• 13.Теорія пізнання і.Канта.

В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін. ), тобто таким формам які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання - це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях - в т. з. "антиноміях" чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

За версією Канта, світ відчуттів і сприйняттів є повним хаосом, нагромадженням безладних відчуттів і подій. Потрібно навести в цьому хаосі порядок. Цей світ перетворюється за допомогою апріорних форм, якими є час і простір. Час і простір існують тільки у феноменальному світі. Вони існують без досвіду і поза досвідом. Накладення зв'язків у світі феноменів знаходиться за допомогою категорій розуму. За допомогою цих зв'язків пізнаючий перетворює хаос на порядок і закономірний рухомий світ.

• 14.Антропологічна проблематика філософії л.Фейєрбаха.

Фейєрбах відстоює в своїй філософії антропологічний принцип. Сутність його в тому, щоб завдяки людині звести все надприродне до природи, і завдяки природі все надлюдське звести до людини, спираючись на історичні та емпіричні приклади. В центрі філософії повинна знаходитися людина як найвища істота природи. Звідси його твердження, що людська істота є ні матеріалізмом, ні ідеалізмом, ні фізіологією, ні психологією, вона - лише антропологія.

Сутність людини, за Фейербахом, — це сама людина, конкретний індивід. Ігноруючи соціально-природну сутність людини, Фейербах акцентує увагу на її природній сутності. Людина має три істотних принципи: розум, волю, серце.

Заперечуючи погляди класиків німецького ідеалізму на проблему людини, яка трактувалася насамперед як духовна істота, Фейєрбах по-новому осмислює поняття суб'єкта. Він для Фейербаха - не «абсолютний дух», не «світовий розум», а реальна цілісна людина в єдності її тілесних і духовних якостей. «Я» Фейербаха — не просто духовний і мислячий початок, а людина, наділена тілом і мислячою головою, реальна істота з усіма просторово-часовими характеристиками, завдяки чому здатна споглядати і мислити.

Позиція Фейербаха як атеїста полягає у відстоюванні релігії без Бога, релігії любові людини до людини. Любов є універсальним законом розуму і природи і тому повинна бути найвищим і першим законом людини. Людина людині Бог — така найвища практична першооснова, такий і поворотний пункт всесвітньої історії. Фейєрбах, обожествляючи прості закони людської спільності та моральності, прагне з цієї гуманістичної позиції упорядкувати людське суспільство, привести його до щастя. Саме тому етика Фейєрбаха - евдемонізм, тобто вчення, яке обґрунтовує прагнення до щастя.