29. Міжнародне публічне і міжнародне приватне право.

Міжнародні відносини не обмежуються тільки міждержавними, міжвладними контактами основних суб'єктів міжнародного права. Відбуваються постійні контакти між фізичними і юридичними особами різноманітних держав, на рівні міжнародних неурядових організацій, вони регулюються або національним правом відповідної держави, або нормами міжнародного приватного права. Водночас спостерігається тісний взаємозв'язок міжнародного публічного і міжнародного приватного права:

— і те, й інше, у широкому смислі, регулюють міжнародні відносини; — у загальних початках: спостерігається переломлення основних принципів міжнародного публічного права в доктрині міжнародного приватного права;— і в міжнародному публічному праві й у міжнародному приватному праві завжди є визнання правосуб'єктності іншої держави;

Розмежування між міжнародним публічним і міжнародним приватним правом можливо провести на різних підставах:

— за суб'єктами: у міжнародному публічному праві суб'єктами є держави, нації і народності, що борються за незалежність, міжнародні організації, а в міжнародному приватному праві — фізичні і юридичні особи; — за предметом правового регулювання: у якості таких у міжнародному публічному праві виступають міждержавні міжвладні відносини, а в міжнародному приватному праві — це міжнародні приватно-правові відносини (цивільні, сімейні, трудові та ін.); — за джерелами: у міжнародному публічному праві — це міжнародний договір, міжнародний порядок та ін., а в міжнародному приватному праві їхнє коло значно ширше — це національне законодавство, міжнародні договори, торговельні порядки та ін. ; — за методом правового регулювання: у міжнародному публічному праві — це узгодження воль держав; у міжнародному приватному праві — це подолання колізій (зіткнення законів); — за видами відповідальності: у міжнародному публічному праві наступає міжнародно-правова відповідальність, а в міжнародному приватному праві — цивільно-правова;

30. Теорії взаємодії міжнародного і національного права.

Незалежно від розбіжностей правових систем держав при розгляді питання про співвідношення міжнародного та внутрішнього права можна виокремити деякі загальні ознаки, що відображають пріоритети, яких дотримуються ті чи інші держави у своїх міжнародно-правових відносинах. У науці міжнародного права у зв’язку з цим виділяють дві основні теорії: дуалістичну та моністичну.

Дуалістична теорія виникла наприкінці ХІХ ст. Одним із її основоположників був відомий німецький юрист Г. Триппель. Згодом теорія була розвинута Д. Анцилотті, Д. Фіцморисом і набула багато прихильників. Саме ця теорія домінувала в офіційній радянській правовій доктрині з другої половини 50-х років ХХ ст. В основі дуалістичної теорії лежить твердження, що міжнародне та внутрішнє право — це дві самостійні правові системи, два різні правопорядки. Не заперечуючи можливості зіткнення чи взаємодії цих правових систем, прихильники дуалізму вважають, що норми міжнародного права не можуть діяти у внутрішньому правопорядку, і навпаки, норми внутрішнього права не діють у міжнародно-правових відносинах.

Моністична теорія - теорія ґрунтується на визнанні міжнародного та внутрішнього права єдиною системою права.

Моністична теорія примату внутрішньодержавного права одержала поширення на межі ХІХ—ХХ століть переважно у працях німецьких юристів і згодом знайшла відображення в зовнішньополітичних концепціях Третього рейху. Ця теорія була підтримана офіційною радянською доктриною в 20—40-ві роки ХХ ст. Концепція примату внутрішньодержавного права ґрунтується на поглядах Гегеля, який вбачав у державі “абсолютну владу”. Як наслідок абсолютним визнається і внутрішньодержавне право. Тому прихильники примату внутрішньодержавного права розглядають міжнародне право як складову частину національних правових систем.