48. "Соціологія знання" в німецькій соціології.
На думку деяких вчених, одним з головних джерел сучасної соціології знання є погляди французьких послідовників школи Е. Дюркгейма. Відповідно до цих поглядів вони стверджували, що у сучасній соціології знання є два головних напрями — етнологічний та соціопсихологічний. Обидва зазначених напрями виходять з ідеї про так звані колективні уявлення (групове визначення, психічний склад розуму) та з категорії перцепції (лат. perceptio — уявлення, сприйняття від лат. регсіріо — відчуваю, сприймаю).
Автором назви «соціологія знання» був К. Мангейм. Він деякий час захоплювавсь вченням Маркса, але був переконаний, щонайкраще суспільство може бути досягнуте нереволюційним шляхом
У своїй першій і найголовнішій праці «Ідеологія та утопія" (1929) Мангейм стверджував, що акт пізнання не треба розглядати як зусилля суто теоретичної свідомості, оскільки людська свідомість обтяжена нетеоретичними елементами, які виникають з людської співпричетності до соціального життя, а також з потоку волевиявлень. У зв'язку з цим він наполягав на тому, що традиційна теорія пізнання, міцно прив'язана до філософсько-спекулятивної метафізики, має бути замінена на нову дисципліну у вигляді соціології знання, яка враховує соціальну зумовленість наших знань.
Свою роль у розвиткові ідей соціології знання відіграв і німецький філософ М. Шелер (1874—1928), один з фундаторів аксіології та філософської антропології. Він підходив до соціології знання з наміром подолати й перевершити як марксизм, так і позитивізм, але з цього нічого путнього та оригінального не вийшло.
Для Шелера характерне гостре відчуття кризи європейської культури, джерело якої він вбачав у пануванні буржуазного духу з його культом вигоди та розрахунку. Проте самого тільки відчуття недостатньо для того, шоб констатувати кризу, розкрити її причини, а також знайти шляхи виходу з кризи. Міркування Шелера про багатоманітність історичних умов, які перешкоджають або сприяють здійсненню різних життєвих, духовних та релігійних цінностей, не нові. Достатньо згадати І. Канта й підійти до оцінки його філософської спадщини без упередженості.
Визнаючи як незаперечний факт існування науки, Кант ставить питання про раціонально-логічне виправдання існуючого типу наукового знання. Розв'язання цього питання починається з виявлення умов, які визначають перетворення науки з можливості на факт дійсності.