Особливості державно-політичного статусу руських земель у складі Литви.

Соціально-політичний устрій та основні феодальні інститути, що склалися на українських та білоруських землях у давньоруський період, залишилися незмінними й після інкорпорації їх до складу Великого князівства Литовського. У межах останнього ці землі зберігали внутрішню політико-географічну єдність, структуру місцевого управління та їх адміністративно-територіального поділу. Верховний литовський князь на правах верховного землевласника передавав ці землі в уділи представникам великокнязівського роду. Відносини місцевих князів з центральною владою регулювались уставними грамотами, котрі гарантували недоторканість існуючих тут феодальних порядків. Великокнязівський уряд постійно проголощував і сповідував принцип "старини не рухати", тобто збереження колишнього статусу земель, місцевих князів і бояр. У свою чергу, удільні князі зобов'язувалися сплачувати великому князю литовському щорічну данину й надавати у разі потреби військову допомогу.

У 1385 році в литовському місті Крево була укладена Польсько-Литовська унія. Наступного року удільні князі українських і білоруських земель змушені були підписати присяжні грамоти на вірність польському королю. Кревська унія спричинила експансію католицизму на українські та білоруські землі й викликала реальну загрозу поширення на них влади польських феодалів. З проголошенням католицизму державною релігією Великого князівства Литовського литовські феодали були поставлені у більш привілейоване становище, ніж українські та білоруські землевласники. Реалізація умов Кревської унії викликала невдоволення удільних князів і місцевих феодалів православного віросповідання.

Необхідність політичного об’єднання Литовської держави та її централізації штовхала великокнязівський уряд Вітовта на ліквідацію удільних князівств на українських і білоруських землях. Навесні 1393 року втратив свої володіння новгород-сіверський князь Дмитро-Корибут Ольгердович. На його місце Ягайло призначив волинського князя Федора Любартовича. Тоді ж польсько—литовські війська на чолі з Вітовтом удерлися на Поділля, де здобули перемогу над збройними силами подільського князя Федора Коріатовча. Вітовт установив своє панування над східною частиною Поділля (Брацлавщиною), а Західне Поділля з центром у Кам’янці відійшло до Польщі. У 1394 році війська Вітовта захопили Київщину, де було посажено Скригайла, а його попереднику - князю Володимиру Ольгердовичу - передано в уділ частину білоруських земель із центром у місті Копилі. Невдовзі Скригайло був отруєний, а у 1399 році Вітовт призначив до Києва намісником свого племінника - князя Івана Ольгимунтовича.

Ліквідація удільних князівств на українських і білоруських землях у 90-х роках ХIV століття сприяла політичній централізації Литовської держави, зміцненню влади литовських феодалів. Втім, колишні уділи продовжували зберігати залишки своєї автономії. Змушений рахуватися з інтересами місцевих феодалів, уряд Вітовта дав останнім обласні привілеї, що гарантували недоторканість їхніх володінь. Ці привілеї захищали землевласників від незаконних поборів з боку центральної влади й надавали їм право участі в управлінні та судочинстві. Обласні привілеї напри кінці ХІV - на початку ХV століття у Білорусі отримали феодали Полоцької та Вітебської земель, на Україні - Київської і Волинської. Ці поступки, однак, не усунули привілейованого становища литовської феодальної знаті, якій були пожалувані значні земельні володіння на території колишніх удільних князівств. Її представники звичайно назначалися великокнязівськими намісниками, обіймали інші вищі державні посади. Водночас на землях Великого князівства Литовського зміцнювалися позиції католицької церкви, що викликало посилення релігійно-національних протиріч.