Сербія в XIV – XV ст. Економічний та політичний розвиток. Боротьба за гегемонію на Балканах. Битва на Косовому полі. Завоювання Сербії турками у другій половині XV ст.

Під нас правління Душана середньовічна Сербія сягнула вершин свого розвитку: Болгарія повністю залежала від її волі, Візантія шукала у неї підтримки, Венеція тішилася дружбою з нею. Територія Сербської держави збільшилася майже вдвоє; коли в 1346 р. Душан проголосив себе "царем сербів і греків", то мав для цього всі підстави. Незадовго до того, у жовтні 1343 р., Душан, захопивши місто Серез, яке вважалося найзначнішим центром на території від Салонік до Константинополя, писав у листі до венеціанського дожа, шо став "володарем майже цілого Царства Ромейського". Ідея перетворення Сербії на імперію — наступницю Візантії — не давала спокою сербському царю. Останні десять років свого життя Душан наполегливо готувався до походу на Констан тинополь, захоплення якого мало остаточно втілити в життя його амбітні плани.

За часів царя Душана серби зберігали свій традиційний соціально-економічний устрій, основу якого становили дві інституції — громада й задруга, перша з яких була специфічною національною формою організації суспільного життя, а друга — формою організації господарської діяльності.

Сербська громада мала яскраво виражений патріархальний характер. Заснована на родинних зв'язках між усіма її членами, вона базувалася головним чином на виховуванні з дитинства покірності "старійшині", в ролі якого, зазвичай, виступав найстарший чоловік. Влада "старійшини" поширювалася на всі, навіть найінтимніші, сфери життя. Готовність членів громади в усьому слухатися "старійшину" ґрунтувалась не так на примусовості, як на беззастережному визнанні авторитету й майже підсвідомій любові до нього.

"Старійшина" громади найчастіше керував і задругою. Він був зобов'язаний дбати про оптимальне з погляду спільного економічного інтересу забезпечення всіх ділянок господарської діяльності, яка була досить різноплановою, оскільки задруга в сербів самостійно виробляла практично все, в чому в неї виникала потреба. Купувалися тільки сіль, металеві знаряддя праці та частина посуду. Майно в задрузі вважалося власністю всіх її учасників, але не могло передаватися комусь із членів задруги, якщо той з певної причини виходив з неї.

Рівень життя населення в державі царя Душана не був високий. За свідченням сучасників, великих міст у країні не існувало, в населених пунктах будівлі споруджували з дерева, а не з каменю, то також свідчило про бідність як простого люду, так і можновладців. У країні виробляли багато вина, олії та м'яса, що давало змогу населенню не голодувати, але й не давало великих прибутків. Найбільшу економічну вигоду приносили численні копальні золота й срібла, вироби з яких мали традиційний попит у Душанових сусідів, зокрема в дубровчан і візантійців.

Протягом XII - XIV ст. у сербів тривав процес становлення феодальних відносин. Замість рівноправності всіх щодо землі як основної цінності та знарядь праці встановлюються відносини залежності селянина від світського й церковного панства. Усередині XIV ст. ці відносини остаточно закріпив юридичний документ під назвою "Законник " — перший звід правил і норм суспільного життя у південних слов'ян і один з перших подібних зводів у Європі.

Несподівана смерть Душана у грудні 1355 р., в розквіті сил (він народився 1308 р.) і в зеніті слави, докорінно змінила ситуацію як усередині країни, так і поза її межами. Свого часу Душан поділив Сербське царство на 10 намісництв, кожним з яких керував окремий правитель, що визнавав як де-юре, так і де-факто зверхність царя. Уся владна структура трималася на авторитеті верховного державця і виявилася абсолютно недієздатною в ситуації, коли його не стало. Після смерті Душана сербський трон посів його син Урош V. Скориставшися слабкістю нового царя, а також ситуацією, що склалася в регіоні з появою тут турків-османів, намісники розпочали боротьбу проти Уроша V. Вони швидко домоглися посилення власної ролі з одночасним ослабленням центральної влади, що фактично означало ліквідацію єдиної Сербської держави.

У 1365 р. один із намісників — Вукашин Мрнявчевич — проголосив себе королем, поширивши свою владу на частину території Душанової Сербії. Брат Вукашина — Углєша — став деспотом в іншій частині Сербського царства. Про свою самостійність заявили також жупан Школа Алтоманович і князь Лазар Хребеляновин. Цар Урош остаточно втратив контроль над країною. Разом з ним скінчилося понад 200-літне правління Неманичів. У 1371 р. відбулася битва на річці Марищ між сербами, яких очолювали Вукашин й Углєша Мрнявчевичі, і османами. В цій битві серби зазнали нищівної поразки, а обидва державці загинули. Ця подія справила величезний вплив на історію не лише Сербської держави й сербського народу, а й усього Балканського регіону, започаткувавши період кривавого тривалого протиборства сербів та інших балканських народів з османами. Після перемоги на Мариці турки відкрили собі шлях углиб Балкан, одним ударом здолавши найпотужнішого у військовому відношенні противника, Сербія перетворилася на друго, чи навіть третьорядну країну без жодних шансів не тільки на перемогу, а й на серйозний опір. У ній запанувало безвладдя, розпочався голод, людей охопила паніка.

Сербське царство остаточно розпалося на окремі частини, в яких панували місцеві можновладці: брати Йован та Константин Деяновичі (Драгаші), Джурадж Балшич, Вух Бранкович, Нікола Алтоманович, Лазар Хребелянович та інші. Зверхність офіційного короля ніхто не бажав визнавати, тим більше що король — Марко Мрнявчевич, син Вукашина, — одним із перших серед сербських правителів визнав себе васалом османів.

Після битви на Мариці, протягом 1372—1374 рр., турки підкорили майже всю Македонію до річки Вардар. Центр сербської державності змістився на північ, в область, якою правив князь Лазар Хребелянович. Він досить швидко вирізнився по між інших можновладців і розпочав боротьбу за проголошення себе наступником Неманичів та об'єднання сербських земель. До кінця 70-х років XIV ст. князь Лазар після перемог над Ніколою Алтомановичем, Радичем Бранковичем і деякими іншими правителями поширив свою владу на більшу час тину території колишнього Душанового царства. Крім Лаза ря, найвпливовішими сербськими володарями вважалися Вух Бранкович, який правив у Косово та Скоп'є, і Джурадж Балшич, правитель Зети. Продовжити діяльність, спрямовану на об'єднання всіх сербських земель, Лазарю не вдалося, бо у 1380-х роках основні зусилля він мусив спрямувати на боротьбу проти османів.

На землі Лазаря турки вперше напали в 1381 р., коли сербське військо під проводом воєвод Црепа й Вітомира завдало поразки османам у битві на Дубравниці поблизу міста Парами. У 1386 р. турки захопили місто Ніш, проте князь Лазар перетнув їм шлях і переміг у битві під Плочником. Наскоки турків тривали, але здійснювалися порівняно невеликими силами, що давало сербам змогу досить успішно чинити опір.

Вирішальна битва сталася 15 червня 1389 р. на Косовому полі. Майже 30-тисячному турецькому війську, очолюваному султаном Мурадом і двома його синами, Баязидом та Якубом, протистояло не менш потужне сербське військо під проводом князя Лазаря. На боці останнього виступили численні союзники, серед яких згадуються король Боснії, правителі волоський і албанський, герцеговинці, болгари, хорвати, угорці, чехи та поляки. Князь Лазар особисто командував центром свого війська, доручивши командування правим флангом Вуку Бранковичу, а лівим — боснійському воєводі Влатку Буковину (за іншими джерелами, лівим флангом сербського війська командував король Боснії Твртко). Албанці та інші союзницькі загони розташовувались у ар'єргарді.

Точних відомостей про хід Косовської битви не збереглося. Вважається, шо спочатку серби домоглися помітної переваги Вук Бранкович на своєму фланзі вщент розбив загони Якуба. Князь Лазар здійснив прорив турецького центру й продовжував розвивати успіх. Як стверджує легенда, один із сербських воїнів — Мілош Обілич — дістався командного пункту османів (зробивши для цього вигляд, шо перейшов на бік султана) й убив Мурада, шо викликало сум'яття в турецькому таборі. Ситуацію врятував Баязид, який діяв рішуче й жорстко. Віддавши наказ приховати смерть Мурада, він убив свого брата Якуба як можливого претендента на престол, зібрав рештки турецького війська й провів вирішальну атаку, яка змінила ситуацію на полі бою. Серби не витримали натиску й почали відступати. Значна частина сербських вояків загинула, інші кинулися втікати, знаходячи смерть у водах річки, багато хто потрапив у полон. Турки захопили й пораненого князя Лазаря, якого відразу стратили.

Після закінчення битви на Косовому полі османське військо відразу ж повернулося додому, не переслідуючи сербів. Ця обставина, разом зі звісткою про смерть султана Мурада створила в сучасників враження, що перемогу в битві одержали серби. Європа святкувала поразку ворога християнського світу. Проте реальні наслідки Косовської битви виявились фатальними не для турків, а для сербів та інших народів Балкан. Серби на Косовому полі втратили переважну більшість представників славних аристократичних і дворянських родів (серед тих, кому пощастило врятуватися, були Влатко Вухович і Вух Бранкович, якого народні перекази звинуватили у зраді й змові з турками) та значну частину війська. Смерть князя Лазаря, який - єдиний серед сербських правителів - намагався зупинити процес розпаду цілісної сербської держави, прискорила дезінтеграцію сербських земель. Сербія незникла як самостійна держава унаслідок Косовської битви, але ця трагічна подія повернула історичний розвиток сербської державності в зовсім інший бік, аніж той, в якому вона рухалася протягом першої половини XIV ст. Сербія після поразки на Косовому полі визнала себе васалом турецького султана, що передбачала надання допоміжних загонів під час війни, сплату щорічної данини, розташування турецьких залог в окремих сербських містах. Новообраний сербський князь Стефан, старший син Лазаря, якому на той час виповнилося всього дванадцять років, та його молодший брат Вук мали регулярно відвідувати султана в його столиці, а молодша дочка Лазаря — Олівера — стала однією з дружин султана. До такого кроку сербів значною мірою підштовхнула загроза з боку Угорщини, король якої — Сигамунд — уже восени 1389 р. здійснив перший похід проти Сербії. Не зустрівши будь-якого опору, мадяри дійшли до Шумадії і захопили міста Борач і Честин.

Протягом 90-х років XIV ст. турки здійснили багато походів проти ослаблених і роз'єднаних балканських держав і державних утворень, поступово підкоривши Болгарію, Валахію, частину Боснії, більшість сербських земель, дедалі серйозніше загрожуючи Угорщині. Король Сигізмунд, зібравши велике військо, до якого приєдналися загони із багатьох країн Європи, зробив спробу раз і назавжди розв'язати "турецьку проблему", проте в битві поблизу міста Нікополь на Дунаї його військо було вщент розбите османами, а сам він ледве врятувався. У цьому бою у складі турецької армії особливо відзначився сербський загін під проводом Стефана Лазаревича.

Усі сербські землі, у тому числі й Боснія, в цей час були охоплені усобицями, війнами й повстаннями; всюди запанували розпач і зневіра. Позбавлені змоги чинити опір ворогу власними силами, сербські можновладці намагалися укладати союзи з однією "великою" регіональною силою проти іншої, по черзі кидаючись в обійми угорського короля проти турків або турецького султана проти угорців. Так, Стефан Лазаревич після досить тривалої вірної служби султанові у 1403 р. визнав зверхність короля Сигізмунда, діставши за це Мачву з Белградом (куди деспот переніс свою столицю). Однак через непевні десять років Стефан відновив активне співробітництво з турецьким султаном Магометом І.

Стефан, старший син Лазаря Хребеляновича, правив Сербією у 1389-1427 рр. У перші роки після Косовської битви його роль була скоріше другорядною, оскільки фактично країною керувала княгиня Мілиця, дружина Лазаря і мати Стефана. Проте після смерті матері (1406 р.) Стефан Лазаревич став повноправним державцем Сербії з титулом деспота. Протягом восьми років (1413-1421) Сербія жила без війни — випадок унікальний для сербської історії того періоду. Країна швидко повернула собі статус багатої в матеріальному та культурному відношенні держави, впливового в регіоні політичного й військового чинника.

Коли 28 квітня 1421 р. помер правитель Зети Балша Ні, він залишив свою область у спадок деспоту Стефану. Таким чином, територія Сербської деспотовини стала майже на третину більшою за ту, якою володів князь Лазар. У цей час Сербія становила на Балканах другу політичну, економічну та військову силу після Османської Імперії. Проте стиснута між двома потужнішими агресивними сусідами — Угорщиною і османами, — позбавлена змоги проводити незалежну політику, вона незабаром стала жертвою зіткнення інтересів інших народів і держав.

Режим найбільшого сприяння, яким користувався Стефан у османів, скінчився після смерті Магомета І (1421). Турецькі загони знову почали нападати на сербські землі, хоча до значних воєнних дій між новим султаном і деспотом справа ше певний час не доходила. У жовтні 1425 р. Мурад II, стурбований зближенням Стефана з угорським королем Сигізмундом, увійшов з військом на територію Сербії, але деспотові вдалося залагодити непорозуміння мирним шляхом.

У першій половині 20-х років XV ст. Стефанові Лазаревичу доводилося вести боротьбу відразу на кілька фронтів: Венеція намагалася встановити контроль над частиною Зети: чвари роздирали Боснію, постійно зачіпаючи Сербію; Угорщина вимагала повернення Мачви та Белграда; Османська імперія загрожувала з південного сходу. Важливою проблемою для деспота, який не мав дітей, стало визначення спадкоємця престолу. Відчуваючи наближення смерті, Стефан у 1426 р. проголосив своїм наступником Джураджа Бранковича. Його без особливих протестів визнали учасники сербського державного Сабору в Сребрениці, а також угорський король, з яким Стефан, з огляду на зростаючу небезпеку з боку турків, домовився про підтримку та допомогу в обмін на окремі територіальні поступки.

Джурадж Бранкович — одна з найтрагічніших постатей сербського Середньовіччя. Він був деспотом Сербії у 1427 -1456 рр., у надзвичайно важкий період історії сербського народу й сербської держави. Країну охопила глибока криза. Володарі окремих сербських областей керувались у своїх діях особистими й локальними інтересами, не дбаючи про збереження й відновленни єдиної держави. Практично вся територія Серби то Боснії перетворилася на арену міжусобиць і битв із зовнішніми ворогами. Сербія під проводом Джураджа Бранковича майже постійно воювала з Боснією за місто Сребреницю; в самій Боснії точилася громадянська війна між претендентами на престол, у якій брав участь і сербський деспот. Практично всі кроки Бранковича, спрямовані на збереження цілісності Сербії, виявились марними.

Допомога угорців у захисті Сербії від турків, про яку свого часу домовився ше Стефан Лазаревич і за яку він розплатився Белградом та Північною Мачвою, не дала значних резуль татів. Невдовзі після смерті короля Сигізмунда (1436) султан Мурат II захопив місто Смелерево — столицю деспотії Джураджа Бранковича. Сам він зі своєю родиною покинув країну й шукав притулку в Угорщині, а згодом у Дубровнику. У 1440 р. султан зробив спробу — цього разу невдалу — взяти штурмом Белград; у 1441 р. впало місто Нове Брдо. Коли відразу ж після цього один із сербських можновладців — Степан Вухчич — увійшов до Зети й оволодів тамтешніми землями, шо перед тим належали Бранковичу, катастрофа стала невідворотною: сербська держава деспота Джураджа Бранковича практично припинила своє існування. Ці події окремі історики (В.Чорович) назвали "першим падінням Сербії".

"Перше падіння" виявилося не остаточним. Після Свединського мирного договору між Угорщиною і Османською імперією (1444) остання, налякана створенням християнської антитурецької коаліції, повернула деспотові Бранковичу Сербію з 24 містами, серед яких були Нове Брдо, Голубаї та Крушевац. Султан погодився сплатити 100000 форинтів як відшкодування збитків і зобов'язався надавати в розпорядження угорського короля Владислава для боротьби з його воротами загін у 25 тис. вояків. Сербія при цьому мала й надалі сплачувати султанові щорічну данину.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років XV ст. ситуація на Балканах різко загострюється. Сегединський мир, укладений терміном на десять років, не протримався й півроку: вже у листопаді 1444 р. відбулася битва між об'єднаним християнським військом і турками. У ній християни зазнали нищівної поразки, а король Владислав загинув. У жовтні 1448 р. сталася нова збройна сутичка між угоршши і османами, в якій також перемогли турки Удача посміхалася османам і надалі — 29 травня 1453 р. султан Магомет II захопив Константинополь, що означало остаточне падіння Візантійської імперії.

Наступною після Візантії на черзі виявилася держава Джураджа Бранковича, на околиці якої турки здійснили ряд нападів уже в 1454 р., жахливо їх спустошивши. П'ять років тривала боротьба між сербами і османами, в якій перші, спираючись на підтримку угорців, декілька разів здобували перемоги, але не уникли й гірких поразок. Перевага османів ставала дедалі відчутнішою. До того ж усередині сербського табору не було єдності. Після смерті Джураджа Бранковича (24 грудня 1456 р.) та його наступника Лазаря (20 січня 1458 р.) в Сербії спалахнула запекла боротьба між прибічниками союзу з Угорщиною, очолюваними дружиною деспота Лазаря Оленою та його старшим братом Стефаном, і туркофілами під проводом воєводи Михайла Анджеловича. Знову загострились суперечності між двома державами, населеними сербами — Сербською деспотовиною і королівством Боснія, що також ослаблювало опір турецькій загрозі.

Навесні 1458 р. перемогу здобула антиосманська партія. Сербські можновладці домовились про необхідність об'єднання деспотовини й королівства (Сербії і Боснії) в одну державу, яке вирішили здійснити шляхом шлюбу спадкоємця боснійського престолу — королевича Стефана Томашевича — і дочки деспота Лазаря й Олени — Мари. Навесні 1459 р. Стефан і Мара дійсно побралися. Угорське військо відразу ж увійшло до сербської столиці Смедерево, й Стефана проголосили деспотом Сербії.

Об'єднання двох держав було безперечно позитивним кроком і мало сприяти утвердженню сербської державності, проте для тих історичних умов, за яких воно відбулося, виявилося запізнілим і уже жодним чином не рятувало ситуації. А ні кожна з держав окремо, а ні обидві вони разом не мали змоги зупини ти османську агресію.

У самій Сербії посідання деспотського престолу боснійським королевичем, до того ж католиком, тільки поглибило кризу, що існувала, загостривши протистояння політичних угруповань. Улітку 1459 р. під Смедерево підійшло османське військо, й молодий деспот, не маючи змоги чинити опір, здав місто без бою, за що турки надали йому можливість вільно покинути країну з родиною й найближчим оточенням. Таким чином, у червні 1459 р. Сербія остаточно втратила власну державність, перетворившись на частину Оттоманської Порти. Середньовічна держава сербського народу припинила своє існування.