Східнослов'янські народи в контексті польсько-литовських стосунків та боротьби з німецькою агресією.

Монголо-татарське нашестя на давньоруські землі підірвало продуктивні сили країни, викликавша її економічне ослаблення. Ординці - змушували поневолені народи Русі оплачувати данину й виконувати різні повинності. Все це виснажувало країну, призводило до феодальної роздробленоcті, перешкоджаючи політичному об'єднанню окремих земель. Внаслідок цього поступово визначалася відмінність шляхів їхнього подальшого історичного розвитку.

Київщина, Чернігівщина й Переяславщина опинилась у васальній залежності від влади золотоординоьких ханів. Галицько-Волинське князівство ще протягом століття продовжувало зберігати політичну суверенність й стало спадкоємницею традиції Київської держави. Лише зі смертю галицько-волинського князя Юрія Болеслава, що сталась у 1340 році, на Волині утверджується влада литовського князя Любарта, Галичина зберегла свою незалежність, відстоюючи її від посягань польських та угорських феодалів. Заручившись підтримкою папи римського, польський король Казимир у 1344-1345 роках розв'язав проти Галичини воєнні дії та заволодів Сяноцькою землею. Новий похід на Галицько-волинську Русь польські феодали здійснили у 1349 році, у результаті чого Галичина була приєднана до Польського королівства. У 1351 році в союзі з угорським королем Казимир розв'язав війну проти Литви, намагаючись підкорити своїй владі Волинь. Наступного року воюючі сторони уклали перемир'я, за яким Галичина залишилася за Польщею, а Волинь і Берестейська земля - під владою литовського князя. У той же час угорські феодали розгорнули наступ у Подністров'ї, прагнучи захопити Молдавію та Буковину. З утворенням у 1359 році Молдавського князівства Північна Буковина увійшла до його складу, зберігаючи, однак, певну автономію.

В 1353 році відновилася боротьба між польськими та литовськими феодалами за Галичину й Волинь. Литовські війська на чолі з князем Любартом вторглись на Галичину й опустошили її. У 1356 році, заручившись підтримкою ординців і німецьких хрестоносців, Казимир захопив Бела, Холм і Володимир. За умовами укладеної ним з Любартом угода Галичина й частина Волині відійшла до складу Польського королівства. Після смерті Казимира, у 1370 році Любарт і Кейстут відібрали у Польщі Волинь. Новий польський король Людовік на чолі угорсько-польського війська виступав у похід проти литовських князів і захопив Ходмську й Волзьку землі. Проте більша частина Волині залишилася під владою Любарта. Після смерті Людовіка у 1332 році Любарт спробував поширити свою владу і на галицькі землі, однак та акція закінчилася невдало. Відтоді Галичина остаточно відійшла до складу Польського королівства. Водночас литовські князі розгорнули наступ на південноукраїнські землі, домагаючись їх звільнення від монголо-татар. Після переможної битви із золотоординським військом при Синіх Водах у 1362 році литовський князь Ольгерд підкорив своїй владі Київщину, Переяславщину та Поділля. На князівському столі у Києві ствердився син Ольгерда Володимир, а на Поділлі - брати Коріатовичі. У 60-70-х роках ХIV століття литовська династія заволоділа також Чернігівщиною. Білоруські землі визнали владу литовських князів раніше. Так, у Полоцьку ще у середині ХIII століття сидів литовський князь Товтівіл. На початку ХIV століття до складу Великого князівства Литовського відійшли такі білоруські центри, як Туров, Пінськ і Мозир. У другій половині цього ж століття значна частина українських земель і практично вся Білорусь увійшли до складу Литовської держави.

Новий наступ литовських можновладців на українські та білоруські землі розгорнувся після Гргонвальдської битви. Перемога під Грюнвальдом у 1410 році підняла міжнародний престиж Великого князівства Литовського. Занепокоєний цим польський уряд змушений був піти на деякі поступки литовським феодалам. За умовами нової Польсько-литовської унії, укладеної 1413 року на сеймі у польському місті Городло, литовське католицьке боярство урівнювалоcь у станово-правовому відношенні з польською шляхтою. Городельська унія зміцнювала землевласницькі привілеї литовської знаті. Приналежність до католицької церкви стала неодмінною умовою для обіймання вищих державних посад у країні. Православні феодали Великого князівства Литовського таким чином усувалися від представництва у великокнязівській раді та участі у польсько-литовських сеймах. Литовські феодали намагалися зміцнити своє панування на українських і білоруських землях через православну церкву, домагаючись, хай і безуспішно, її унії з католицькою церквою. Все це посилювало суперечності між литовськими землевласниками-католиками й православним панством, викликало опір народу католицькій агресії.

Зі смертю Вітовта й утвердженням на великокнязівському престолі Свидригайла Ольгердовича у 1430 році пожвавився рух серед українського та білоруського населення проти іноземного панування. На Україні розгорнулася боротьба проти польських феодалів, які наприкінці 1431 року спробували захопити Західне Поділля і Волинь. Розмах народно-визвольної боротьби на українських землях і ускладнення міжнародного становища шляхетської Польщі змусило її уряд укласти перемир'я з Литвою. Між тим литовське боярство, невдоволене політикою Свидригайла, який опирався у своїй діяльності на підтримку українських і білоруських феодалів, учиняло проти нього заколот, проголосивши великим князем Сигізмунда Кейстутовича. Однак більшість білоруських земель, а в Україні - Київська, Новгород-Сіверська землі, а також Східне Поділля і Волинь залишалися під владою Свидригайла. Воєнні дії, що їх розв'язало проти останнього литовсько-польське військо, не мали успіху. Тоді з метаю позбавити Свидригайла підтримки українських та білоруських феодалів польський король Ягайло та великий князь литовський видали спеціальний привілей, за яким православні князі, шляхта й бояри зрівнювались у правах з литовським католицьким боярством. 1434 року Сигізмунд знову підтвердив цей привілей, у зв'язку з чим значна частина православних феодалів пе рейшла на його бік. Наступного, 1435 року після розгрому Свидригайла влада Сигізмунда Кейстутовича була відновлена над білоруськими та українськими землями. Проте його намагання підірвати міць великого литовського боярства викликало різкий опір останніх, що виявився в організації заколоту, внаслідок якого у 1440 році Сигізмунда було вбито.

За правління Казимира знову посилюються сепаратистські тенденції у політичному житті України та Білорусії. З-під влади Литви визволилася Київщина, де на короткий час утвердився Михайло Сигізмундович. У 1440 році удільним князем Київської землі було визнано Оледька Володимировича. Правителем Луцької та Володимирської земель на Волині у 1443 році став Свидригайло. 3 1445 року Волинь, до якої було приєднано Гомель і Туров, отримала статус удільного князівства. У Білорусі з-під влади литовських феодалів тоді визволилися Полоцька і Вітебська землі.

У 1447 році, ставши польським королем (одночасно залишаючись і великим князем литовським), Казимир видав новий привілей, який поширювався і на феодалів православного віросповідання Великого князівства Литовського. Цей документ підтверджував і значно розширював їхні станові права й привілеї, юридично оформляв закріпачення особисто вільних селян, а також гарантував доступність підданим Великого князівства, незалежно від їх віросповідання, державних посад у країні та збереження її територіальної цілісності. В інтересах феодальної верхівки Казимир видав у 1468 році Судебник, який надавав землевласникам право вотчинної юрисдикції. Все це призводило до дальшого посилення феодальної експлуатації на землях Великого князівства Литовського.

У середині ХV століття посилюються експансіоністські устремління польських феодалів щодо підвладних Великому князівству Литовському українських і білоруських земель. Зокрема, об'єктом агресії стали Схід не Поділля та Волинь. Литовський уряд, намагаючись утримати ці володіння від зазіхань Польщі, наприкінці 1451 - на початку 1452 року відбирає їх у Скригайла. Відмовившись від претензій на Західне Поділля, Литва спромоглася порозумітися з Польщею й утвердити свою владу над Волинським князівством, яке незабаром було перетворено у провінцію Великого князів ства Литовського, що управлялась великокнязівським намісником. У 1471 році, по смерті київського князя Семена Олександровича було ліквідовано й Київське князівство. У Києві після тривалого опору його мешканців невдовзі утвердився призначений Казимиром воєводою литовський боярин-католик Мартин Гаштольд. У Білорусії була ліквідована автономія Полоцької і Вітебської земель.