1. Політика як соціальне явище. Політичний процес. Політику треба розуміти як форму суспільної діяльності, спрямовану на здобуття, використання, підтримку і повалення політичної влади, реалізацію інтересів особи, соціальних груп на всіх рівнях інститутів політичної системи. В широкому розумінні політика охоплює всю суспільну діяльність, спрямовану на розв’язання суспільних проблем на рівні політичної влади. В такому розумінні до політики можна віднести і боротьбу профспілок за поліпшення умов праці вільнонайманих працівників, і діяльність екологічних рухів, і участь людей у політичних масових акціях: виборах, референдумах, мітингах, маніфестаціях тощо. Метою політики є забезпечення панування одних соціальних груп над іншими (як це має місце в примітивних суспільствах) або узгодження соціальних інтересів, створення механізму реалізації спільної волі та спільного інтересу. Засобами політики є сила, право і мораль, які повинні розумно поєднуватися. В іншому випадку вони не виражатимуть інтегрованого суспільного інтересу. Співвідношення політики й економіки зводиться до того, що закони економічного розвитку визначають зміст і соціальний вектор політики через економічні інтереси соціальних груп, зміну структури виробництва і споживання, технологічні інновації, а політика, якщо вона враховує об'єктивні економічні закони, може забезпечити стабільність та ефективність економічної системи. Що стосується співвідношення політики і моралі, то "моральність" політики залежить від ефективності соціального контролю над владними структурами, умов політичної конкуренції, рівня політичної культури в суспільстві. Взаємодія політики і права зводиться до того, що цивілізована політика, з одного боку, здатна забезпечити ефективність правового регулювання, а з іншого — може плідно впливати на суспільні процеси лише в рамках сучасної цивілізованої правової системи. Зіставляючи політику й релігію, треба зазначити, що використання Церкви з політичною метою, а також втручання Церкви у державні справи недопустиме з точки зору демократичного розвитку сусільства. Держава покликана забезпечити правові гарантії свободи людини, безпеки нації, а Церква — умови для внутрішньої свободи людини, морального відродження народу. Політологія — це наука про закономірності й тенденції функціонування та розвитку політики, політичних систем і окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства. Політичні закономірності є результатом історичного досвіду і дій політичних сил у конкретній історичній ситуації. Політичний процес є сукупною діяльністю всіх суб'єктів політики, за допомогою якої відбувається формування, розвиток і функціонування політичної системи суспільства в певних тимчасових і просторових межах. Поняття «політичний процес» охоплює різні форми, способи і напрями політичної діяльності різних суб'єктів. Політичний процес - сукупна діяльність суб’єктів політики, завдяки чому забезпечується функціонування та розвиток політичної системи. Характер і конкретний зміст політичного процесу визначається особливостями політичної системи і існуючого режиму. Демократичній системі відповідає тип політичного процесу, відмінний широтою участі громадян в управлінні державою, забезпеченні прав і свобод особи. Тоталітарна система припускає інший тип політичного процесу, що виключає реальне політичній участь і свободу соціального і політичного вибору. По своїй структурі політичний процес складається з суб'єктів, носіїв політичної дії і об'єкту - мети, яка повинна бути досягнута. Політичний процес включає також засоби, методи, ресурси, виконавців. Політичний процес складається як з цілеспрямованих свідомих зусиль суб'єктів політичної діяльності (індивідів, соціальних груп, політичних партій, державних органів і ін.), так і в результаті взаємодій, які виникають спонтанно, незалежно від волі і свідомості учасників процесу. Така сукупність цілеспрямованих і спонтанних дій суб'єктів і учасників політичного процесу виключає яку-небудь чітку заданість або приреченість політичного процесу в розвитку подій і явищ. В результаті може вийти по відомій приказці: «Хотіли як краще, вийшло як завжди». В ході реалізації своїх ролевих функцій і позицій суб'єкти і учасники політичного процесу демонструють свою функціональну значущість, здатність відтворювати, розвивати, змінювати або руйнувати елементи політичної системи. Таким чином, політичний процес розкриває як поверхневі, так і глибинні зміни, що відбуваються в політичній системі, характеризує її перехід від одного стану до іншого.

2. Предмет вивчення політології.

Політологія (грец. politika – державні й суспільні справи і logos – слово, поняття, вчення) – наука, об’єктом якої є політика і її відносини з особистістю та суспільством.

ПРЕДМЕТОМ політології є вивчення об’єктивних закономірностей світового політичного процесу, політичних відносин в окремих країнах і групах держав; відносини між класами, державами, націями, де головне завдання полягає в тому, щоб утримати, зберегти або завоювати владу; способи управління соціально-політичними процесами.

Політологія виступає як спеціальна теорія політики, котра відрізняється від інших наук наступним:

– вивчає політичну сферу суспільного життя не в загальному ряду багатьох інших об’єктів, як це роблять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об’єкт;

– вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатомірну, цілісну систему;

– головним своїм предметом має пізнання закономірностей діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

– має на меті виробити знання, які дадуть змогу орієнтуватися в навколишньому світі й завдяки цьому активно освоювати, перетворювати його, передбачати й свідомо формувати політичну сутність суспільства, упорядковувати стосунки між людьми на засадах загальнолюдських ціннісних орієнтацій.

СУТНІСТЬ ПОЛІТОЛОГІЇ полягає в аналізі структури державної влади, функціонуванні політичних інститутів, їх відносин з політичними ідеями і теоріями в різних політичних системах, політичної культури, взаємозв'язку політики з економікою, з іншими формами суспільної свідомості та діяльності. Зважаючи на те, що сутністю політики є не влада, а управління суспільством (влада виступає лише засобом політики), політологія може бути визначена і як наука про закономірності діяльності з керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

3. Влада: сутність, структура, джерела та ресурси.

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Вона має правовий, економічний, духовно-ідеологічний характер, існує скрізь, де наявні будь-які стійкі об'єднання людей, тісно пов'язана з політичною сферою, є засобом здійснення і способом утвердження певної політики. Політична влада виникла раніше за владу державну і визначає реальну здатність соціальної групи чи індивіда виявляти свою волю. Вона є невід'ємною складовою загального визначення влади як форми соціальних відносин, якій властивий всеохоплюючий характер, здатність проникати в усі сфери людської діяльності. Політична влада — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інститу-ціалізованого примусу. Державна влада — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення. Державна влада функціонує за політико-територіальним  принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка).      Державна влада — суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах. Конституція України в ст. 5 проголошує, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.  Народ здійснює владу і безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». В цьому універсальному визначенні зосереджено головне, універсальне поняття політичної науки про політичне життя суспільства. У ньому як феномен суспільного життя влада представлена державою, її установами та ресурсами, що повинні сприяти ефективному задоволенню загальнозначимих, групових і приватних інтересів.

Структура політичної влади

 

       У сучасному світі, що прагне до політичного звільнення від усіх форм традиційного гніту, значно загострилася проблема влади, в якій багато хто вбачає одну з основних причин тривалого політично нерівного становища різних соціальних підструктур суспільства. Тенденція гуманізації суспільних відносин аж ніяк не зменшила впливу «владного синдрому» на суспільну свідомість. Людство нібито страждає від народженого ним же монстра й усе ж постійно звертається до нього, витрачаючи величезні суми, надаючи йому пільги, які здебільшого матеріально й духовно ставлять носіїв влади в привілейоване становище. І це ж надане суспільством привілейоване становище є предметом постійної критики (здорової й нездорової) тим же суспільством. Боротьба за владу історично супроводжує політичне життя людства, служить полем найгостріших битв у всіх сферах суспільного життя: в політиці, економіці, культурі й на всіх рівнях соціальної організації. В політичній історії людства немає явища, яке б принесло йому стільки проблем, скільки спричинила боротьба за владу, за політичне й духовне панування. Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади. Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб'єкта влади і її об'єкта. Суб'єкт виражає свою волю щодо об'єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання. Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні - вчені, викладачі, політики, професіонали. Влада не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів:

1. засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:

2. страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;

3. звичкою виконувати накази;

4. апатією;

5. переконанням у необхідності підпорядкування;

6. зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;

7. відчуттям обов'язку;

8. авторитетом суб'єкта влади.

     Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб'єкта влади. Якщо влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта "піти" з поля влади. Для того, щоб вплинути на  думку громадян, влада може використовувати різні способи  ( ресурси).  В залежності від мети  використання вони можуть бути відкритими і закритими. У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

1. Силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

2. Закон - традиція, звичай;

3. Стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

          Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання. Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються залежно від сфер життєдіяльності.      Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо. Соціальні ресурси - соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо.      Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.       Адміністративно-правові ресурси - система управління, сукупність владних установ.       Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).