72. Спіритуалізм (ідеалізм) як теорія буття.

Спіритуалізм — філософське учення, що визнає суттю світу духовну першооснову і розглядає матеріальне як творіння духу (Бога) і протилежне за своїм змістом матеріалізму. Окремі учені ототожнюють спіритуалізм з ідеалізмом. У цьому з ними згоден «Кишеньковий словник атеїста» (1985), що стверджує, що «спіритуалізм — необхідний компонент всякої ідеалістичної філософії».

Основна концепція спіритуалізму полягає в тому, що явища матеріального порядку зводяться до духовних.

Філософський ідеалізм найвідчутніший у своїй крайній формі — спіритуалізмові. Останній виникає у новітні часи і має два різновиди: уявлення про буття як сукупність людських відчуттів (Д. Берклі) або як сукупність неподільних, нематеріальних «монад» (Г. Ляйбніц).

СПІРИТУАЛІЗМ - (від лат. spiritualis— духовний) — об'єктивно-ідеалістичне вчення, за яким дух (душа) є першоосновою світу. Як філос. термін введений в обіг В. Кузеном. Спіритуалістичними є всі вірування в буття бога й безсмертя душі. В філософії С. характеризує різноманітні вчення, які стверджують субстанційність духовного начала (Платон, Августин Блаженний, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Г. В. Ф. Гегель та ін.). У франц. та італ. бурж. філософії цим терміном часто позначають ідеалізм. У сучас. англо-амер. філософії поняття "спіритуалізм" і протилежне йому поняття "матеріалізм" вживають для онтологічної (див. Онтологія) характеристики певного філос. вчення.

73. Філософська проблематика філософії Середньовіччя. Середньовічна філософія формувалася за умов феодального суспільства і панівної ролі церкви в житті суспільства. Ці обставини визначали її зміст і форму. Основна проблема цієї філософії концентрувалася навколо поняття Бога (теоцент-ризм), а філософствування проявлялося передусім у формі богословської думки. Тому раціоналістичний елемент знання підпорядковувався вірі, а науковий інтерес —релігії. За словами Фоми Аквінського, філософія була наймичкою богослов’я. Та все ж крізь теологічну пелену схоластики пробивалися традиційні філософські проблеми — питання про першооснови буття, сенсу людського життя, пізнання. Проблема походження світу вирішувалося в дусі біблейського креаціонізму (від лат. — творити): світ створено з нічого Богом. Правда, в цей час були сформульовані дві неортодоксальні моделі космосу. Згідно з першою (її автор — ченець Скот Еріунена), бог не творить світ за своєю волею, а спонтанно проростає в нього, виливається (еманує) в нього за внутрішньою потребою своєї природи. Інша неортодоксальна космологічна модель відстоювала ідею вічності світу: світ не створений Богом, оскільки існує одвічно. Цієї концепції дотримувався, зокрема й схоласт Сігер Брабанський. Обидві космологічні моделі суворо засуджені церквою. На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому «сидить» диявол.