74) Суб’єкти самі напишите! Суки ліниві!!!

75)Відкриття справи про адміністративне правопорушення

Відкриття справи є початковою стадією провадження у спра­вах про адміністративні правопорушення (проступки). Приводів порушення справи в КУпАП законодавець не визначає в той час, як у ст. 360 МКУ такі приводи зафіксовані. Але виходячи із теорії процесу приводами порушення справи слід вважати одержання уповноваженими особами будь-якої інформації про діяння, що мають ознаки проступку. Такою інформацією може бути:

1) безпосереднє виявлення адміністративного проступку уповноваженою особою;

2. заяви громадян, повідомлення представників громадсь­кості, установ, організацій, засобів масової інформації в пресі,по радіо, телебаченню, інші повідомлення;

3. повідомлення про вчинення правопорушення, отримані від інших правоохоронних та контрольно-наглядових органів;

4. повідомлення про вчинення правопорушення, отримані від митних, прикордонних та правоохоронних органів інозем­них держав, а також міжнародних організацій тощо.

Про вчинення адміністративного правопорушення скла­дається протокол уповноваженою на те особою

Таким чином, стадія порушення справи про адміністратив­ний проступок складається з кількох етапів провадження, що мають важливе юридичне значення. До них належать: встанов­лення ознак правопорушення; збирання доказів; процесуальне оформлення події правопорушення; направлення матеріалів справи для розгляду за підвідомчістю.

Підсумковим процесуальним документом є протокол про адміністративне правопорушення.

2) Розгляд справи про адміністративне правопорушення

3) Винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення

4) . Перегляд постанови у справі про адміністративне правопорушенню

5) Виконання постанови у справі про адміністративне правопорушення

76 Адміністративне розслідування. Ця стадія провадження у справах про адміністративні правопорушення становить ком­плекс процесуальних дій, спрямованих на встановлення обставин п роступку, їх фіксування і кваліфікацію. На цій стадії створюєть­ся передумова для об'єктивного і швидкого розгляду справи, за­стосування до винного передбачених законом заходів впливу.

Вона починається з етапу доказування факту проступку. Його сутність полягає у провадженні дій, спрямованих на збирання до­казів, що підтверджують або спростовують винуватість у вчиненні правопорушення, тобто є фактичними обставинами справи про адміністративний проступок.

їх можна поділити на дві групи: а) обставини, що мають без­посереднє значення для вирішення питання про наявність або відсутність складу проступку; б) обставини, що перебувають за рамками складу, але мають значення для індивідуалізації відпо­відальності.

Такі обставини можуть бути встановлені у різні способи: опи­туванням осіб, які володіють інформацією, що має значення для справи (правопорушники, потерпілі, свідки, експерти); проведен­ням експертизи; освідуванням; вилученням, наприклад, докумен­тів; знаходженням речових доказів на місці вчинення правопору­шення; оглядом тощо.

Усі встановлені обставини фіксуються у відповідних процесуаль­них документах. Такими документами є пояснення, висновки, акти, протоколи. На цьому даний етап завершується.

Наступний етап - встановлення даних про особу правопоруш­ника. Такі данні встановлюються шляхом опитування правопоруш­ника, вивчення його документів, а у необхідних випадках - звер­ненням до органів, що здійснюють облік громадян.

Етап процесуального оформлення результатів розслідування починається з аналізу зафіксованих у перелічених документах усіх обставин у справі та завершується складанням протоколу про ад­міністративне правопорушення. Саме протокол є процесуальним документом, що фіксує закінчення розслідування. Він складається про кожне правопорушення, крім випадків, прямо передбачених законодавством (ст. 258 КУпАП).

Протокол про адміністративне правопорушення не належить до документів відносно вільної форми, таких як, приміром, пояснення або акт. Закон (ст. 256 КУпАП) встановлює обов'язковий перелік відомостей та атрибутів, які мають у ньому міститися. їх поділяють на три групи.

По-перше, це відомості, що стосуються обставин вчинення адміністративного правопорушення. У протоколі зазначаються місце, дата і суть вчиненої провини. В обов'язковому порядку то­чно зазначається стаття Кодексу, що передбачає адміністративну відповідальність за це правопорушення. У разі вилучення у поруш­ника предметів або документів, до протоколу заноситься відповід­ний запис.

По-друге, це відомості про особу правопорушника: прізвище, ім'я, по батькові, вік, рід занять, матеріальне становище, місце про­живання і роботи, документ, що посвідчує особу (паспорт або ін­ший документ).

По-третє, це відомості, що стосуються форми протоколу. Тут зазначаються дата і місце його складання, прізвище і посада пра­цівника, який оформив протокол (відсутність відомостей про ньо­го робить його дефектним, оскільки невідомо, чи складений він повноважною на те особою, чи ні); прізвище та адреса свідків і по­терпілих, за їх начвності.

Протокол скріплюється кількома підписами. Насамперед він мас бути підписаний особою, яка його склала, та правопорушни­ком. За наявності свідків і потерпілого протокол підписують також

ці особи.

Особі, яка притягується до відповідальності, необхідно роз'яс­нити її права та обов'язки, передбачені ст. 268 КУпАП, про що ро­биться відмітка у протоколі. Вона має право ознайомитися зі зміс­том протоколу, занести власні пояснення, підписати його або від­мовитися від підпису та зазначити мотиви відмови, надати пояснення або зауваження щодо змісту протоколу, які до нього додаються. Відмова правопорушника підписати протокол не зупиняє подаль­шого руху справи, але цей факт має бути зафіксований спеціаль­ним записом.

У разі вчинення проступку групою осіб, протокол складається на кожного порушника окремо. Складання одного протоколу на всіх правопорушників не дає змоги конкретизувати звинувачення, що ставиться кожному з них, позбавляє можливості прямо у про­токолі дати свої пояснення щодо сутності проступку, обмежує право особи на захист у разі притягнення її до адміністративної відповідальності.

Завершальним етапом першої стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення є направлення протоколу і всіх матеріалів розслідування на розгляд органу

77) Одержавши матеріали справи про адміністративне право­порушення, конкретний компетентний орган (посадова особа) адміністративної юрисдикції, що визначені у статтях 218—244¹⁵ КУпАП, ст. 386 МКУ, іншими законами України, здійснює офіційне вирішення справи та дає правову оцінку діям право­порушника.

На цій стадії орган (посадова особа) вивчає: протокол про адміністративне правсщорушення; пояснення особи, що притя-і ається до адміністративної відповідальності; пояснення потер­пілих, свідків, якщо вони є; висновки експерта, спеціаліста, показання технічних приладів, речові докази; протоколи про вилучення речей і документів та інші матеріали, що містяться у справі. Вивчення зазначених матеріалів справи дає змогу орга­ну (посадовій особі) на етапі підготовки справи до розгляду вирішити такі питання:

1. чи належить до його компетенції розгляд даної справи;

2. чи правильно складено протокол та інші матеріали спра­ ви про адміністративне правопорушення;

3. чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду;

4. чи витребувано необхідні додаткові матеріали;

5. чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка при­ тягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.

Справа про адміністративне правопорушення розглядаєть­ся відкрито, крім випадків, коли це суперечить інтересам охо­рони державної таємниці (ст. 249 КУпАП). Справа здебільшого розглядається за місцем вчинення правопорушення (ст. 276 КУпАП). Лише окремі правопорушення, пов'язані з правилами дорожнього руху, можуть також розглядатися за місцем обліку транспортних засобів або за місцем проживання порушників. Тому у випадках, коли законом передбачена альтернативна під­судність, питання про те, до якого суду надсилати протокол про адміністративне правопорушення, вирішується відповід­ним органом внутрішніх справ.

За місцем проживання порушника розглядаються справи, які підвідомчі адміністративним комісіям.

Справи, пов'язані з придбанням самогону та розпиванням спиртних напоїв у громадських місцях, розглядаються за місцем їх вчинення або за місцем проживання правопорушника, а справи про порушення митних правил розглядаються за міс­цезнаходженням митного органу, в зоні якого вчинено право­порушення.

Під час розгляду справи орган (посадова особа) з'ясовує: 1) чи було вчинено адміністративне правопорушення; 2) чи винна дана особа в його вчиненні; 3) чи підлягає вона адміні­стративній відповідальності; 4) чи є обставини, що пом'якшують

чи обтяжують відповідальність; 5) чи завдано майнову шкоду; 6) чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу; 7) інші обставини, що мають значення для правиль­ного вирішення справи.

Якщо при розгляді справи орган (посадова особа) дійде висновку, що у порушенні є ознаки злочину, він передає ма­теріали прокурору, органу досудового слідства або дізнання (ст. 253 КУпАП).

Загальний строк розгляду справи встановлений в п'ятнадцять днів з дня одержання'органом (посадовою особою), правомоч­ним розглядати справу, протоколу про адміністративне право­порушення та інших матеріалів справи (ст. 277 КУпАП), а деякі правопорушення розглядаються й вбільш скорочені строки — одна доба, три-, п'яти- і семиденний строк.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) відповідно до ст. 283 КУпАП виносить одну із таких постанов:

1) про накладення адміністративного стягнення;

2 про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24^і КУпАП;

3) про закриття справи.

Усі реквізити постанови заповнюються розбірливим почер­ком, державною мовою. Не допускаються закреслення чи ви­правлення відомостей, що заносяться до постанови, а також внесення додаткових записів після того, як постанова оголоше­на особі, щодо якої вона винесена.

Зміст постанови та її форму врегульовано ст. 283 КУпАП. У ній законодавець встановлює основні вимоги до постанови.

Разом із тим, практикою розгляду справ про адміністративні правопорушення відпрацьовано і закріплено у підзаконних нормативних актах органів адміністративної юрисдикції певну форму і зміст постанови у справі про адміністративне правопо­рушення. Вона містить три частини: вступну, описову («Вста­новив»), резолютивну («Постановив»).

У вступній частині вказується число, місяць, рік і місце її винесення, найменування органу, посада, прізвище та ініціали посадової особи, яка розглянула матеріали адміністративно справи і винесла постанову, а також вказуються відомості про особу, щодо якої розглядається справа. Зазначається повністю без скорочень її прізвище, ім'я та по батькові, число, місяць і рік народження, місце народження, фактичне місце проживан­ня особи на час вчинення правопорушення, найменування під­приємства, установи, організації, де вона працює або навчаєть­ся, і посада, вказується документ, який засвідчує особу.

В описовій частині («Встановив») вказується число, місяць, рік, час вчинення правопорушення, прізвище та ініціали осо­би, яка його вчинила. Викладаються обставини і суть вчинено­го правопорушення, встановлені при розгляді справи, зазна­чається стаття КУпАП чи іншого закону України, яка передба­чає відповідальність за дане адміністративне правопорушення, а також результати заслуховування осіб, які беруть участь у роз­гляді справи, їх пояснення і клопотання, прізвище, ім'я та по батькові, в якості кого бере участь у розгляді справи.

У резолютивній частині («Постановив») вказується прий­няте у справі рішення; про накладення адміністративного стяг­нення (якщо штраф, то вказується сума в гривнях) чи про за­стосування заходів впливу, передбачених ст. 24^і КУпАП, або про закриття справи.

У резолютивній частині, якщо одночасно вирішується пи­тання про відшкодування винним майнової шкоди (ст. 40 КУпАП), зазначається розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строки її відшкодування. В ній міститься вирішення питання про вилучені речі й документи, про їх конфіскацію у встановленому порядку, повернення власнику або знищення, про що робиться відповідний запис.

У постанові міститься вказівка про порядок її виконання та порядок і строк оскарження.

Постанова виконавчого органу сільської, селищної, міської ради у справі про адміністративне правопорушення приймаєть­ся у формі рішення.

1. 78) Законодавством України закріплена єдина система органів, уповноважених розглядати і вирішувати справи про адміністра­тивні правопорушення та накладати на винних осіб адміністра­тивні стягнення. Система цих органів, враховуючи специфіку різноманіття адміністративних правопорушень, побудована з! метою забезпечення: вирішення справ про адміністративні правопорушення за загальними правилами, що встановлені державою і закріп­ лені в КУпАП;

2. виконання конституційних норм щодо права людини на свободу, особисту недоторканність та непорушності права при­ ватної власності;

3. галузевої компетентності органів при здійсненні ними адміністративної юрисдикції у сфері публічних відносин;

4. швидкого реагування на вчинені правопорушення;

5) профілактики , правопорушень, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності та широкої участі громадськості для застосування заходів громадського впливу.

Згідно зі ст. 213 КУпАП справи про адміністративні право­порушення розглядаються:

1. адміністративними комісіями при виконавчих комітетахсільських, селищних, міських рад;

2. виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад;

3. районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами;

4. органами внутрішніх справ, органами державних інспек­цій та іншими органами (посадовими особами), уповноваже­ними на те КУпАП.

Адміністративні комісії відповідно до чинного законодав­ства утворюються: а) при виконавчих комітетах сільських, се­лищних, міських рад згідно зі ст. 38 Закону України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р.; б) при виконавчих комітетах (держадміністраціях) районних у місті рад, у разі надання районній у місті раді відповідних повнова­жень міською радою, згідно зі ст. 25 Закону України «Про міс­цеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.

Адміністративні комісії утворюються на строк повноважень цих рад як колегіальні органи спеціально утворені для розгляду справ про адміністративні правопорушення, віднесених зако­нодавством до їх відання.

До складу комісій входять: голова комісії, заступник голови комісії, члени комісії, кількісний склад яких встановлює від­повідна рада, залежно від обсягу роботи комісії. Зазначені осо­би, як правило, працюють на громадських засадах. До складу комісії можуть входити депутати рад; представники державних районних у місті адміністрацій, у разі надання районній у місті раді відповідних повноважень міською радою; представники громадських організацій, трудових колективів; передовики ви­робництва та інші знані особи.

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад роз­глядають справи про адміністративні правопорушення, скарги яких зазначені у ст. 219 КУпАП. Порядок утворення виконав­чих комітетів регламентується ст. 11 Закону України «Про міс­цеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. Повнова­ження виконавчих комітетів щодо розгляду справ про ад­міністративні правопорушення визначаються КУпАП. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються на засі­даннях виконавчих комітетів за наявності на засіданні не менш як двох третин від загального складу виконавчого комітету. При розгляді справи про адміністративне правопорушення на засіданні виконавчого комітету ведеться протокол за аналогією розгляду справи адміністративними комісіями (ст. 281 КУпАП). Постанова приймається простою більшістю голосів присутніх на засіданні членів виконавчого комітету. Постанова і прото­кол підписуються головуючим на засіданні та секретарем вико­навчого комітету

Районні, районні у місті, міські чи міськрайонні суди загаль­ної юрисдикції розглядають і вирішують адміністративні спра­ви та виносять постанови про накладення адміністративних стягнень у найскладніших щодо кваліфікації дій правопорушника та усі категорії справ про проступки, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років.

Аналіз складів адміністративних правопорушень, зазначе­них у ст. 221 КУпАП, вказує на те, що суди загальної юрисдик­ції розглядають адміністративні правопорушення (проступки), за які передбачені стягнення, що суттєво впливають на майнові та особисті інтереси громадян. На виконання вимог статей 29 і 41 Конституції України законодавець до компетенції судів від­ніс такі справи про адміністративні правопорушення, за вчи­нення яких можуть бути застосовані наступні види стягнень:

1. оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчи­нення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопо­рушення;

2. конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення або грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

3. позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права і полювання);

4. виправні роботи;

5. адміністративний арешт.

Звичайно, суди застосовують також і такі стягнення, як штраф або попередження. Розглядаючи справи про адміністра­тивні правопорушення, вчинені особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років, суди можуть застосовувати і заходи впливу, передбачені ст. 24^і КУпАП.

Органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій, інші органи розглядають справи про адміністративні правопорушен­ня, передбачені КУпАП та іншими законами України. Законо­давець не дає їх вичерпного переліку, що зумовлено динаміз­мом усієї системи суб'єктів адміністративної юрисдикції. Од­нак, за загальним правилом, система суб'єктів адміністративної юрисдикції визначена в статтях 222—244^і5, їх кількість складає понад 40 органів і має тенденцію до постійного зростання. За­конодавцем чітко декларовані їх повноваження з точним ви­значенням, який орган розглядає кожний конкретний склад правопорушення.

79) Виконання постанови. Виконання постанов - завершальна стадія провадження у справах про адміністративні проступки. її суть полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного правопорушникові юрисдикційним органом (поса­довою особою). У процесі виконання постанови особа, яка вчини­ла адміністративне правопорушення, зазнає відповідних нестатків та обмежень особистого, морального або матеріального характеру. Відповідно до ст. 299 КУпАП постанова підлягає виконанню з моменту її винесення. На відміну від вироків судів, які за загаль­ним правилом підлягають виконанню лише після закінчення стро­ку касаційного оскарження, постанови про накладення стягнень набирають чинності негайно.

Виконанням постанов зайняті два види органів. По-перше, це органи, які звертають постанову до виконання. Згідно зі ст. 299 КУпАП, постанова про накладення адміністративного стягнення звертається до виконання органом (посадовою особою), що виніс постанову. Діяльність щодо звернення постанови до виконання становить: своєчасне направлення постанови органу-виконавцю, здійснення контролю за правильним виконанням постанови, вирі­шення всіх, питань, які пов'язані з виконанням постанови, припи­нення виконання постанови з підстав, передбачених ст. 302 КУпАП. По-друге, це органи, які безпосередньо виконують постанови про накладення адміністративних стягнень. Діяльність державних органів зі здійснення виконання направлених їм постанов має на меті реалізацію адміністративних стягнень. Вона здійснюється ді­ями, які завдають покараному відповідних втрат і правообмежень у встановлених постановою межах.

82) Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є:

1)        верховенство права;

2)   законність;

3)   рівність усіх учасників адміністративного процесу перед законом і судом;

4)   змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

5)   гласність і відкритість адміністративного процесу;

6)   забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду;

7)   обов'язковість судових рішень.

84) Сутність поняття адміністративної юрисдикції. Необхідність визначення сутності поняття «юрисдикція» випливає із наявності інших, альтернативних поглядів на структуру адміністративного процесу. Найпоширенішим з них є поділ всього масиву адміністративних проваджень на адміністративно-юрисдикційні та адміністративно-регулятивні.

У першому випадку йдеться стосовно провадження у справах про адміністративні проступки, виконавче провадження, провадження щодо вжиття в адміністративному порядку заходів примусу, дисциплінарне провадження, провадження за скаргами і т. ін. Усі ці провадження є провадженнями з вирішення спору про право, їх результат — накладення стягнення і встановлення порушених правовідносин.

У другому — про провадження у справах розпорядчого, регулятивного характеру. Це провадження за пропозиціями і заявами, дозвільне провадження, реєстраційне провадження, установче провадження, кадрове провадження, адміністративно-договірне провадження і т. ін. За цих проваджень спір щодо права відсутній. Результатом таких проваджень є формування, реорганізація, припинення управлінських відносин.

Не може бути сумніву щодо доцільності таких класифікацій. Виникає лише запитання про коректність використання термінів «юрисдик-ційні» чи «неюрисдикційні» провадження.

Саме ця обставина змушує з'ясувати сутність поняття «адміністративна юрисдикція» і його кореляцію із законодавством України.

Під «юрисдикцією» розуміється компетентність відповідних органів, посадових осіб розглядати юридичне значущі справи і приймати щодо їх вирішення юридичне обов'язкові рішення.

Традиційно склалося так, що в суспільній свідомості термін «юрисдикція» частіше ототожнюється з кримінальним судочинством, із судовою підвідомчістю кримінальних справ або підсудністю.

Такому ототожненню сприяв неточний переклад у літературі загального користування з латинської на російську слова jurisdictio (юрисдик-дія) як судочинство^[1]. Водночас у юридичній літературі цей термін перекладається інакше. На думку І. С. Перетерського він утворений від словосполучення jus+dicere і перекладається як вирішення конфлікту шляхом застосування встановлених правил^[2].

Юридичні словники, видані за часів існування СРСР, під «юрисдикцією» розуміють установлену законом (чи іншим нормативним актом) сукупність повноважень відповідних державних органів вирішувати правові спори і справи про правопорушення, тобто оцінювати дії фізичної особи або іншого суб'єкта права стосовно їх правомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників^[3].

Таким чином, на певному етапі розвитку юридичної науки поняття юрисдикції вийшло за рамки кримінально-судочинного трактування і поширилося на інші правові сфери, у яких вирішуються правові спори. Перш за все це сфера адміністративно-деліктного права. Орієнтуючись з цього приводу на Конституцію України (п. 22 ст. 92) слід розрізняти юрисдикцію цивільно-правову, кримінально-правову, адміністративно-деліктну і дисциплінарну.

Подальший розвиток уявлень щодо поняття «юрисдикція» має пов'язуватись із законодавством України після 1990 р. Саме воно дає підстави наситити термін «юрисдикція» більш широким розумінням і визначити його як юридична оформлене право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо встановлених об'єктів, структур, сфер.

У такому розумінні цей термін використано у Постанові Верховної Ради Української РСР «Про перехід у юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки» від 6 червня 1991 р. і Положенні про порядок переходу в юрисдикцію Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки (затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 3 липня 1991 р. № 66).

Закон України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 р. неодноразово користується цим терміном у значенні права на вирішення будь-яких питань, а не лише спорів, у морській економічній зоні.

Так, ст. 4 «Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні України» наголошує, що Україна у своїй ви-

ключніи (морській) економічній зоні має юрисдикцію щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища; у ст. 11 «Юрисдикція України щодо штучних островів, установок і споруд» йдеться про юрисдикційні дії у виключній (морській) економічній зоні, якими є встановлення навколо штучних островів, установок і споруд зон безпеки і здійснення у цих зонах відповідних заходів для гарантування безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок та споруд, встановлення митних, податкових, санітарних, імміграційних правил та інших; у ст. 13 чітко виписані регулятивна і дозвільна функції юрисдикції: «Україна, здійснюючи свою юрисдикцію, має право регулювати і дозволяти проводити морські наукові дослідження у своїй виключній (морській) економічній зоні. Спеціально уповноважені органи України дають свою згоду на проведення морських наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні за умови, що ці дослідження проводяться лише у мирних цілях, для розширення знань про морське середовище на благо людства і не несуть загрози навколишньому природному середовищу».

З аналогічним змістом термін «юрисдикція» застосовано у Кодексі торговельного мореплавства України. Стаття 32 «Національна належність судна. Право плавання під Державним прапором України» фіксує: «Поняття «українське судно» або «судно України» означає національну належність судна, на яке поширюється юрисдикція України».

Таким чином, «юрисдикцію» можно розуміти:

а) як компетентність судових органів щодо вирішення кримінальних справ;

б) як компетентність судових органів щодо вирішення не тільки кримінальних, а й будь-яких інших справ;

в) як компетентність будь-яких (включаючи судові) органів (посадових осіб) щодо вирішення спорів про право;

г) як юридичне оформлене право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо встановлених об'єктів, структур, сфер.

Співвідношення вищезазначених трактувань полягає у тому, що вони розміщені за принципом «від часткового до загального». Кожна попередня є часткою наступної, а остання поглинає всі інші.

Використовуючи цей підхід, можна конструювати різні види юрисдикцій. Наприклад: юрисдикцію як компетентність щодо розгляду справ про правопорушення, за здійснення яких передбачене застосування кримінальних покарань, адміністративних і дисциплінарних стягнень, а також вжиття примусових заходів, пов'язаних з правопорушеннями. Це юрисдикція кримінально-правова, адміністративно-деліктна, як частина адміністративно-правової і дисциплінарна (такою є компетентність у вирішенні адміністративних справ щодо дрібного хуліганства); юрисдикцію

як компетентність щодо розгляду справ, не пов язаних Із правопорушеннями, а також справ про правопорушення, за вчинення яких не передбачене вжиття примусових заходів покарання. Це юрисдикція цивільно-правова й адміністративно-правова, виключаючи адміністративно-деліктну. Такою є компетентність у вирішенні адміністративних справ про видачу ліцензій, компетентність у вирішенні в цивільному порядку справ про захист честі, достоїнства, ділової репутації (вжиття в такому разі примусового заходу є відновлювальною чи компенсаційною мірою).

Адміністративна юрисдикція (на відміну від цивільно-правової, кримінально-правової і дисциплінарної) поділяється на три види:

а)  адміністративно-регулятивну, тобто компетентність вирішування адміністративних справ, що виникають за іншими, крім виникнення спору про право і здійснення адміністративного правопорушення, підставами (справи про видачу ліцензій, державну реєстрацію автотранспортних засобів тощо);

б)  адміністративно-судочинну, тобто компетентність адміністративних судів щодо вирішення відповідних справ;

в)  адміністративно-деліктну, тобто компетентність вирішення справ про адміністративні правопорушення, за здійснення яких передбачається накладення адміністративних стягнень.

У дослідженнях зазначених видів адміністративної юрисдикції спостерігається помітна диспропорція. Основні зусилля вчених виявилися сконцентрованими у сфері деліктної адміністративної юрисдикції. Вказуючи на цю диспропорцію, слід зазначити, що для її існування є відповідні причини. Адміністративні правопорушення належать до найпоширенішого виду порушень чинного законодавства. Вони вносять значну дезорганізацію в систему діючих суспільних відносин і зумовлюють необхідність «включення» механізму державного примусу, застосування до правопорушників стягнень. Тому і дослідження «відхилилися» у бік деліктної адміністративної юрисдикції, тим більше, що основні з них проведені вченими правоохоронної системи.

Розвиток адміністративного права на сучасному етапі, визнання важливості його регулюючої ролі у процесі поглиблення реформ, подолання штучного протиставлення держави та ринку, реалізація потреби в істотному посиленні дієздатності держави, особливо у соціальній сфері, процесах, пов'язаних зі змінами соціальної структури суспільства, вимагають відповідної переорієнтації наукових досліджень, у тому числі й досліджень адміністративно-процесуальної сфери.

Вищезазначене дозволяє цілком обгрунтовано запропонувати, крім розглянутого попередньо, поділ адміністративних проваджень на: а) адміністративно-регулятивні; б) адміністративно-судочинні; в) адміністративно-деліктні.

Суб'єкти адміністративно-деліктної юрисдикції. Суб'єкти адміністративно-деліктної юрисдикції — це органи (посадові особи), уповноваже-

ні державою вирішувати справи про адміністративні правопорушення (проступки).

Конституційне положення про те, що виключно законами України визначаються діяння, які належать до адміністративних правопорушень, і відповідальність за них (п. 22 ст.92 Конституції), щодо суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції, реалізовано в КУпАП.

У розділі III «Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення» (гл. 17) подано їх перелік.

Сукупність суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції становить єдину систему, за допомогою якої будь-які справи про адміністративні правопорушення вирішуються за загальними правилами, що встановлені державою. Специфіка (особливості) цієї системи зумовлена різноманіттям адміністративних правопорушень.

Ці особливості такі:

по-перше, множинність суб'єктів, що наділені компетенцією з вирішення цих справ;

по-друге, швидкість реагування на правопорушення. Стаття 277 КУпАП встановлює загальний 15-денний термін від дня одержання компетентним органом протоколу й інших матеріалів. При цьому для окремих складів установлені терміни — доба, 3 дні, 5 днів, 7 днів;

по-третє, профілактична спрямованість адміністративно-деліктної юрисдикції. Згідно зі ст. 23 КУпАП метою адміністративного стягнення є виховання особи в дусі додержання правових установлень і запобігання правопорушенням;

по-четверте, неоднорідність суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції. Вони різняться за: а) правовою природою утворення; б) цілями утворення; в) структурою повноважень; г) порядком ухвалення рішення у справі; д) безпосередньою компетенцією.

За правовою природою утворення вони поділяються на органи:

•  що стосуються сфери виконавчої влади (ст. 222 — органи внутрішніх справ, ст. 222-1 — прикордонні війська, ст. 230-1 — органи Міністерства праці і соціальної політики);

•  що стосуються сфери судової влади (ст. 221 — суди);

•  що стосуються сфери місцевого самоврядування (ст. 219 — виконавчі комітети селищних і сільських рад).

За цілями утворення вони поділяються на органи:

•  утворені виключно для здійснення юрисдикційних функцій (наприклад, ст. 218 — адміністративні комісії);

•  утворені для здійснення як юрисдикційних, так і інших функцій (наприклад, ст. 219 — виконавчі комітети селищних і сільських рад, ст. 222-1 — прикордонні війська, ст. 235 — військові комісаріати).

За структурою повноважень вони поділяються на органи:

•  територіальної  компетенції,  тобто здійснюючі  адміністративно-деліктну юрисдикцію в межах адміністративно-територіальної одиниці

(ст. 219 — виконавчі комітети селищних і сільських рад, ст. 218 — адміністративні комісії);

•  галузевої компетенції, тобто здійснюючі адміністративну юрисдикцію в межах галузі керування (ст. 222-1 — прикордонні війська, ст. 225 -органи морського транспорту).

За порядком ухвалення рішення у справі вони поділяються на органи:

•  колегіальні, до яких за чинним КУпАП належать адміністративні комісії (ст. 218), виконавчі комітети селищних і сільських рад (ст. 219);

•  від імені яких рішення приймають уповноважені на те посадові особи, до яких належать, наприклад, органи внутрішніх справ (ст. 222). За безпосередньою компетенцією органи адміністративно-деліктної

юрисдикції детерміновані законодавцем і зафіксовані у відповідних статтях глави 17 «Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення» КУпАП.

Офіційна класифікація органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, представлена в ст. 213 кодексу. Відповідно до неї справи про адміністративні правопорушення розглядаються:

а) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах районних, міських, районних у містах, селищних, сільських рад (п. 1);

б)  виконавчими комітетами селищних, сільських рад (п. 2);

в)  районними, міськими судами (суддями) (п. 4);

г)  органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те (п. 5).

Таким чином, законодавець визначає головні види суб'єктів адміністративно-деліктної юрисдикції.

Керуючись п. 1 цієї статті, слід враховувати, що адміністративні комісії утворюються: а) у районах областей, районах міст Києва і Севастополя згідно зі ст. 25 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. — місцевими державними адміністраціями; б) у містах, селах і селищах згідно зі ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 березня 1997 р. — виконкомами місцевих рад.

Характерною рисою адміністративних комісій, що відрізняє їх від усіх інших суб'єктів адміністративної юрисдикції, є їх правомочність розглядати будь-які справи про адміністративні правопорушення, якщо такі справи не віднесені до ведення інших органів (ст. 214 КУпАП).

Пункт 2 ст. 213 відносить до органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, виконавчі комітети селищ і сел. Види складів адміністративних правопорушень, підвідомчих цим органам, зазначені в ст. 219.

Керуючись цим пунктом ст. 213 слід пам'ятати, що відповідно до ст. 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 березня 1997 p., крім сільських і селищних виконавчих комітетів право розглядати справи про адміністративні правопорушення належить і міським виконавчим комітетам. Однак на практиці міські виконавчі комітети справи про адміністративні правопорушення не розглядають -вони передаються для розгляду адміністративних комісій.

Ще одна важлива обставина пов'язана з адміністративною юрисдикцією виконавчих комітетів:

- відповідно до ст. 11 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» у сільських радах, що представляють територіальні громади чисельністю до 500 жителів, виконавчий комітет може не створюватися. Рішення про це приймається відповідною територіальною громадою чи сільською радою;

-  у разі прийняття такого рішення функції виконкому (крім розпорядження земельними і природними ресурсами) одноосібно здійснює сільський голова. Таким чином, виникають формальні підстави для одноособового розгляду сільським головою справ про адміністративні правопорушення;

-  у випадку, якщо справа підвідомча водночас виконавчому комітетові й адміністративній комісії, то рішення щодо безпосереднього суб'єкта юрисдикції приймає виконавчий комітет (статті 141, 142, 152 та ін.). Постанова у справі про адміністративне правопорушення виконавчим комітетом сільської, селищної ради приймається у формі рішення.

Наступний вид суб'єктів адміністративної юрисдикції згідно з п. 4 ст. 213 — районні (міські) суди (судді), їхня безпосередня компетенція у цій сфері регламентована ст. 221 КУпАП. Правові основи діяльності судів в Україні закріплені Конституцією України, Законом України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р.

Повноваження з розгляду справ про адміністративні правопорушення мають судді районних і міських судів. У колегіальному складі справи про накладення адміністративних стягнень суди не розглядають. У колегіальному складі суди розглядають у порядку цивільного судочинства (глава 31 ШК України) справи щодо оскарження дій органів і посадових осіб у зв'язку з накладенням адміністративних стягнень.

До компетенції судців законодавець відніс: а) справи, які на його думку є найскладнішими щодо кваліфікації дій правопорушника і встановлення його винуватості; б) справи, у яких може виникнути доцільність накладення суворішого адміністративного стягнення; в) усі категорії справ про проступки, вчинені неповнолітніми^[4].

У наступну групу суб'єктів адміністративною юрисдикцією (п. 5 ст. 213) зведені органи зі сфери функціонування виконавчої влади, їх ад-міністративно-юрисдикційна компетенція закріплена в статтях КУпАП, кожна з яких присвячена конкретному суб'єктові. Примітко, що законодавець не дає їх вичерпного переліку. Це зумовлено динамізмом усієї системи суб'єктів адміністративної юрисдикції, необхідністю оперативно й адекватно реагувати на зміни в суспільному і державному житті.

Особливості адміністративної юрисдикції органів внутрішніх справ. Адміністративно-деліктна юрисдикція органів внутрішніх справ регламентована ст. 222 КУпАП. Відповідно до неї вони розглядають адміністративні справи щодо таких 9 видів правопорушень:

-  порушення громадського порядку;

-  порушення правил про валютні операції;

-  порушення правил паспортної системи;

-  правил перебування в Україні та транзитного проїзду через територію України іноземців і осіб без громадянства;

-  правил дорожнього руху;

-  правил, що забезпечують безпеку руху транспорту;

-  правил користування засобами транспорту;

-   правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на транспорті;

— незаконний відпуск і незаконне придбання бензину або інших паливно-мастильних матеріалів.

У КУпАП вони визначені в 114 складах і розміщені у 62 статтях (6 з 11 глав Особливої частини):

глава 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров'я населення» — 1 склад;

глава 9 «Адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил» — 2 склади;

глава 10 «Адміністративні правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв'язку» — 70 складів;

глава 12 «Адміністративні правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг, в галузі фінансів і підприємницькій діяльності» — 4 склади;

глава 14 «Адміністративні правопорушення, що посягають на громадський порядок і громадську безпеку» — 9 складів;

глава 15 «Адміністративні правопорушення, що посягають на встановлений порядок управління» — 28 складів.

Право розглядати справи про адміністративні правопорушення від імені органів внутрішніх справ (міліції) надано посадовим особам цих органів, що зведені законодавцем у 8 груп:

-  начальники органів внутрішніх справ і їх заступники;

-  начальники чи заступники начальників відділів (управлінь) внутрішніх справ;

—  начальники лінійних пунктів міліції;

— працівники міліції, на яких покладено нагляд за додержанням правил з охорони порядку та безпеки руху на залізничному транспорті (ст. 109), а також правил користування засобами залізничного транспорту (ст.110);

—  начальники чи заступники начальників органів внутрішніх справ на транспорті та інших органів внутрішніх справ, прирівняних до районних і міських відділів (управлінь) внутрішніх справ, начальники відділень міліції, що є в системі органів внутрішніх справ;

- дільничні інспектори (старші дільничні інспектори) міліції;

-  начальники чи заступники начальників відділень (відділів, управлінь, Головного управління) ДАТ, дорожньої міліції, командири чи заступники командирів окремих підрозділів дорожньо-патрульної служби;

- працівники Державної автомобільної інспекції, що мають спеціальні звання.

87) Судом апеляційної інстанції в адміністративних справах є апеляційний адміністративний суд, у межах територіальної юрисдикції якого знаходиться місцевий адміністративний суд (місцевий загальний суд як адміністративний суд чи окружний адміністративний суд), що ухвалив рішення. У випадку, визначеному частиною шостою статті 177 цього Кодексу, судом апеляційної інстанції є Вищий адміністративний суд України Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку постанови суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Ухвали суду першої інстанції можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від постанови суду повністю або частково у випадках, встановлених цим Кодексом. Заперечення на інші ухвали можуть бути викладені в апеляційній скарзі на постанову суду першої інстанції. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.

2. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.

Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'яти днів з дня проголошення ухвали. Якщо ухвалу було постановлено у письмовому провадженні або без виклику особи, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії ухвали суду безпосередньо в суді, то п'ятиденний строк на апеляційне оскарження ухвали суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії ухвали суду.. Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала. . Суд першої інстанції через три дні після закінчення строку на подання апеляційної скарги надсилає її разом зі справою до адміністративного суду апеляційної інстанції Апеляційні скарги, що надійшли після направлення справи до адміністративного суду апеляційної інстанції, не пізніше наступного дня після їх надходження направляються до адміністративного суду апеляційної інстанції. Якщо подано апеляційну скаргу на ухвалу суду першої інстанції, яка не перешкоджає провадженню у справі, то суд першої інстанції, не зупиняючи провадження, направляє до адміністративного суду апеляційної інстанції апеляційну скаргу та копії матеріалів справи, що необхідні для розгляду такої скарги. Після закінчення апеляційного провадження всі матеріали цього провадження приєднуються до матеріалів адміністративної справи.