1. Громадсько-політична думка періоду Гетьманщини.

Характерною рисою української суспільної еліти на рубежі ХVІ-ХVІІ ст. стало посилення інтересу до руського минулого. За участі переважно духовенства в рамках спочатку полемічної літератури розпочинається творення месіаністського міфу про Київ як богохранимий града і другий Єрусалим. Цьому слугувала і активна відбудовча діяльність Петра Могили (відновлення Софійського собору та ін.). Активно підкреслюються здобутки історичного минулого Руської держави та її еліти. В історичних творах поширюється думка про те, що населення сучасної України є прямими спадкоємцями руського народу і Давньоруської держави. Концепція договірних взаємин між руським народом та Річчю Посполитою, розроблена протягом двох-трьох десятиліть напередодні Хмельниччини ніби логічно завершувала здійснене київськими інтелектуалами «виокремлення» руського народу як самодостатньої політичної спільноти, чиє існування санкціонується Божим промислом (київські святі та святині), легалізується наявністю власної династичної верстви (князі) та втілюється у персоніфікованій єдності її лідерів (панів-шляхти).

Поряд із ідеєю руської спадкоємності, яка у той час іще не пов’язувалась із Росією як такою, у І половині ХVІІ ст. сформувалась і інша провідна ідея, характерна більше для козацької еліти – ідея вольностей. Під гаслом повернення вольностей відбувалися усі козацькі повстання і рухи. Вольності розумілись як здійснення власного суду, самоуправління, фінансова самодостатність при загальному керівництві центрального уряду, який несе на собі обов’язок захисту прав і свобод цих самоуправних корпорацій, користуючись за те відповідними повинностями від кожної з них залежно від її типу. Свободи кожної з цих корпорацій не можуть бути порушені з її згоди.

Під час Визвольної війни Б.Хмельницького формується ідея соборності українських земель в рамках колишньої Речі Посполитої відповідно до конфесійно-етнічного принципу, яку буде відстоювати козацька старшина у взаєминах із Польщею аж до Петра Дорошенка. Іншою важливою ідеєю, яку намагається практично запровадити Богдан Хмельницький, була ідея спадкоємної монархічної влади гетьмана. При цьому Б.Хмельницький підтримував традиційні для середньовічного суспільства погляди, підкреслюючи Божий промисел, як фактор політичного життя. Щоправда, на думку О.Оглоблина, ще напередодні Хмельниччини в Україні сформувалися декілька концепцій державно-політичного устрою українських земель. Але ряд сучасних дослідників, зокрема С. Полтавець, В. Степанков, цей погляд заперечує.

Ідея Великого Руського князівства найповніше була втілена у проектах Гадяцького трактату. Її найвідомішим захисником був Юрій Немирич, який обгрунтував «руську ідею» у вигляді Великого Руського князівства, яке б увійшло як третій член до федерації з Польщею і Литвою.

Чимало ідей, поширених серед української еліти в ІІ половині ХVІІ ст. поєднав у собі «Синопсис» І.Гізеля. Автор, на противагу попередньому періоду, ототожнив історію руської держави з історією династії Рюриковичів. На землях Рюриковичів проживав, попри етнічні відмінності «православний російський народ». До нього належало руське населення Речі Посполитої. Заради захисту інтересів цього народу запорозьке козацтво воює проти турків. Традиції династії Рюриковичів продовжував сучасний автору московський цар. Разом із тим не вся духовна еліта однозначно поділяла погляди Гізеля. Так, «Кройніка» Ф.Сафоновича відповідно до традицій періоду П.Могили подає московитів і русинів як два різні народи. Перехід козаків до Москви описано без особливих емоцій.

Свiтськi прояви малоросiйської iдеї розвинулися наприкiнцi ХVII, а особливо в першiй половинi ХVIII столiтгя. Концептуальну модель українська свiтська елiта запозичила в Польсько-Литовської держави. Пiсля невдалої спроби перетворити Рiч Посполиту на державу, що складалась би з трьох частин — Польщi, Литви та Русi, — пiзнiшi полiтичнi мислителi уявляли схожий устрiй, але цього разу в складi новоутвореної Росiйської iмперiї. В цiлому свiтсъка елiта прийняла теорiю киiвсъкого духiвництва, за якою Велика Росiя та Мала Росiя були об’єднанi як землi, пiдвладнi єдиному загальноросiйському» царю. Однак свiтська елiта наполягала на тому, що пiдкорення Малої Росiї царевi вiдбулося на пiдставi договорiв, якi пiдтверджували «права та вольностi» Малої Росiї та iї народу.

Провідною політичною ідеєю козацької старшини у ХVІІІ ст. була т.зв. малоросійська ідея, яка поступово формується з політичної спадщини попереднього періоду. Її основними складовими були прийняття назви «Малоросія» для України або власне Гетьманщини; виникнення особливої української свідомості; концептуалізація окремої Малоросії, яка водночас входила до ширшої імперської батьківщини; подальше опрацювання ідеї «малоросійських прав і вольностей». Малоросійська ідея яскраво втілилась у літописах Грабянки та Величка. Обидва твори намагаються показати історичну тривалість та легітимність тогочасного соціального і політичного ладу Гетьманщини. Попри відмінності у висвітленні окремих історичних проблем та подій, обидва автори відрізняють Малоросію, стосовно якої вживають різні назви, від власне Росії. Обидва твори різною мірою містять положення про те, що ці різні народи об’єднує спільний монарх. Наявна теза про те, що Військо Запорозьке, малоросійський народ і сама Малоросія добровільно уклали угоду спочатку з королем Польщі, а потім із царем Московії. Малоросія та її народ завжди посідали певні «права та вольності»

Під впливом політичних подій ідея соборності українських земель поступово занепадає. У кінці ХVІІ ст. вона ще зберігалась як уявлення про єдність Правобережної та Лівобережної України, протягом І половини ХVІІІ ст. інтерес до Правобережжя поступово зникає і з публіцистичних, і з історичних творів. Наприкінці ХVІІІ ст. термін «Малоросія» вживається тільки щодо території Гетьманщини.

Іншою зміною протягом ХVІІІ ст. було підкреслення ролі шляхетської верстви. Автори ІІ половини ХVIII століття, не виключаючи козацтва, вважають корпоративним представником Малоросії та суб’єктом контрактних відносин саме шляхетську верству. Виразником таких поглядів у Законодавчій комісії, скликаній Катериною ІІ, був Григорій Полетика (1720-ті – 1784). У своїх працях він наполягав на тому, що Малоросія завжди мала певні права, гарантовані московським царем. Але ці права у поясненні Полетики практично збігалися із шляхетськими свободами. Полетика пропонував відновити розподіл влади в Гетьманщині на військову, судову та адміністративну системи за зразком Речі Посполитої, що виправило б вади місцевого управління. Ідеалом Григорія була шляхетська республіка без гетьмана, де б усі гілки влади контролювалися б шляхтою, але законодавчі акти сеймів і рад затверджував би російський імператор. Останнім відголоском ідей козацького автономізму у формі малоросійської ідеї була «Історія русів» на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.

Європеїзація Росії Петром І видавалась частині української еліти оптимальним способом збереження православно-національної ідентичності і уникнення рецидивів московського деспотизму. Найяскравішим представником українського духовенства, який взяв участь в ідеологічному оформленні нової державної системи, був Ф. Прокопович. Погляди його базувались на пануючих у той час у європейській думці теоріях природних прав і суспільного договору. Політична влада, на його думку, потрiбна для підтримки природного закону i стримування злих пристрастей людей. Суспільне зло змусило людей зібратися в певний союз iз державною владою та зi зброєю оберігати й захищати себе як вiд зовнiшнiх супостатiв, так i вiд внутрiшнiх лиходіїв. Щоб уникнути загрози своєму iснуванню, люди раз i назавжди передають право управлiння своїми дiями державi. Держава ж виступає щодо громадян у ролi турботливого батька, i авторитет її керiвникiв такий же незаперечний для підданих, як батьківський для нерозумних дітей. Найкращою з усіх наявних форм державного правлiння Ф. Прокопович вважав спадкову монархію. Демократія i аристократія за самою своєю суттю несуть загрозу внутрiшнiх суперечностей, що здатнi призвести до суспільного хаосу. Спадкова монархія для майбутнього правителя є своєрідною спадщиною, яку він отримує вiд батьків і повинен передати власним нащадкам. Монарх не відокремлює свого власного вiд загального і турбується про загальний добробут громадян держави.

Представником ідеології Просвітництва був сучасник Григорія Полетики Яків Козельський (1729-1795). Козельський підтримував думку Ж-Ж. Руссо про існування у минулому природного стану людини, але вважав перехiд вiд природного стану до громадянського прогресивним для людства. Обмежена громадянська свобода є бiльш бажаною для людства. Для окремої людини гарантії закону і суспільного договору є більш бажані, аніж загроза необмеженого нав’язування їй волі інших. Суспільні пороки є закономірним наслідком поганого законодавства і порушенням духу суспільного договору. Жоден народ не можна зробити доброчесним інакше як через поєднання особистої користі кожної людини зі спільною користю усіх співгромадян. Щоб досягти компромісу між особистим та громадським, Козельський пропонує опертися на етику розумного егоїзму, позаяк суспільна гармонія може існувати тільки як компроміс. Відповідно, головне завдання державної влади – забезпечення соціального миру, узгодження інтересів усіх членів суспільства за максимально можливого задоволення потреб і прав кожного. Стосовно поглядів Я. Козельського необхідно відзначити, що його творчість стала першою ознакою секуляризації політичної свідомості української еліти. Крім того, його трактат «Філософічні пропозиції» є зразком ідеології російського чиновника українського походження, оскільки нічого не згадує ні про Гетьманщину, ні про українське суспільство як таке.