Соціально-економічні чинники руських земель у складі Литви.

Після ліквідації удільно-князівської влади на українських і білоруських землях тут зберігалися залишки феодальної автономії, зміст якої визначався обласними привілеями. В адміністративному відношенні землі-воєводства поділялися на повіти, на чолі яких стояли призначені великим князем старости. Місцеві феодали отримали великокнязівські привілеї, якими підтверджувались їхні права та вольності. Однак воєводами й старостами звичайно ставали великі литовські феодали, що отримували ці посади у "кормління" від великокнязівського уряду. Подальше зміцнення влади литовських феодалів на українських і білоруських землях, посилення процесів державного об'єднання Литви й Польщі викликали незадоволення широких верств. Ці тенденції визначали головний зміст і перспективу подальшого історичного розвитку України та Білорусі.

Основою економіки українських і білоруських земель у другій половині ХIII - ХV столітті залишалося землеробство. Найбільш поширеною його системою було трипілля. Селянство Великого князівства Литовського зберігало стародавню общинну організацію. Значна частина селянських земель знаходилась у користуванні дворищ, що об'єднували кілька сімей, які спільно обробляли ґрунт, сплачували феодальні повинності тощо. Найбільш поширеною формою повинностей селян були данини натурою, які здебільшого стягувалися медом і воском. Із середини XIV століття феодальна рента сплачувалася також і грішми. У ХV столітті, особливо в його другій половині, натуральні повинності замінювалися грошовими. Селяни різних земель України і Білорусії знаходилися на рівному ступені феодальної залежності. Основну масу феодально залежного селянства складали данники. Селяни, що були прикріплені до своїх земельних ділянок, називалися "непохожі", тобто такі, що не мали права переходити від одного пана до іншого.

У другій половині ХIII - ХV столітті на українських і білоруських землях помітно пожвавилися процеси формування феодального землеволодіння. Воно зростало переважно за рахунок захоплення общинних земель, пожалувань і купівлі. Натиск феодалів на селянську общину призводив до ліквідації її інститутів і зумовлював поглинення общинного землеволодіння світськими та церковними феодалами. Кількість великих землевласників зростала також за рахунок отримання панівною верхівкою маєтків від польського короля та великого князя литовського у винагороду за службу чи за умови виконання її. Відповідно до характеру цих пожалувань розрізнялись і форми володіння одержаними землями. Одні феодали користувалися нами тимчасово, доки несли службу на користь верховного землевласника, інші - постійно, вільно розпоряджаючись своїми володіннями.

Великими феодальними землевласниками на залежних від Литви й Польщі українських і білоруських землях були король і великий -князь литовський. Значна частина земель і феодально залежних селян знаходились у руках церкви. Однак на відміну від Північно-Східної Русі, де у ХІV-ХV століттях стрімко зростають обсяги церковно-монастирського землеволодіння, на українських і білоруських землях темпи його розвитку були повільнішими і за своїми розмірами поступалися світському.

Зростання обсягів великого феодального землеволодіння, поява по питу торгівлі на хліб зумовлювали створення на землях Великого князівства Литовського у ХV столітті фільваркової системи ведення сільського господарства. З появою фільварків погіршувалося становище селянства, яке обробляло землі у цих господарствах. Збільшувалися норми панщини, що стала основою фільваркового господарства. Наприкінці ХV століття на більшості українських і білоруських земель установилася панщина - один, а інколи і два дні на тиждень. Частина селян, переважно північно-західних областей Великого князівства Литовського, замість щотижневої панщини віддавала панам натуральні данини й чинші.

Протягом другої половини XIV - ХV століття на українських і білоруських землях розбудовувалися старі й виникали нові міста. Як і в давньоруський період, вони залишалися центрами розвитку ремесла й торгівлі, місцем зосередження феодальної адміністрації. 3 кінця ХІV століття міські ремісники об'єднувались у професійні корпорації - цехи, створювали свої братства. Помітне місце у господарчому житті середньовічного міста посідало землеробство. Значна частина міщан мала свої городи й поля. Приблизно раз на тиждень у містах вбиралися торги, які обслуговували місцеву округу. Більш широкий ринок охоплювали ярмарки, як і влаштовувались у великих містах один-два рази на рік. Міста України та Білорусі були зв'язані ринками Центральної, Західної та Пів нічної Європи, а західноукраїнські центри також з Балканськими країнами, Кримом і Малою Азією. Піднесення торгівлі на українських і білоруських землях у другій половині ХІV - ХV столітті було закономірним наслідком прогресуючого розвитку продуктивних сил, і окремо сільського господарства й ремесла.

Починаючи з ХІV століття, українські та білоруські міста домагалися надання їм самоврядування за так званим магдебурзьким правом. Протягом ХІV-ХV століть на Україні його одержали Сянок, Львів, Кам’янець, Луцьк, Житомир, Київ, а у Білорусії - Брест, Гродно, Полоцьк і Мінськ. Міста, які отримали магдебурзьке право, виходили з-під юрисдикції королівських чи великокнязівських державців. Магдебурзьке самоуправління, однак, мало обмежений характер. Воно захищало права й привілеї панівної верхівки, а не міських низів. На українських землях, що перебували під владою польських феодалів, магдебурзьким правом дозволялося користува тись лише католикам, православне ж населення міст обмежувалось у правах. Все це загострювало класовий антагонізм серед міщан, породжувало антифеодальні виступи.

Таким чином, з утвердженням влади Великого князівства Литовського внутрішній державно-політичний устрій та основні феодальні інститути білоруських і українських земель залишилися незмінними. Вони не були тісно зв'язані з політичним центром Литовської держави. Місцеві правителі оплачували великому князю щорічну данину й залучались як союзники до участі у зовнішньополітичних акціях литовського уряду. Більш високий соціально-економічний і культурний рівень розвитку українських і білоруських земель зумовив зростання воєнно-політичної сили Великого князівства Литовського, що у другій половині ХІV століття стало однією з найбільших у Східній Європі держав. Протягом ХІV-ХV століть поглиблювалися тенденції державного зближення Литви й Польщі, що супроводжувалося посиленням релігійно-національного гніту. Економічний розвиток українських і білоруських земель відбувався в умовах невпинного наступу феодалів на селянські общини, зростання феодальних повинностей та залежності селян, поглиблення класового розшарування міського населення.