3) Біполярні нейрони;

4) гангліозні нейрони, аксони яких ­формують зоровий нерв.

З фізіологічної точки зору сітківка є периферичною частиною зоро­вого аналізатора.

Кришталик — це прозоре еластичне утворення, яке має форму двоопуклої лінзи. Він не містить ні судин, ні нервів. Його живлення відбу­вається завдяки водянистій волозі. Завдяки непосмугованому м'язу, що підходить до кришталика з війчастого тіла, він здатний змінювати вели­чину своєї опуклості, заломлювати і фокусувати пучок світла так, щоб зображення предметів на сітківці було чіткішим. Пристосування ока до чіткого бачення предметів, які розташовані від нього на різній відстані називається акомодацією (від лат. accomodatio — пристосування). Здійснюється акомодація за рахунок непосмугованого війкового м'яза, який змінює кривину кришталика, завдяки чому предмети, що розгля­даються, на сітківці перебувають у фокусі. Під час розглядання близь­ких предметів кришталик стає опуклішим, завдяки чому промені від предмета сходяться на сітківці

Астигматизм — неможливість сходження всіх променів в одній точці, фокусі. Це спостерігається при неоднаковій кривизні рогівки у різних її меридіанах. Якщо більше заломлюється вертикальний мерид­іан, астигматизм прямий, якщо горизонтальний — зворотний. Нормальні очі мають невеликий ступінь астигматизму, бо поверхня рогівки не цілком сферична. Різні ступені астигматизму, що порушують зір, виправляють за допомогою циліндричних скелець, які розташовуються на відповід­них меридіанах рогівки.

Слух є органом чуття людини, який сприяє психічному розвитку повноцінної особистості, її адаптації у соціумі. Із слухом пов'язані зву­кові мовні спілкування. За допомогою слухового аналізатора людина сприймає і розрізняє звукові хвилі, які складаються з почергових згу­щень і розріджень повітря.

Слуховий аналізатор складається з трьох частин: 1) рецепторного апарату, що міститься у внутрішньому вусі; 2) провідних шляхів, пред­ставлених восьмою парою черепномозкових (слухових) нервів; 3) цент­ру слуху у скроневій частці кори великих півкуль.

Слухові рецептори (фонорецептори) містяться в завитці внутріш­нього вуха, яка розташована в піраміді скроневої кістки. Звукові коли­вання, перш ніж дійти до слухових рецепторів, проходять через цілу си­стему звукопровідних та звукопідсилювальних частин.

Вухо - це орган слуху, який складається з 3-х частин: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха (рис. 5).

Зовнішнє вухо складається із вушної раковини і зовнішнього слу­хового проходу. Зовнішнє вухо призначене для вловлювання звуків. Вушна раковина утворена еластичним хрящем, зовні вкрита шкірою. Внизу доповнена складкою — мочкою, яка заповнена жировою тканиною.

Зовнішній слуховий прохід (2,5 см), де відбувається посилення звукових коливань у 2-2,5 рази, висланий тонкою шкірою з тонким во­лоссям і видозміненими потовими залозами, які виробляють вушну сірку, що складається з жирових клітин і містить пігмент. Во­лоски і вушна сірка викону­ють захисну роль.

Середнє вухо скла­дається з барабанної пере­тинки, барабанної порожнини і слухової труби. На межі між зовнішнім і середнім вухом розташована барабанна пе­ретинка, яка зовні вкрита епітелієм, а зсередини слухо­вою оболонкою. Звукові коли­вання, що підходять до бара­банної перетинки, змушують її коливатися з тією ж самою частотою. З внутрішнього боку перетинки знаходиться барабанна по­рожнина, всередині якої розташовані слухові кісточки, з'єднані між собою — молоточок, коваделко і стремінце. Через системи слухо­вих кісточок коливання барабанної перетинки передаються у внутрішнє вухо. Слухові кісточки розміщені так, що утворюють важелі, які змен­шують розмах звукових коливань і збільшують їх силу.

Барабанна порожнина з'єднана з носоглоткою за допомогою євстахієвої труби, яка підтримує однаковий тиск ззовні і зсередини на бара­банну перетинку.

На межі середнього і внутрішнього вуха є перетинка, яка містить овальне вікно. Стремінце прилягає до овального вікна внутрішнього вуха. Внутрішнє вухо міститься у порожнині піраміди скроневої кістки і являє собою кістковий лабіринт, всередині якого є перетинчастий лабі­ринт із сполучної тканини. Між кістковим і перетинчастим лабіринтом міститься рідина—перилімфа, а всередині перетинчастого лабіринту — ендолімфа. У стінці, яка відділяє середнє вухо від внутрішнього, крім оваль­ного вікна, є ще кругле вікно, яке робить можливим коливання рідини.

Кістковий лабіринт складається з трьох частин: в центрі — пе-реддвер'я, спереду від нього завитка, а ззаду — півколові канали. Всередині середнього каналу завитки, в завитковому ході містяться звукосприймальний апарат — спіральний, або кортіїв орган. Він має основну пластинку, яка складається приблизно з 24 тис. фіброзних во­локонець. На основній пластинці вздовж неї в 5 рядів розташовані опорні і волоскові чутливі клітини, які є власне слуховими рецепторами. Волос­ки рецепторних клітин обмиваються ендолімфою і контактують з по­кривною пластинкою. Волоскові клітини охоплюються нервовими во­лосками завиткової гілки слухового нерва. В довгастому мозку міститься другий нейрон слухового шляху, далі цей шлях іде, здебільшого пере­хрещуючись, до задніх бугрів чотиригорбикового тіла, а від них у скро­неву область кори, де розташована центральна частина слухового ана­лізатора.

Для слухового аналізатора звук є адекватним подразником. Всі вібрації повітря, води та іншого пружного середовища поділяються на періодичні (тони) і неперіодичні (шуми). Тони бувають високі і низькі. Основною характеристикою кожного звукового тону є довжина звукової хвилі, якій відповідає певна кількість коливань за сек. Довжину звукової хвилі визначають відстанню, яку проходить звук за сек., поділену на ' кількість повних коливань, що їх здійснює тіло, яке звучить, за сек.

Людське вухо сприймає звукові коливання у межах 16-20 000 Гц, сила яких виражається у децибелах (дБ). Звукові коливання частотою понад 20 кГц людина не чує. Це — ультразвуки.

Звукові хвилі — це поздовжні коливання середовища. Сила звуку залежить від розмаху (амплітуди) коливань повітряних частинок. Звук характеризується тембром або забарвленням.

Найбільшу збудливість вухо має до звуків з частотою коливань від 1000 до 4000 Гц. Нижче і вище цього показника збудливість вуха зни­жується.

В 1863 році Гельмгольц запропонував резонансну теорію слуху. Повітряні звукові хвилі, потрапляючи у зовнішній слуховий хід, зумов­люють коливання барабанної перетинки, далі коливання передаються

через середнє вухо. Система слухових кісточок, діючи як важіль, поси­лює звукові коливання і передає їх рідині, що міститься між кістковим і перетинчастим лабіринтами завитки. Звукові хвилі можуть передава­тися і через повітря, яке міститься в середньому вусі.

За резонансною теорією, коливання ендолімфи спричиняють коли­вання основної пластинки, волокна якої мають різну довжину, настроєні на різні тони і становлять собою набір резонаторів, що звучать в унісон різним звуковим коливанням. Найкоротші хвилі сприймаються біля ос­нови завитки, а найдовші біля верхівки.

Під час коливання відповідних резонуючих ділянок основної плас­тинки коливаються і розташовані на ній чутливі волоскові клітини. Найдрібніші волоски цих клітин торкаються під час коливання покрив­ної пластинки і деформуються, що веде до збудження волоскових клітин і проведення імпульсів по волокнах завиткового нерва в центральну не­рвову систему. Оскільки повної ізоляції волокон основної мембрани немає, то одночасно починають коливатися і сусідні волокна, що відповідає обертонам. Обертон — звук, число коливань якого у 2, 4, 8 і т.д. разів перевищує число коливань основного тону.

При тривалій дії сильних звуків збудливість звукового аналізатора знижується, а при тривалому перебуванні в тиші збудливість зростає. Це адаптація. Найбільша адаптація спостерігається в зоні більш ви­соких звуків.

Надмірний шум не тільки веде до втрати слуху, а й викликає психічні порушення у людей. Спеціальними дослідами на тваринах доведена можливість появи "акустичного шоку" і "акустичних корчів", часом смертельних.