6. Співвідношення понять ‘’людина’’, ‘’індивід’’, ‘’індивідуальність’’ та ‘’особистість’’

Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід». Індивідуальність - це єдність неповторних особистісних властивостей конкретної людини. Це також своєрідність його психофізіологічної структури (тип темпераменту, фізичні дані, психічні особливості), інтелекту, світогляду; поєднання сімейно-побутових, виробничих і суспільних функцій, своєрідність життєвого досвіду. Індивідуальність - це неодмінний і найважливіша ознака особистості. Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

7. Історичні етапи становлення та розвитку соціології

Історія соціології - це наука про виникнення, основні етапи розвитку та історичні форми і напрями соціального знання. Вона вивчає те, як знання про суспільство виокреслюються з багатоманітності людського досвіду і набувають форми емпірично обґрунтованої наукової історії. Однак це не тільки історія розвитку науки, це - свого роду еволюція методології сприйняття, розуміння та пояснення багатогранного суспільного середовища. Найпершим етапом цього напряму є так звана протосоціологія - система теоретичних уявлень про суспільство, які передували виникненню соціології як науки. Ці теоретичні уявлення мали форму поглядів, ідей, вчень. Сама ж історія соціології включає кілька етапів. Це:

І етап протосоціології, що охоплює виникнення і становлення соціальних знань про суспільство в Стародавньому Світі, Середньовіччі, в епоху Відродження (до поч. XIX ст.);

II етап – поява соціології як науки і програм перебудови наук про суспільство на емпірично обґрунтованих засадах (триває до кінця XIX ст.);

III етап - "класичний" (гостра критика натуралістичної соціології і переломний інтерес до соціальної дії, взаємодії, соціології особи; формування проблематики емпіричної соціології);

IV етап - 20-70-тіроки. XX ст. – час формування основних сучасних теоретичних напрямів, інтенсивна галузева диференціація соціології, попредметне її розгалуження, вдосконалення методів дослідження;

V етап - з 70-х років і донині - новітній сучасний етап розвитку соціології.

8.Протосоціологія та її етапи.

Протосоціологія - це прасоціологія, ретроспективна соціологія - передісторія соціологічного знання.ПРОТОСОЦІОЛОГІЯ вивчає факти, здогадки, гіпотези, ідеї, концепції, емпіричні соціальні обстеження минулого, пов'язані з аналізом чи описом соціальних явищ, процесів, тенденцій, які безпосередньо належать до предметної сфери сучасної соціології.Протосоціологія1. Стародавній світ (до V ст.);2. Середньовіччя (V ст. - сер. XVII ст.);3. Новий час (XVII - поч. XIX ст.).Стародавній світ (до V ст.)Міф та епос - найдавніші форми відображення дійсності родового та ранньокласового суспільства.Міфологія та епос - позанаукові форми відображення дійсності, які не задовольняли вимоги нової системи організації суспільного життя - держави.Виникають елементи наукового знання: філософія, математика, емпіричні соціальні обслідування (згадка про перший перепис населення у стародавніх євреїв пов'язана з іменем Мойсея (ХІІ ст. до н.е.).Соціально-філософські проблеми суспільства і соціального пізнання (Демокріт, Платон, Аристотель).Нне розглядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами (суспільство - об'єкт, а не суб'єкт);Розглядали суспільство у контексті загального цілого відповідно до моделей космічного цілого; Протиставлення чуттєвого досвіду раціональному, "розумному". Значення історичної науки:1) Саме в ній виникають і усвідомлюються важливіші принципи соціального пізнання (об'єкт - людина, суспільство).2)На відміну від філософії, що розглядала буття в контексті всесвіту, логосу, історіографи мали конкретний об'єкт - суспільство, що сприяло розробці принципів і засобів пізнання соціальних явищ.3)Уперше географічні, природні, економічні, психологічні факти розглядалися як фактори, детермінанти історичних подій.4)Порівняно з міфом та епосом, вводяться нові елементи відтворення явищ та подій: їх хронологічна послідовність, простір, час, спроби розкриття причин, фіксація поодинокого й особливого без аналізу загального, оскільки останнє мислилось як аналог одиничного.Соціальне значення епохи Середньовіччя:1)Раннє середньовіччя (У-ХІ ст.)2)Період розвинутого феодалізму (ХІ-XV ст.)3)Пізнє середньовіччя (кінець XV ст. - сер. ХУІІ ст.)Якщо соціальні парадигми рабовласницького суспільства відбивали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорстокий детермінізм, то соціальна парадигма середньовіччя поєднувала кілька нових принципів:1. у світоглядному плані космологічний фаталізм змінюється християнським провіденціалізмом;2. у соціально-історичному та політичному аспектах відбувається переорієнтація із демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі соціальних відносин;3.поєднання християнського провіденціалізму із земним суб 'єктивізмом втілилося в новому вченні про свободу індивідуального вибору і особистої відповідальності за нього перед неземним суддею.ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ суспільної думки епохи нової історії:Інтенсивний розвиток наукової думки. Розкріпачення від теології (вчення про Бога).Соціальне пізнання стає на пошук природничих факторів розвитку суспільства.Поступово розпадається середньовічна система цінностей світосприйняття.Ідея рівності людей перед Богом в ідеології молодої буржуазії трансформується в ідею рівності людей за своєю природою і пошук причин їх фактичної нерівності в суспільстві.Буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних відносин, вона вже реально править державою, вірить у своє майбутнє і намагається якомога більше знати про суспільство і людину, про їх зв'язок з природою.Виникає нова соціальна парадигма, пов'язана з натуралістичним розумінням світу природи та людини. Натуралізм перетворюється в домінуючий принцип науки, в тому числі і науки про людину. Його панування в усіх галузях знання було пов'язане з виключенням надприродного і чудесного.

27.Сутність соціальної групи.Соціальна група розглядається як сукупність людей, що визначається за соціально значущими ознаками. Ці реальні ознаки не лише існують об'єктивно, але й усвідомлюються суб'єктивно. Наприклад, свою групову приналежність і солідарність молодь відчуває подібно до того, як і пенсіонери відчувають свою. У представників однієї групи схожі ціннісні орієнтації, моделі поведінки та стиль життя. Такими ознаками можуть бути: вік, національність, стать, місце проживання, професія, прибуток, релігія та ін.

Класична соціологія.У соціально-економічному плані — це передусім розвиток капіталізму в першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити соціальну природу капіталізму і всього, що з ним пов’язано.Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку капіталізму, у його потребі мати об’єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології мають і загальноцивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Вивчення загального соціального прогресу, безумовно, потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціо­логії (як це робили вітчизняні вчені ще донедавна).Соціальне мислення, розвиток якого покликав до життя соціологічну науку, мало принаймні дві чітко окреслені орієнтації — консервативну й ліберальну. Згідно з першою суспільство складається з відносин та інститутів, але не з індивідів. Конкретній людині відводилась незначна роль. Отже, суспільство стояло над людиною.Ліберальна орієнтація виходила з іншого уявлення про співвідносини людини й суспільства. Хоча вона також розглядала суспільство як механічний організм, що складається з окремих частин, та все ж визнавала значну роль людини в ньому.Обидві орієнтації відіграли певну роль у появі та дальшому розвиткові соціології, оскільки питання про відносини суспільства й людини є одним із центральних у цій науці.На розвиток соціології вплинуло також учення марксистів, зокрема їхні погляди на соціальну нерівність і класові відмінності, суспільні суперечності, класову боротьбу.Суттєве значення для виникнення соціології мали поява емпіричних досліджень, зв’язаних із соціальною статистикою, а також досягнення природознавства, які могли бути використані для пояснення соціальних процесів і явищ.Проте головна причина розвитку соціології полягала в тому, що соціальні відносини наприкінці першої половини XIX ст. настільки ускладнилися, що філософські науки не могли розв’язувати проблеми традиційними методами. Для осмислення нових соціальних процесів необхідна була і нова наука — соціологія. У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи.Перший етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних», емпірично обґрунтованих засадах і триває приблизно до кінця XIX ст. Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак, між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв’язку. У методології переважає позитивізм, під впливом якого формуються такі напрямки соціологічного знання, як натуралізм, еволюціонізм, органіцизм, соціал-дарвінізм тощо. У цей період формується і набуває поширення марксистська теорія.Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х рр. ХХ ст. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії. Увагу соціологів привертають соціальні дії і взаємодії, розробляються методи «розуміючої соціології», концепції соціології особистості, налагоджується системний зв’язок між теорією і соціологічними дослідженнями (зокрема в науковій діяльності класиків соціології М. Вебера та Е. Дюркгейма), відбувається інституалізація соціології як академічної дисципліни. Її включають до навчальних планів університетів, створюють перші кафедри і факультети, професійні асоціації соціологів тощо.Третій етап розвитку соціології, що охоплює період з кінця 20-х до 70-х рр. ХХ ст., характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удосконаленням методів дослідження.Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв’язаний з новітньою соціологією, розв’язанням проблем сучасності.

Основні положення соціальної концепції О.Конта.В історії суспільної думки французький вчений Огюст Конт (1798 - 1857 pp.) відомий насамперед як родоначальник позитивістської філософії і позитивістської соціології, спрямованих на звільнення науки від умоглядної філософії (метафізики) і теології.Термін соціологія вперше запропонував і вперше використав у 1824 р. в своїх листах О. Конт. Але широко відомим цей термін став після публікації О. Контом четвертого тому свого "Курсу позитивної філософії" (1838 p.). Заслуга О. Конта полягає насамперед в тому, що він обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства, виділення соціології в якості самостійної науки, базування цієї науки на спостереженні та експерименті, пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо суспільства. Конт вважав, що соціологія є наукою особливою, яка відповідає новому соціальному порядку в індустріальній Європі — наукою, яка повинна використовувати прийоми спостереження, експерименту і порівняння.О. Конт запропонував свою класифікацію наук. Він розмістив їх у відповідності з:• історією їх виникнення,• розвитку і залежності одна від одної,• ускладненням їх предмету,• зростанням складності явищ, які вони вивчають.За логікою О. Конта, наступною сходинкою має бути окрема наука про найбільш складний життєвий організм — суспільство. Так у цій класифікації з'являється спочатку "соціальна фізика", якій пізніше Конт дає назву "соціологія".Досліджуючи хід розвитку людського розуму в різних областях, О. Конт вивів закон трьох стадій його розвитку чи трьох різних теоретичних станів:• теологічного,• метафізичного,• наукового (позитивного).Саму соціологію О. Конт поділяв на дві основні частини:1) соціальну статику,2) соціальну динаміку.Перша покликана вивчати умови існування і закони функціонування соціальних систем; друга — закони їхнього розвитку і зміни.Соціальна статика, за Контом, — це, по суті, анатомія суспільства, теорія суспільного порядку, найкращої організації суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу).Значення соціології О. Конта визначається насамперед тим, що на основі синтезу досягнень суспільствознавства того періоду всупереч панівним у той час спекулятивно-умоглядним філософським підходам і теологічним поглядам він вперше1) обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства і можливість пізнання законів його розвитку;2) визначив соціологію як особливу науку, що спирається на спостереження;3) порушив питання про проведення емпіричних досліджень у даній науці;4) обґрунтував закономірний характер розвитку історії, загальні контури соціальної структури і ряду найважливіших інститутів суспільства.

Органіцизм Спенсера.В основі соціологічних поглядів Г. Спенсера (1820-1903 pp.), лежали два вихідних положення, тісно пов'язаних з дарвінським вченням:а) розуміння суспільства як соціального організму, подібного до біологічного організму, і організму, який підкоряється тим же законам організації, функціонування і розвитку;б) вчення про загальну еволюцію, згідно з якою будь-яке явище неорганічного, органічного і надорганічного світу є "частиною загального процесу еволюції", оскільки існує тільки одна еволюція, що відбувається всюди однаково".Проводячи постійну аналогію між біологічним і соціальним організмами, Г. Спенсер виділяє такі загальні риси і властивості, як:• зростання і ускладнення структури,• диференціація функцій,• посилення їхньої взаємодії зі структурою та ін.Він вважав, що взаємини між суспільними структурами подібні до взаємодії органів живого організму. За, Спенсером, роль судинної системи в суспільстві виконує транспорт, роль кровообігу — торгівля, роль харчування — промисловість і землеробство, роль шкірного покриву — армія і т. п. Разом із тим він бачить і відмінність суспільства, яке він іменує "надорганізмом", насамперед у тому, що в ньому індивід менше залежить від соціального цілого і що суспільство як ціле, що складається з окремих індивідів, служить на благо своїх членів.Головним і визначальним для Г. Спенсера було безпосереднє вивчення не суспільства як цілого, а особистості й інших його структурних елементів, їхніх рис, функцій і взаємодій. Не випадково його соціологічні погляди розглядаються як приклад індивідуалістичного підходу до вивчення суспільства і його еволюції.Органіцистичні, натуралістичні ідеї Г. Спенсера невіддільні від його еволюціонізму в соціології. Сам предмет соціології уявлявся йому як вивчення "зростання, розвитку, будівлі і відправлення суспільного агрегату". Еволюція розглядалася ним як джерело будь-якого природного і суспільного явища. У її основі — прояв і взаємодія двох протилежних процесів: інтеграції (концентрації, об'єднання) і дезинтеграцї (диференціації, розсіювання), тому що еволюція — це "інтеграція речовини і розсіювання руху". Вона завжди спрямована на перехід від невизначеного і простого до визначеного і складного.Таким чином, і соціальна еволюція виступає в Спенсера як автоматичний, нездоланний, в загальному і в цілому визначений процес чергування розвитку і розкладу певних суспільств. При цьому в ході еволюційних змін спершу відбувається перехід від розсіяного стану суспільства в концентрований, а потім від однорідного стану до неоднорідного.Згідно з цим Г. Спенсер класифікував суспільства за ступенем їх складності, а соціальний прогрес бачив у послідовному підйомі на усе більш ускладнені студені організації суспільства, що відбивають все більш високі ступені їхньої внутрішньої згуртованості. Він поділяв у цьому зв'язку суспільства на:• прості,• складні,• подвійно;• потрійно складні.Характеризуючи структуру суспільства, Г. Спенсер розрізняв, наприклад, три підсистеми — підтримуючу (економіка), розподільчу (розподіл праці) і регулюючу (держава), а також шість типів соціальних інститутів (родинні, освітні, політичні, церковні, професійні і промислові). Йому належить пріоритет і в обґрунтуванні взаємозв'язку змін соціальної структури і соціальних функцій її складових одиниць, посилення диференціації цих функцій, природного розподілу праці в результаті зростання розмірів структурних одиниць. Висунувши на перший план вивчення структури суспільства і функцій її елементів, Г. Спенсер заклав основи структурно-функціонального напрямку в соціології, що получили пізніше широке поширення і вплив (Т. Парсонс, Р. Мертон та ін.). Відродження ідей Спенсера в рамках сучасної соціології знайшло своє вираження й у формуванні такого соціологічного напрямку, як неоеволюціонізм (Л. Уайт, Дж. Стюард, Н. Смелзер, Е. Ейзенштад та ін.), яке разом з тим переглянуло ряд важливих положень класичного еволюціонізму.

«Соціологізм» Э. Дюркгейма як методологія наукового дослідження суспільстваЯк узагальнююче поняття, яке виражає основні принципи теорії і методології соціології Дюркгейма, виступає поняття «соціологізм», хоча, природно, воно не охоплює і не вичерпує всього різноманіття ідей Дюркгейма.По Дюркгейму, соціальна реальність включена в загальний універсальний природний порядок, і вона така ж грунтовна, а головне «реальна», як і інші види реальності (біологічна, психологічна, економічна), а тому, як і останні, розвивається відповідно до певних законів Дюркгейм Е. Соціологія. Її предмет, метод, призначення. Суспільство -- реальність особливого роду, яка не зводиться до інших її видів. І тут слід підкреслити одну основоположну ідею, яка пронизує всю наукову творчість Дюркгейма.В даному випадку йдеться про безумовне визнання автономії соціальної реальності, і, перш за все, по відношенню до індивідуальної, біопсихічної реальності, яка втілена в окремих індивідах. Відмінності індивіда і суспільства виступають у нього у формі дихотомічних пар, в яких так чи інакше утілюється (виражається) різнорідність цих реалій. Наприклад, «індивідуальні факти», «індивідуальні уявлення -- колективні уявлення», «індивідуальна свідомість -- колективна свідомість» і ін.У всякій теорії суспільства, теорії соціології явно або не явно присутня теорія людини, вона (теорія соціології) так чи інакше базується на філософській антропології. І в цьому Плані людина для Дюркгейма - це подвійна реальність, в якій співіснують, взаємодіють і протистоять один одному два єства: соціальна і індивідуальна. Ці два початки людської природи також виступають у Дюркгейма в різноманітних діхотоміях, зокрема:а) чинники, загальні для даного суспільства або групи, і характерні для одного або декількох індивідів;б) чинники, специфічні для суспільства, і що виділяються і постулюючи характеристики людської природи; в) свідомість і поведінка асоційованих індивідів, з одного боку, і ізольованих індивідів -- з іншою і т.д.З онтологічного аспекту дюркгеймовського «соціологізму» витікали відповідні методологічні принципи пізнання соціальної реальності. Ці принципи були симетричні його онтологічній позиції.Дюркгейм дотримувався принципу, згідно якому соціальні факти повинні пояснюватися іншими соціальними фактами. Разом з тим він виходив за рамки цього методологічного принципу.Предмет соціології, згідно Дюркгейму, -- соціальні факти, які характеризуються двома основними ознаками:1. вони існують зовні індивіда; 2. надають на нього примусову дію.Його соціологія ділилася на три основні сфери: соціальну морфологію, соціальну фізіологію і загальну соціологію, які відображали до певної міри його погляди на призначення тих або інших сфер соціального життя.Соціальна морфологія аналогічна анатомії; вона досліджує «субстрат» суспільства, його структуру, матеріальну форму. В її сферу входить вивчення географічної основи життя народів у звязку з соціальною організацією, а також народонаселення, його обєму, густина, розподіли по території.Соціальна фізіологія, яка досліджує «життєві прояви суспільств» охоплює ряд приватних соціальних наук. Вона включає: 1) соціологію релігії; 2) соціологію моралі;3) юридичну соціологію; 4) економічну соціологію;5) лінгвістичну соціологію; 6) естетичну соціологію.

Теорія В.Парето.Теорія еліт - світоглядна й філософська концепція про роль і значення окремої групи людей, невеликої тісно згуртованої частини суспільства (еліти), її вплив на різні сфери економіки чи політики. Ця система характеризує еволюцію наукових і соціальних досягнень (перетворень) як результат об'єднаних зусиль невеликого колективу учасників, пов'язаних між собою спільними цілями та ознаками. Існує декілька інтерпретацій поняття «еліта», особливо тих характерних рис, які за визначенням повинні об'єднувати людей в ім'я спільної мети: деякі вважають, що елітою можуть вважатися тільки найбільш обдаровані люди, інші - знатні походженням, треті - фінансово забезпечені і багаті. Треба зазначити, що ці ознаки можуть кардинально відрізнятися один від одного. У фінансової еліти головною ознакою елітарності зазвичай вважаються гроші, у політичних груп - активність членів партій, бажання діяти, у вчених клубів - рівень інтелекту. Втім, може бути присутнім і змішаний фактор, наприклад, інтелект і фінанси.Засновниками теорії еліт були італійці — соціолог Вільфредо Парето (1848—1923) та юрист і соціолог Гаетано Моска (1858—1941). В. Парето висунув концепцію "зміни еліт", згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість. Демократія, за вченнями цих мислителів, не має права на існування, оскільки приводить до диктатури. Послідовники цієї теорії вважали, що правління народу, народний суверенітет ніколи не можуть бути втіленими в життя, оскільки "людина натовпу" розмірковує ірраціонально і, не маючи необхідних знань, не може брати участі в управлінні державними справами. Тільки еліта здатна на політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність. Доступ до еліти залишається вільним, до неї можуть увійти прості люди, досягнувши відповідного рівня. У суспільстві може існувати декілька еліт, що створить конкуренцію на засадах політичного й партійного плюралізму і допоможе привести до влади найбільш компетентну еліту, здатну виконати своє призначення

Структурний функціоналізм Т.Парсонса.Основну ідею функціоналістського підходу Парсонса коротко можна сформулювати так: суспільство є соціальною системою, тобто таким поєднанням частин, що складають єдине ціле, знаходяться у істотних взаємозв’язках та залежностях одні від інших. Відповідно до свого методу, Парсонс спочатку розділив цю систему на найдрібніші частки – соціальні дії, діючі особи, а потім з них формував більш складні соціальні структури, системи, які відрізнялися будовою та функціональним призначенням. Так просліджується зв’язок між теорією соціальної дії та теорією соціальних систем, що запропонував Парсонс. Функціоналісти намагалися зробити дві речі: встановити зв'язки частин суспільства із суспільством у цілому, встановити зв'язки кожної окремої частини суспільства з іншими його частинами. Такі інститути як сім'я, релігія, економіка, держава, освіта належать до найважливіших складових частин кожного суспільства. Функціоналісти розглядають структурну побудову соціальних інститутів подібно до того, як біологи розглядають структурну побудову органів тіла. Вони визнають соціальні функції, що здійснюються інститутами. Одна з найважливіших особливостей будь-якої системи, що підкреслюється функціоналістами, є взаємозалежність її частин. Зміни в одному інституті суспільства створюють вплив на iншi інститути та на суспільство в цілому. Значне місце в дослідженні Парсонсом соціальної системи посідає пізнання сутності людського індивіда, яку він розглядає з точки зору свого системного методу. Психологічна структура особистості, за Парсонсом, є під структурою соціальної системи та пов’язана з нею через дію певних соціально-психологічних механізмів

Типи соц. Дії та типи панування за М.ВеберомПоняття «дія», «соціальна дія» уперше запровадив і обґрунтував М. Вебер. Дія, за Вебером, — людська поведінка, якій суб’єкт надає певного сенсу (мотивації). Соціальною дією вчений назвав дію, яка за своїм сенсом, що вкладає в неї діючий індивід чи група, орієнтованана відповідну поведінку інших співучасників взаємодії, тобто на певні очікування.Отже, на думку М. Вебера, соціальна дія має принаймні дві необхідні ознаки: по-перше, вона повинна мати суб’єктивну мотиваціюіндивіда чи групи, бути усвідомленою; по-друге, орієнтованою на минулу, нинішню чи очікувану в майбутньому поведінку інших людей(друзів, рідних, колег тощо).У реальному житті, за М. Вебером, наявні різні типи дій: цілераціональні, орієнтовані на очікування певної поведінки інших людей і стану об’єктів зовнішнього світу, побудовані на свідомому виборі засобів досягнення усвідомлених цілей з визначенням усіх можливих побічних наслідків власної поведінки. Вони характеризуються досконалим розумінням, чого саме хоче людина, якими засобами буде цього досягати, які можуть бути наслідки;ціннісно-раціональні, пов’язані з вірою в етичну, естетичну, релігійну чи якусь іншу самодостатню цінність (гідність, добро, обов’язок, честь) певної поведінки незалежно від її успіху.традиційні, що базуються на звичках людей, а не на сенсі, і відбуваються за давно засвоєним взірцем. Вони частіше перебувають на межі або й за межами неусвідомленого і є автоматичною реакцією на звичні подразники згідно з певною установкою. Це настільки глибоко засвоєні стереотипи поведінки, що вони вже не потребують перевірки на істинність;афективні, що ґрунтуються на емоціях і є реакцією на несподівані, незвичні подразники, однак, нерідко виступають як свідома емоційна розрядка. Їм притаманний потяг до невідкладного задоволення пристрасті, прагнення негайної помсти тощо.Три чистих типи панування:1. Легальне. Тут у якості "мотиву поступливості" має місце розуміння інтересу, тобто цілераціональна дія. До такого типу, на його думку, відносяться сучасні йому європейські держави: Англія, Франція та ін., а також США. У такій державі підкоряються не особистості, а встановленим законам, яким підкоряються не тільки керовані, але й керуючі. Правовий початок — це принцип, що лежить в основі легального панування.Найчистішим типом легального панування Вебер вважає бюрократію. Правда, він відразу підкреслює, що ніяке панування не може бути тільки бюрократичним, оскільки на вершині сходів знаходяться або спадкоємні монархи, або обрані народом президенти, або лідери, обрані парламентською аристократією. Але повсякденна, безупинна робота при цьому ведеться силами фахівців-чиновників, тобто "машиною управління".2. Традиційне, Цей тип обумовлений "вдачами", звичкою до певної поведінки. У цьому розумінні традиційне панування засноване на вірі не тільки в законність, але навіть у святість здавна існуючих порядків і влад.Найчистішим типом такого панування є, за Вебером, патріархальне панування. Це суспільства, що передували сучасному буржуазному суспільству. Тип традиційного панування за своєю структурою подібний, за Вебером, зі структурою сім'ї. Штаб управління тут складається з особисто залежних від хазяїна домашніх чиновників, родичів, особистих друзів чи особисто вірних йому васалів. На відміну від розглянутого вище типу панування саме особиста вірність служить тут підставою для призначення на посаду, а також для просування по ієрархічній градації. Для традиційного панування характерна відсутність формального права і відповідно відсутність вимоги діяти "незважаючи на особи"; характер відносин у будь-якій сфері сугубо особистий.3. Харизматичне. Поняття харизми (греч. charisma — божий дарунок) відіграє у веберівській політичній соціології важливу роль. Харизма, відповідно до етимологічного значення цього слова, є певна екстраординарна здібність, певна риса індивіда, що виділяє його серед інших. Ця риса дарована людині від природи Богом, долею. До харизматичних якостей Вебер відносить магічні здібності, пророчий дар, видатну силу духу і слова. Харизмою, за Вебером, наділені герої, полководці, маги, пророки і провидці, видатні політики, засновники світових релігій та ін. типи (наприклад: Будда, Христос, Магомет, Соломон, Лікург, Цезар і т. д.).

Феноменологія — напрям філософських досліджень початку XX-го століття. Найвизначнішим представником феноменології був Едмунд Гуссерль.Термін «феноменологія» походить від грецьких слів phainómenon, яке означачає «те, що з'являється» і lógos — вивчення. У викладі Гуссерля феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору «першої особи», але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Гуссерль вірив у те, що збудована таким чином наука про явища, феноменологія, може забезпечити міцну основу для усього людського знання включно із знанням науковим. Таким чином філософія могла б отримати статус строгої наукиВ своїй найпростішій формі феноменологія намагається створити умови для об'єктивного вивчення того, що зазвичай вважається суб'єктивним — свідомості та таких її проявів, як судження, сприйняття та почуття. Хоча феноменологія прагне бути науковою, вона не намагається вивчати свідомість із точки зору клінічної психології чи неврології. Замість цього за допомогою систематичних міркувань вона ставить собі метою визначити суттєві властивості структур свідомості та проявів свідомості.Багато важливих для феноменології концепцій Гуссерль запозичив у роботах та лекціях своїх учителів Франца Брентано та Карла Штюмпфа. У Брентано Гуссерль взяв важливе поняття інтенціональності — думку про те, що свідомість завжди є усвідомленням чогось. Об'єкт усвідомлення називають інтенціональним об'єктом. Він може виникати в свідомості різним чином: як сприйняття, спогад, знак, тощо. Хоча всі ці різні інтенціональності мають різні структури і вони є про щось різним чином, об'єкт усе ж відбудовується в свідомості як той самий ідентичний об'єкт.Хоча чимало феноменологічних методів застосовують різні редукції (спрощення), феноменологія суттєво антиредукційна. Редукція тільки знаряддя, яке допомагає краще зрозуміти й описати дію свідомості. Вона на зводить будь-який феномен до такого опису. Іншими словами, коли мова йде про суть або ідею речі, чи коли деталізується будова ідентичної речі, описуюючи те, що «насправді» видно так ніби це єдині аспекти чи властивості речі, це зовсім не означає, що річ є винятково лише тим, що описується. Мета такої редукції в тому, щоб зрозуміти, як різні аспекти складаються в ту реальну річ, яку отримує спостерігач у досвіді. Феноменологія — безпосередня реакція на психологізм та фізикалізм, що були популярними у часи Гуссерля.

Етнометодологія – термін, введений Гарольдом Гарфінкелем , засновником напрямку. Етнометодологія досліджує організацію повсякденного життя. Метою напрямку є більш глибоке розуміння соціальної дії індивідів. Етнометодологія вивчає дорефлексійні конструкції, якими користуються індивіди, щоб заповнити прогалини в соціальній реальності. Документальний метод. Полягає у вибірці певних аспектів з множини характеристик, що має певна ситуація, розгляд цих характеристик як свідчень про наявність того чи іншого суспільного зразка. Індивіди у повсякденному житті співвідносять частини зразка для опису ситуації в цілому та осмислення соціальної реальності.Експерименти з руйнування повсякденних взаємодій як метод вивчення фонових очікувань. Відбувається свідоме руйнування нормального ходу взаємодій. Фонові очікування можуть бути виявлені завдяки індексації (сенс соціальної взаємодії чи явища витікає з його контексту). Тобто сенс будь-якої соціальної дії можна зрозуміти лише у визначеному локальному контексті. За діями індивідів в локальних контекстах можна проникнути в сенс фонових очікувань, зрозуміти неусвідомлені культурні зразки взаємодії індивідів. Таким чином, індивіди у повсякденному житті завдяки практичній раціональності постійно конструюють та впорядковують соціальний світ

.Сутність постмодернізму.В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосімодернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму у соціальній та культурній сферах^[2]. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові (Postmodernisme та Postmodernité).Як філософська категорія термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Жаку Дерріді, Жоржу Батаю, Мішелю Фуко і особливо книзі французького філософа Жана-Франсуа Ліотара «Стан постмодерну» (1979)^[3].Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Вітчизняна протосоціологія.

Витоки української протосоціології сягають часів Київської Русі, про що свідчать непоодинокі пам'ятки усної та писемної творчості. В них втілені перші спроби осмислення подій, явищ, процесів соціального характеру. Своєрідним відображенням сутності людських стосунків, в яких помітну роль відігравали звичаї, забобони, традиції, обряди, а з часом певні громадські закони, є український фольклор (пісні, думи, казки, легенди, приказки). Однією з найважливіших протосоціологічних пам'яток першої половини XI ст. справедливо вважають «Руську правду» Ярослава, складену на підставі норм тогочасного звичаєвого права, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини. Низку її ідей було покладено згодом в основу Литовських статутів, законодавства гетьманської доби. Істотний внесок у розвиток соціологічних ідей зробив видатний український вчений Григорій Сковорода (1722—1794), який науку про людину вважав головною, найважливішою і найвищою з усіх наук. Особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Наприкінці XVIII ст. розпочинаються активні дослідження у царині фольклору, етнографії, історії українського народу, набутки яких мають неабияке значення і для соціальних знань. Низка праць цього періоду, передусім «Опис весільних обрядів» Гр. Калиновського, «Записки о Малороссии» Я. Маркевича, «Історія Малої Росії» Д. Бантиш-Каменсько-го, «Історія русів» невідомого автора, дає підставу стверджувати про появу системних українознавчих студій, в контексті яких досліджувалося і соціальне життя народу. Подальший розвиток і якісно новий стан самоусвідомлення українства розпочинається з діяльності Кирило-Мефо-діївського братства, ідейне ядро якого утворювали М. Костомаров, М. Гулак, Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркевич. Своєрідним маніфестом Братства стала «Книга буття українського народу» М. Костомарова, в якій історію України автор розглядає у контексті світового історичного процесу, висловлює соціософські міркування, наснажені ідеями всеслов'янського братства і відродження України. Основи української соціології... Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціологи у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних Інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний Інститут (1919 р.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. — до Відня Але його намір не був підтриманий, І М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з Історії України, при якій І було відкрито секцію соціологи М. Грушевський І його соратники видали низку соціологічних праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін. Сприятливішими для розвитку соціології стали 80-ті роки, коли вона нарешті відновила статус самостійної науки. Все активніше включається в методичне керівництво науково-дослідною діяльністю Соціологічна Асоціація України (САУ). З 1993 р. вона є колективним членом Міжнародної соціологічної асоціації. Сутність суспільства,умови виникнення та основні ознаки. Суспільство – це спільність, яку утворюють люди і в якій вони живуть. Воно існувало навіть у ту далеку добу, коли не було ні країн, ні держав. Тривалий час суспільство ототожнювалось з державою. Нині на побутовому рівні суспільство розглядають як сукупність людей, які об’єднані спільною територією та державним устроєм.. О.Конт вважав, що суспільство - це функціональна система, структура якої складається з родини, класів і держави, і що ґрунтується на розподілі праці та солідарності.

Суспільству властива низка ознак, які відрізняють його від інших спільнот:

 спільна територія, що має державні кордони;

 загальноприйнята система норм і цінностей культури, що є основою зв’язків і відносин між людьми;

 здатність підтримувати й постійно відновлювати високу інтенсивність внутрішніх взаємозв’язків,

забезпечувати стійкість соціальних утворень;

 автономність, самодостатність, саморегуляція,саморозвиток;

Основними підсистемами суспільства є: соціальна, економічна, політична, культурна. Кожна зі сфер суспільного життя виконує певну функцію: соціальна — соціалізації, відтворення життя; економічна — функцію виробництва, розподілу й обміну товарів і послуг; політична — соціального управління; культурна — спрямування і регуляції поведінки людей.Кожна із розглянутих підсистем може існувати лише в межах цілого. Однак кожна з них володіє певною автономією, тобто має свою основу функціонування, розвивається за власними законами тощо.

Економічна підсистема включає такі основні види діяльності як виробництво,розподіл,обмін вироб та спожив.Належать фірми,банки,ринки..Політична підсистема,належать президент,пол. Партії, уряд та парламент..Основне завдання:забезпечення соц порядок у сус-ві ,безпеки,залагодження конфліктів. Культурна підсистема(духовна)сус-ва. Найскладніша для аналізу…одночасно включає 4 самостійні соц. Інститути :освіта,наука,релігія,культура. Соціальна підсистема охоплює соц. Спільноти,соц. Верстви нації,які вступають у соц. Взаємодію та соц. Відносини між собою.Ця підсистема є найпроблематичніше.

Проаналізуйте основні типи суспільств . Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею,існують п'ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабо­власницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні.

Технократична типологія суспільств набула особливої популярності в другій половині XX ст. Згідно з нею виділяють три типи суспільств:

1) доіндустріальні, або традиційні, що ґрунтуються на сіль­ськогосподарській цивілізації, а їхня технологічна основа -ручна праця;

2) індустріальні, які ґрунтуються на індустріальній цивілі­зації, а технологічна їх основа - машинна праця;

3) постіндустріальні, котрі базуються на інформаційно-комп'ютерній цивілізації, а технологічну основу їх становлять знання й інформація.

Досить часто вживаною є історична типологія суспільств. У загальних рисах її окреслив Е. Гіденс. Згідно з нею, ви­окремлюють два типи суспільств: ранні (суспільства мис­ливців, збирачів, скотарські, аграрні, традиційні) та сучасні типи. Останні, в свою чергу, поділяються на:

• суспільства першого світу (від XVIII ст. дотепер) - США, Західна Європа, Японія, Австралія, Нова Зеландія;

• суспільства другого світу (від початку XX ст. до початку 90-х pp. XX ст.) - СРСР, держави Східної Європи, що згодом, унаслідок політичних і економічних реформ, переходять до су­спільств першого світу;

• суспільства третього світу (від XVIII ст., коли вони були колоніями, дотепер) - Індія, африканські та південноамерикан­ські країни;

• "нові" індустріальні країни - Бразилія, Мексика, Гонконг, Південна Корея, Сінгапур, Малайзія, Тайвань*.

Соціальні класи та верстви. Соціальна структура — сукупність соціальних (клас, трудовий колектив, група, верства), соціально-демографічнш (молодь пенсіонери), професійно-кваліфікаційних, територіальних (тип поселення) й етнічних спільнот (нації, народності), пов'язаних між собою відносно сталими стосунками.Соціальна структура суспільства — явище історичне, її становлення та розвиток віддображають процеси інституалі-зації та еволюції різноманітних соціальних інститутів. Ускладнення і диференціація їх у структурному і функціональному аспектах зумовили відповідні зміни у соціальній структурі. Тому соціальну структуру суспільства, закономірності її становлення й функціонування слід розглядати в контексті реалізації соціальними інститутами відповідних функцій чи, можливо, і дисфункцій. Питання про класи є найбільш дискусійним. Теоретичною базою для дискусій стало визначення В.Леніна: «Класами називаються великі групи людей, які розрізняються за їх місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, за їх відношенням (здебільшого закріпленим і оформленим у законах) до засобів виробництва, за їх роллю в суспільній організації праці, а, значить, за способами одержання і розміром тієї частки суспільного багатства, яка є в їх розпорядженні». Елементом соціально-класової структури суспільства є соціальні верстви, які утворюють внутрішню структуру класів і великих соціальних груп (наприклад, робітники низької, середньої та високої кваліфікації).Соціальна верства — сукупність індивідів, зайнятих економічно й соціальне рівноцінними видами праці, які отримують приблизно рівну матеріальну та моральну винагороду.Це така спільнота, в якій кожен індивід є носієм однієї ознаки. Такою ознакою може бути: тип трудової поведінки на робочому місці; рівень доходу; способи проведення вільного часу, дозвілля й задоволення потреб; зміст соціальних орієнтацій, установок, цінностей, інтересів; ставлення до найважливіших подій у країні й за рубежем; ставлення до соціальних і технологічних нововведень. Аналіз структури суспільства крізь призму його соціальних верств дає змогу з'ясовувати різні грані його диференціації значно повніше, ніж класовий аналіз.

25. Поняття та критерії стратифікаціїCтратифікація - розташування індивідів і груп зверху вниз по горизонтальних верствам (стратам) по ознаці нерівності в доходах, рівні утворення, обсязі влади, професійному престижі. Стратифікація відбиває соціальну неоднорідність, розшарування суспільства, неоднаковість соціального стану його членів і соціальних груп, їхня соціальна нерівність. Стратифікація має такі основні критерії:• прибуток, власність;• освіта;• влада;• престиж.Перші три критерії стратифікації - прибуток, освіта, влада-мають об'єктивні одиниці виміру (гроші, роки, люди).Престиж є суб'єктивним показником, який відтворює рівень поваги до якої-небудь професії, посади, до виду діяльності в суспільній думці.

26.Сутність соціальної мобільності та її різновиди.Соціальна мобільність (лат. mobile — рух, рухливість) — це перехід людей з одних соціальних груп і верств в інші. Під соціальною мобільністю розуміють будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта з однієї соціальної позиції у соціальному просторі в іншу. "соціальний простір" має два основних класи координат — горизонтальний і вертикальний які є параметрами соціального простору. Тому існує два основних типи соціальної мобільності: горизонтальна й вертикальна. Під горизонтальною соціальною мобільністю мається на увазі перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, розташовану на тому самому рівні (наприклад, з одного громадянства в інше, з однієї родини в іншу). Під вертикальною соціальною мобільністю маються на увазі відносини, що виникають при переміщенні індивіда з одного соціального прошарку в інший.

28.Поняття натовпу та його різновиди.Натовп — це скупчення неорганізованих людей, стурбованих фактором зовнішньої провокації. Натовп можна охарактеризувати, як тимчасове об’єднання великої кількості людей, що мають безпосередній контакт між собою та майже ідентично реагують на певні стимули. Види натовпу: 1.Випадковий натовп можна спостерігати на місці дорожньо-транспортної аварії. Він складається з зацікавлених перехожих, які затрималися на деякий час. Такий вид натовпу може зберегтися навіть після від´їзду винуватців аварії. 2.Експресивний натовп - це сукупність людей, що відкрито виражають свої емоції: радість, горе, гнів, заперечення. Одним з варіантів експресивного натовпу є екстатичний натовп, він може виникати під час релігійних обрядів, концертів музикальних кумирів. 3.Конвенційний натовп складається з людей, що поєднані спільними інтересами та дотримуються ряду правил. Але лише до певного моменту конвенційний натовп діє відповідно правилам. Прикладом цього виду натовпу можна назвати групи «фанатів» футбольних команд. 3.Діючий натовп. Він вважається найбільш значимим у соціально-політичному відношенні. У свою чергу, діючий натовп поділяють на чотири підвиди: агресивний, панічний, здирницький та бунтівний.

29.Суть та особливості малої соціальної групи.МАЛА ГРУПА - це контактна спільнота, яка взаємодіє на основі смислу спільності, має певний ступінь згуртованості, організованості й соціальної зрілості й володіє неповторною соціальною психікою. Малі соціальні групи, фактично, є цеглинами, з яких вибудовується наше суспільство. Мала соціальна група має складну систему спілкування та структуру взаємин між її членами. У більшості таких груп ці взаємини мають подвійний характер. Оскільки переважна частина малих соціальних груп виникає у зв'язку з необхідністю розв'язувати якийсь комплекс суспільних завдань, то у ході їх реалізації, у спільній цілеспрямованій діяльності члени групи повинні виконувати певні робочі функції: обмінюватися інформацією, узгоджувати свої дії з логікою трудового процесу, виконувати певні вимоги. Це – сукупність взаємовідносин, зумовлена об'єктивними соціальними відносинами, до яких людина залучається незалежно від її симпатій-антипатій.

30.Окресліть різновиди соціальних групСоціальна група - відносно стійка сукупність людей, яка має спільні інтереси, цінності і норми поведінки, які складаються в межах історично визначеного суспільства. Розрізняють великі, середні та малі соціальні групи.До великих груп належать: - суспільні класи (робітники, селяни, буржуазія, поміщики, інтелігенція); - соціальні прошарки (підприємці, фермери, священики, службовці);- професійні групи (машинобудівники, педагоги, будівельники і т.д.);- етнічні спільності (нація, народність, плем’я); - вікові групи (молодь, середній вік, пенсіонери). До середніх соціальних групи належать трудові колективи підприємств, організацій і установ (юридичних осіб), а також громадяни, які характеризуються територіальною спільністю проживання (місто, район, селище).Мала соціальна група характеризується додатковою специфічною особливістю безпосереднім контактом її членів і спільним обміном інформацією. До малих груп належать: сім’я, шкільний клас, виробнича бригада, відділ і служба підприємства, компанія друзів і ін.

31.Формальні та неформальні соціальні групи.Неформальна група - виникає на основі міжособистісних відносин і характеризується неформальним контролем поведінки членів групи, нечітко вираженою ціллю групової діяльності, що базується на основі традицій, звичок, усвідомлення приналежності до певної групи. Вона має неформального лідера, контроль здійснюється за допомогою неформальних норм і традицій, сутність яких залежить від рівня згуртованості групи, міри її "закритості". В основі утворення неформальної групи є психологічні, емоційні відносини, загальні чи особисті інтереси. Термін "неформальна група" набув широкого застосування в соціології після Хоторнських експериментів, проведених під керівництвом Е. Мейо. В результаті дослідження були встановлені сутнісні характеристики робочої бригади як малої соціальної групи: кожен працівник почував себе членом злагодженого соціального організму, неформальної групи, що виникла спонтанно в межах формальній організації. Основна функція неформальної групи полягала в захисті власних економічних інтересів: збереження незмінної норми виробітку, що відповідає неформальному груповому стандарту. Колективна думка виступала неформальним моральним регулятором продуктивності праці та відносин у межах групи.o Неформальна група - зазвичай невелика і часто спонтанно організована група, яка не має формально встановлених правил, цілей, що регулюють взаємодію в цій групі.o Формальна соціальна група - група, групова структура та діяльність якої раціонально організовані та стандартизовані з чітко приписаними груповими нормами та правилами, цілями та рольовими функціями.

32.Проаналізуйте стилі керівництва (лідерства) за К.Левіна.Залежно від особистісних і ділових якостей, участі в спільних справах кожен член групи має певне становище в груповій структурі, яка є своєрідною ієрархією індивідуальних статусів. Вершину цієї ієрархії посідає лідер як найбільш референтна особа в групі. Лідер — особистість, за якою всі інші члени групи визнають право брати на себе найвідповідальніші рішення, що стосуються їх інтересів і визначають напрям та характер діяльності всієї групи. Лідерство — процес внутрішньої самоорганізації та самоуправління взаємовідносинами і діяльністю групи на основі індивідуальної ініціативи учасників. Керівництво ж є реалізацією функцій і засобом регулювання формальних відносин у межах соціальної організації.Керівник — особа, що управляє трудовою діяльністю групи на основі адміністративно-правових повноважень і узвичаєних норм співжиття. Саме раннє дослідження ефективності стилів лідерства було проведено К. Левіном. К. Левін виділив три одновимірних стилю керівництва - авторитарний (директивний), демократичний (колегіальний), ліберальним (архаїчний).Авторитарний стиль. Цей стиль керівництва характеризується короткими розпорядженнями, заборонами без поблажливості, часто супроводжуваними погрозами, чіткою промовою і непривітним тоном. Підлеглим часто роблять зауваження і виносять догани. Похвала і осуд на адресу виконавців вкрай суб'єктивні, емоції підлеглих і колег, не враховуються. Основний метод керівництва - наказ, а не прохання. Думка керівника є вирішальним.Керівник орієнтований в основному на вирішення завдань, тобто на справу. Демократичний стиль. Керівник розподіляє повноваження між собою і підлеглими. Індивідуально вирішує тільки термінові та складні завдання. Більшість завдань вирішується колегіально. У керівника не суха мова, а товариський тон. Похвала і осуд висловлюються з урахуванням думки колективу. Активність проявляють як керівник, так і підлеглі. Основний метод керівництва - прохання і доручення, інструктивні вказівки видаються у формі пропозицій. Заходи плануються в основному в колективі. Розпорядження і заборони проводяться на основі дискусій. Систематично проводиться контроль роботи виконавців. Відношення керівника до нововведень позитивне. Слабка сторона демократичного стилю полягає в тому, що він вимагає багато часу на прийняття рішень.Ліберальний стиль. Характеризується стандартно-формальним тоном керівника, відсутністю похвали і осуду. При виконанні управлінських функцій керівник пасивний. Основний метод його роботи - умовляння співробітників для виконання завдання. Справи в колективі йдуть самі по собі, співробітництво як таке відсутнє. Керівник вказівок не дає. Робота розподіляється в основному самими співробітниками і неформальним лідером. Нововведення керівнику ліберального типу далекі, в цьому питанні він залишається консерватором. Позиція керівника знаходиться в стороні від групи.При дослідженні Левін виявив, що авторитарне керівництво домагалося виконання більшого обсягу роботи, ніж демократичне. Однак на іншій чаші ваг були низька мотивація, менша оригінальність, менше дружелюбність в групах, відсутність групового мислення, велика агресивність. У порівнянні з демократичним керівництвом при ліберальному обсяг роботи зменшується, якість роботи знижується, з'являється більше гри і в опитуваннях виражається перевагу демократичному керівнику.

33.Основи міжособової взаємодії.Як правило, виділяють чотири основні теорії (концепції) міжособової взаємодії:Теорія соціального обміну;Концепція символічного інтеракціоналізма;Теорія управління враженнями;Психоаналітична теорія.

Концепція	Автор	Основна ідея, що характеризує соціальну взаємодію як:
1. Соціального обміну	Дж. Хоманс	Обмін матеріальними і нематеріальними цінностями
2. Символічний інтеракціонізм	Дж. Мзс, Герберт Блумер	Діалог, в якому люди надають значення навколишньому світу, прагнуть тлумачити дії інших людей
3. Управління враженнями (соціодраматичний підхід)	Ервін Гоффман	Спектакль, де люди виконують свої "партії", створюють той або інший образ.
4. Психоаналітичний	Зігмунд Фрейд Карл Густав Юнг	Відтворення відповідних зразків поведінки. На людину постійно діє ціла лава інстинктів (свідомих і несвідомих, умовних і безумовних), що робить вирішальний вплив на його дії. Не остання роль відводиться принципам і шаблонам поведінки, прищепленим в процесі виховання.