Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
політологія.doc
Скачиваний:
22
Добавлен:
17.09.2019
Размер:
886.27 Кб
Скачать

27. Еволюція консерватизма.

Вчені переважно сходяться на тому, що консерватизм - "це духовна настанова, що бачить особливу цінність у традиційному ладі й у традицією освячених установах і формах життя, і тому бажає їх зберегти. У вужчому розумінні ... ― політична течія, що постала на переломі XVIII-ХІХ віку як реакція на французьку (політичну) та англійську (індустріальну) революції". Можна стверджувати, що консерватизм - широкий ідейний напрямок, який не можна звести до партій. Як система мислення він розвивається з XVI-XVII століть, виступивши проти централізаційних державних тенденцій та абсолютизму на захист „громадянського суспільства", під яким розумілася „середньовічна станово-корпоративна структура, за пануючої позиції дворянства" (П.Конділіс).

У сучасних дослідженнях можна зустріти тенденцію сприймання політичних та світоглядних конфліктів крізь призму конфлікту двох концепцій світового порядку, двох способів мислення ― атомістичного та органістичного. За Е.Геллнером, в основі атомістичного (просвітницького) погляду лежить сприйняття суспільства як добровільної й фактично необов'язкової асоціації вільних індивідів; успадкування минулого не викликає морального схвалення; велич людини ― у взаємно схожому, універсальному, загальнолюдському; слабкість її ― у культурній окремості. З іншого боку, органістичне бачення, ототожнене Е.Геллнером та іншим англійським вченим Р.Тарнасом з романтичною традицією, вбачало у буквалізмі, зарозумілості науково-просвітницького мислення форму ідолопоклонства, що короткозоро шанує якийсь неясний об'єкт як єдину реальність. Цей підхід яскраво відбив Ф.Ніцше: "Всупереч позитивістам, які застряли на феноменах ("існують лише факти"), я скажу так: саме фактів-то і не існує ― є лише тлумачення".

Органіцисти і романтики вказували на те, що не існує жодного незалежного критерію, який би вказував на те, що одна доктрина чи система поглядів має більшу цінність, ніж інша. Згубна самовпевненість "наукових" (ліберальної та соціалістичної) ідеологій породжувала ілюзію всесилля людського розуму. На противагу їм консерватизм є яскравим речником органістичного світобачення, доводячи, що людина є продуктом певного середовища та культурного організму.

Коли науковці стикаються із подібною "ненауковою" доктриною (котра й не може бути іншою), то це, звичайно, дуже ускладнює аналіз. Довготривалі намагання дослідників виробити загальну теорію націоналізму, консерватизму, того ж фашизму поки що залишаються марними, на що скаржаться і Ж.Желєв, і інші вчені. Це виразно можна побачити на прикладі націоналізму: скромніші за Е.Геллнера вчені схиляються до думки про дискурсивну природу цього явища, з чого виходить, що побудова єдиної універсальної теорії націоналізму є неможливою. Так само й консерватизм, як ми вже згадували у вступі, є скоріше імманентним стилем мислення, який "охоплює не тільки політику, але й мистецтво, літературу, філософію, історію і т.д."

Від початку консерватизм виступав як протидія сильній одноосібній (тиранічній) владі, а симпатіями до монархії просяк внаслідок брутальної Французької революції, обираючи поміж Революцією і Контрреволюцією. Для користі останньої вагу монархії важко переоцінити, і після цього консерватизм тривалий час обстоював монархічні принципи легітимізму.

Початком оформленого, доктринального консерватизму можна вважати 1820-ті роки, коли й поширився цей термін, запроваджений Шатобріаном. Засновниками континентального консерватизму вважаються християнські консерватори (іноді їх ще називають традиціоналістами) Жозеф де Местр (1753-1821) та Луї де Бональд (1754-1840). Їх соціальна орієнтація виходила з апологетики "старого порядку" та ненависті до революції в усіх її проявах. Нездійсненність мрій Просвітництва була обумовлена, на їх думку, одвічною реальністю первородного гріха. "Людина є надто поганою, аби бути вільною". Єдиним захисником традиційних цінностей є християнство. Де Бональд аргументував це таким чином: "Приберіть Бога з цього світу, і єдиним обґрунтуванням обов'язку залишиться насильство, оскільки іншого посягання на владу більше немає".

Старшим сучасником де Местра і де Бональда був засновник англо-американського консерватизму англо-ірландець Едмунд Берк (1729-1797). Суспільні зв'язки, стверджував він, залежать від спільності як живих, так і мертвих, і від розвитку цієї спільності у відповідності до звичаїв та культури, які передаються з покоління до покоління. "Людей об'єднують не папери і печатки, їх штовхають до спілкування схожі погляди, ідеї та пріоритети". Французька ж революція, натомість, зазіхаючи на минуле, "руйнувала зв'язок між поколіннями і поширювала ненависть до самого історичного існування". Берк вважав, що суспільство, яке знищує своє минуле, позбавляє себе майбутнього. Берка можна вважати, завдяки помітній канві англосаксонських політико-правових традицій, передвісником консерватизму ліберального.

В середині ХІХ ст. соціальні та політичні реалії Європи дещо змінилися: дійсністю став буржуазно-капіталістичний лад та зростання впливу соціалістичних ідей, створення організованого робітничого руху. Це вимагало переосмислення тактики та методів консерватизму. Тут при нагоді стали ідеї "критичного лібералізму", які багато в чому сформували настанови ліберального консерватизму. До таких авторів можна віднести Огюста Конта (1798-1857), Фредеріка Ле Пле, Алексіса де Токвіля (1805-1859). Засновник наукової соціології Конт критикував революцію як безглузде соціальне явище, руйнівне за своєю природою. Він поділяв історичний процес не лише на відомі три фази (теологічна, метафізична та позитивна), але й на епохи "критичні" (конфліктні) та "органічні" (соціально стабільні). До останніх відносилося і європейське Середньовіччя, яке втілювало соціальний ідеал консерваторів. Французький соціальний реформатор Ле Пле обстоював вагомість традиційної родини, "просякнутого національним духом селянина". Його ідеалом була Англія, де існував традиційний правлячий клас, "що пов'язаний з ґрунтом, належить народові, прив'язаний до усіх інтересів країни". Саме англійський зразок, на його думку, вказував на помилковість французького поєднання "духу свободи і духу революції". Ле Пле став одним із фундаторів католицької соціальної доктрини. Токвіль у своїх ґрунтовних соціологічних дослідженнях "Старий порядок і революція" (переважно) та "Демократія в Америці" визначив як причину революції 1789 р. розділення класів, яке не дозволило гнучко керувати країною аристократії ― αΰγΰтій та освіченій частині народу.

Соціологічний аналіз суттєво озброїв консервативних політиків, які почали враховувати об'єктивні соціально стабілізуючі чинники та вміти уникати руйнуючих. Часи банальної "консервації" і насильницького придушення революційних рухів минали: консерватизм перетворювався на рух реформістський, спрямований на "стратегію непрямих дій" (якщо вжити термін британського військового теоретика Б.Ліддел-Гарта). Останнє означає, що консервативні політики намагалися шляхом парламентарно-демократичних кроків вибити з під ніг радикалів та екстремістів соціальний ґрунт, взявши на себе захист інтересів незаможних. Якщо монархія і правляча еліта впроваджують соціальне законодавство, яке надає суттєві гарантії (пенсії, компенсації, скорочення робочого дня і т.д.) мирним шляхом начебто за своєю ініціативою, то приводи для незадоволення та класового антагонізму якось зменшуються. Приклади цього ― соціальні та політичні реформи Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та Отто фон Бісмарка (1815-1898). Цю "поступливість" й помітив Сорель, схаменувшись від все більшого віддалення довгоочікуваної революції. Проте, цей поступовий ліберально-консервативний синтез, який ґрунтувався на уявленні про здатність людини до самовдосконалення та прогресу, був зведений нанівець психологічним шоком від Першої світової війни. Але були для цього і певні ідейні передумови.

Відгалуженням консерватизму, яке зробило наступний крок на шляху "активізації" став радикальний консерватизм. Його специфікою є повне оволодіння політичними методами демократії - популізму, демагогії, масовості. Це була фаза кризи, що наближалася, - межі ХІХ-ХХ століть. Французький консерватор де Латур дю Пен проголосив "розрив з лібералізмом в релігії, економіці і політиці" та повернення до ідеалів корпоративного соціального ладу Середньовіччя, ― тобто об'єднання власників, директорів і робітників кожної галузі промисловості у корпорації, які виключають класову боротьбу. Латур дю Пен намагався знищити протиріччя між працею та капіталом. Враховуючи соціалістичну критику капіталізму, він вимагав засудження нетрудового способу життя, участі пролетаріату у власності на засоби виробництва. Втім, при цьому образ "соціального ворога" з метою національної солідарності подеколи переносився з черні на євреїв, які були більш зручним об'єктом переслідування, бо ж революційні низи, як члени єдиного національного колективу, отримували в правих колах своєрідну "амністію". Прикладом таких поглядів є французький літератор і правий політик Моріс Баррес (1862-1923). Він вимагав подолання індивідуалізму, плекання національних і расових традицій, відновлення впливу католицизму як "упорядника ладу".

Цей злам у розвиткові консерватизму був викликаний потужним впливом модерного націоналізму та шовінізму, які позбавляли його колишньої респектабельності, поміркованості, аристократичності. Боротьба з лівим радикалізмом вимагала радикалізації справа, як у доктринальному, так і у соціальному сенсі. Врешті поєднання націоналістичних ідей та соціалістичних методів за умов занепаду традиційної моралі внаслідок Світової війни призвело до народження "спільної дитини" правих і лівих ― фашизму. Крихка стабільність соціального взаєморозуміння і віри у завтрашній день змінилася зневірою, песимізмом і впевненістю у силі людини-фанатика із зброєю в руках, яка має щось радикально нове збудувати на руїнах старих сподівань.