Хорватські землі у XIV – XV ст. Аграрні відносини. Розвиток міст і ремесла. Політична історія Хорватії. Дубровник.

Певна стабільність політичної ситуації в Хорватії в черговий раз була порушена в XIV ст., коли припинення в Угорщині династії Арпадів спричинило розгортання тривалої міждинастичної боротьби за мадярський престол. Спочатку за монаршу корону змагалися дочки Лайоша Великого, який помер у вересні 1382 р., не маючи наступників-чоловіків, а згодом — представники іноземних династій — Сигізмунд Люксембурзький та Ласло (Владислав) Неаполітанський, до яких незабаром приєднався брат французького короля Карла IV Людовик Орлеанський.

Хорватське дворянство активно втручалося в ці події, розподіливши свої симпатії поміж ними всіма. Серед прибічників Владислава особливо відзначилися пріор монастиря Врана Іван Гіаліжна та представник відомої на той час родини Хорватів Іван Бан Мачви (його брат Павле був загребським біскупом). Протягом лютого-березня 1387 р. об'єднане хорватсько-боснійське військо, очолюване Паліжною, Хорватом і боснійським воєводою Хрвоє Вухчичем, штурмом узяло Загреб і встановило свій контроль майже над усією "Вузькою" Хорватією та Славонією. Воєнне щастя ще деякий час посміхалося хорватам, однак зміни у зовнішньополітичній розстановці сил урешті-решт змусили їх шукати зближення з королем Боснії Твртко — на той час одним із наймогутніших правителів на Балканах.

З кінця 80-х років уся "Вузька'' Хорватія та значна части на Далмації входили до складу держави Твртко — Боснії, та оскільки в березні 1391 р. Твртко раптово помер і створена ним й утримувана його особистим авторитетом держава невдовзі розпалася, хорвати знову залишилися без надійних покровителів. Поява на Балканах нової потужної політичної сили — османів, а також поступове загарбання ними нових теренів протягом першої половини XV ст. вплинули на стан справ у хорватських землях. На тлі масового переселення сербського та іншого християнського населення з областей, що потрапили під владу Порти, до сусідніх країн, у тому числі до Хорватії, розпочався активний вихід хорватів з місць постійного проживання, яким загрожувала османська експансія, у внутрішні райони Угорщини й Австрії.

У 1527 р., після нищівної поразки угорського війська від османів у битві під Мохачем у серпні 1526 р., Сабор "Вузької" Хорватії, щоб урятуватися від турків, обрав своїм королем Фердінанда Габсбурга. Ця подія започаткувала новий етап хорватської історії. На Балкани слов'яни принесли досить розвинену матеріальну та духовну культуру, основні риси якої зберігались і на їхній новій Батьківщині. Хорватські дослідники одностайно стверджують, що давні слов'яни, які прийшли на Ватіканський півострів у VII ст., мали плуг власної конструкції, що перевершував аналогічні знаряддя обробки землі у римлян, а також інший сільськогосподарський реманент, ткацький верстат тошо, котрі без особливих змін використо вувалися упродовж наступних століть.

Матеріальна культура та соціально-економічна організація материкової Хорватії і розташованої на узбережжі Адріатичного моря Далмації мали свою специфіку, шо зростала під впливом інонаціональних чинників. Разом з тим спільна слов'янська основа забезпечувала їхню спорідненість і близькість.

Важливим кроком уперед у соціально-економічному розвитку стало для хорватів, як і для інших народів Європи, будівництво міст як центрів торговельно-господарського життя. Зміцнення і розквіт далматинських міст і Дубровника відбувається раніше, аніж становлення міських центрів у "Вузькій" Хорватії та Славонії, шо зумовлювалося конкретно-історичними особливостями різних хорватських земель та навколишніх районів, зокрема активним розвитком морської торгівлі й ремесел, продукція яких вивозилася за межі країни.

У загальному річищі розвитку міст і збільшення їхнього значення в житті областей і територій протягом XII - XIII ст. зростає й посилюється місто Загреб. Перші згадки про нього датуються кінцем XI ст., коли тут було засновано єпископство. Після приєднання до Угорщини Загреб став адміністративним осередком — тут розташовувався центр однієї з трьох хорватських жупаній. У 1217 р. в Загребі завершено будівництво кафедрального собору в романському стилі, на церемонії урочистого відкриття якого був присутній угорський король Андрей II. У 1243 р. в Загребі знайшов порятунок від переслідувань татаро-монголів угорський монарх Бела IV. Для Загреба ці відвідини закінчилися трагічно: татари захопили місто й спалили його. Разом з іншими будівлями нападники зруйнували й кафедральний собор.

Завдяки своєму надзвичайно вдалому розташуванню на найвигіднішому шляху з Центральної Європи до Італії та Далмації, Загреб традиційно привертав до себе особливу увагу. Тому місто швидко відбудували, й воно знову перетворилося на один з провідних центрів ремісництва й торгівлі. Цьому значною мірою сприяло надання Загребу статусу вільного міста, підпорядкованого безпосередньо королю, що відкривало в ті часи додаткові перспективи в організації як самого виробничого процесу, так і реалізації створених матеріальних цінностей.

Ремісництвом і торгівлею у "Вузькій" Хорватії на перших порах займалися переважно іноземці. У Загребі в XIII ст. діяли спілки, в які ремісники об'єднувалися не за фаховим, а за мовно-етнічним принципом. Таких об'єднань існувало чотири: слов'янське, угорське, латинське (італійське) та німецьке. Згодом, унаслідок асиміляції та кроатизації, виникли національні кадри, що відіграли важливу роль як в економічному, так і в культурному розвитку нації.

У сільському господарстві в хорватських землях того періоду домінували феодальні відносини, причому як феодали виступали світські можновладці, й церква. Рівень та умови життя населення були вкрай низькими, що спричинювало постійне соціальне напруження й нерідко призводило до антифеодальних повстань. Одним із найпотужніших вважається повстання в Загребській єпархії в XIV ст., спрямоване проти церков них поборів (десятини).

До IX ст. провідним центром Далмації вважався Дубровник, але подальша його доля не збігається з долею цієї провінції. У переліку міст, які, згідно з розпорядженням візантійського імператора Василія І Македонянина (867—886), мали сплачувати данину хорватському жупанові, Дубровник не фігурує. Далмація в 995 р. потрапила під владу Венеції, пізніше — під руку хорватських державців, потім — під зверхність Візантії, знову під Венецію, й зрештою увійшла до складу угорського королівства. Дубровник до 1205 р. визнавав владу Візантії (з невеликими перервами), протягом 1205—1358 рр. перебував під контролем Венеції, а в 1358—1526 рр. — під захистом і покровительством Угорщини.

У черговий раз Дубровник з великою користю для себе виступив посередником між претендентами на сербський престол одразу після смерті царя Душана. За безпосередньої участі Дубровника помирилися (хоча й не остаточно) Симеон та Урош. У винагороду за це Урош 24 квітня 1357 р. підтвердив дубровчанам усі привілеї, які вони колись одержували від сербських правителів, а також подарував територію від Люти до Курила з горами над Жупою, Шуметом і Рієкою. Завдяки цьому Дубровник забезпечив практично повну недоторканість своїх околиць.

Водночас у травні 1358 р. визнав зверхність Угорщини Дубровник, який залишався частиною "Хорватсько-Угорської Корони" до 1526 р. Відповідно до угоди, підписаної в місті Вишеград, Дубровницька республіка зберігала всі автономні права, які вона мала, перебуваючи під владою Венеції, Обов'язки перед новим патроном передбачали сплату йому 500 дукатів на рік, участь дубровницьких військових кораблів у всіх війнах угорського короля, прийняття його самого з супровідниками за рахунок міського бюджету, обов'язкове використання угорського прапора тощо. Зі свого боку король Угорщини брав на себе зобов'язання захищати Дубровник від зовнішніх ворогів, а також підтверджував його права на всі попередньо здобуті територіальні володіння. Король дозволив дубровчанам торгувати як з Венецією, так і з Сербією, навіть у випадку, якщо Угорщина воюватиме з кимось із них. Поштовхом для подальшого економічного піднесення Дубровника стало одержання від папи Римського Григорія XI дозволу на торгівлю з "невірними" (1371 р.), до чого також доклав руку як посередник угорський король.

Кінець XIV - початок XV ст. принесли Дубровнику нові територіальні здобутки. Спочатку боснійський король Остоя, намагаючись покрити витрати, пов'язані з боротьбою за престол та з опором Угорщині, продав дубровчанам землі від Петрова Села до Стона, що дало змогу їм установити зв'язок суходолом з маєтностями на півострові Пелешац (1399). Згодом угорський король Сигізмунд подарував Дубровнику острови Корчулу, Хвар і Брач (1413-1417), однак дубровчани не змогли їх втримати через відчайдушний спротив жителів Корчули. У 1419 р. Республіка Святого Влаха придбала Східне Конавле у воєводи Сандаля Хранича, а в 1426 р. до складу Дубровника увійшло й Західне Конавле з Цавтатом. Його продав місту Радослав Павлович. Після цього Дубровник більше не розширював свої володіння ані на суходолі, ані на морі.

У цей час Дубровник сягнув вершини свого економічного та політичного розвитку, висунувшись на перші позиції в галузі торгівлі не тільки в басейні Середземного моря, а й поза його межами (Близький Схід, Іран, Індія тощо). Основна гордість дубровчан — флот — налічував у цей період до 300 кораблів, шо давало змогу Дубровнику успішно конкурувати з провідними морськими державами Європи. Населення міста збільшилося до 40 тис чоловік (без мешканців передмість). Про фінансово-економічні можливості Дубровника промовисто свідчить той факт, шо його постійний резерв становив понад 7 млн червінців.

Завершилося формування державного устрою (Дубровник на лежав до аристократичних республік) та системи управління. Остаточно сформувалася законодавча база політичного та економічного життя міста; за рівнем правового забезпечення життєдіяльності Дубровник посідав одне з перших місць серед найрозвиненіших держав Європи. Високого ступеня розвитку набула система міського господарства: функціонував водогін, забудова здійснювалася згідно з єдиним планом розвитку міста, працювали лікарні, аптеки, притулки для хворих І злидарів тощо. У 1463 р. проведено перепис населення (як міського, так і сільського), котрий вважається одним із перших не лише на Балканах, а й в усій середньовічній Європі.

В соціальному відношенні населення Дубровника поділялося на три групи: "властела" (або "благородні" — "нобілес"), громадяни та люди. До першої групи належали переважно особи італійського походження. Вони помітно вирізнялися серед інших жителів міста-республіки як зовнішнім виглядом, освітою та багатством, так і своїми функціями в суспільно-політичному житті: саме вони виконували всі важливі управлінські роботи, обіймали керівні посади, вирішували ключові питання.

Громадяни ("популіс") були особисто вільні й так само, як і властела, торгували й займалися ремеслами, але не брали участі в управлінні. Вони мали право носити зброю. На відміну від властели, громадяни сплачували податки і виконували обов'язкові роботи. Багатство деяких громадян навіть перевищувало майно властели. Селян і поселенців називали людьми ("відані"). Чимало з них були особисто вільними, інші належали до кріпаків властели. Для того, щоб прогодувати себе та сім'ю, "вільні" мусили брати землю в оренду, через це їх інколи називали "колоні".

Земля в Дубровнику належала властелі або міській грома ді. В міру розвитку товарно-грошових відносин, власниками землі дедалі частіше ставали багаті громадяни, які скуповува ли її у збіднілих властельських родів. Окрему невеличку групу складали в Дубровнику пастухи, котрих називали "морлаками". Вони здебільшого належали до однієї етнічної групи — слов'ян із материкової частини Сербії.

Раби, яких у Дубровнику було багато, не входили до жодної соціальної верстви й не мали ані соціальних, ані еконо мічних прав.

Чинники негативного характеру, які зрештою призвели до суттєвого погіршення становища дубровная і далматинців, накопичувались з середини XVст., після активізації зусиль Османської імперії, спрямованих на встановлення своєї влади в субрегіоні. Загарбавши Сербію (1459) та Боснію (1463), турки стали дедалі частіше нападати на Далмацію їхні відносно невеликі загони здійснювали стрімкі рейди на територію країни, грабуючи й знищуючи все на своєму шляху. Загроза османського завоювання на тривалий час висувається для Дубровника й Далмації на перший план.

Зважаючи на традиційно вкрай складні й суперечливі відносини Дубровника з Венецією, єдиним потенційним союзником, на підтримку якого можна було сподіватися в боротьбі проти османів, залишалась Угорщина. Проте після катастрофічної для мадярів поразки в битві при Махачі (1526) дубровчани мусили визнати зверхність турецького султана. Це викликало негативну реакцію провідних європейських держав, зацікавлених в об'єднанні християн проти турків, особливо Австрії та Іспанії.