1.Порівняльний аналіз виховних систем у давньогрецьких полісах – Спарти та Афінах.

Найвизначніші міста Елади – Спарта й Афіни – різнилися традиціями виховання. Сусп. опіка над дітьми в Спарті надавала сім’ї мінімальну роль, передбачала для вік. категорій від 7 до 20р. виховання в умовах казарми. Основний акцент робився на загартування фіз. і морал. сил. Нездорових малюків прирікали на смерть. Вихованці в агулах та ефебіях ходили босоніж, вживали просту їжу в жорстких обмеженнях. У змісті багато уваги приділяли муз.-поет. освіті.

В Афінах же сусп. демократ. процеси сформували систему виховання, що ґрунтувалася на стимулюванні розвитку індив. здібностей особистості та використ. їх на благо держави. Освіт. процес спрям. На формування цілісної особистості, компетентного професіонала.

Ознаки пед системи	Спарта	Афіни
Мета виховання	Підготовка дисциплінованих, мужніх, загартованих воїнів	Різнобічний, гармонійний розвиток особистості
Ступінь освіти	З 0–7 років – сімейне виховання, 7–18 років – агелли (військові загони), 18–19 років – військова служба (ефебія).	З 0-7 років – сімейне виховання, 7-13 років – музична школа, школа граматиста(навчання грамоті і лічбі), школа кіфариста (літературно-музичне вих.), 13-18 рок. гімназичні школи, палестра (школа давнього п’ятиборства), гімназія (риторика, гімнастика, музика). 18-19 років – ефебія.
Засоби виховання	Володіння зброєю, розвиток сили і витривалості, елементарне навчання читанню і письму, розвиток кмітливості, вміння висловлювати думки аргументовано і лаконічно, і естетичне виховання через військові пісні і танці, розвиток почуття краси і тіла.	Вчили писати, читати, рахувати, літературна освіта, естетичне виховання, навчали бігу, стрибкам, боротьби, киданню диска і списа, плаванню, проводили бесіди з політичних і моральних питань, вивчали філософію, політику, літературу, військово - фізичне виховання.
Жіноча освіта	Прагнули виростити з дівчаток – воїтельницю амазонок.	До 7 років – виховували вдома, в сім’ях, а потім у жіночий будинок – гінекей. Навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне – займатися рукоділлям.

2 Педагогічні погляди давньогрецьких філософів: Сократ, Платон, Аристотель.

Сократ «майєвтика» як засіб пар тонізації особистості суспільства.

Сократ вважав, що кожна людина може мати свою думку, але це не тотожно «істинам, які у кожного свої». Не досягнення такої істини і спрямований метод Сократа, який названо ним маєвтикою (буквально повивальне мистецтво) і є суб’єктивною діалектикою – уміння вести діалог так, що внаслідок руху думки через суперечливі висловлювання позиції суперечників згладжуються, однобічність поглядів кожного з них долається, отримується істинне значення.

Мета маєвтики: мета всебічного обговорення якого-небудь предмета полягає у визначенні, вираженому в понятті. Сократа, перший ввів знання на рівень поняття, тобто метод переслідував мету – досягти понятійного знання і стверджував, що природа – вищий у порівнянні з людиною світ – не пізнавання, а пізнати може тільки душу людина і її справи.

На думку Сократа самокерівництво душі учня сприяє вмінню вчителя створювати необхідні умови для її пробудження. Засобами створення таких умов служить маєвтика і іронія. Маєвтика Сократ називав мистецтво випробування за допомогою вміння проблемних питань прихованого в людині правильного значення.

Платон: ідея справедливої держави для добробуту особистості.

З точки зору Платона, людина – це прояв усього зовнішнього, яке є незмінним і тому – об’єктивним. У зв’язку з цим, основою особистості є не суб’єктне, а об’єктне. Істина – це ідеал виховання і поєднання благородства, багатства, фізичних і духовних здібностях. Але осягання істини не може дати постійного знання, або пізнання людини обмежене чуттєвим сприйняттям. Звідси, освіта повинна утворити правильні поняття та відсікати те, що заважає втілювати ідею моральності. Слід перед усім обмежити природну чуттєвість людині. Провідна думка – це розвиток виховної діяльності справедливої держави. З іншого боку, найголовнішою передумовою самозбереження держави є формування громадян у дусі праведності. Т. ч. інтереси держави і окремої людини взаємопов’язані.

Аристотель: виховання як засіб розвитку доброчесностей. Ідея «загальної освіти».

Аристотель вважав, що виховування є державною функцією і зводиться до формування в особистості необхідних довершеностей. Для цього слід використати три фактори: природні задатки, спроможність набувати звичку і здатність робити судження.

Природні задатки «облагороджуються» шляхом засвоєння знань, необхідних звичок і застосування умінь та навичок на практиці. Спроможність набувати звичку є основою своєрідних «тренувань», які формують уміння правильно мислити і поводити себе відповідно до заданих зразків. Здатність робити судження, тобто висловлювати власну думку, опирається не на досвід, який є у людині, а на досвід наукового обґрунтованого і перевіреного.

Фактори виховання, виділені Аристотелем, створити підгрунття для першого наукового визначення педагогіки як уміння про правильне формування особистості.