток військово-промислового комплексу, на придбання товарів широкого вжитку, продуктів харчування, позичена у вигляді довгострокового кредиту так званим "дружнім країнам".
Якщо розвиток країни передбачається коштом однієї добувної галузі, то такий шлях називається монокультурним. Наприклад, чільним експортним товаром є: мідь для Чилі (46%), Замбії (87%), Заїру (48%); боксити для Ямайки (57%), Суринаму (56%), залізна руда для Мавританії (83%), нафта для Венесуели, Брунею, Іраку.
Іншим шляхом ідуть країни, які мають природні ресурси та вміють їх використовувати для вдосконалення власної економіки. За приклад можуть служити Кувейт, Бахрейн, Саудівська Аравія, ОАЕ. Джерелом їх процвітання стали родовища нафти і природного газу. Тепер там розвиваються і інші галузі промисловості, такі як, нафтопереробна, металургійна, хімічна. Ці країни мають чималі кошти і вкладають їх в економіку інших держав, купують нерухомість по всьому світу.
Основним природним ресурсом Швеції та Фінляндії є ліс. Завдяки йому ці країни стали провідними експортерами паперу, картону і інших продуктів переробки деревини. Для країн, які входять до третьої групи, саме відсутність природних ресурсів стало тим фактором, що стимулював потужний розвиток переробної промисловості. Японію, що входить сюди, почали називати "переробним комплексом". Маючи лише 5% необхідних природних ресурсів і завозячи 95%, країна лідирує у виплавці сталі і кольорових металів з їх подальшим експортом, в експорті продукції машинобудування, лісової, хімічної промисловості. У 70-х рр. прагнучи зменшити залежність японської економіки від імпорту ресурсів, вчені почали розробляти менш енерго- та матеріаломісткі технології.
Класифікація галузей народного господарства за ступенем залежності від природних ресурсів. Природні умови та ресурси мають істотний вплив на галузеву структуру народного господарства країни та види виробництва, що залежать від природних умов. За ступенем залежності галузі можна класифікувати на ті, для яких природні ресурси мають:
вирішальний вплив;
значний вплив;
незначний вплив (рис. 3.3).
Першість деяких країн у забезпеченні природними ресурсами ще не свідчить про високий рівень їх економічного розвитку (Росія, Китай, Бразилія). За внутрішнім валовим продуктом на душу населення вони посідають 57, 102 та 35 місця у світі. А Японія не має природних ресурсів, але входить до "Великої Сімки".
Ступінь залежності виробництва від
природних ресурсів
Вирішальний
Значний
Незначний
Сільське
господарство,
лісове
господарство,
рибне
господарство,
гірничодобувна
промисловість,
виробництво
калійних добрив,
суднобудування,
рекреаційне
господарство
Чорна металургія,
теплоенергетика,
виробництво
синтетичного
каучуку, лляних
тканин, цукрова
промисловість,
овочево-консервна,
промисловість
будматеріалів
Машинобудування,
текстильна,
швейна,
взуттєва, атомна
енергетика, освіта,
наука, культура,
транспорт
Рис. 3.3 Ступінь залежності розміщення галузей народного господарства від природних ресурсів
Нерідко обсяги запасів природних ресурсів ще не свідчать про високу якість. Так, за забезпеченістю чорним і бурим вугіллям у світі лідирують США, Австралія, ФРН, Росія, а у перерахунку на умовне паливо (1 кг при спалюванні виділяє 7000ккал тепла) лідирують США, Китай, Росія, Індія. Це свідчить, що при оцінці запасів ресурсів слід враховувати не тільки їх фізичні обсяги, але й якість. Природно, що у кращих умовах перебувають країни, які мають запаси ресурсів менші, але вищої якості, їм не треба витрачати додаткові кошти на видобуток, транспортування і переробку. Водночас і відходів, що забруднюють навколишнє середовище, залишається менше.
Така сама тенденція зберігається і щодо нафти та природного газу. Лідери серед запасів і видобутку цих ресурсів різні. Показовим також є аналіз глибини переробки нафтової сировини та відсоток виходу світлих продуктів, бо й це залежить від рівня розвитку економіки. І в цьому -- поруч із структурною перебудовою економіки й запровадженням енергозберігаючих технологій також один із шляхів виходу України з економічної кризи.
Зовсім інша картина складається серед країн, які виділяються виробництвом сталі і чавуну. Лідери у цій галузі, за винятком США та Китаю, не мають значних запасів руд, вугілля й електроенергії.
Наявність або брак певних природних умов або ресурсів до певної міри диктує розміщення продуктивних сил на території. Інколи, через зміну природних умов, доводиться перерозподіляти продуктивні сили на території. За приклад можуть правити наслідки "парникового ефекту". При потеплінні очікується загальне підвищення вологості та збільшення опадів у Європі, а це, насамперед, може відбитись на роботі ГЕС. Оскільки численні малі річки стануть повноводні, треба подумати про ширше впровадження малої енергетики.
На ТЕС і АЕС поверхневі конденсатори охолоджують за допомогою великої кількості води, яка при підвищенні температури повітря потепліє, а це збільшить витрати охолоджуючої води та енергії на її подачу.
Істотно зростає споживання енергії у виробництвах, які вимагають створення контрольованої атмосфери штучного клімату. Це — точна механіка, комп'ютерна техніка, біологічне виробництво. За деякими даними на вентилювання і кондиціювання у промисловості на кінець 2010р. витрачатиметься 40% електроенергії.
Кількісна і якісна оцінка природних ресурсів. Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає її адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки:
- технологічна (виробнича)
- економічна
При технологічній оцінці вивчається ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Переважно вона здійснюється перед економічною.
Економічна оцінка природних ресурсів -- це грошове вираження господарської цінності природних благ, яке визначають за ефективністю їх відтворення (охорони та відтворення економічних систем, експлуатації та переробки природної речовини). Це є необхідний етап для забезпечення ефективного використання природних ресурсів. Показники економічної оцінки повинні бути насамперед порівняльними.
О. Мінц пропонує при економічній оцінці природних ресурсів враховувати вплив територіальних відмінностей у природних властивостях цих ресурсів та їхніх джерел на продуктивність суспільної праці. Нерівномірність їх просторового розподілу потребує врахування різниці в обсягах ресурсів оцінюваних об'єктів. Критерієм оцінки пропонується вважати порівняльну економічну ефективність використання певного джерела ресурсів або територіального їх поєднання. Відмінності в ефективності виражаються в диференційованих сумарних затратах живої та уречевленої праці. Враховуючи це, показниками економічної оцінки повинні бути собівартість, яка характеризує поточні витрати і питомі капіталовкладення, що виражають величину одноразових витрат. Залежно від практичних запитів доцільно виробити кілька критеріїв економічної оцінки:
поелементна оцінка окремих джерел природних ресурсів;
оцінка територіальних поєднань різних природних ресурсів;
оцінка природних умов життя або виробництва.
Послідовники академіка С. Струмиліна оцінку природних ресурсів пов'язують із витратами на їх освоєння і відтворення. Ряд учених, і серед них Л.Канторович, В.Нємчинов, М.Федоренко вважають, що показниками економічної оцінки природних ресурсів є диференційована рента, диференційований дохід, валова продукція, тобто ефект від експлуатації ресурсів. В свою чергу, М.Некрасов стверджує, що для економічної оцінки природних ресурсів, окремих їх видів найрезультативнішим слід вважати метод витрат. Під останнім розуміють величину граничних, з погляду народного господарства витрат на одиницю приросту продукції в певному районі на певному відрізку часу. Критерієм оцінки кожного виду ресурсу є сукупний ефект від певного джерела ресурсів, який залежить від різниці між кінцевими і прямими витратами на приріст виробництва продукції в розрахунку на одиницю відповідного природного ресурсу.
На основі узагальнення існуючих підходів до економічної оцінки природних ресурсів, Є.Качан пропонує класифікувати їх на шість груп:
затратний підхід передбачає оцінку за величиною затрат на видобуток, освоєння, використання ресурсів. Цей метод має досить серйозну ваду, оскільки ресурс кращої якості і доступніший при розробці дістає нижчу оцінку при значно вищій його споживчій вартості. Тому здійснена за його допомогою економічна оцінка ресурсу не стимулює раціонального природокористування;
результативний підхід — за його допомогою здійснюють економічну оцінку лише ресурсів, які дають дохід, котрий є грошовим вираженням первинної продукції від експлуатації природного ресурсу. Однак не для кожного виду ресурсу можна визначити вартість первинної продукції. Разом з тим невикористаний ресурс може бути використаним, а при певних умовах може стати дефіцитним;
затратно-ресурсний підхід - ґрунтується на поєднанні затрат на освоєння природних ресурсів і доходу від їх використання;
рентний підхід - підхід, при якому природний ресурс може оцінюватися двома способами. По-перше, за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві. По-друге, за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування. Розрізняють витрати на запобігання забруднення, які здійснюються заради зменшення шкідливих викидів (будівництво очисних споруд). А також виділяють витрати на компенсацію збитків, які оцінюються через не доотримування національного доходу, додаткові витрати з соціальних доходів тощо. На сьогоднішній день рентний підхід вважається найдоцільнішим; - відтворювальний підхід (новий) - економічна оцінка при цьому є сукупністю затрат на відтворення ресурсу на певній території. Однак перспективна дефіцитність певного ресурсу може призвести до надмірного завищення оцінки;
- монопольно-відомчий підхід є різновидом затратного. Розміри платежів повинні відповідати фінансовим витратам спеціалізованих установ з управління природними ресурсами.
Для розміщення галузей господарства велике значення мають кількісні параметри певного виду ресурсу, тобто його запаси. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяються на групи:
балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічним умовам експлуатації;
позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно.
До позабалансових відносять ресурси, що характеризуються малою потужністю запасів, низьким вмістом цінного компоненту, складними умовами експлуатації.
При визначенні запасів корисних копалин враховують потужність пластів або рідких тіл, їх протяжність або глибину залягання, вміст корисного компоненту та інші специфічні показники. В геології виділяють чотири категорії запасів корисних копалин:
- А - докладно розвідані та вивчені; - В і С1 - розвідані менш докладно;
- С2 - оцінені попередньо і приблизно.
Водночас, коли йдеться про геологічну розвідку нових територій, вирізняють прогнозні запаси для оцінки потенційних ресурсів. Запаси корисних копалин за категоріями А, В, С1, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси. До промислових запасів відносять вивчені та розвідані запаси, експлуатація яких за даних умов забезпечує достатню рентабельність виробництва. Гірничорудні підприємства будують при наявності запасів мінеральних ресурсів категорії А, В, С1.
Класифікація природних ресурсів. Класифікація природних ресурсів залежить від обраної мети. Природні ресурси поділяють на:
мінеральні, до яких зараховуються корисні копалини та мінерально-будівельна сировина. Мінеральні ресурси поділяють на паливні, рудні та нерудні;
земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також типи господарського використання земель: рілля, сіножаті і пасовища, ліси і чагарники, малопродуктивні землі тощо;
водні - підрозділяються на води Світового океану та води суходолу, які складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота, льодовики) і підземних вод (ґрунтові та артезіанські);
біологічні ресурси включають рослинний і тваринний світи;
ресурси Світового океану - перебувають у воді у розчиненому стані, на морському дні й під ним у товщі земної кори;
рекреаційні, котрі включають природнокліматичні, бальнеологічні та заповідні;
кліматичні і космічні, до яких зараховується сонячна енергія, енергія вітру, внутрішнє
тепло Землі, енергія хвиль тощо. За ступенем вичерпності природні ресурси поділяють на вичерпні і невичерпні. В свою чергу вичерпні поділяють на відновні і невідновні. До невичерпних природних ресурсів відносять: сонячна енергія, внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, води. До вичерпних відновних природних ресурсів належать грунти, рослинний та тваринний світ, атмосферне повітря, вода.
До невідновних відносять корисні копалини і мінерально-будівельна сировина. Період їх відновлення у земній корі налічує десятки і сотні мільйонів років, що неспівмірно з життям людини. Крім того, у найближчому майбутньому повністю вичерпається багато розвіданих запасів корисних копалин (олово, вольфрам, ртуть, сурма, азбест, цинк, нафта) (рис. 3.5).
В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого і невиробничого, промислового та сільськогосподарського, галузевого і міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення. Сучасний етап розвитку цивілізації характеризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат, рельєф частіше розглядаються як природний ресурс, ніж природні умови для життєдіяльності людини.
Треба розрізняти такі поняття: мінеральні ресурси, природні ресурси, сировина і корисні копалини.
Мінеральні ресурси це сукупність запасів корисних копалин у надрах Землі (району, країни, регіону, планети), придатних для використання у різних галузях господарства.
Корисні копалини - це мінеральні утворення в земній корі з певним хімічним складом і фізичними властивостями, які використовуються людиною у господарській діяльності.
Ресурсозбереження, як головний напрямок використання природно-ресурсного потенціалу. Ресурсозбереження це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Можна виділити основні стратегічні напрями ресурсозбереження:
комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;
впровадження ресурсозберігаючої техніки та технології;
широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини;
стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпрацьованих кар'єрів тощо;
ефективне регулювання лісокористування, активне лісовідновлення;
збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об'єктів.
Комплексний розвиток усіх напрямків ресурсозбереження дасть змогу сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на економічному використанні наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі.
Комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів дає змогу збільшити кількість промислової сировини. Масштаби видобутку і переробки сировини й палива досягають таких розмірів, що навіть порівняно незначний вміст тих чи інших компонентів відіграє велику економічну роль. Наприклад, у кольоровій металургії поряд з міддю вилучають цінні компоненти і на їх основі виробляють додатково понад 20 видів продукції. При цьому вартість міді набагато нижча, ніж компонентів, що вилучають при її виплавленні. Комплексне використання сировини дає можливість у кольоровій металургії одержати майже 40 елементів у вигляді металів високої чистоти та організувати промислове виробництво багатьох необхідних видів продукції. Рівень комплексного використання сировини нині характеризує загальний технічний прогрес у промисловості. Впровадження найдосконаліших технологій дало змогу в алюмінієвій промисловості розгорнути виробництво цементу й содових продуктів.
Дуже актуальним є використання відходів у електроенергетиці, де використовується низькосортне вугілля, торф. Так, електростанція потужністю 2-2.5 млн. кВт, яка споживає вугілля зольністю 20%, щороку видає золи майже 100 млн. м3, для складування якої потрібна площа 150 га. Економічно доцільним і технічно мотивованим є додавання золи і шлаків до розчинів при виготовленні асфальтобетону, а також для виробництва цегли, цементу, корисних наповнювачів.
Не менш важливим напрямком економії природних ресурсів є впровадження ресурсозберігаючої техніки та технологій. Зниження матеріале- та енергомісткості виробництва рівнозначне зростанню виробництва промислової продукції при тій самій кількості використаних сировини і палива.
Вичерпання ряду високорентабельних родовищ металів і проблема охорони навколишнього середовища висунули найважливішу проблему використання вторинних ресурсів, завдяки чому знижуються не тільки витрати енергії на їх вилучення та переробку, а й промислові викиди в атмосферу і гідросферу. Відомо, що кожна тонна металу, виплавленого з лому, обходиться у 20 разів дешевше, ніж із залізної руди. При цьому викиди в атмосферу зменшуються на 86%, а у гідросферу - на 76%, а обсяг відходів на 97%. При виплавленні алюмінію з лому електроенергії витрачається у 23 рази, а палива - в 7.4 рази менше. Повна утилізація і переробка відходів чорної металургії можуть дати економію, рівнозначну вартості залізної руди, що видобувається в Україні.
Впровадження нових технологій і використання вторинної сировини в паперовій промисловості дасть змогу не тільки збільшити випуск та асортимент продукції, а й зберегти тисячі гектарів лісу. Слід зазначити, що вихід паперу з 1 м3 деревини в Україні нижчий, ніж у високо розвинутих країнах ринкової економіки.
Територіальний аналіз і функціональне зонування території. Перед тим, як розмістити підприємство, виробничий комплекс, галузь або населений пункт, треба здійснити аналіз території гаданого розміщення. Територіальний аналіз робиться на рівні усієї країни або на рівні окремих регіонів за галузевим чи, власне, територіальним принципом. Відповідно до цього спеціальні урядові органи, науково-дослідні установи або інші наукові групи складають схеми розміщення продуктивних сил. В Україні це робить Рада з вивчення продуктивних сил.
Схеми поділяються на загальні, галузеві і регіональні. Загальні схеми відбивають стратегічні напрями у розміщенні продуктивних сил країни; вони сполучають докупи інтереси розвитку галузей та регіонів. Загальні схеми дають можливість розрахувати ефект від розміщення виробництва у масштабі всієї країни. Галузеві схеми спираються на аналіз ефективності розміщення окремих галузей народного господарства. Регіональні схеми охоплюють території великих економічних районів, промислових і сільськогосподарських зон, ТВК, адміністративних районів, міських поселень. Особливу роль серед регіональних схем відіграє так зване районне планування, схеми, і проекти якого охоплюють порівняно невелику, але економічно цілісну територію. В Україні такою територією є група адміністративних районів, тобто частина області. За умов жорсткого соціально-економічного планування це є частиною довготермінових планів, реалізація яких передбачена законом. За умов ринкової економіки аналіз території дає індикативне планування.
Планування - це специфічна управлінська діяльність з визначення цілей та шляхів їх досягнення. Найбільшого поширення набуло індикативне планування. Вперше ідею індикативного планування висвітив К.Лапдауер у книзі "Теорія національного економічного планування", яка вийшла в 1944р. Суть цього планування полягає в тому, що уряд впливає на розвиток національної економіки не шляхом вказівок і затвердження директивних обов'язкових завдань для товаровиробництва, а за допомогою координації виробників і забезпечення їх інформацією.
Потреба застосування державного індикативного планування виникла на певному етапі розвитку товарного виробництва, коли ринковий механізм почав втрачати здатність утримувати процеси відтворення у раціональних межах і забезпечувати стабільний пропорційний характер розвитку економіки. Індикативна форма планування увійшла в світову господарську практику у зв'язку з економічною кризою 1929-1933рр. як засіб, за допомогою якого можна запобігти виникненню в економіці кризових явищ.
Перші плани на макрорівні мали обмежений характер і охоплювали переважно бюджетно-податкову політику. Зводилися до складання національних бюджетів. З розвитком сфери макроекономічного планування функція розробки планів перейшла від фінансових органів до спеціально створених для цього планових структур.
У кожній країні організація індикативного планування має свої особливості. У державному планово-економічному регулюванні СІЛА перше місце належить бюджетному плануванню і Федеральній резервній системі, яка виконує функції центрального банку. Плануванням на мікрорівні займається Національна планова рада. Вже у 70-ті рр. XX ст. в усіх ланках державного апарату США налічувалось понад 20 тис. професійних планувальників, з яких 56%- працювали на місцевому рівні, 23% - на регіональному, 13% - на рівні штатів, 8% - у федеральних відомствах.
В Японії створено цілісну мережу урядових і незалежних органів, які складають національні плани, плани комплексного розвитку країни, що охоплюють великі регіони і префектури: Економічна консультативна рада, Консультативна рада планування комплексного розвитку території, Управління економічного планування. Починаючи з 1955р. і досі в країні постійно розробляють перспективні плани для вирішення основних проблем економічного розвитку.
В Україні індикативне планування було запроваджене у 1993р. В індикативному плануванні пріоритетні напрямки розвитку мають максимальну державну підтримку. Схема планування являє собою оцінку території за низкою ознак, які треба враховувати для визначення ефективності будівництва і функціонування об'єкта.
Аналіз території повинен починатися з її функціонального зонування. Територія району ділиться на зони, що вирізняються якоюсь специфікою за природними, економічними і соціальними параметрами. Особлива увага приділяється вивченню зон господарського тяжіння щонайбільших, найбільших, великих та середніх міст. У зв'язку з цим робиться розрахунок вантажно- і пасажиропотоків між центрами тяжіння і формуються три концентраційних пояси: безпосереднього тяжіння, формуючого впливу та економічного впливу.
Перший пояс - це приміська зона радіусом у межах 1.5 годинної доступності від центру міста, вона характеризується масовими поїздками населення на роботу до міста. Водночас у цій зоні розташовуються філії промислових підприємств, які є у місті, складські приміщення. Промисловість ніби переміщується з центру міста до периферії. Але у ряді випадків приміська зона є місцем активної житлової забудови, де забезпечені прошарки населення прагнуть селитися "поближче до природи". У процесі субурбанізації приміські пояси можуть мати вищі темпи господарського розвитку порівняно з центром міста.
Зона формуючого впливу має радіус доступності 2-3 години. Тут розташовуються підприємства, які виробляють для міста продукцію, що швидко псується: молокозаводи, м'ясокомбінати, птахофабрики. Тут же можуть розташовуватись рекреаційні заклади: санаторії, будинки відпочинку, кемпінги. Масові поїздки здійснюються лише з культурно-побутовою метою до міста або рекреаційною метою - з міста (особливо у вихідні).
Зона економічного впливу має радіус доступності 3-4 години і більше. Масові поїздки мешканців усередині цього поясу не характерні; переважають ділові поїздки і вантажопотоки І виробничого призначення.
Потім визначаються зони позагосподарського тяжінням великих міст. Це спеціалізовані території: лісові масиви, місця видобутку корисних копалин, райони екстенсивного сільського, господарства, курортні зони. У цих зонах головна увага | приділяється аналізу факторів спеціалізації для прогнозування варіантів подальшого розвитку території.
Функціональне зонування території дозволяє визначити ділянки, найбільш придатні для промислового і житлового будівництва, сільськогосподарського виробництва, організації масового відпочинку. Воно виявляє шляхи оптимізації виробничої і соціальної інфраструктури. Зонування полегшує визначення можливостей комплексотворення, налагодження вигідних внутрішньо-регіональних господарських зв'язків між підприємствами, раціонального використання трудових і природних ресурсів.
Після проведення функціонального зонування території здійснюється аналіз її ресурсно-економічного потенціалу. Він поділяється на три блоки: аналіз природних умов та ресурсів, аналіз демографічного потенціалу, економічний аналіз.
Аналіз природно-ресурсного потенціалу включає вивчення: геологічної будови і корисних копалин, гідрологічних умов (поверхневі і підземні води), геоморфологічних умов (форми поверхні, величина схилів), кліматичних умов (сонячна радіація, температура, опади, вологість, вітер), ґрунтово-рослинний покрив, тваринний світ, екологічні особливості.