Тема 1. Система професійної підготовки викладача вищої школи.

Соціальна обумовленість підготовки викладача

Уся історія навчання й виховання, крім найперших етапів розвитку людства та поодиноких щасливих винятків, як-от Афінська система освіти, позначена авторитарністю, недемократичністю, жорстокістю. Це має глибокі корені. У стародавній Спарті виховання було державною справою і неухильно контролювалося державою. Новонароджених дітей оглядали уповноважені державою особи. Здорових повертали батькам, з вадами і відхиленнями викидали у провалля. У державних навчально-виховних закладах хлопчиків привчали терпіти холод, голод, спеку. Після кожного року навчання проводилися публічні випробування, у тому числі побиттям. Смерть від катувань вважалася достоїнством вихованця, відчай і плач — ганьбою для батьків і вихователів Українському студентові Падуанського університету Григорію Скибінському наприкінці XVII ст. відрубали руку тільки за те, що він, будучи православним, задля здобуття високої освіти прийняв уніатство, посмів студіювати науку в католицькому навчальному закладі, не належачи до католицької церкви. Проти прізвища студента-українця Павла Скопа, очевидно, через те, що був бідний, у списках того ж університету зроблена помітка "бидло рогате".

Лише окремі видатні теоретики, практики освітньої справи категорично заперечували насилля в педагогіці. Своєю діяльністю вони демонстрували та всіляко обстоювали, інколи навіть ціною власного життя (Януш Корчак), гуманістичну практику едукації людини. Серед педагогів-гуманістів насамперед згадуємо імена Я.А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, І.Г. Песталоцці, Л.М. Толстого, M.I. Пирогова, К.Д. Ушинського, Г.Г. Ващенка, Марії Монтессорі, В.О. Сухомлинського. Але наскільки все-таки педагогічна практика була звично жорстокою, що навіть такі педагоги-гуманісти, як Я.А. Коменський, МЛ. Пирогов в окремих випадках офіційно визнавали можливість і доцільність застосування фізичних заходів впливу до вихованців.

Антигуманними рисами освіти пройнятий і радянський період. Хоча декларативно фізичні покарання не культивувалися, проте в щоденній шкільній практиці були рутинним явищем. Стосовно ж педагогіки тотальної вимогливості, моральних репресій, психологічного насилля, світоглядного знущання, то ці явища мали масовий характер і санкціонувалися владними структурами. Елементи каральної педагогіки знаходимо і в провідних теоретиків виховної справи радянського часу, наприклад у А. С. Макаренка. Усе це, зрозуміло, не могло не перейти і в освітню практику незалежної України, яка будує відкрите, демократичне, громадянське суспільство і сповідує гуманістичну систему виховання. Інерція має велику силу, і покоління педагогів, вихованих на тоталітарно-авторитарних підходах, не можуть швидко переорієнтуватися, звільнитися від звичних стереотипів. Навчально-виховні заклади, у тому числі вищі, звично використовують методи й засоби авторитарної педагогіки. Ось кілька промовистих прикладів. На прохання студентки-інваліда відстрочити виконання курсової роботи викладач відповідає: "Я не можу цього дозволити, адже університет тобі видаватиме диплом, а не посвідчення про інвалідність". Щойно після тяжкої операції студент просить куратора звільнити його від участі в "трудовому семестрі", але останній лишається невблаганним: "Нічого не знаю, усі повинні відпрацювати". Звичним стало й те, що окремі педагоги використовують екзамен як можливість звести рахунки з недостатньо, на їх погляд, поштивим студентом.

Тож створення сучасної гуманістичної педагогіки вимагає й відповідного нового образу викладача. Яким саме бачиться викладач вищої школи, у чому полягає його місія, які вимоги висуває суспільство до нього? Ці питання не випадково перебувають у полі зору сучасної наукової думки й громадськості. Адже від їх вирішення певною мірою залежить кінцевий результат реформування вищої освіти в Україні.

Як відомо, викладачі ВНЗ належать до основних соціально-професійних груп, на які суспільство поклало надзвичайно важливі завдання: збереження і примноження культурних надбань суспільства й цивілізації в цілому; соціалізацію особистості на важливому етапі її формування, пов´язаному з професійною підготовкою.

Нагадаємо, що процес підготовки фахівців з вищою освітою становить високорозвинену багатоаспектну систему, основними функціями якої є:

1) продукування знань - наукові дослідження, упровадження їх у практику, експертиза; розробка нових навчальних дисциплін, освітніх програм, науково-методичного супроводу;

2)передання знань - навчальний процес у розмаїтті форм, методів, засобів і освітніх технологій;

3)поширення знань - видання навчальних посібників, наукових монографій, статей; виступи перед громадськістю, участь у наукових, навчально-методичних і культурно-просвітницьких заходах регіонального, всеукраїнського і міжнародного рівнів;

4)формування в того, хто навчається, уміння й усвідомлення необхідності навчатися упродовж усього життя.

Цими функціями визначаються головні складові викладацької діяльності: науково-предметна, психолого-педагогічна, культурно-просвітницька.

Викладач вищої школи має задовольняти такі вимоги: висока професійна компетентність - глибокі знання й широка ерудиція в науково-предметній галузі, нестандартне мислення, креативність, володіння інноваційною тактикою і стратегією, методами вирішення творчих завдань;

педагогічна компетентність — ґрунтовні знання педагогіки і психології, зокрема андрагогіки, медико-біологічних аспектів інтелектуальної діяльності, володіння сучасними формами, методами, засобами й технологіями навчання;

соціально-економічна компетентність - знання глобальних процесів розвитку цивілізації та функціонування сучасного суспільства, а також основ соціології, економіки, менеджменту і права;

комунікативна компетентність - культура усної та писемної форм літературної мови, володіння іноземними мовами, сучасними інформаційними технологіями, ефективними методами і прийомами міжособистісного спілкування.

До цього слід додати і високий рівень загальної культури - сформований науковий світогляд, стійка система національних і загальнолюдських духовно-моральних цінностей.

До безпосередніх функціональних обов´язків викладача вищої школи належать такі:

1. Підготовка навчальних курсів, їх методологічне і методичне забезпечення, вибір засобів інформаційної (аудіо, відео, комп´ютерної, телекомунікаційної та ін.) підтримки.

2. Створення навчальних, тренінгових і контролюючих програм, у тому числі комп´ютерних.

3. Авторська участь у підготовці навчальної літератури й навчально-методичних посібників.

4. Читання лекцій, проведення лабораторних, семінарських та інших практичних занять, конференцій, рольових, ситуаційних і ділових ігор тощо.

5. Організаційно-методичне забезпечення практики студентів і участь у її проведенні.

6. Пошук і розробка нових педагогічних методів і освітніх технологій підвищеної ефективності.

7. Консультаційна та інша індивідуальна робота зі студентами.

8. Пошук джерел фінансування наукових досліджень і споживачів наукових розробок.

9. Планування, організація й виконання наукових досліджень і конкретних практичних розробок.

10. Підготовка наукових, науково-популярних та інших матеріалів.

11. Підготовка розробок, які патентуються.

12. Реалізація виховних функцій у процесі групової та індивідуальної роботи зі студентами, під час неформального спілкування з ними.

13. Неперервний особистісний і професійний розвиток, підвищення наукової та педагогічної компетентності й кваліфікації.

14. Володіння різними професійно необхідними практичними навичками.

У системі відкритої та гнучкої освіти особлива увага приділяється підготовленості викладача:

- до організації навчання на базі практики через дії та аналіз цих дій;

- формування дослідницьких і творчих умінь;

- формування у студентів віри у власні можливості й у реальність професійних досягнень;

- вибору залежно від ситуації відповідної ролі, наприклад, експерта, консультанта, організатора, проектанта, порадника;

- організації студентів у робочі групи, а також до розподілу обсягів навчального матеріалу й формування правил співпраці;

- підтримки соціальної інтеграції студентського колективу;

- застосування ефективних методик попередження й розв´язання міжособистісних і групових конфліктів;

- організації індивідуалізованого навчання (робота на "рівнях", у групах, вирівнювальні заняття, комунікація зі зворотним зв´язком);

- організації самонавчання студентів, зокрема підготовки їх до самостійного користування текстовими й позатекстовими дже­релами інформації;

- вироблення вміння індивідуального й групового прийняття рішень, а також розв´язування різних проблем перед прийняттям рішень;

- формування вмінь самостійного планування й адаптації до змінних умов праці; розумового конструювання через операції по­рівняння, аналізу, висновків і верифікації, а також предметно-маніпуляційного конструювання згідно з аналітичними, опера­ційними і синтетичними стадіями поведінки при розв´язуванні проблем;

- практичного застосування концепції різнобічного навчання й концепції індивідуалізованого навчання з урахуванням потреб студентів.

Для успішного виконання своїх функцій викладач має бути організатором, оратором, аналітиком, психологом, висококомпетентним фахівцем у своїй галузі, ерудитом в інших галузях знань. Також викладач повинен мати талант, природні здібності. Від нього вимагаються великі розумові, фізичні, часові й емоційно-вольові затрати. Викладач ВНЗ має бути творчою особистістю, оскільки підготувати майбутнього творчого фахівця може лише творча особистість.

Завдання та зміст підготовки викладача

Нова соціально-економічна ситуація у нашій державі призвела до того, що перед вищою школою було поставлено інші, ніж раніше, цілі та завдання. Основним напрямком діяльності школи на сьогоднішній день повинно стати задоволення потреб особистості в знаннях, які б дозволили адаптуватися в сучасному світі. А це потребує відповідного кадрового супроводу і найшвидшого втілення в життя цілеспрямованої програми підготовки педагогічних кадрів вузу, тобто відповідної підготовки та перепідготовки викладачів вищої школи. При цьому важливе значення має звернення до позитивного зарубіжного досвіду у цій сфері. Так, з 1993 року в Росії при провідних вузах створені та успішно функціонують центри з психолого-педагогічної перепідготовки спеціалістів для викладацької діяльності у вищій школі. Після закінчення навчання слухачам присвоюється додаткова кваліфікація – "викладач вищої школи". З 1995 року в магістратурі запроваджено підготовку студентів для отримання даної кваліфікації. Особливість діяльності викладача вищої школи полягає в тому, що вона є складноорганізованою і складається з декількох взаємопов'язаних між собою видів, що мають спільні компоненти. Окремі конкретні види діяльності розрізняються за формою, способами здійснення, часовою та просторовою характеристиками, функціональною спрямованістю і т. ін. За визначенням, вид діяльності – це узагальнена характеристика функціональної спрямованості праці спеціаліста. Під час проходження етапів трудового шляху спеціаліста співвідношення різноманітних видів його діяльності змінюється. Головна відмінність однієї діяльності від іншої полягає у відмінності об'єктів діяльності, які й надають їй певну спрямованість, напряму пов'язану з характерною ціллю діяльності.

Реалізуючи різні цілі діяльності, викладач вузу здійснює наступні діяльності: педагогічну, науково-дослідну, професійну (за базовою спеціальністю0, адміністративно-господарську, управлінську, комерційну та громадську. Серед перерахованих діяльностей можна виділити два види творчої діяльності – наукового працівника та педагога. В дослідженні З.Ф. Єсарєвої показано, що лише сполучення наукової та педагогічної діяльності для викладача вищої школи є продуктивним. Проте, на думку деяких авторів, провідну роль в діяльності викладача вузу грає саме педагогічна діяльність, а всі інші види діяльності нею інтегруються та проявляються в ній.Можна сформулювати певні критерії для оцінки рівнів науково-дослідної, базової професійної, адміністративної, господарської, управлінської та громадської діяльності викладача вищої школи. Відносно педагогічної діяльності можна прийняти класифікацію Н.В. Кузьміної, згідно якої установлюється 5 рівнів її продуктивності: репродуктивний, коли педагог вміє переказати іншим те, що знає сам; адаптивний – при якому педагог в змозі пристосувати своє повідомлення до особливостей аудиторії; локально-моделюючий знання студентів, коли педагог володіє стратегіями навчання знанням, вмінням, навичкам за окремими розділами курсу, що дозволяють визначити педагогічну мету, поставити задачі, розробити алгоритм їх вирішення та використати педагогічні засоби включення студентів в навчально-пізнавальну діяльність; системно-моделюючий знання студентів, коли педагог володіє стратегіями формування шуканої системи знань, вмінь та навичок за дисципліною в цілому; системно-моделюючий діяльність та поведінку студентів, при якому педагог вміє перетворити свою дисципліну в засіб формування особистості студента, його потреб у самовихованні, самоосвіті та саморозвитку. Якщо прийняти дану класифікацію за основу, то слід відмітити, що переважна більшість викладачів вищої школи знаходяться на перших двох рівнях продуктивності педагогічної діяльності.

Одна з найбільш важливих характеристик діяльності спеціаліста – це його функції в процесі професійної діяльності. Є.Е. Смирновою функції діяльності спеціаліста було визначено в якості узагальненої характеристики основних обов'язків, що виконуються у відповідності з вимогами професії. Склад функцій, що виділяються у професійній діяльності різними авторами, неоднаковий: одні визначають функції діяльності з точки зору її структури, інші розглядають діяльність як процес вирішення професійних задач. В працях Н.В. Кузьміної зміст професійно-педагогічної діяльності складається з ряду структурних компонентів (мета, зміст, засоби, об'єкти та суб'єкти діяльності) та функціональних компонентів (рефлексія, проектування, конструювання, організація та комунікація), що відповідає гностичній (аналітичній), проектувальній, конструктивній, організаційній та комунікативній функціям. З.Ф. Єсарєвою було визначено такі спеціальні функції діяльності викладача вузу, як інформаційна, розвиваюча та орієнтаційна. С.Г. Вершловський виділяє в діяльності викладача також адаптаційну функцію. Дослідження дозволяють доповнити наведений перелік компенсаторною функцією, що компенсує недоотриману базову освіту, корегуючою, що виправляє недоліки попередньої освіти, та самоосвітньою функцією в діяльності викладача вищої школи. У праці В.Ф. Дмитрієвої з співавторами запропонована схема взаємозв'язків компонентів діяльності викладача вузу, на підставі аналізу якої було зроблено наступні висновки:

1) гностичний компонент лежить в основі всіх інших компонентів;

2) найбільш важливу роль в діяльності викладача вищої школи відіграють гностичний, конструктивний та проектувальний компоненти, так як вони включають всі інші компоненти;

3) на гностичний компонент передусім впливають конструктивний та проектувальний компоненти, оскільки з їх розвитком зростає рівень гностичних вмінь.

Говорячи про підготовку та перепідготовку викладачів вищої школи, слід відмітити також її основні функції:

1) професійної підготовки;

2) перепідготовки викладачів;

3) самоосвіти;

4) акселераторна, що підтягує знання до рівня виробничо та суспільно необхідної компетенції;

5) амортизаційна, що пом'якшує розрив поколінь за освітнім рівнем, інформованістю, знаннями та ціннісними орієнтаціями;

6) компенсаторна, що здійснює компенсацію недоотриманої базової освіти та виправлення недоліків функціонування попередніх систем освіти;

7) розвиваюча, що організує професійний та загальнокультурний розвиток особистості, підвищення її творчого потенціалу, задоволення інтелектуальних та творчих потреб;

8) адаптивна, що сприяє пристосуванню слухачів до змінюваних вимог соціального середовища;

9) організаційна, що полягає в раціональній організації вільного часу викладача для його самоосвіти;

10) корегуюча, що здійснює спрямовану зміну якостей особистості спеціаліста з урахуванням його професійно-педагогічної діяльності у вузі.

Таким чином, більш детально основні функції професійної діяльності викладача такі:

1. Загальнопедагогічні функції:

1.1. Інформаційні:надання студентам глибоких і міцних знань, умінь та навичок з основних наук;формування наукового світогляду й загальнолюдської моралі;

1.2. Мобілізаційні:уміння зосередити усі фізичні й розумові сили студентів на вирішенні навчальних завдань, створити позитивний емоційний настрій;формувати й закріплювати уміння й навички навчальної праці, раціонального застосування знань на практиці;уміння зосередити увагу студентів, актуалізувати їх мислення, націлити їх почуття й волю на успішне виконання навчальних планів та програм.

1.3. Розвиваюча функція вимагає від викладача:умінь і навичок керування розумовою діяльністю студентів, розвитком їх розуму, почуттів та волі у процесі навчання й праці;уміння формувати багатогранну й гармонійну особистість демократичного суспільства; уміння розвивати пізнавальні інтереси й індивідуальні здібності студентів.

1.4. Орієнтаційні:формування соціальних знань і професійної орієнтації з урахуванням вимог суспільства, здібностей, нахилів і можливостей;виховання бережливого ставлення до природи;

2. Загально трудові функції:

2.1. Конструктивна функція складається з:конструктивної діяльності (уміння планувати навчальний процес, міжпредметні зв'язки, власні педагогічні дослідження);конструктивно-матеріальна діяльність (планування й обладнання навчальних кабінетів, накопичення дидактичних матеріалів);

2.2. Комунікативна функція:уміння викладача встановлювати правильні взаємовідносини із студентами;викладач не лише навчає й виховує студентів, але й сам особисто дає приклад додержання загальнолюдської моралі, старанного ставлення до справи, виконання даних обіцянок;

2.3. Дослідницька функція – це особливий вид діяльності викладача, що включає такі компоненти:творчий пошук, творче навчання студентів шляхом опрацювання й впровадження у практику більш досконалих методів та прийомів, засобів та форм навчання й виховання;науковий аналіз й узагальнення свого педагогічного досвіду;дослідницька діяльність на шляху подальшого удосконлення навчально-виховного процесу. Дослідницька діяльність неможлива без сміливого експерименту, педагогічного ризику, активного пошуку й відстоювання істини.

2.4. Організаторська функція передбачає здійснення на практиці всього того, що було задумано й опрацьовано під час підготовки до занять і навчально-виховних заходів. Організаторська діяльність викладача поділяєься на: організацію повідомлення навчального матеріалу; ораганізацію своєї поведінки у процесі педагогічної діяльності;організацію студентів відповідно до мети й завдань навчально-виховного процесу.

Структурна модель професійної підготовки викладача

Очевидно, що модель професійного розвитку особистості включає різні типи адаптивної поведінки, але не як сліпе підпорядкування зовнішнім вимогам, а як вибір оптимального поведінкового рішення.

Трансформувати модель адаптивної поведінки в модель професійного розвитку особистості можливо на основі уже розробленої психологічної технології конструктивної зміни поведінки. Ця технологія передбачає перетворення мотиваційної, інтелектуальної, афективної і насамкінець поведінкової структур особистості, в результаті чого зовнішня детермінація життєдіяльності змінюється на внутрішню.

Модель включає: стадії зміни поведінки викладача; процеси, що проходять на кожній стадії; комплекс методів діяльності.

Можна виділити чотири стадії зміни поведінки викладача: підготовка, осмислення, переоцінка, дія. Модель об"єднує основні процеси зміни поведінки: мотиваційні (І стадія), когнітивні (ІІ стадія), афективні (ІІІ стадія), поведінкові (ІV стадія).

І стадія – підготовка. До початку активного включення викладача у процес зміни особистої поведінки необхідно виявити ступінь готовності викладача до такої зміни і ступінь осмислення ним необхідності змін у поведінці. Іншими словами, на стадії підготовки важливо визначити, до якого типу викладачів відноситься кожний із них. Можна виділити три типи викладачів.

Викладачі першого типу не мають серйозного наміру змінити свою поведінку, навіть прагнуть уникати контактів, які могли б провокувати зміни в їх способі життя; не проявляють інтерес до пропонованих нових технологій, інновацій, схильні перебільшувати позитивні сторони свого стилю діяльності і згладжувати негативні прояви своєї поведінки.

Викладачі другого типу починають дуже ретельно розглядати можливість змінити свою поведінку, коли відчувають, що вона не приносить їм ні професійного, ні особистісного задоволення; „за" і „проти" свого способу життя оцінюють зазвичай порівно. Тому хоч обмірковування поведінки присутнє, проте рішення ще не прийнято.

Викладачі третього типу готові змінити свою поведінку, розглядаючи це як важливий крок у напрямку оптимізації своєї професійної поведінки і способу життя.

Очевидно, що засоби впливу, які використовуються на наступній стадії, повинні розрізнятися залежно від ступеня готовності викладача до змін у поведінці, від ступеня осмислення ним таких змін.

ІІ стадія – осмислення. Рівень осмислення суттєво підвищується завдяки спостереженню, зіставленню, інтерпритації точок зору, позицій, способів і прийомів сприймання і поведінки. Завдяки збільшенню інформації, викладачі починають осмислювати і оцінювати альтернативи належної поведінки і ріст професійних і особистих можливостей у зв"язку з відмовою від звиклих форм поведінки.

ІІІ стадія – переоцінка. Ця стадія супроводжується збільшенням використання не тільки когнітивних, але й афективних та аналітичних процесів змін. У викладачів проявляється тенденція до переоцінки небажаного впливу своєї поведінки на безпосереднє оточення (студентів, сім"ю, друзів) і власну особистість. На цій стадії в процесі тренінгів, ділових ігор викладач все більше відчуває свою незалежність і здатність змінити життя у його якійсь важливій, принциповій галузі. Вибір і прийняття рішення, як діяти но-новому - основний результат цієї стадії.

На ІV стадію – діїї – переходять ті, хто успішно здійснюють стадію переоцінки. Найбільш ефективний перехід на цю стадію тоді, коли у викладача з"являється можливість апробувати і закріпити нові способи поведінки.

Зміст і організація навчальної діяльності студентів як фактор їх професійного та особистісного становлення

Мета освіти сьогодні – це підготовка фахівців, здатних забезпечити перехід від індустріального до інформаційно-технологічного суспільства через новаторство у навчанні, вихованні та науково-методичній роботі. Наголос все більше робиться на якості освіти, універсальності підго-товки випускника та його адаптова-ності до ринку праці, на особистісну орієнтованість навчального процесу, його інформатизацію, визначальну важливість освіти у забезпеченні сталого людського розвитку.

Необхідність цих процесів диктується Європейською орієнтацією України загалом та входженням України у Європейське освітнє і наукове поле зокрема. Україна чітко визначила орієнтир на входження в освітній і науковий простір Європи, здійснює модернізацію освітньої діяльності в контексті європейських вимог, дедалі наполегливіше працює над практичним приєднанням до Болонського процесу.

Головним завданням вищих навчальних закладів є надання майбутнім фахівцям системи знань, умінь та навичок, що гарантують виконання ними на виробництві своїх функціональних обов'язків, а також забезпечення культурного і духовного розвитку особистості кожного студента, виховання молодих людей у дусі найкращих людських цінностей. Тому процеси навчання та виховання нероздільні, повинні бути послідовними і безперервними.

Становлення, професійна освіта і післядипломне удосконалення педагога нового покоління не можливі без усвідомлення ним цілісного образу світу. «Освіта переводить людину з простору наявних предметів у зовсім інший простір, у світ, в якому людина осягає сутність свого буття» (М.Хайдеггер). В цьому становленні відбувається визначення особистістю приорітетних світоглядних позицій. З професійно-педагогічної точки зору в цілісному баченні світу для сучасного викладача суттєвим є гуманне ставлення до студента, сприйняття розвитку його особистості, спрямованість на студентські потреби і інтереси і відповідно перетворення педагогічного процесу в особистісно орієнтований. Розвиток особистості студента — основна мета діяльності викладача нашого часу. Підготовка висококваліфікованого фахівця здійснюється як наскрізна, послідовна, цілісна система: учень > студент > фахівець (бакалавр, магістр). Тому завданням нинішнього дня для педагога є допомога студентові в організації навчальної і інших видів діяльності та чітке розмежування тих видів навчальних робіт, які виконуються в аудиторії та у позааудиторний час. "Як важко нині працювати зі студентами", – часто кажуть викладачі і не замислюються над тим, а чи просто студентам з викладачами, батьками. Педагоги бачать студентів з висоти своїх років, життєвих позицій, досвіду, моральних цінностей, яких набули з віком. Відчувши себе в ролі вихователя, забувається, що не так давно (а якщо навіть і давно!?) перебували самі у складному суперечливому віці становлення особистості, коли дуже важливо, хто знаходиться поряд з тобою. Виховувати студентів викладачам необхідно, насамперед, власним прикладом.Аналіз результатів наукових досліджень свідчить про те, що сьогодні у системі цінностей студентської молоді відбуваються суттєві зрушення. У значної кількості студентів спостерігається негативне ставлення до навчальної, громадської та й будь-якої іншої суспільно-корисної діяльності. Такий стан зумовлений насамперед зниженням мотивації до такої діяльності у попередні роки та невисоким рейтингом більшості професій у їх суспільній ієрархії. Тому в виховна робота серед студентів в цілому повинна бути системною, наповненню пошуком нових підходів та форм і структурно об'єднана в систему цілеспрямованих заходів.

Непорушною істиною залишаться слова К.Д.Ушинського: "У вихованні все повинно базуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки з живого джерела людської особистості…Тільки особистість може вплинути на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна сформувати характер". Життя переконує, що вихованець – дзеркало вихователя. Мистецтво й майстерність вихователя полягають у тому, щоб уміти бачити себе в образі вихованця, в тій істоті, що мислить, відчуває, переживає істоті, яку творимо з маленької дитини. "Освічена людина – людина, в якій домінує образ людський", – ці прекрасні слова А.В.Луначарського змушують нас замислитися над справжньою роллю педагога. Освіта людини – це не тільки її знання, але й уся багатогранність людського образу. Виховна сила особистості педагога полягає в тому, наскільки органічно зливаються в ньому викладач і вихователь. Якщо говоримо: школа, технікум, ВНЗ виховують знаннями, то ця виховна сила знань криється насамперед в особі вчителя – викладача. Викладачу-педагогу потрібно бути закоханим у свій предмет, любити дітей, бути інтелігентною, інтелектуальною людиною, розвиненим, здібним, гуманним, працьовитим, фізично здоровим, без шкідливих звичок, з високою мораллю та іншими позитивними якостями, про які радять нам праці видатних педагогів Макаренка, Сухомлинського, Ушинського та ін. І ось у цьому зв'язку хочеться сказати кілька слів про психологічні проблеми викладача в сучасних умовах. Особливістю виховної роботи сьогодні є те, що молодь живе в умовах розбудови незалежної України, яка орієнтується на ринкову модель розвитку, людина змушена розраховувати виключно на свої власні сили. Тому ми повинні виховати такі якості особистості, як самостійність, незалежність у поведінці, судження, здатність до творчого мислення, самостійної творчої поведінки.

Говорячи про виховну роботу, звертається увага професорсько-викладацького складу на те, що для виховання молоді дуже важливим є, хто саме виховує, тобто особистість викладача і наставника, його зовнішній вигляд, культура, ерудиція, професіоналізм, доброзичливість, чесність, порядність, відношення до своїх обов'язків, вміння передати знання та заохотити студентів до набуття і постійного поповнення знань, демократизм, повага до особистості. Чим в більшій мірі кожен викладач буде виявляти у спілкуванні зі студентами ці якості, тим вагомішими будуть досягнення у виховній та навчальній роботі.

Необхідно, щоб кожна лекція, практичне чи семінарське заняття мали виховну спрямованість, сприяли засвоєнню загальнолюдських норм моралі, виховувати почуття патріотизму, громадянської та національної гідності, активну життєву позицію.

Зміст життя педагога полягає в тому, що якщо вихованець, закінчуючи навчальний заклад, буде пам'ятати хоча маленьку долю того, про що ви йому говорили, буде пам'ятати як вас звати – значить ви прожили недарма. Народне прислів'я свідчить: "Хочеш знати істину – будь з народом. Хочеш знати про викладача – будь з його студентами". Німецький педагог-демократ Адольф Дистервег (1790–1863) зазначав: "Поганий вчитель підносить істину, хороший вчить її знаходити". Взаємини викладачів і студентів повинні бути демократичними, спрямованими на ділове співробітництво в здійсненні основних цілей навчання у вузі. Викладачі повинні добре розумітися в психології студентів, знати їхні особливості, спрямовувати всю свою діяльність на виховання й розвиток студентів у процесі навчання.

Викладач-педагог має бути закоханим у свій предмет, любити дітей, бути інтелігентною, інтелектуальною людиною, розвиненим, здібним, гуманним, працьовитим, фізично здоровим, без шкідливих звичок, з високою мораллю тощо. Від педагога-вихователя вимагається дуже багато. Такого педагога треба готувати, формувати, берегти. Тому без достатнього державного фінансового забезпечення такий педагог, який потрібен сьогодні, не втримається на педагогічній посаді. Разом з тим, ми обрали цю професію, і в усі часи справжній педагог віддавав свою душу, щире серце, знання майбутньому держави – молоді. Є надії на те, що держава зрозуміє значення таких людей у формуванні здорового в усіх відношеннях суспільства. Отже, роль педагога у вихованні особистості величезна. Для підвищення ефективності педагогічної освіти, головним завданням якої є формування майбутнього вчителя, забезпечення сприятливих умов для його особистісного зростання й професійного становлення, важливо активізувати розвивальний потенціал гуманістичної педагогічної взаємодії. Характер взаємин викладача і студентів повинен бути виключно діловим, становити собою цілеспрямовану взаємодію, спрямовану на ефективне здійснення цих цілей. Ці взаємини й взаємодія повинні ґрунтуватися на взаємній повазі й розумінні спільності цілей діяльності як викладача, так і студента. Взаємини викладача й студентів зовсім не повинні бути фамільярними, деяку межу в стосунках із викладачем студенти не повинні переступати, маючи на увазі авторитет і вік викладачів. Водночас і викладачі не повинні бути на "ти" зі студентами, а називати їх по прізвищу або по імені й по батькові". Особистість, що навчається, привласнює знання своєю пізнавальною діяльністю. Передача знань, опосередковуючись власною діяльністю індивіда, формує його психічні, особистісні та професійні якості. Характер цих якостей у педагога зумовлюється характером навчально-виховного процесу професійного і навчального закладу. Студенти знаходяться в статусно-рольовій залежності від викладачів, а тому при виявленні взаємних оцінних ставлень важливо запобігати появу упереджених суджень, "соціально очікуваних" відповідей. Громадянську спрямованість навчально – виховному процесові надає громадянсько – орієнтована комунікативна взаємодія вчителя з вихованцями. Щоб така взаємодія була ефективною, педагогові треба бути для дітей референтною особою. Це означає, що учні не лише одержують від нього певну інформацію, але й засвоюють її оцінку з позицій громадянськості. В підлітковому та юнацькому віці студенти, виступаючи вже як суб'єкт громадянського виховання, співвідносять власні громадянські орієнтації з подібними ж орієнтаціями викладача і якщо їх збіг зафіксовано, особа викладача стає для них значущою та референтною. При цьому студенти вже добре розрізняють, де викладач просто транслює матеріал, з відповідною громадянською наповненістю, а де він виступає з власною авторською громадянською позицією. Щоб легше відбувався збіг подібних орієнтацій між студентами та викладачами, не повинно не існувати відстані між трансльованими педагогом поняттям і особистою його громадянською позицією. Студент ніби перевтілюється і завдяки цьому здобуває ту систему знань про людські цінності, які допомагають йому сформувати виховний ідеал і керуватися ним в своєму становленні, як особистості і громадянина. Характер взаємин викладача зі студентами визначається основними цілями педагогічної діяльності викладача та мірою їх узгодженості з цілями навчально-професійної діяльності студентів.

Цими цілями є:

1) організація й керівництво процесом оволодіння студентами програмними професійними знаннями, уміннями й навичками з вибраної спеціальності;

2) забезпечення студентів всією необхідною для досягнення першої мети інформацією, наочними посібниками та іншими навчальними засобами;

3) проведення навчального процесу таким чином, щоб він сприяв максимально можливому розвитку загальних психологічних і особливо розумових (у контексті своєї спеціальності) здібностей;

4) організація, керівництво й здійснення навчального процесу, спрямованого на виховання кожного студента як високоморальної, творчої, активної й соціально зрілої особистості".

У взаєминах із викладачами відбувається професійно-рольова ідентифікація студента, яка пов'язана з формуванням професійного аспекту його "Я-концепції", набуттям професійної ідентичності, засвоєнням гуманістичних цінностей, виробленням відповідних професійно-педагогічних настанов.

Відображаючи професійні дії і вчинки викладачів, майбутній фахівець збагачує та коригує (нерідко підсвідомо) власне уявлення про модель діяльності. Механізмом цього є ідентифікації студента з викладачем, ступінь якої залежить від ставлення до педагога. Оптимізація взаємин у системі "студент-викладач" передбачає активізацію міжособистісної соціальної перцепції, підвищення рівня психологічної культури суб'єктів взаємодії; формування прихильного ставлення один до одного через розширення неофіційної (міжособистісної) системи стосунків у позакласний час; запровадження в навчальний процес активних методів навчання, забезпечення сприятливих психологічних умов проходження студентами педагогічної практики.

Компоненти структури взаємин "викладач-студенти" мотиваційний когнітивний емоційний поведінковий гармонійні (високий) Стійкий інтерес до партнера та виражена потреба в поглибленні стосунків, розширенні їх за межі навчального процесу Глибоке розуміння специфіки й труднощів у взаєминах, адекватне уявлення про шляхи їх удосконалення; знання особливостей партнера й висока ідентифікація з ним Задоволеність стосунками, що склалися; відчуття психологічної захищеності й комфортності; симпатія й повага до партнера; низький рівень реактивної тривожності в стосунках Гнучкість поведінки, її динамізм; високий рівень соціально-психологічних умінь і психологічної культури; взаємна творчість і співпраця; відсутність бар'єрів у спілкуванні невизначені (середній) Інтерес до партнера не стійкий; потреба в стосунках обмежується функціонально-діловою сферою Поверхове розуміння специфіки взаємин і однобічне тлумачення їх труднощів; нереальне уявлення про шляхи поглиблення; недостатнє знання особливостей партнера й невисока ідентифікація з ним соціальнопсихологічна амбівалентність; нейтральність ситуації взаємин, її невизначеність; індиферентне ставлення до партнера; середній чи високий рівень реактивної тривожності в стосунках Стереотипний стиль взаємин; статусно-рольова їх зумовленість; середній рівень прояву соціально-психологічних умінь і психологічної культури; прихована конфліктність деструктивні (низький) Відсутність вираженого соціального інтересу до партнера; мотивація уникнення додаткових стосунків із ним Упереджене, неправильне розуміння специфіки взаємин і не усвідомлення наявних труднощів; песимізм щодо їх удосконалення; низька соціальна рефлексія, протиставлення себе партнеру, взаємне звинувачення Невдоволеність стосунками, стресова насиченість і напруженість; антипатія і неповага до партнера; високий рівень реактивної тривожності в ситуації взаємин Консерватизм, шаблонність поведінки; низький рівень прояву соціально-психологічних умінь; відсутність позитивної динаміки стосунків; висока конфліктність.

Одним із шляхів оптимізації взаємин у системі "студент-викладач" є взаємообмін між викладачами і студентами окремими педагогічно-рольовими функціями (діалогічна взаємодія, спільне визначення мети діяльності, створення ситуацій вільного вибору, взаємооцінювання, використання рольової гри, пошук і репрезентація навчального матеріалу), що наближувало навчальний процес до майбутньої педагогічної діяльності. Оптимальними є педагогічно доцільні взаємини викладачів і студентів, які сприяють самоствердженню особистості й розвитку студента як майбутнього вчителя; створюють атмосферу психологічної захищеності, зниження внутрішнього емоційного напруження; формують позитивне взаємне оцінне ставлення один до одного; передбачають взаємообмін окремими рольовими функціями в дидактичній взаємодії; забезпечують активну участь і співтворчість у спільній навчально-професійній і науково-пошуковій діяльності тощо.

Особливо важливе значення для формування оптимальних взаємин є рівень психологічної культури й компетенції учасників педагогічної взаємодії як складовою загальної й професійної їх культури. Наукове підґрунтя щодо формування особистості конче потрібно реформувати і вдосконалювати. Досить серйозно повинні бути взяти до уваги новітні технології виховного процесу, вони мають гармонійно поєднуватися з навчанням для того, щоб дійсно підготувати людину, яка зможе успішно конкурувати на ринку праці, людину, яка буде мати глобальне мислення, але яка, водночас, є патріотом своєї Батьківщини — держави Україна. Саме на таку особистість повинна бути покладена велика відповідальність за майбутнє України, і таке майбутнє закладається зараз, не тільки в школі, але в вищих навчальних закладах.