Так оце та правда!

Стояла люта зима.

Одного вечора в хату до Чіпки зайшли братчики й сім незнайомих чоловіків. Хазяїн запросив їх до столу; знову пили, сміялися, а тоді стали змовлятися йти на хутір до Хоменка.

Галя почула, що п'яна компанія вибралася з хати. Пішов із ними й Чіпка.

Незабаром повернулися. Мотря виглянула з—за комина й затрусилася... На кожному видні були сліди свіжої крові.

Рантом вона почула дитячий голос. Стара тихенько вийшла надвір і побачила дівчинку літ десяти в об'юшеній кров'ю сорочці. Дитина з плачем стала розповідати, що вона Хоменкова. Вночі на їх хутір налетіли розбишаки, усіх побили, порізали, одну її не знайшли. Потім запалили хату й поїхали.

Мотря похапцем вдягла дівчинку, взула й хутко повела з двору до волості. Зарево від пожежі на Хоменковім хуторі вдарило їм прямо у вічі. Незабаром набігли волосні, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов'язали.

Із своєї хатини вийшла Галя, побачила Чіпку із зв'язаними руками, дівчинку всю в крові:

— Так оце та правда?! Оце вона!!!— скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом.

Христя дізналася про страшну новину від Грицька і зразу побігла до Галі. Перегодя трохи вернулася сама не своя і сказала, що Галя повісилася.

Уже під осінь по шляху йшла ціла валка каторжан у Сибір. Зупинилася в Пісках. Був там і Чіпка. Стояв насуплений, кидав на людей, що обступили арештантів, грізний погляд.

Чіпчину хату опечатали, забили. Мотрю взяв Грицько догодовувати до смерті. Швидко після того вона й померла.

Недалеко від Пісок насипано високу могилу, а на ній стоїть височезний хрест. Під ним поховано вісім безневинних душ, загублених в одну ніч «страшним чоловіком».

Жанр: соціально-психологічний роман («роман з народного життя».)

Тема: столітня історія села Піски; зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув’язнення на каторгу.

Ідея: заперечення боротьби з несправедливістю через злочин; розкриття причин (суспільних і внутрішніх) , що породжують протестантів.

Назва твору – це перефразований вислів із Біблії.

Окремі композиційні особливості:

Експозиція – зустріч Чіпки з Галею, історія села Піски та роду Чіпки.

Зав’язка – марні пошуки Чіпкрю правди, пияцтво.

Кульмінація – вигнання із земства, убивство родини Хоменків.

Розв’язка –Чіпку засудили до каторги, Мотря померла, у їхній хаті «процвітає» шинок.

Цитатна характеристика персонажів

Чіпка

«На перший погляд - йому, може, літ до двадцятка добивалося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, де колись малося бути вусам; на мав стесані борідці деніде поп'ялося тонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеликий, тонкий, трохи загострений; темні карі очі - теж гострі, лице довгообразе - козаче; ні високого, ні низького зросту, - тільки плечі широкі та груди високі… Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо по наших хуторах та селах. Одно тільки в цьому неабияке - дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним світилась незвичайна сміливість і духовна міць, разом з якоюсь хижою тугою…»

«Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд... Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася...»

На перших сторінках роману автор знайомить читача із Нечипорем Варениченком — парубком, «яких часто-густо можна зустріти по наших хуторах і селах». Подаючи історію села Піски, яке було започатковане колись якимось козаком, автори також простежують і родовід головного героя, згадують про справжнього батька Івана Вареника, тобто Чіпчиного діда, яким був пан Василь Семенович Польський. Кріпачка Уляна, одслуживши в панському дворі, пішла заміж за Петра Вареника, а через три місяці «послав Бог Петрові сина Івана». Разом з панською кров'ю Чіпка успадкував панські вади. Це один із тих генетичних чинників, які мали вплив на формування його характеру. У спадок від баби Оришки — лагідної і доброї, він дістав зародки любові та добра. Недарма він казав: «Я, бабусю, буду добрий… я злого не робитиму, то й Бог мене не поб'є». Вона була єдиною, хто мав вплив на Чіпку.

Ставлення ж до рідної матері є нетиповим для пересічної української селянської дитини. З дитинства він не любив та не слухав її, не боявся ні лайки, ні її бійки. А з роками з'явилася і неповага, і злість, і ненависть до неї.

Виростав Чіпка «в голоді та холоді, у злиднях та недостачах. І все сам собі як палець». Людська несправедливість та кривда розпалили гнів у чутливому та вразливому дитячому серці, роз'ятрили його душу. З самого малку у ньому розвивається жорстокість. Ще малям він повикулупував очі в образа для того, щоби з'їсти скибку хліба, згодом ледве не спалив козака Бородая; почувши від діда Уласа правду про батька, він дорікнув матері, чого, мовляв, батько не повирізував тоді усіх панів. Отже, схильність до помсти, бунтарства притаманні Чіпці з раннього дитинства. З часом болюче відчуття несправедливості, гніту, нерівності посилюється і переростає у тяжку недугу, порушує душевну рівновагу. Щоправда, юнацькі роки для Чіпки були веселішими: сільська громада відсудила йому за матір'ю частину землі, на якій вони завели господарство. Таким чином з'явилася навіть надія на одруження і щасливе сімейне життя Чіпки.

Нова біда — відібрали землю — перевернула спокійне хліборобське життя. Не знайшовши справедливості в суді, де суддя вимагав 50 рублів за повернення землі, Чіпка втрачає віру у справедливість і намагається втопити своє горе в чарці. Пияцтво, лиха компанія — Матня, Лушня, Пацюк — штовхають його до грабіжницького розбою. Стихійний протест, намагання повернути своє керують Чіпкою, коли він нападає на маєтки пана, писаря, голову. Проте будь-який злочин, навіть в ім'я справедливості, деморалізує людину, нівелює цінність людського життя: адже Чіпка навіть ні на хвилину не замислюється над тим, що вбив невинну людину — сторожа. Нічим не можна виправдати і того його злочину, коли він вирізав разом зі своїми співучасниками мирну сім'ю хуторян. Такий життєвий вибір зробили свого часу й батько Галі Максим та його дружина Явдоха. Іншими шляхами пішли Грицько, Христя, Галя.

При всій індивідуальній своєрідності, винятковості це один із найтиповіших образів української літератури. У його створенні найповніше розкрився величезний літературний талант Панаса Мирного. Кожен епізод життя Чіпки, рисочка характеру, портретний штрих допомагають краще уявити цього сильного, розумного й талановитого чоловіка, який міг би принести багато користі людям, а силою соціальних обставин став розбійником-каторжником. Чіпка Варениченко розумний від природи, кмітливий, працьовитий, гордий. Він гостро переживає соціальну несправедливість. У житті йому зустрічалося небагато хороших людей: баба Оришка, дід Улас, Галя. Більше ображали: батько покинув, землю відібрали, вигнали із земства, навіть мати в дитинстві лаяла й била, зриваючи злість за своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні.

Були в його житті світлі моменти — знайомство й одруження з Галею, господарювання на землі, вибори в земські гласні. Дружина й мати своєю любов'ю деякий час утримували Чіпку від темних справ.

Грицько, такий самий сирота й бідняк, як Чіпка, зумів заробити грошей, купити землю й чесно господарювати на ній. Галя, дружина Чіпки, була «розбишацькою дочкою». Але вона ненавиділа крадене багатство, засуджувала батьків, відмовляла від злодійства Чіпку.

Галя

«Дівчина, як перепелка. Низенька, чорнява, заквітчана польовими квітками, вона й трохи не схожа була на селянок. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, між високим зеленим житом, — вона здавалася русалкою, польовою царівною...

Чорне кучеряве волосся, заквітчане польовими квітками, спадало на біле, рум'яне личко, як яблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здається, сам огонь говорив ними... Дві чорні брови, мов дві чорні п'явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими віями. Сама — невеличка, метка й жвава, з веселою усмішкою на виду».

Остап Хрущ

«Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скіска. Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки».

Грицько

Зазнавши багато горя змалку (його батьки померли від холери, коли він був ще зовсім малою дитиною), Грицько, дійшовши літ, подався на заробітки. Важко працював два роки, але повернувся в село, купив землю, хату, завів господарство і почав думати про весілля. Батьки та матері гострили на його зуби, як на корисного жениха, особливо убогші…Між парубками він поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або піти куди на вечорниці, він зараз пускав їм ману в вічі. Він, хвастаючи своєю бувалістю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно та велике! Шукав собі дівчини багатої та вродливої, а покохавши, одружився на сусідній наймичці, такій само сироті, як і він. Грицько, як і Чіпка, з дитячих років бачив і кривду, і несправедливість, але він ніколи не намагався чинити опір, бунтувати. Палкі Чіпчині слова не зачіпили його серце, але зародили тугу в чутливій до людського горя Христиній душі.

Христя

Низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дівчина.

Лушня, Матня, Пацюк

«Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, — вже підтоптані парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима... Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, — такий балакучий.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий — на селі перший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху…»