Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
KKR_1-6.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
18.09.2019
Размер:
76.3 Кб
Скачать

Варіант 1

1

Цій війні, що ввійшла в історію під назвою Великої, передувало, як відомо, вбивство в червні 1914 р. сербським націоналістом у боснійській столиці Сараєво австро-угорського престолонаслідника ерцгерцога Франца-Фердинанда та його дружини (докладніше читайте у «ДТ», №29 ц.р.). Однак причини Великої війни були глобального характеру.

Для кожної країни існували певні причини для розв'язання Першої Світової Війни. В цілому, це були просто територіальні претензії та зазіхання. Безпосереднім приводом для війни стало вбивство 28 червня 1914 року в Сараєві австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда сербським студентом Гаврилом Принципом.

Велика Британія

Не могла пробачити Німеччині підтримку бурів в англо-бурській війні 1899—1902 рр.

Не мала наміру відчужено спостерігати за проникненням Німеччини в райони, які вважала «своїми»: Східну і Південно-західну Африку.

Вела проти Німеччини неоголошену економічну і торгову війну.

Вела активні військово-морські приготування на випадок агресивних дій з боку Німеччини.

Через потенційну німецьку загрозу відмовилася від традиційної для країни політики «блискучої ізоляції» і перейшла до політики утворення антинімецького блоку держав.

]Франція

Прагнула узяти реванш за поразку, нанесену їй Німеччиною у франко-пруській війні 1870 року.

Мала намір повернути Ельзас і Лотарингію, відокремлені від Франції в 1871 році.

Зазнавала збитків на своїх традиційних ринках збуту в конкуренції з німецькими товарами.

Російська імперія

Претендувала на вільний прохід свого флоту в Середземному морі, наполягала на ослабленні або перегляді в свою користь режиму контролю над протокою Дарданелли.

Розцінювала будівництво залізниці Берлін-Багдад (1898 рік) як недружній з боку Німеччини акт. При цьому, посилаючись на те, що це зазіхає на її права в Азії за російсько-британським договором 1907 року про розподіл сфер впливу в цьому регіоні.

Протидіяла австрійському і німецькому проникненню на Балкани

Наполягала на винятковому праві протекторату над всіма слов'янськими народами; підтримувала на Балканах антиавстрійськи і антитурецьки настроєних сербів і болгар.

Сербія

Новоутворена держава (повна незалежність з 1878 року) прагнула затвердитися на Балканах як лідер слов'янських народів півострова.

Планувала утворити Югославію, включивши в неї всіх слов'ян, що проживають на півдні Австро-Угорської імперії.

Неофіційно підтримувала націоналістичні організації, що боролися проти Австро-Угорщини і Туреччини.

Німеччина

Як нова динамічна імперія прагнула до військового, економічного і політичного лідерства на континенті.

Включившись в боротьбу за колонії тільки після 1871 року, претендувала на рівні права в колоніальних володіннях Англії, Франції, Бельгії, Нідерландів і Португалії. Виявляла особливу активність в отриманні ринків.

Кваліфікувала Антанту як угоду, що мала на меті підірвати могутність Німеччини.

Австро-Угорщина

Будучи багатонаціональною імперією, унаслідок міжнаціонального протистояння країна була постійним вогнищем нестабільності в Європі.

Прагнула утримати захоплені нею в 1908 році Боснію і Герцеговину.

Протидіяла Росії, що узяла на себе роль захисника всіх слов'ян на Балканах, і Сербії, що претендувала на роль об'єднувального центру південних слов'ян імперії.

Італія

Встановлення контролю над східним узбережжям Адріатичного моря (Далмація, Албанія тощо)

Приєднання Тіроля;

Повернення Савої та Ніци, що входили до Франції;

Загарбання Туніса та Східної Африки (Сомалі, Ефіопія, Кенія).

Характер та цілі війни

На початку XX ст. змінилося співвідношення сил на міжнародній арені. Розподіл сфер впливу, колоній, ринків збуту, що сфор¬мувався ще у XIX ст., не задовольняв найбільші імперіалі¬стичні держави. На початку XX ст. загострилися міжнаціональні та соціальні конфлікти. Крім того, розвиток мілітаризму спричинив створення нових, могутніших видів озброєння та засобів знищення людей. Він охопив усі сфери діяльності: економіку, політику, науку, ідеологію й тін. Отже, усі держави воюючих блоків вели несправедли¬ву, загарбницьку війну. Кожна з держав домагалася досяг¬нення тільки своїх власних цілей за рахунок інших країн. Німеччина розраховувала покласти край пануван¬ню Англії на морі, захопити колонії та ринки збуту інших європейських держав. Вона мала намір загарбати північно-східні райони Франції та Прибалтику, Крим, Приазов'я, Кавказ, що належали до Росії. Австро-Угорщина планувала захопити Сербію, зміцнити своє панування на Балканах, відібрати у Росії частину Польщі, Поділля й Волинь. Туреччина, яка вступила у війну на боці Німеччини восени 1914 p., мріяла захопити російське Закавказзя й поновити свій вплив на Балканах. Англія прагнула зберегти своє панування на морі, не втратити колонії. За вдалого розвитку подій вона охо¬че відібрала б у Туреччини Месопотамію й частину Ара¬війського півострова. Франція сподівалася повернути собі Ельзас та Ло¬тарингію, втрачені ще в ході франко-пруської війни, за¬хопити лівий берег Рейну й Саарський вугільний басейн. Царська Росія ставила на меті збереження свого впливу на Балканському півострові, оволодіння чорно¬морськими протоками Босфор та Дарданелли. Японія, оголосивши війну Німеччині 23 серпня 1914р., мала намір захопити території в Китаї та остро¬ви у Тихому океані.

УКРАЇНА В ПЕРШІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ (1914-1918 pp.) Наслідки Першої світової війни

Негативні · Розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти). · Значні людські втрати (понад 500 тис. загиблих). · Падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої — на 29 %, виплавка чавуну — на 32 %, сталі — на 33 % порівняно з 1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу. · Диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного виробництва, занепад цивільного виробництва). · Скорочення посівних площ (на 1,88 млн десятин), зменшення збору зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в містах, поява черг. · Скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7 % працездатного чоловічого населення). · Загострення соціальних проблем, перебої в роботі транспорту. · Посилення страйкової боротьби робітників (загальна кількість страйкуючих склала у 1914 р.— 30 тис. осіб, 1915 р.— 50 тис. осіб, 1916 p.— 200 тис. осіб) і виступів селян (протягом 1914—1916 pp.— 160 виступів). Позитивні · Зростання національної свідомості населення. · Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду. · Підняття «українського питання» на міжнародний рівень.

2

В кінці 20-х років Російська (з 1925 р. - Всесоюзна) компартія більшовиків взяла курс на будівництво "соціалізму в одній, окремо взятій країні", стала на шлях якнайшвидшого перетворення СРСР на сучасне мілітаризоване індустріальне су(їІільсгтУгрудіиІ927р.ХVз'їзд ВКП(б)  ухвалив генеральну лінію на прискорення індустріалізацію народного господарства. Розпочате першу п'ятирічку "розвитку народного господарства ва СРСР" (1928-1933). Відповідно п'ятирічного плану, УСРР отримувала 20 відсотків капіталовкладень, передбачених для фінансування індустріалізації СРСР. З 1500 нових промислових підприємств, що будувались в СРСР, 400 були в Україні, серед них такі гіганти, як Дніпрогес, "Запоріжсталь", "Криворіжсталь", "Азовсталь", "Дніпроалюмінійбуд", "Краммашбуд", ХТЗ. Серед реконструйованих були такі підприємства, як Луганський паровозобудівний завод та металургійні заводи в Дніпропетровську, Комунарську, Дніпродзержинську та Макіївці.

Господарство України за час першої п'ятирічки було повністю перепорядковане союзним органам влади, замість ринкових відносин створювалась командна децентралізована економіка. Торгівля була одержавлена. Українській промисловості з центру був нав'язаний надвисокий темп індустріалізації. Шалена гонка за індустріальними показниками привела до безладдя, марнотратства і частих аварій. Але цим явищам знайшли інше пояснення: "диверсії", "саботаж", "економічна контреволюція”. І, відповідно, репресії, репресії: "Шахтинська справа", справа Промпартії та ін.

Для досягнення значно збільшених Сталіним показників п'ятирічного плану  широко застосовувались методи позаекономічного примусу, різного роду "аврали". Разом з тим відбувалось постійне одурманювання трудящих мас сталінською пропагандою. Це призвело до справді непідробного ентузіазму широких верств робітничого класу. Водночас до тих, хто працював з меншим ентузіазмом, застосовувалися примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення  до обов'язків стали карними злочинами.

У другій і третій п'ятирічках УСРР отримала непропорційно малі капіталовкладення. У Москві було вирішено зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4,5 тис. заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933-1937), лише 100 були в Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше зменшилася. Акцент

робився тепер на видобуток сировини замість виробництва готової продукції. Шалені темпи будівництва нерідко супроводжувалися разючим безладдям.  Географічно промисловість в Україні пола розподілена  дуже нерівномірно. Якщо традиційні промислові райони Донбасу та Придніпров'я розвивалися, то Правобережжя перебувало, по суті, у застої.

Донбас став постачати вугілля насамперед для промисловості Центральної Росії. Українська металургія також продовжувала працювати переважно на машинобудування російських промислових центрів.

Встановлений в роки індустріалізації пріоритет виробництва засобів виробництва над виробництвом предметів споживання призвів до занепаду легкої та харчової промисловості і, як наслідок, до погіршення життєвого рівня. Так звана група "А" (виробництво засобів виробництва) спрямовувалась на забезпечення в основному власних потреб.

Важливим наслідком перших п'ятирічок була зростаюча урбанізація.

Наслідки індустріалізації для України були дуже неоднозначні. З одного боку, саме тоді був закладений фундамент тієї системи в економіці, яку сьогодні змушені демонтувати з надзвичайними труднощами. З іншого - Україна за показниками індустріального розвитку на той час зайняла чільне місце в Європі, наздогнавши Францію. У 1940 р. її промисловий потенціал у сім разів перевищував рівень 1913 р. УСРР перетворилася з аграрної в індустріально-аграрну республіку.

3

У ході перебудови, в умовах демонтажу адміністративно-командної системи, загострення політичної та економічної ситуації, посилювались тенденції до відокремлення республік від СРСР і утворення незалежних самостійних держав. Радянське керівництво, яке усе ще продовжувало спроби вирішити нові завдання старими методами, не змогло зупинити цей процес. Політична боротьба в країні посилилась.

Консервативні сили як у цілому в СРСР, так і в окремих республіках робили все можливе, щоб не допустити розвалу Радянського Союзу. Але вони не мали конструктивних програм, які змогли б забезпечити нормальний розвиток держави і тому не змогли зупинити національно-визвольний рух, що посилювався.

Гостра боротьба між консервативними і демократичними силами українського суспільства знайшла своє втілення в протистоянні між депутатами Верховної Ради України. Консерватори становили більшість в українському парламенті і були представлені в переважній більшості членами Компартії України. Демократична течія, яка об'єдналась у Народну Раду, була в абсолютній меншості. Протистояння між консерваторами і демократами дуже часто призводило до зриву засідань Верховної Ради, блокувало прийняття важливих, життєво необхідних рішень і законів.

Інколи, правда, спільну мову знаходили, особливо коли йшлося про державний статус республіки. Так, Декларація про державний суверенітет України була прийнята майже одноголосно. Але як тільки мова заходила про перехід від декларативних заяв до конкретних справ, українські комуністи- депутати перетворювались на дисциплінованих виразників волі КПРС і союзних структур влади.

У свою чергу, у Верховній Раді СРСР у 1990-1991 роках утворилась надзвичайно впливова депутатська група "Союз", яка об'єднала навколо себе всі консервативні сили (військово-промисловий комплекс, партійних чиновників, Селянський союз) і наполегливо відстоювала непорушність Радянського Союзу, згоджуючись хіба що на його "удосконалення".

Під тиском консервативних сил М.Горбачов запропонував винести на всенародний референдум питання про майбутнє країни. Питання було сформульоване таким чином: "Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних республік, як оновленої федерації рівноправних союзних республік, у якій повною мірою будуть гарантовані права і свободи людини будь-якої нації". Таке складне формулювання питання було, щонайменше, некоректним, тому що такі терміни, як "оновлена федерація", "гарантовані права і свободи" не мали юридичного змісту. Формулюючи таким чином питання, партапарат розраховував залучитися підтримкою більшості народу. Дійсно, хто не хоче жити в такій щасливій державі, де будуть гарантовані усі права і свободи, тим більше, що в той час переважна більшість населення не хотіла і боялась розвалу держави.

В таких умовах Леонід Макарович Кравчук запропонував паралельно з загальносоюзним референдумом провести в Україні свій референдум і виявити погляди українського населення щодо майбутньої єдиної союзної держави. Верховна Рада України підтримала ідею Кравчука і затвердила додаткове питання в такому вигляді: "Чи згодні ви з тим, що Україна повинна бути у складі Союзу радянських суверенних держав на основах Декларації про державний суверенітет України".

Референдум відбувся 17 березня 1991 року. Народ відповідав на обидва питання. Позитивну відповідь на питання союзного бюлетеня дали 70,2%, на питання республіканського - 80,2%. Відповідь "ні" - дали відповідно 28% і 18% тих, хто взяв участь у голосуванні.

Після референдуму почалися переговори керівників десяти республік, у тому числі і України, з президентом СРСР М.Горбачовим про зміст нового союзного договору. Горбачов, який намагався зберегти державну цілісність союзної держави, згоден був іти на серйозні компроміси, передаючи частину повноважень від союзного центру до республіканських міністерств і відомств. Але такий компроміс не влаштовував найбільш радикальні консервативні сили в центральних органах влади, і вони вирішили діяти.

Серпневі події в Москві зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР.

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла "Акт проголошення незалежності України", яким стверджувалося утворення незалежної самостійної української держави - України.

ЗО серпня 1991 року постановою Президії Верховної Ради була заборонена діяльність Комуністичної партії України. Після того як Верховний та Конституційний суди визнали непричетність Компартії України до серпневого заколоту, 5 жовтня 1993 року Міністерство юстиції відновило її діяльність.

1 грудня 1991 року в Україні було проведено Всеукраїнський референдум і відбулися вибори президента держави.. Результати референдуму були вражаючими: за незалежність України проголосувало 90,3% громадян, що взяли участь у референдумі і виборах першого президента незалежної України. Характерно, що за незалежність проголосували не тільки етнічні українці, а й представники інших народів, які проживали на той час в Україні.

Під час виборів президента з шести кандидатур громадяни переважною кількістю голосів (61,6%) обрали керівником Української держави Л.Кравчука. З 5 грудня 1991 р. Л.Кравчук приступив до виконання своїх обов'язків.

Акт проголошення незалежної України і його підтримка народом на референдумі означали, що Українська Радянська Соціалістична Республіка припинила своє існування, замість неї з'явилась нова самостійна держава - Україна. Український народ мирним, демократичним шляхом довів своє право жити вільно, розвивати свою економіку, політичну систему, мову, культуру.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз. ,' Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами. З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України". 11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу. Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято. Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.

Варіант 2

1

"Антанта" з французької мови перекладається, як ділова угода (полюбовне узгодження)

Період імперіалізму характеризувався  складанням двох військово-політичних блоків з причин існування загострень Англо-Німецьких, Франко-Німецьких, Російсько-Німецьких протиріч.

6 травня 1873 таємний договір між Росією та Німеччиною, а 6 червня 1873 таємний договір між Росією та Австро-Угорщиною. Цей союз трьох імператорів був спрямований проти Франції він проіснував до 1887 року. У 1891 між Росією та Францією підписується консультативний пакт. У1892 таємна військова конвенція. Англія дотримується політики "Блискуча ізоляція", ініціатор – лорд Солс Беррі. 1904 підписано Англо-Французське узгодження, за яким Англії надавалося права протекторату Єгипту, а Франції над територією Марокко. Липень 1905 таємний договір між Вільгельмом ІІ та Миколою ІІ про дружбу. У 1907 підписано Англо-Російський договір про розподіл територій Ірану. Утворюється нейтральна зона, Афганістан відходив до Англії. У 1915 Італія приєднується до Антанти.

1879 між Німеччиною та Австро-Угорщиною підписується договір, а у 1882 до них приєднується Італія, на умовах війни з Францією та Росією, але не з Англією.

Взагалі  Україна, як окрема держава, у планах агресорів не згадувалась. Вона розглядалась, як невід'ємна частка Росії, але були присутні гасла: "Незалежність для України", щоб перетягнути великі маси на свій бік.

 Австро-Угорщина та Німеччина  збільшили свій тиск на Балканські країни та Турцію. У 1911-1912 Італія захопила Тріполітанію та Кіренаїку у Туреччині.

Австро-Угорщина намагалась не тільки назавжди зберегти своє господство на Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, а й притязала на Волинь, та Подолля.

Німеччина планувала створення протектората над усією іншою теріторією України, тобто над Східною Україною (також претендувала на Прибалтику, Білорусь, Кавказ, щоб мати сухопутний торговий  шлях до Персії та Середньої Азії).

В основі зближення Росії та Франції лежали політичні та стратегічні інтереси.

Росія намагалась передвинути кордони до Карпат, захищаючися гаслом об,єднання "братів-русинів", тобто українців Східної Галичини та Північної Буковини.

Туреччина намагалась завоювати причорноморське узбережжя.

Румунія намагалась захопити Бессарабію та частину Буковини.

1 серпня 1914 почалась І світова війна. Воєнні дії йшли переважно на західноукраїнських землях. Трагізм ситуації полягав у тому, що на прикарпатському фронті галичанам протистояли їхні етнічні побратими – наддніпрянські українці та козаки кубанських полків.

Спочатку наступали російські війська Південно-західного фронту, які у серпні – вересні 1914 зайняли Східну Галичину та Північну Буковину. Тут на 450-кілометровому фронті від Івангорода до Кам'янця-Подільського розгорнулася одна з найбільших у І світовій війні Галицька битва за участю з обох боків 1 500 тис солдаті офіцерів, а також авіації, бронепоїздів, танків і навіть хімічної зброї. Вона почалася загальним наступом росіян 6 серпня, а вже 12 серпня вони захопили Тернопіль, 15 – Бучач, 22 – Чортків. І щойно 3 вересня 1914 російські війська вступили до Львова, 2 – 3 вересня відбулась битва при містечку Рави-Руської. З 16 вересня 1914 до 22 березня 1915 втримувалася фортеця Перемишль. 25 вересня битва на Ужоцькому перевалі, жовтень – на Верецькому. Жовтень-листопад 1914 наступ на Дрогобич, Стрій, Борислав.

До початку весни 1915 року російські війська вийшли на головні перевали Карпат, але далі не продвинулись, вони захопили Західну Галичину, Буковину, Північно-східну Словаччину, Закарпаття.

На окупованих територіях було створено генерал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який провадив політику репресій та переслідування проти українців.

Війна призвела до великих людських втрат, зниження життєвого рівню, до  господарчої кризи, ще більш загострила існуючі протиріччя, і наприкінці наштовхнула суспільство до нової революції.

2

У 30-х роках вся повнота влади в СРСР була сконцентрована у Москві. Національні республіки втратили, по суті, останні ознаки суверенності. В центрі і на місцях повними господарями стали партійно-бюрократичні апарати. Центральне місце у їх складі займали репресивні органи. В Радянській Україні репресивні органи активно діяли і в 20-х роках, а в 30-х вони значно зросли і незмірно розширили сфери свого впливу, поставивши під фактичний контроль усе суспільство.

З поверненням в Україну П. Постишева на чолі ДПУ знову став В.Балицький, відомий своїми жорстокими репресіями у минулому. Водночас було усунуто одного з ініціаторів політики "українізації" М.Скрипника. В Радянську Україну прибули тисячі російських функціонерів. У репресивний механізм було введено "удосконалення". 1934р. ДПУ об'єднують з наркоматом внутрішніх справ. Для здійснення репресивних позасудових заходів при наркоматі створено Особливу нараду, а за її зразком так звані "трійки" на місцях. У грудні 1934р. спеціальною постановою ЦВК СРСР для ведення справ з приводу так званих "терористичних актів" встановлювався термін 10 днів, відмінялася участь у справах прокурорів та адвокатів, право на помилування, вища міра покарання здійснювалась одразу після оголошення вироку. Склалася практика винесення вироку за списками.

Репресії тепер були спрямовані не лише на інтелігенцію, робітників, селян, а й на службовців, апаратних працівників, членів компартії, військових. Страхітливих рис набрали "чистки" партії. За звинуваченнями в націоналізмі Жертвами "чисток" стали понад 15 тис. відповідальних працівників. Між січнем 1933-го та січнем 1934 р. КП(б)У втратила близько 100 тис. членів. Майже всіх усунутих з посад розстрілювали або висилали. Навіть Л.Троцький визнавав, що "ніде репресії, чистки, приниження і взагалі всякого роду бюрократичне хуліганство не набрали таких страхітливих розмірів, як на Україні, у боротьбі з могутніми прихованими прагненнями українських мас до більшої свободи й незалежності".

Керівництво ЦК КП(б)У зробило спробу обмежити масштаби репресій, але цим лише накликало кару на себе. Спочатку був усунутий Постишев, і а Україну прибули 3 особистих представники Сталіна - В.Молотов, М.Єжов та М.Хрущов. Сталін прийняв рішення ліквідувати партійно-державне керівництво України. Було розкрито „Націоналістично-фашистську організацію України” на чолі з П.Любченком, Г.Гриньком та А.Хвилею. Наприкінці 1937 р. - на початку 1938 р. із 62 членів ЦК КП(б)У було репресовано 55, з 11 членів Політбюро вцілів лише один. Загинули всі 17 наркомів українського уряду. Репресій зазнали близько 37 відсотків членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чоловік.

У 1937 р. репресії вдарили по військових. Загинули командуючі військами Київського і Харківського військових округів, всі командири корпусів і половина командирів полків. Серед репресованих були відомі червоноармійські командири Й.Є.Якір, І.І.Гаркавий, Є.І.Ковтюх, Л.І.Федько, Д.А.Шмідт, Б.М.Думенко та ін. Загалом у Київському та Харківському військових округах тільки протягом червня 1937 - жовтня 1938 р. було безпідставно репресовано понад 150 чоловік командного складу вищого рангу.

В таких умовах 30 січня 1937 р. в Радянській Україні була прийнята Конституція Української РСР, до неї увійшли всі положення Конституції СРСР, прийнятої 5 грудня 1936 p., і лише побіжно відзначалися національні, господарські та культурно-побутові особливості республіки. Між проголошеними правами і реальністю була прірва. Реальна практика тоталітаризму сталінщини перекреслювала демократичність Конституції.

Конституція УРСР засвідчувала дальше наростання централізаторських тенденцій в СРСР. Згідно неї в УРСР діяло лише 8 республіканських наркоматів, і то переважно другорядного значення. Закони СРСР були обов'язковими на території УРСР. "Українізація" зводилася нанівець, наука і культура зазнали розгрому, незабаром було ліквідовано всі українські школи, клуби, газети за межами республіки.

У січні 1938 р. на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У прийшов М.С.Хрущов, а вже у квітні вийшла постанова ЦК, у якій навчальні заклади національних меншостей були оголошені осередками буржуазно-націоналістичного впливу і тому ліквідувалися. В 1939р. скасовано національні райони та національні сільські Ради. В українських школах стало обов'язковим вивчення російської мови. В українську граматику були внесені зміни для наближення її до російської.

Одночасно розкручувався маховик репресій. В'язниці України вже не вміщали заарештованих. Тілами розстріляних наповнювались рови у Біківні під Києвом, на Рутченковому полі, що на околиці Сталіно (нині - Донецьк), у балці "Суччя" під Луганськом та в інших містах республіки.

Отже, опинившись під владою сталінського тоталітарного режиму, Україна втратила більшість тих здобутків, яких вона досягла у 20-х роках. Знекровлена колективізацією, голодом 1932-1933 pp. та масовими репресіями, вона змушена була в усьому підкоритися Москві і слухняно виконувати усі вказівки. Національна політика ВКП(б) призвела до падіння престижності всього українського і насамперед мови.

3

Сталінградська битва (липень 1942-лютий 1943 р.) стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт -село Півнівку, Міловського району Луганської області. Південно-Західний фронт вийшов на лінію міст Червоноград - Новомосковськ -Синельпікове - Червоноармійськ - Слов'янськ і зав'язав бої на підступах до Дніпропетровська та Запоріжжя, і невдовзі звільнив їх. Військами цього фронту командував М.Ватутін. До середини лютого 1943 р. було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. 16 лютого війська Воронезького фронту звільнили від гітлерівців м. Харків. Невдовзі стрімке просування військ Червоної Армії було зупинено. 19 лютого німецьке командування здійснило контрудар і 16 березня німці знову захопили Харків.

Маючи значну перевагу в живій силі та техніці, радянські війська в результаті запеклих боїв до осені 1943р. звільнили Харків, Чернігів, Полтаву. 6листопада 1943р. війська М. Ватутіна звільнили Київ. У січні 1944 р. Червона Армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. До травня 1945 р. було визволено Херсон, Миколаїв, Одесу, завершено вигнання німців з Криму.

Протягом літа радянські війська звільнили від фашистів майже всю Західну Україну. 27 жовтня 1944 р. був звільнений Ужгород, а 28 жовтня - всі інші населенні пункти Закарпатської України. На осінь 1944 р. вся територія України Е-була звільнена від німецько-фашистських загарбників. У 1945 р. до складу України увійшла Закарпатська Україна.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому ворога. Перемога стала можливою завдяки героїзму, мужності та відданості українського народу.

Боротьба українського народу проти німецько-фашистських загарбників дістала міжнародне визнання. Україна - повноправний член світового співробітництва в 1945р. стала фундатором ООН.

Варіант 3

1

Серед учасників Українського національного руху в Галичині й Наддніпрянській Україні не було єдиного ставлення до війни та майбутнього України. Більшість західноукраїнських політиків підтримала у війні Австро-Угорщину. У серпні 1914 р. представники радикальної, соціал-демократичної і національно-демократичної партій заснували у Львові міжпартійний блок — Головну Українську Раду (ГУР). її очолив активний учасник національного руху в Галичині Кость Левицький. Діячі ГУР взяли активну участь у формуванні українських військових підрозділів. Більшість учасників цих підрозділів були членами військових, громадських, спортивних молодіжних організацій («Січ», «Сокіл», «Пласт»). Понад 2,5 тис. добровольців утворили легіон Українських січових стрільців, що брав активну участь у бойових діях на боці Австро-Угорщини. З ініціативи Д. Донцова, В. Дорошенка, О. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського було утворено політичну організацію — Союз визволення України (СВУ). Політична програма СВУ, яку було опубліковано 1 вересня 1914 p., передбачала створення незалежної України. Майбутня держава уявлялася конституційною монархією, повинна була мати демократичний устрій, забезпечувати вільний розвиток усіх національностей, незалежну українську церкву. У досягненні поставленої мети СВУ спирався на Німеччину та Австро-Угорщину. На початку вересня 1914 р. більшу частину Східної Галичини було окуповано російською армією. Царський уряд вважав Східну Галичину «давньою російською землею», тому з її боку почалися утиски української мови, українських культурних організацій, кооперативів, періодичних видань. У 1915 р. становище на фронті змінилося: німецькі та австро-угорські війська пішли в контрнаступ, російська армія відступила. У новій ситуації ГУР виступила із заявою, у якій проголошувала своєю метою утворення незалежної Української держави на землях, що входили до складу Російської імперії. Українські землі, які перебували в складі Австро-Угорщини, мали стати автономною областю Австро-Угорщини. Коли в результаті Брусиловського прориву (травень-червень 1916 р.) російська армія знову окупувала Східну Галичину, Австро-Угорщина й Німеччина домовилися про утворення Польської держави, до складу якої мали ввійти західноукраїнські землі. Для українців це означало неможливість реалізації планів державотворення. За цих умов ГУР самоліквідувалася. Українські політики на чолі з Євгеном Петрушевичем узяли курс «орієнтування на власні сили». Було висунуто нову ідею: землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями і тому не можуть стати частиною Польської держави. Діячі СВУ розгорнули активну роботу в таборах для військовополонених, із яких згодом були утворені дві українські дивізії — Сірожупанників та Синьожупанників. Національний рух у Східній Галичині також був представлений діяльністю культурно-освітніх організацій — «Просвіт» і українських народних шкіл, що підіймали національну самосвідомість народних мас. Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким сприяла єднанню українців і зростанню національної самосвідомості. У роки Першої світової війни в Наддніпрянській Україні діяли такі політичні партії та блоки; РУП, УСДРП, ТУП, «Спілка». На початку Першої світової війни в УСДРП відбувся розкол. Представники УСДРП на чолі із Симоном Петлюрою підтримали у війні царську Росію. Члени УСДРП на чолі з В. Винниченком засуджували війну, обстоювали автономію України, В. Дорошенко очолив крило УСДРП, що закликало до боротьби з царською Росією і стояло на позиціях незалежності України. Діячі ТУП закликали українців до захисту Російської держави у війні, сподіваючись, що в майбутньому Україні буде надано автономію. Вихідці з Галичини заснували в Києві Карпаторуський визвольний комітет, який закликав своїх земляків урочисто зустріти російську армію. Та метою підтримки російської армії було створено Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств і міст. Членами Комітету були відомі представники українського національного руху (П. Ніковський та інші). Помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті був призначений С, Петлюра. Українські ліберали засновували й утримували власним коштом приватні лазарети для поранених солдатів. Лазарети відкривали також монастирі Російської православної церкви. Молодь була активною учасницею українського національного руху. У Харкові діяла студентська громада, робота якої сприяла зростанню національної самосвідомості українців. Українські депутати в IV Державній думі Росії вимагали відновити «малоросійську пресу», порушували питання про автономію України. 

2

 Голодомор в Україні 1921-1922 років

 

Голодомор — це соціально-економічне явище, що виявляється у позбавленні населення мініму¬му необхідних продуктів харчування та призво¬дить до його вимирання та негативної зміни де¬мографічної та соціальної структури населення. Голодомор може організовуватися урядом штуч¬но з метою винищення певних груп населення.

У XX ст. Україна пережила три голодомори — усі за радянської влади; основною їх причиною була аграрна політика партійного радянського керівництва. Перший голодомор в Україні тривав з 1921 р. до середини 1923 р. Його причини:

- політика «воєнного комунізму» (зокрема продрозкладка — насильни¬цьке вилучення хліба в селян);

- заборона селянам реалізовувати хлібні лишки за ринковими цінами;

- падіння товарності сільського господарства внаслідок незацікавленості селян у розвитку виробництва сільгосппродукції;

- Перша світова та громадянська війни;

- руйнування матеріальної бази сільського господарства внаслідок надзвичайно жорстокої посухи, що спричинила неврожаї в 1921 і 1922 рр.;

- криза в сільському господарстві, яка була посилена скороченням про¬мислового виробництва через його мілітаризацію під час громадянської війни.

Голод охопив Олександрівську (сучасна Запорізька обл.), Донецьку, Кате¬ринославську (сучасна Дніпропетровська обл.), Миколаївську, Одеську, пів¬день Полтавської та Харківської губерній — усього 21 повіт України. Відбу¬валося масове запустіння сіл, селяни переселялися в багатші села, унаслідок чого продовольча ситуація погіршувалася і там. Водночас з України продов¬жували надсилати до Росії ешелони з продовольством. Увесь світ знав про голод у Поволжі, водночас голод в Україні замовчувався. Повідомлялося, що в Україні лише неврожай. До республіки з Поволжя, Казахстану, Південно¬го Уралу йшли потяги з переселенцями. Лише з середини 1922 р. голодуючим в Україні було надано допомогу Аме¬риканською адміністрацією допомоги (АРА). Владою було введено систему «го¬лодних пайків» (спеціальні відрахування від підприємств і організацій), поча¬лися вилучення і продаж за кордон музейного і церковного майна. Голод був ліквідований лише у середині 1923р. — значно пізніше, ніж у голодуючих районах Росії. Під час голодомору 1921—1923 рр. померло від 500 тис. до 1 млн осіб.

Голодомор в Україні 1932-1933 років

 

Голодомор 1932—1933 рр. став для українців тим, чим нацистський геноцид для євреїв, або різанина 1915 р. для вірменів. Це була трагедія, масштаби якої неможливо навіть уявити, і яка на протязі півстоліття замовчувалася в Радянському Союзі.

Причини голодомору. Він був породжений спробами здійснити соціалістичні перетворення воєнно - комуністичними методами. Найтрагічнішим було те, що голодомору можна було уникнути, тим паче, що врожай зерна в 1932 р. перевищував врожай 1931 р. Але практичні дії на державному рівні привели Україну до голодомору:

- продрозкладка, яка повернулася в село із згортанням непу, зумовила кризу, характерною рисою якої стала незацікавленість селян у розвитку громадського господарства, відчуженість від землі;

- ситуація погіршилася в період підняття плану заготівлі зерна в 1932 році на 44 %, це привело до трагічної ситуації в посівній кампанії, недосів становив понад 2 млн. га, а запаси зерна у населення зведені нанівець;

- жорстокість реалізації плану хлібозаготівель (6,6 млн. тонн) привели до смерті мільйонів людей;

- а тим часом хліб десятками мільйонів тонн вивозився за кордон в обмін на техніку.

Таким чином, вже влітку 1932 р. голод був штучно інспірований державою.

Наслідки голодомору.

Відомо, що сталінська статистика була маловірогідною. Керівники перепису 1937 р. коли вони дали жахливі об'єктивні дані по Україні, були розстріляні. По підрахункам, які базувалися на методах демографічного співставлення, кількість жертв голоду на Україні (за різними даними і в різні часи) коливалася від 3 млн. до 6—7 млн. А міжнародна конференція з проблем голодомору 1932—1933 рр., яка відбулася 1990 р., назвала цифру 9 млн. чоловік.

Трагедія голодомору для України мала сумні наслідки:

1) Порушено демографічний баланс української нації, бо від голоду вмирали переважно селяни-українці;

2) Голодомор остаточно зламав опір українського селянства колгоспно - феодальній системі;

3) Ця трагедія остаточно підірвала сили українського народу в національно-визвольному русі. А якщо врахувати, що після смерті С. Кірова (грудень 1934 р.) почалися масові репресії проти інтелігенції та керівних кадрів, то стане зрозумілим, що генофонд української нації було пущено під ніж. Від цього український народ не може відійти до нинішнього дня.

3

Варіант 4

1

Тяжкі соціальні, економічні наслідки після І світової війни підірвали матеріальний стан населення. В цей час на Україні активізується національно-визвольний рух проти самодержавства, який повинен був об’єднати українську націю, здобути політичні права та свободи для свого народу. 27 лютого 1917 року в Санкт-Петербурзі перемагає лютнева буржуазно-демократична революція. Владу в свої руки взяв Тимчасовий Уряд на чолі з князем Львовим. 19 березня в Києві – стотисячна демонстрація під гаслами “автономію Україні!”. В Україні самодержавний режим розпався за декілька днів. На зміну йому прийшли губернські, міські та повітові уряди. В містах паралельно були створені – Ради робітничих та солдатських депутатів та Ради селянських депутатів. Ці уряди були роздроблені, тому виникла необхідність створення узагальнюючого всеукраїнського органу влади. Так 3-4 березня на зборах Товариства Українських Поступовців та українських соціал-демократів була проголошена Українська Центральна Рада. Процес формування ЦР закінчився 7 березня коли було обрано правління ради на чолі із М. Грушевським. Його заступник Ф. Крижановський і Д. Дорошенко. До ЦР увійшли представники ТУПу,                 (С. Ефремов, Д. Дорошенко) представники Української Народної Партії, Української Партії соціал-революціонерів, православного духовенства, українських соціал-демократів (УСДробітнича – Виннеченко, С. Петлюра), культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, а також ряду наукових товариств. Як революційний комітет ЦР була визнана на Всеукраїнському Національному Конгресі (6-8 квітня 1917 року). Тоді був затверджений новий склад ЦР. Голова – Грушевський, заступники Єфремов та Винниченко. Тоді ж створили виконавчий орган Малу Раду. У травні відбувся І Український військовий з'їзд, який обговорював питання федералізму та автономії, українізації армії, створення військової генеральної ради під керівництвом Петлюри.

Однак члени ЦР ради не були єдині, щодо подальшого статуту України. Так Михновський виступав за самостійність, а Грушевський та Винниченко – вбачали в Україні автономію у складі Росії.

Таким чином, створення ЦР було визначною подією в націонал-демократичній революції 1917-1920. ЦР стала активним організатором національного руху, та активно виражала інтереси українців на політичному тлі. ЦР досягла значних успіхів, але й зазнала страшних невдач. Але ЦР своєю діяльністю поклала край сумнівам щодо самого факту існування самого українського народу, вона перетворила українське питання на ключове питання революційного періоду.           

2

Інтегральний націоналізм є одним з п'яти типів націоналізму за термінологією Карлтона Гаєса, який в 1928 р. опублікував книгу "Історична еволюція сучасного націоналізму."

Пезніше Пітер Альтер обговорював тему інтегрального націоналізму у своїй книзі "Націоналізм" разом зі його протилежністю, рісорджіменто націоналізмом. У той час як рісорджіменто націоналізм властивий націям які прагнуть створити державу (наприклад Греція, Італія, Німеччина, Польща та Сербія в 17 столітті), практичне втілення інтегрального націоналізму можливе після здобуття незалежності. За думкою Альтера нацистська Німеччина і фашистська Італія були прикладами інтегрального націоналізму. Інтегрального націоналізм характеризують принципи анти-індивідуалізму, етатизму, радикального екстремізму, правої ідеології, та агресивно-експансіоністського мілітаризму.

В Україні інтегральним націоналізмом часто називають теорію Дмитра Донцова, ідеологія ОУН. Інтегральний означає чинний (дія, справа). Основи теорії : на чолі України має бути верховний правитель, в країні повинна діяти єдина партія — ОУН, велика роль відводилась церкві.

Інтегральний націоналізм є всеєвропейським феноменом. Під інтегральний націоналізм потрапляє ідеологічна платформа ОУН та ідеї Донцова, хоч властиво термін «інтегральний націоналізм» вони майже не використовували. Також інколи термін «інтегральний націоналізм» замінюють одним словом «інтегралізм».

Інтегральний націоналізм зародився у Франції наприкінці 19 — початку 20 ст. і відповідно до викликів часу поставив націоналізм на новий рівень, у тому числі політичний. Для ідеологів інтегрального націоналізму цей термін теж став не випадковим. З одного боку в широкому розумінні «інтегралізм» вказував на всеохоплення націоналізму, а з іншого (у більш вузькому значенні) — на той соціальний устрій, до встановлення якого прагнули інтегральні націоналісти.

Інтегралізм часто називали у свій час ідеологією крові та ґрунту. Однією з центральних ідей інтегралізму була гармонійна співпраця та співіснування всіх суспільно-корисних верств на противагу їх протиборства, національна солідарність, делегування у представницькі органи від корпорацій (тобто профсоюзів/синдикатів) та повне заперечення процедури голосування за ідеологічно різнорідні партії, що фактично означало переважання єдиної ідеології та повної монополізації політичної влади від її носіїв.

Різні сучасні націоналістичні рухи декларують тяглість своєї ідеології до інтегралізму. Проте частина із них оголошують, що ряд його ознак зараз безнадійно застаріли (приміром КУН, ОУН, МНК), а інші вважають, що його потрібно лиш пристосувати без докорінних змін (приміром Соціал-Націоналістична Асамблея, Патріот України).

Основні засади інтегрального націоналізму

  • Нація — абсолютна цінність.

  • Політичні партії, класи повинні поєднатися заради Вищої мети.

  • Вища мета — незалежність держави.

  • Мета виправдовує всі засоби.

  • Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич з необмеженою владою.

  • Соціально — економічні питання — другорядні; скоріш за все держава буде аграрною, з розвинутою кооперацією і капіталістичною промисловістю.

  • Необхідно діяти, відкинувши будь-які політичні дискусії.

Ідеї Донцова

Керуючись ідеями Ніцше, Донцов прийшов до генерального висновку: нація — не лише «мовна чи національна збірнота», — нація — це воля щось спільне творити”. Донцов намагався прищепити українській суспільності волю до влади і вволю до життя , фанатизм на шляху боротьби за власну ідею, тверду віру у власні сили, і тільки такий вихід він вбачав у творенні повновартісної нації. Націю може порятувати лише народження нової психології переможців, а не рабів, «не вічний стогін покараних рабів і сльози».

Коли ж Донцов говорить про суспільну еліту, то усвідомлює під цим не якісь матеріальні чи політичні переваги. Еліта, вибрані — це ті, хто вимагає від себе більше ніж інші, навіть якщо ці вимоги їм не під силу.

Історія, політика й мистецтво в його теоріях стоять поруч. У праці «Де шукати наших історичних традицій», Донцов із захопленням описував суворі епізоди історії козацтва і вважав, що коли українці відмовилися від політики національної агресії, коли національна ідея почала керуватися загальнолюдськими цінностями, перестала реалізовуватися через фанатизм, інстинктивні почування, емоційність, а не розумовість, дух національної нетерпимості, як це було за часів Б.Хмельницького і тоді, коли Україна ще утримувала свою державність, тоді саме і почалося звиродніння нашого національного почуття.

Заангажованість мистецтва політичними ідеями для нього цілком природна річ. Тому Донцов наголошує на особливій ролі письменників у суспільстві — як сили, що формує свідомість людей. Корінь зла, головну причину того, що українці втратили колишню силу духу, перетворилися на провінцію Європи, Донцов вбачав у самих українцях. Вістря критики він спрямував проти тих ідеологів національно-визвольного руху України, які спиралися на загальнолюдські, демократичні ідеали, насамперед М.Драгоманова, М.Грушевського та ін. Він закидав їм брак фанатизму й віри, страх нав’язати свою волю, свою ідеологію, як окремій особі, так і ворожій нації.

Донцов послідовно обстоював ідею незалежності України та застерігав від орієнтації на Москву, попри те, чи вона царська, республіканська, буржуазна чи пролетарсько-соціалістична. Як пише сучасний політолог А.І. Клюй, Д.Донцов ототожнював царизм і комунізм, оскільки вони є різновидами одніє ідеології і відрізняються лише суттю.

3

Радяніза́ція — насильницьке насаджування на певній території норм економічного, суспільно

політичного, культурного життя, що було характерним для тоталітарногоРадянського Союзу.

Суцільна колективізація в західних обл. ще не передбачалась, але пропаганда гуртової праці проводилася чимдалі активніше. Поодинокі колгоспи (до кінця 1940 р. було створено 280 артілей) мали великі пільги. Тож не дивина, що вони досягли у першому сільськогосподарському році істотних виробничих успіхів, які широко пропагувалися серед селян. У міру того як війська займали територію, край почало плюндрувати відомство Л. Берії. Воно організувало депортацію службовців колишнього державного апарату, органів суду, прокуратури й поліції, функціонерів різних політичних партій і організацій, поміщиків і осадників, великих і дрібних підприємців. Головний удар спрямовувався проти політичної і культурної інфраструктури, створеної українською інтелігенцією упродовж багатьох десятиріч за несприятливих умов австрійського й польського панування. Якщо в основній частині України ліквідація т. зв. «буржуазних спеціалістів» відбувалася поступово, то з «буржуазними націоналістами» в західних обл. НКВС розправлявся прискореними темпами. Власне, тут знищували або депортували на схід не окремих осіб, а цілі соціальні верстви. Органи держбезпеки виявили в репресіях унікальну продуктивність. Із Західної України і Західної Білорусії було депортовано 318 тис. сімей, тобто 1 173 170 чол. Це становило приблизно 10 % населення. Висилалися всі, хто «міг би» чинити опір новим порядкам. Хоч передовсім від репресій постраждали польські службові особи й осадники, населення західноукраїнських земель гостро відчувало ту несвободу, якою огорнув тоталітарний режим кожну людину, даючи їй гарантований мінімум засобів існування. Ілюзії «золотого вересня» швидко розвіювались. ОУН була єдиною організованою структурою, яка відносно мало постраждала від радянізації. Члени цієї підпільної організації не були відомі й тому спочатку уникли репресій. Але й вони вряди-годи зазнавали дошкульних ударів. У січні 1941 р. у Львові відбувся «процес 59-ти» — найбільший із закритих процесів передвоєнного часу. Основну частину звинувачених становили студенти університету й учні середніх шкіл. Частину учасників процесу розстріляли, ін. засудили до тривалого ув'язнення в концтаборах.

Варіант 5

1

Скласти політичний портрет одного з лідерів УЦР.

Михайло Сергійович Грушевський – народився 29 вересня 1866 року в Холмі в родині вчителя гімназії. Родина впливала на розвиток сина, заохочуючи його любові до народу. 1880 році поступає в Тифлиську гімназію, де почав захоплюватись українською історією та літературою, читає твори Антоновича, Костомарова. у 1886 році поступив до Київського Університету, вступає в Київську українську громаду. Після захисту дисертації стає професором кафедри історії Львівського університету, де читає лекції та працює в Науковому товаристві ім. Т. Шевченка. Написав багатотомну працю “Історія України-Русі”. Вступив до Української національно-демократичної партії. Після революції 1905 року повертається до Києва, де очолив Українське наукове товариство, брав активну участь в роботі ТУПу. В результаті чого був заарештований та висланий в Симбирськ, Казань та Москву. В період національно-демократичної революції очолив УЦР. Від ідеї автономії у складі Росії відмовився після війни УНР з Росією. Був обраний першим президентом УНР. В березні 1919 року виїхав до Чехословаччини, згодом до Франції, Германії, Швейцарії. У 1924 році повертається на Україну, де став членом УАН. Впроваджував широку наукову роботу, знаходився під постійним контролем ПГУ. Для нього було сфабриковане діло по звинуваченню його в участі в діяльності революційної організації (Український національний центр), був звільнений з під варти. Після операції в 1934 році вмирає.

2

3

Повоєнна відбудова народного господарства. Після війни відбудовний процес відбувався прискореними темпами. У цьому були зацікавлені як влада, намагаючись посилити свої позиції у «холодній війні», що розгорнулася між двома світовими системами у 1946 р., так і українське суспільство, плекаючи надію на краще життя. У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР затвердила п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 pp. Основні завдання четвертої п'ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства і навіть його перевищенні. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати. Партійно-радянська влада використала звичні для неї методи мобілізацій, застосування примусової праці ув'язнених та військовополонених, практично безплатної роботи колгоспників і дітей. І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати. Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Промислове виробництво у 1950 р. на 15% перевищувало довоєнний рівень. 

Варіант 6

1

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]