Річ Посполита в XVI – на початку XVII ст. Економічний та соціальний розвиток Польщі. Аграрні відносини. Перехід до панщинно-фільваркової системи.

У другій половині XV ст. й особливо в XVI ст. в Польщі основою сільськогосподарського виробництва стала фільварково-панщинна система. В гонитві за підвищенням прибутків шляхта не могла обминути увагою вигоди, створювані зростанням попиту й цін на хліб. Натуральне й споживче за своїм характером господарство селянина не спроможне було постачати їй багато зайвого зерна, а тим паче грошей. Кріпака можна було тільки змусити працювати. Зацікавленість у селянській праці збільшувалась ще й тому, що зростання цін і неухильне знецінення грошей в усіх країнах Європи після початку доби Великих географічних відкриттів, знецінили й селянський чин. За таких обставин польські феодали стали орієнтуватися на виробництво товарного зерна, яке грунтувалося на дармовій кріпацькій праці (панщині).

Створюючи фільваркове господарство, яке сприяло збільшенню зернової товарної продукції, польські землевласники прагнули до розширення площі орних земель. Це здійснювалося завдяки освоєнню пусток, корчування лісів і викупу ланів у солтисів, а також за рахунок вигнання селян з їхніх земель. Все це привело до того, що в ХVІ ст. загальна плоша оброблюваних земель у Польщі зросла на 15%, збільшилися також плоші під городами та садами.

Для ведення фільваркового господарства використовувалася праця селян, які відробляли панщину. Розмір панщини постійно збільшувався, незважаючи на збереження інших повинностей і залежав від розміру господарства кожного селянина. Так, у другій половині XVI ст. паншина становила 3 дні на тиждень для селян, які орендували один лан землі (близько 17 га) і відповідно зменшувалася за менших площ. Згодом розмір панщини почав залежати тільки від волі пана. Загалом XVI ст. стало періодом закріпачення польського селянства За Петрковським статутом (1496) право на вихід із кріпацького стану надавалося лише одному селянинові з певного поселення й лише один раз на рік. Однак уже на початку 40-х років XVI ст. вихід із кріпацького стану було остаточно заборонено.

Втечі селян у ХVІ ст. стають основним засобом їхнього протесту проти закріпачення. Для боротьби з утікачами приймаються спеціальні закони. Судочинство в таких справах спрощувалося, але термін розшуку збіглих встановлювався необмежений. Як правило, ні король, ні сейм не втручалися у справи феодалів-землевласників, які на своїх землях уособлювали всю законодавчу, судову та виконавчу владу. Звертатися зі скаргами на господаря до державної адміністрації дозволялося лише королівським селянам. Судочинство і юрисдикція землевласника охоплювали всі аспекти селянського побуту — від народження до самої смерті. За рішенням сейму, прийнятим у Варшаві в 1573 р., землевласник міг на свій розсуд карати непокірного селянина. В описах маєтків кріпаки розглядалися як частина рухомого майна господаря.

Проте самовладдя феодала мало певні межі. Досить часто елементарний господарський глузд диктував йому необхідність дбайливого ставлення до джерела свого прибутку - кріпака. Незважаючи на безліч повинностей та підневільне становище селян, їхні господарства давали землевласникові великий зиск.

Соціальна структура польського сільського населення визначалася певною різноманітністю. До його складу входили: кметі (селяни, земельний наділ яких становив не менше одного лану); загородники (малоземельні селяни, які мали город і сад, але жили переважно за рахунок ремесла); комірники (безземельні селяни, які продавали свою робочу силу); корчмарі і мельники (селяни, звільнені від зобов'язань відробляти панщину).

У другій половині XVI ст. в соціальному складі населення Польщі селянство становило 67%, міщани — 23%, шляхта — близько 10%. Проте для більш ніж половини мешканців міст заняття сільським господарством було не тільки важливою сферою діяльності, а й головним засобом існування. За своїм характером занять і побутом (але не за правовим статусом) від селян мало чим відрізнялася й загродова шляхта, яка становила 2/5 усього дворянського стану. Ознакою, що вирізняла загродового шляхтича від решти дворян була відсутність у нього кріпаків, тож він мусив сам працювати на своєму полі. А щоб його не сплутали з селянином, такий шляхтич навіть працюючи завжди мав при собі шаблю.

Намагаючись поліпшити своє матеріальне становище, певна частина шляхти вела торгівлю зерном. Цьому сприяли пільги, які надавав дворянству Петрковський статут 1496 р. Згідно зі статутом католицьке духовенство та його селяни звільнялися від мита на продаж продуктів харчування та худоби. Міщани таких пільг не мали. Наступним актом (1504) передбачалося не стягувати мита на річкових і сухопутних шляхах з осіб, які могли довести, шо вони везуть на ринок продукцію, вироблену ними самими, а не перепродують чужу. За таких умов зазнавали дискримінації в торгівлі міські купці, а шляхта набувала певних переваг.

Поширення фільваркового господарства сприяло успішному розвиткові міст, особливо тих, які збували свою продукцію сільським жителям і були розташовані на берегах повноводних річок, насамперед — на Віслі. Цією головною торговельною артерією Польщі зернова продукція доставлялася до Гданська, а звідти — за кордон (20 тис. т зерна щорічно). Зерно експортувалося також через Ельблонг, Кеніїхберг, Щецин та інші балтійські порти. У XVI ст. вивіз зерна зріс у 10 разів Польща експортувала також ліс, смолу, дьоготь, віск, мед, льон, коноплі, вовну, прядиво тощо. Ввозилися до королівства здебільшого вироби з металу, сукно, шовк, вина, предмети розкоші та ін. Важливу роль у розвитку торгівлі відігравали великі міста — Краків, Познань, Варшава, Люблін, які стали центрами європейської торгівлі. Продукція польських ремісників мала попит здебільшого на внутрішньому ринку. Все це сприяло виникненню нових цехів і купецьких гільдій. Так, у Кракові на рубежі XV ст. виникають цехи золотарів, художників, вишивальників, аптекарів тощо. Цехова організація, як закрита корпорація, захищала свої інтереси у боротьбі проти конкурентів. У цей період засновуються перші мануфактури (наприклад з виробництва дроту в районі Олькуша), на яких застосовувалась наймана праця. Первісне нагромадження капіталу сприяло розвиткові гірничої справи й виробництва чорних та кольорових металів.

З іншого боку, прагнення здобути нові привілеї, а також суперництво за ринки збуту заважали встановленню зв'язків між містами. Хоча міщани в боротьбі за свої права часто об'єднувались, у цілому польські міста виявляли досить низьку політичну активність і, як правило, не прагнули підтримувати королівську владу, оскільки не хотіли ділитися своїми великими прибутками. У 1503 р., намагаючись заручитися підтримкою великих міст, король Олександр запросив представників Кракова, Львова і Любліна до сейму. Хоча тоді міста не скористалися цієї нагодою, згодом Краків, а після Люблінської унії — й Вільно, здобули право постійно брати участь у роботі сейму.

Суспільний устрій Польсько-Литовської держави та подальша інтеграція її частин у єдину політичну структуру в першій половині XVI ст. Люблінська унія і утворення Речі Посполитої. Послаблення централізованої влади.

У XVI ст. в Польському королівстві тривав розвиток станово-представницької монархії. Король, не знайшовши підтримки з боку міст, мусив поступитися частиною своєї влади дворянству. Діставши протягом двох попередніх століть від короля широкі повноваження, магнати й шляхта тепер досягли майже цілковитого суверенітету. Проте в короля ще залишалися вагомі важелі влади: він вважався верховним суддею і проводив зовнішню політику, був розпорядником державного майна, призначав і звільняв сановників (хоча усунути їх із посади можна було тільки за державну зраду). Лише король міг скликати сейм, постанови якого набували чинності тільки за його підписом. На власний розсуд король міг видавати лише такі едикти, які не обмежували чинні дворянські привілеї. Усі королі Ягелонської династії вважалися виборними, проте це не завадило їй правити вже друге століття. Заради збереження унії з Великим князівством Литовським польська верхівка не змінно висувала на краківський престол великого князя або, як у випадку з Яном Ольбрахтом, королем ставав його рідний брат. Оскільки великокнязівський титул успадковувався, то виборність королів з династії Ягеллонів була скоріше номінальною.

Прагнучи розширення своїх прав, дворянство та рицарство Великого князівства Литовського вже тривалий час із неприхованою заздрістю поглядали в бік Польського королівства. Проте литовські магнати добре усвідомлювали, що у випадку об'єднання з Польшею їм доведеться поступитися не тільки владою, а й певною частиною своїх земельних володінь на користь польських дворян і феодалів, й тому виступали проти об'єднавчих тенденцій. Проте Лівонська війна, що точилася на північних кордонах Литви, стала ще одним вагомим аргументом на користь встановлення тісніших зв'язків із Польським королівством.

У червні 1569 р. на спільному польсько-литовському сеймі в Любліні Сигізмунд II Август пообіцяв литовсько-руському дворянству зрівняти його в правах з польською шляхтою, а також запевнив, що в разі об'єднання з Польщею Литва може розраховувати на її підтримку у захисті своїх східних кордонів. Водночас під владу польського короля мали перейти Підляшшя, Віденське, Брацлавське, Подільське та Київське воєводства. Литовські магнати визнали рішення сейму й 1 липня 1569 р. був підписаний акт Люблінської унії, згідно з якою Польське королівство та Велике князівство Литовське утворювали єдину Річ Посполиту. Нове державне утворення очолювали єдиний монарх і спільний сейм, проводилася спільна зовнішня політика, об'єднувалися грошова й митна системи. Водночас обидві країни зберігали власну адміністрацію, скарбниці, військо, суд.

Невдовзі після укладення Люблінської унії Сигізмунд II Август помер. Він був останнім із чоловічих представників династії Ягеллонів, а тому польський трон звільнився. Генріх Валуа був королем Речі Посполитої лише п'ять місяців. Після смерті свого брата — короля Франції Карла IX — він таємно виїхав до Парижа, де незабаром посів французький трон. Наступним королем був обраний (лише через півтора року) трансільванський князь Стефан Баторій (1576-1586), за правління якого Річ Посполита змогла досягти перелому в ході Лівонської війни на свою користь. Згідно з Ян-Запольським перемир'ям 1582 р. Польша залишила за собою Лівонію і Полоцьку землю. Однак передчасна смерть Баторія спричинила чергове міжкоролів'я й смуту.

Добра пам'ять про Ягеллонів виявилася в обранні на трон сина шведського короля й сестри Сигізмунда II Августа І Сигізмунда Вази (1587—1632), а згодом його синів, котрі правили Річчю Посполитою вже в наступному столітті.