15) Віровчення християнства як світової релігії викладене у Святому Письмі, Святому Переказі та працях християнських філософів.

Святе Письмо, або Біблія— збірник творів про історію християнства, його зміст, віровчення і культи, пророцтва, обов'язки християн, їх світогляд і діяльність, взаємовідносини й організацію.

Єдиним джерелом інформації про життя і діяльність Ісуса є чотири Євангелія Нового Завіту. До їхньої появи всі легенди і спогади про його діяльність і віровчення передавались у формі розповідей.

Євангелія — ранні християнські писання, основна частина Нового Завіту. їх авторство приписують учням Ісуса — апостолам і їхнім найближчим учням.

Апостолами- у первісному християнстві вважалися мандрівники, які ходили від громади до громади, існували за їхній рахунок і проповідували нову релігію серед нехристиян. Вони звертались один до одного і до громад із посланнями, розглядали різні питання віри і внутрішнього життя. Пізніше церковна традиція закріпила назву "апостол" лише за дванадцятьма "учнями" Ісуса, яких він нібито сам обрав для поширення свого вчення (Андрій, Матфей, Петро, Фома, Іоанн, Іуда, Іаков, Павло, Пилип, Варфоломій, Фадей, Симон Зілот). Більшість із них — міфічні персонажі біблійних писань.

Іншим основним джерелом християнського віровчення є Священний Переказ. Це сукупність релігійних положень і настанов, що нібито мають богоодкровенний характер. Вони були розроблені вселенськими соборами, в рішеннях римських пап і працях філософів — "отців церкви". З позицій релігійного авторитету і догматичного значення, християнська церква вважає Священний Переказ рівноцінним Святому Письму

16) Християнство виникло в другій половині І ст. в одному зі східних районів Римської імперії — Палестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями. Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно успадкувало, насамперед, визнання Старого завіту — найдавнішої частини Біблії. Великий вплив на християнство (почин. з II-III ст. н.е.) мали ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскетизму та страждання. Ним було розроблене вчення про Логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім'я Логос (у перекладі із грецької — слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філоном християни дали ім'я й своєму месії й також визнали його Богом. Прийняли вони й ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та страждання як шлях урятування душі. У римлянина Сенеки християнство запозичило етичні ідеї про рівність людей перед Богом, урятування душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі. Кумраніти[1] по-своєму розвивали вчення про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, уже відбулося й що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

17) Христия́нство — є віровченням про єдиного Всезнаючого, Всюдисущого та вічного Бога, Творця неба і землі у трьох його найважливіших проявах (іпостасях) — Господа Вседержителя (Бога-Отця), єдинородного несотворенного Сина — Господа Ісуса Христа (Бога-Сина, святу Істину, святе Боже Слово), та Животворчу Божу Благодать (Бога-Духа Святого), що говорив через пророків, Їх Єдину Волю та Сутність у Святій Трійці. Центральне місце в християнстві займає втілення та зшестя на землю Сина Божого з метою спасіння людства від гріха жертівним Розп'яттям на Голгофі, Його Воскресіння, Вознесіння на Небо та Друге Пришестя судити усіх живих та мертвих людей. Християнство визнає існування світу видимого і світу невидимого (світу духовного), безсмертної людської душі та ангелів), визначає природу людини — її сотворення, гріхопадіння (перворідний гріх) та Викуплення Христом, її майбутню долю — воскресіння мертвих і страшний суд, її вічне блаженство (рай) або вічне прокляття (пекло). Віруючі послідовники цих догматів звуться християнами, беруть участь в видимому поклонінні Христу в церквах (місцях особливої присутності Бога) і духовному служінні цьому Богові через сповнення Його настанов, покаяння у випадку їх порушення, регулярно спілкуються з Ним через молитву. Сотні християн покидають світське життя і віддаляються в монастирі чи скити (див. ченці), щоби повністю посвятити себе служінню та хвалінню Христа. Християнство вчить, що метою людського життя є освячення людини, повернення до первинної природи, через обоження (грец. theosis) людини через причастя в Бозі Христі, завдяки Його Викупительній Самопожертві за людські гріхи. Особи, що досягли такого освячення, часто через мучеництво на взірець Христа і визначилися найвищими чеснотами християнської побожности, прославившись чудами, шануються у традиційному християнстві як святі.

18)

19) Після смерті Стиліхона в 408 році Західною імперією правив аж до 423 року Гонорій. Однак впродовж його правління не бракувало спроб узурпації влади та вторгнень загарбників. В 410 році Рим був захоплений військами короля візиготів Аларіха. При спадкоємцях Аларіха у 412—418 роках готи розселилися в Галлії, ставши союзниками римлян в боротьбі проти вандалів, аланів та свевів, а також проти узурпатора Йовіна. Інший узурпатор, Констянтин, позбавив захисту римську Британію, висадивши свої війська в Галлії в 407 році, й, таким чином, відкривши шлях до англо-саксонського вторгнення, що розпочалося приблизнов в 440 році.

Після смерті Гонорія в 423 році наступив період безладу, який продовжувався доти, доки Східна Римська імперія не встановила силою правління в Равенні Валентиніана III. Регентом при малолітньому імператорі була його мама Ґалла Пласидія. Аецій, який став magister militum всупереч її бажанню, зумів стабілізувати військове положення імперії, вступивши для цього в союз і гунами. З їх допомогою він переміг та підкорив бургундів, які окупували південну Галлію в 407 році. В 433 році він поселив бургундів у Савої. Але зі зменшенням могутності імперії бургундські володіння розширилися в долину Рони.

Тим часом візиготи витіснили вандалів в Африку, де вони близько 439 року захопили Карфаген, встановивши незалежну державу з могутнім флотом, що став постійною загрозою морській торгівлі римлян.

В 444 році гуни, найняті для захисту імперії Аецієм, об'єдналися під керівництвом амбітного Аттіли. Аттіла одружився із сестрою імператора Гонорією, вимагаючи половину імперії в якості посагу. Коли йому відмовили, він вторгся в Галлію і був зупинений тільки в битві на Каталаунських полях (451) спільними римсько-германськими військами під проводом Аеція. Настуного року Аттіла вторгся в Італію і пішов на Рим, але епідемія у війську, благання папи Римського й звістка про похід візантійського імператора Маркіяна, змусили його зупинити наступ. Ще через рік Аттіла несподівано помер.

В 454 році Валентиніан убив Аеція, але через рік сам загинув від рук прихильників загиблого полководця. Скориставшись новим періодом боротьби за владу, вандали переправилися через море до Риму й розграбували його в 455 році.

Впродовж наступних 20 років Східна імперія кілька разів робила спроби встановити свого імператора на заході, але їй доводилося опиратися на варварських полководців. У 475 колишній писар Аттіли Орест вигнав з Равенни імператора Юлія Непота і проголосив імператором свого сина Ромула Августа. Ромул Август відмовився надати автономію Одоакру і герулам, що призвело до вторгнення. Одоакр убив Ореста, скинув Ромула Августа й проголосив себе правителем Італії. Хоча імперське правління ще певний час зберігалося в окремих закутках, проте Рим був у руках варварів, а його контроль над заходом практично закінчився.