35. Екзистенціалізм як філософія людського існування

Екзистенціалізм (лат. existetia — існування), або філософія існування,— одне з найбільш впливових і розповсюджених напрямків сучасної філософії. З'явився він період між двома світовими війнами (1918 - 1939), що охопили велика частина Старого і Нового Світла. Це був час осмислення пережитих втрат і розчарувань, час передчуття нових, ще більш страшних потрясінь, час кардинальних переоцінок колишніх ідеалів і формування нових. Якщо атмосфера початку ХХ століття ще залишав місце для вишуканих почуттів, перейнятих світлим сумом, за яких криється надія на краще, то війна 1914-1918 років показала людству реальність кінця цивілізації. Немов із глибин первісної свідомості назовні вирвалися самі темні сторони людської натури: жорстокість, прагнення до переваги, знищенню. Були відкинуті християнські цінності, що культивувалися протягом багатьох тисячоріч. У Німеччині, Італії й Іспанії зароджувалися і стрімко йшли до влади фашистські режими, що спираються на низинні і тваринні інстинкти людей. Самітність, індивідуалізм, утрата почуття причетності що відбуває, неприкаяність - от головні риси менталітету тієї епохи. Саме в цей час формується екзистенціалізм- одне із самих ірраціональних і песимістичних філософських плинів, у якому, як у дзеркалі, відбилося загальне світовідчування людей тієї епохи.  Як духовний плин екзистенціалізм проіснував з 20-х по 70-і роки ХХ століття і був представлений численними навчаннями і школами. Родоначальниками цього філософського напрямку є Мартін Хайдеггер, Ясперс, Жан Поль Сартр, Габриель Марсель, Альбер Камю. Найбільший вплив зробили на екзистенціалістів роботи Кьеркегора і Ницше. Філософи-екзистенціалісти часто прибігали до викладу своїх ідей у власне-літературній формі (романи, есе, п'єси), хоча їм не була далека і визначена філософська методологія - так, усі вони в більшому або меншому ступені спираються на феноменологію Э.Гуссерля. Розрізняють релігійний екзистенціалізм (К. Ясперс, Г. Марсель, Н.А. Бердяєв, Л. Тичин) і атеїстичний (М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю).  Екзистенціалізм відштовхується від найбільш типових форм радикального розчарування в історії, що приводять до тлумачення сучасного суспільства як періоду кризи цивілізації, кризи розуму і кризи гуманності. Але екзистенціалізм не виступає як захисника й оправдателя цієї кризи. Навпроти, він протестує проти капітуляції особистості перед цією кризою. Екзистенціалісти вважають, що катастрофічні події новітньої історії знайшли нестійкість, крихкість не тільки індивідуального, але і всякого людського буття. Індивідові, щоб устояти в цьому світі, необхідно насамперед розібратися зі своїм власним внутрішнім світом, оцінити свої можливості і здібності. Центральним поняттям навчання є экзистенція — людське існування як нерозчленована цілісність об'єкта і суб'єкта. Осягаючи себе як экзистенцію, особистість знаходить волю, що є вибір самої себе, своєї сутності. Вибір волі накладає на індивіда відповідальність за все, що проісходить у світі. Переважним об'єктом філософського осмислення в екзистенціалізмі виступає буття індивідуальності, зміст, знання, цінності, що утворять "життєвий світ" особистості. Життєвий світ - це не фрагмент предметного матеріального світу, а світ духовності, суб'єктивності. Одна з головних установок екзистенціалізму - це протиставлення соціального й індивідуального буття, радикальної розірваності цих двох сфер людського буття. Людина не визначається ніякою сутністю: ні природою, ні суспільством, ні власною сутністю людини. Має значення тільки його існування. Основна установка екзистенціалізму - існування передує сутності, тобто людина спочатку існує, з'являється у світі, діє в ньому, а вуж потім визначається як особистість. По екзистенціалізму, людина - це тимчасова, кінцева істота, призначена до смерті. Представлення про смерті як самоочевидній, абсолютній границі будь-яких людських починань займає в екзистенціалізмі таке ж місце, як і релігія, хоча більшість представників цієї філософії не пропонують людині ніякої потойбічної перспективи. Екзистенціалісти вважають, що людина не повинна тікати від свідомості своєї смертності, а тому високо цінувати всі те, що нагадує індивідові про суєтність його практичних починань. Цей мотив яскраво виражений у екзистенціалистському навчанні про "прикордонні ситуації" - граничних життєвих обставинах, у яких постійно попадає людська особистість. І головна "прикордонна ситуація" - це ситуація перед особою смерті, "ніщо", "бути або не бути" - у секулярної різновиду екзистенціалізму або перед світом трансценденції - Бога - у релігійному різновиді екзистенціалізму.  Прикордонні ситуації ставлять людину перед необхідністю вибору. Людина постійно повинна вибирати ту або іншу форму свого поводження, орієнтуватися на ті або інші цінності й ідеали. Для релігійного екзистенціалізму головний момент вибору "за" або "проти" Бога. "За" - виходить, шлях віри, любові, смиренності. У результаті людини чекає нескінченне блаженство. "Проти" - означає зречення від Бога, чревате божественною карою. У секулярного різновиду екзистенціалізму головний момент вибору зв'язаний з формою самореалізації особистості. Це самореалізація визначається фактом випадковості людського буття, його занедбаністю в цей світ. Занедбаність означає, що людина ніким не створений, не створений. Він з'являється у світі з волі случаючи, і йому не на що обпертися.  Джерела екзистенціалізму як особливого навчання виявляються у творчості Серена Кьеркегора (1813-1855) — датському релігійному філософові. Він уперше протиставив гегельянській "системі" внутрішнє життя людини — "екзистенцію", що непроникна для думок і завжди вислизає від її розуміння за допомогою абстракцій. Звідси робиться висновок про принципову незастосовність наукового методу в самопізнанні людини. Воно може здійснитися тільки лише в результаті переходу д "самому себе" як унікальній істоті і відмовлення від предметного буття - "несправжнього існування" людини.  У роботах німецьких філософів Мартіна Хайдеггера (1889-1976) і Карла Ясперса (1883-1969) екзистенціалізм остаточно оформився як філософське навчання.  Причину "несправжнього" розуміння буття Хайдеггер бачить в абсолютизації одного з моментів часу — сьогодення (вульгарний час). Сьогодення — це приреченість віщаючи, а речі заслоняють людини від його екзистенції і він стає річчю поряд з іншими. Зосередженість на майбутньому дає особистості справжнє існування, тому що він усвідомлює свою кінцівку, спрямованість до смерті.  А.Камю (1913-1960)— яскравий публіцист і письменник, що відводив етичним проблемам центральне місце у своїй творчості. Згідно Камю, досвід людського існування, що завершується смертю, приводить мислячу особистість до відкриття "абсурду" свого існування (кінцева правда). Однак ця істина повинна будити в душі мужнє достоїнство і прагнення продовжувати жити усупереч всесвітньому "хаосові". Необхідність і постулати моральності улаштовуються в концепції боргу, заснованого на заповідях християнського милосердя.