5. Порядок судового розгляду господарських справ за участю іноземних підприємств та організацій

Справи за участю іноземних підприємств та організацій розглядаються господарським судом за правилами, встановленими ГПК України, проте провадження має свої особливості. Так, господарські суди при вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства чи організації керуються вимогами ст. 4 ГПК України щодо вибору вживаного законодавства. Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК України передбачає можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором.

Особливості провадження справ за участю іноземних підприємств та організацій полягають у поданні іноземною особою документів, які підтверджують наявність у неї правосуб’єктності; поданні до господарського суду належним чином легалізованих і перекладених українською мовою документів; процедурі повідомлення про розгляд справи іноземної особи, яка бере участь у справі та знаходиться або проживає за межами України.

Порядок визначення правового статусу іноземної особи може бути передбачений міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі відсутності в міжнародному договорі такого порядку, суд повинен звернутися до норм внутрішнього цивільного законодавства. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 567 ЦК України, цивільна правоздатність іноземних підприємств та організацій при укладанні угод у сфері зовнішньої торгівлі та пов’язаних з нею розрахункових, страхових та інших операцій визначається за законом країни, де створено підприємство або організацію. Таким чином, згідно з цією колізійною нормою, правовий статус іноземного учасника судового процесу визначається за законом країни її створення (місцепроживання), який дає можливість визначити обсяг правоздатності та дієздатності іноземної особи. Так, правовий статус іноземної юридичної особи визначається за законом країни, де створена (інкорпорована) юридична особа. Правовий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій воно має постійне місцепроживання. Правовий статус іноземного суб’єкта господарювання підтверджується випискою з торгового (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб’єкт господарювання має офіційно зареєстрований офіс. Правовий статус іноземних суб’єктів господарювання може також підтверджуватися еквівалентними доказами правового статусу, які визнаються законодавством країни створення, громадянства або місцезнаходження такого суб’єкта та видані компетентним органом цієї країни.

На вимогу господарського суду, іноземні підприємства або організації повинні подати документ, який виданий уповноваженим органом іноземної держави у встановленій формі та легалізований, якщо інше не передбачене законом або міжнародним договором України, що є доказом правосуб’єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, виписка з торгового реєстру тощо).

Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу у судовому процесі, але не виключає у разі потреби перевірки зі сторони суду з метою встановлення правильності наявних у ньому відомостей по суті.

Тим часом, необхідно враховувати, що 22.12.2003 р. для України набула чинності Гаазька конвенція, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів. Проте, Конвенція застосовується у відносинах з державами, які не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції. Заперечення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Згідно зі ст. 12 Конвенції, це означає, що на території України не прийматимуться документи цих країн, завірені апостилем, а продовжує застосовуватися вимога дотримання процедури консульської легалізації. Консульська легалізація полягає у встановленні та посвідченні оригіналів підписів на документах та актах, і відповідності їх законам держави перебування (країни консула).

Офіційні документи, які використовуються на території держав-учасників Конвенції, повинні бути засвідчені спеціальним штампом «Apostille», проставленим компетентним органом держави, в якій був складений документ. Процедура посвідчення офіційних документів апостилем встановлена Правилами проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, затверджених Наказом Міністерства закордонних справ, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 05.12.2003 р. під № 237/803/151/5. Вказані Правила регулюють порядок проставляння спеціального штампу «Apostille» на офіційних документах, складених на території України, яким, згідно зі ст. 5 Конвенції, завіряються достовірність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, і, у відповідному випадку, автентичність відображення печатки або штампу, якими скріплюється документ.

Згідно з п. 2 вказаних Правил, штамп «Apostille» проставляється:

1) на документах, що виходять від органів судової влади України;

2) на документах, що виходять від органів прокуратури України, органів юстиції;

3) на адміністративних документах;

4) на документах про освіту та вчені звання;

5) на документах, оформлених державними і приватними нотаріусами;

6) на офіційних свідоцтвах, виконаних на документах, підписаних особами в їх приватній якості, таких як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, що існував на певну дату, офіційні та нотаріальні посвідчення підписів.

Тим часом, вказані Правила не поширюються:

1) на документи, видані зарубіжними дипломатичними установами України;

2) на адміністративні документи, що мають пряме відношення до комерційних або митних операцій.

Апостиль не проставляється на оригіналах, копіях і фотокопіях паспортних документів, військових квитків, трудових книжок, дозволів на носіння зброї, свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів (технічних паспортів), посвідчень особи, нормативно-правових актів, роз’яснень і правових висновків щодо їх застосування, документів, що мають характер листування.

07.10.2002 р. між країнами СНД у м. Кишиневі також підписана Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, яка набула чинності з 27.04.2004 р. Згідно зі ст. 12 вказаної Конвенції, документи, які на території однієї договірної сторони видані або засвідчені компетентною установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах її компетенції, за встановленою формою та скріплені гербовою печаттю, приймаються на територіях всіх інших договірних сторін без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, які на території однієї договірної сторони розглядаються як офіційні документи, користуються на території всіх інших договірних сторін доказовою силою офіційних документів.

Згідно зі ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», спори, що виникають між іноземними суб’єктами господарської діяльності в процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спорів Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комісією при Торговельно-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спорів, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачене міжнародними договорами України.

Господарські суди мають право розглядати спори, коли міжнародним договором передбачена можливість укладення письмової прерогативної угоди між суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності та іноземним суб’єктом господарської діяльності. Обираючи господарський суд України як орган, який розглядатиме господарський спір між сторонами, сторони прерогативної угоди повинні дотримуватися вимог міжнародного договору та ст. 16 ГПК України щодо виняткової компетенції господарських судів України. Дане положення також кореспондує з роз’ясненням Вищого господарського суду від 31.05.2002 р. «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств та організацій».

Проте, арбітражні угоди (арбітражні застереження) не завжди мають юридичну силу. Так, якщо колізійна норма вказує на виключну підсудність, то допускається тільки один варіант країни суду. Наприклад, абсолютна більшість конвенцій і національних законів відносять спори з приводу нерухомого майна до виключної підсудності суду тієї країни, де знаходиться спірна нерухомість. Крім того, згідно із загальним правилом, позовні заяви до перевізника можуть пред’являтися тільки за місцем знаходження органу управління транспортною організацією.

Тим часом, при розгляді спорів за участю іноземних підприємств та організацій необхідно враховувати положення Закону України «Про міжнародне приватне право» щодо підсудності судам України справ за участю іноземного елементу.

Іноземні підприємства та організації мають процесуальні права та обов’язки нарівні з підприємствами та організаціями України, тобто на іноземних суб’єктів господарської діяльності розповсюджується національний режим. Національний режим означає, що іноземні суб’єкти господарювання мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти господарювання України. Такий режим застосовується для всіх видів господарської діяльності іноземних підприємств та організацій цієї діяльності, пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною в економічні союзи.

Таким чином, закріплена в ст. 123 ГПК України норма узгоджується з п. 1 Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, підписаної в Києві учасниками Співдружності Незалежних Держав 20.05.1992 р. і ратифікованої Верховною Радою України 19.12.1992 р. Вказана Угода встановила, що підприємства та організації, що розташовані на території країн СНД і підписали дану Угоду, можуть безперешкодно звертатися до господарського суду інших країн СНД і користуватися там правами і мати обов’язки, рівні з господарюючими суб’єктами країни, в якій розглядатиметься спір. Господарські спори, як правило, повинні розглядатися арбітражними (господарськими) судами країни-відповідача.

Положення, які вказують на національний режим іноземних суб’єктів господарювання, містяться й в Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаній у Мінську 22.01.1993 р., ратифікованій Верховною Радою України 10.11.1994 р., що набула чинності з 14.04.1995 р., у Протоколі до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаному 28.03.1997 р., ратифікованому 03.03.1998 р., що набув чинності 17.09.1999 р., у Конвенції про правову допомогу і правові відносини, у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаній в Кишиневі 07.10.2002 р., що набула чинності з 27.04.2004 р., міжнародних угодах, яких на сьогоднішній день близько тридцяти.

До країн, з якими Україна уклала двосторонні міжнародні договори про правову допомогу, відносяться: Китайська Народна Республіка, Республіка Польща, Литовська Республіка, Республіка Молдова, Естонська Республіка, Монголія, Республіка Грузія, Латвійська Республіка, Республіка Узбекистан, Соціалістична Республіка В’єтнам, Республіка Македонія, Чеська Республіка, Турецька Республіка, Угорська Республіка, Румунія, Грецька Республіка, Республіка Куба. На території України у порядку правонаступництва застосовуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР з Болгарією, Угорщиною, Грецією, Єменом, Кіпром, Фінляндією, Італією. Так, оформлено правонаступництво України у наступних міжнародних договорах, що діють у даний час: Договорі між СРСР та Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 р.; Угоді між СРСР та Австрійською Республікою у питаннях цивільного процесу 1970 р.; Договорі між СРСР і Фінляндською Республікою про правовий захист і правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1978 р.; Договорі між СРСР та Алжирською Народною Демократичною Республікою про взаємне надання правової допомоги 1982 р.; Договорі між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах 1984 р. Крім того, на сьогодні відсутні заперечення щодо застосування таких договорів з Албанією, Алжиром, Іраком, КНДР і Тунісом.

Наприклад, згідно з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, підписаною в Кишиневі 07.10.2002 р., що набула чинності з 27.04.2004 р., український позивач має право звернутися до українського суду з позовною заявою до нерезидента із СНД, якщо на території країни позивача:

- здійснюється торгова, промислова або інша господарська діяльність підприємства відповідача або його філії;

- вже виконані або повинні бути виконані зобов’язання за договором, який є предметом спору;

- йому була спричинена шкода у справах про відшкодування шкоди.

Аналогічні положення містяться і в конвенціях України з Польщею, Прибалтикою, Італією та іншими країнами. Наприклад, українсько-кіпрська конвенція дозволяє звертатися за захистом порушених прав та інтересів до господарського суду України з кіпрською стороною в тому випадку, якщо спірний договір був укладений на території України.

Таким чином, правосуб’єктні іноземні підприємства та організації нарівні із суб’єктами господарювання України мають процесуальні права та несуть процесуальні обов’язки сторін (позивача та відповідача), передбачені ст. 22 ГПК України, повинні виконувати зобов’язання, зокрема, щодо оплати судових витрат, мають право виступати як треті особи з відповідними правами і обов’язками, передбаченими ст. ст. 26 і 27 ГПК України, використовувати інститут процесуального правонаступництва, брати участь у провадженні справ про банкрутство, згідно зі ст. 12 ГПК України і Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Оскільки Україною не укладений жоден міжнародний договір зі встановленням особливостей провадження у справах про банкрутство для кредиторів-нерезидентів, на кредиторів-нерезидентів поширюється національний режим провадження у справах про банкрутство без яких-небудь виключень та особливостей (роз’яснення Президії Вищого господарського суду України від 31.05.2002 р. № 04-5/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств та організацій»).

У випадку, якщо іноземні особи, які беруть участь у справі, що розглядається господарським судом, знаходяться або проживають за межами України, вони повідомляються про судовий розгляд ухвалою господарського суду шляхом направлення доручення установі юстиції або іншому компетентному органу іноземної держави з урахуванням вимог Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, яка, згідно із Законом України від 19.10.2000 р. № 2052-ІІІ, набула чинності для України з 26.11.2000 року і, згідно зі ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства.

Конвенцією про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах (Гаага, 1965 р.) і Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних і торгових справах (Гаага, 1970 р.) із заявами та обмовками передбачено, зокрема, що вказаним у конвенціях центральним органом в Україні є Міністерство юстиції України, яке складає підтвердження про вручення документів і забезпечує передачу документів у цивільних або комерційних справах центральному органу юстиції іншої держави.

Особливий порядок надання правової допомоги встановлений Угодою, ст. 5 якої передбачає, зокрема, що у разі надання правової допомоги компетентні суди та інші органи держав-учасників СНД повідомляються один з одним безпосередньо. У разі звернення господарського суду з приводу надання правової допомоги, документи, викладені українською або російською мовою, направляються поштовим зв’язком безпосередньо до суду, до компетенції якого належить вирішення господарських спорів на території відповідної держави-учасника СНД, або іншого органу цієї держави. При виконання доручення про надання правової допомоги компетентні суди застосовують законодавство своєї країни.

Згідно із Законом України «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах» від 19.10.2000 р. № 2052-ХІІ, Верховна Рада України постановила від імені України приєднатися до вказаної Конвенції із заявами та обмовками, згідно з якими центральним органом, який має право отримувати документи від інших договірних сторін, а також складати підтвердження про вручення, є Міністерство юстиції України.

Витрати, пов’язані з перекладом відповідних документів, а також з оплатою за вручення їх за кордоном, згідно з цією Конвенцією, під час судового розгляду повинна нести зацікавлена сторона. Після закінчення розгляду справи такі витрати розподіляються господарським судом на загальних підставах, визначених ч. 5 ст. 49 ГПК України.

Вирішуючи питання забезпечення своєчасного повідомлення в належній формі іноземних учасників судового процесу про час і місце розгляду справи, строк розгляду справи продовжується господарським судом, оскільки за Конвенцією про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, зокрема, судове рішення не може бути постановлене, поки не буде встановлено, що судовий документ був вручений або доставлений особисто відповідачу в належний строк, достатній для здійснення захисту.

У випадку, передбаченому ч. 2 ст. 15 Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних справах, суд може ухвалити рішення, якщо з дати направлення документа закінчився строк, який суддя визначив як достатній для даної справи та який складає не менше 6 місяців.

Згідно зі ст. 3 ГПК України, мова судочинства визначається ст. 21 Закону України «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 р. № 8312-XIІ, згідно з якою провадження у справах за участю сторін, які знаходяться на території України, здійснюється українською мовою, а провадження у справах, в яких бере участь сторона, яка знаходиться на території держави з числа республік колишнього СРСР, – російською мовою.

Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, також можуть передбачати норми про мову взаємин щодо правової допомоги. Так, ст. 7 Договору між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 31.10.1992 р. встановлено, що при наданні правової допомоги кожна з договірних сторін використовує державну мову своєї країни з додатком завіреного перекладу всіх документів на державну мову іншої сторони або на англійську мову.

У випадку, якщо письмові докази подаються до господарського суду на іноземній мові, додається їх засвідчений в установленому порядку переклад українською мовою. Господарський суд на підставі ст. 38 ГПК України може витребувати офіційний переклад цих документів державною мовою України.

Потрібно мати на увазі, що у разі нотаріального посвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналу. Тому, якщо у господарського суду або учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автентичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу та доручити її проведення компетентному фахівцю-перекладачу згідно з вимогами ст. 41 ГПК України.

Оскільки на іноземні підприємства та організації поширюється національний режим судового процесу, вказані особи повинні виконувати зобов’язання, зокрема, щодо оплати судових витрат. Судові витрати можуть сплачуватися повноважними представниками – резидентами України, які ведуть справи у господарському суді від імені іноземних суб’єктів господарювання та мають відповідні повноваження згідно зі ст. 28 ГПК України.

Стягнення судових витрат з іноземних підприємств та організацій може здійснюватися за наказом господарського суду з рахунків цих осіб та їх представництв і філій у банках України. В інших випадках стягнення судових витрат може здійснюватися в порядку виконання судових рішень на підставі міжнародних договорів.

Вирішуючи спір за участю суб’єктів господарювання держав-учасників СНД, потрібно враховувати, що Угода про розмір державного мита і порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб’єктами господарювання різних держав (Ашгабат, 24.12.1993 р.) та Угода про порядок взаємного виконання рішень господарських та економічних судів на території держав-учасників СНД (Москва, 06.03.1998 р.) Україною не підписані, а отже, їх положення в Україні не діють.

Таким чином, відсутній механізм виконання рішення господарського суду в частині стягнення з іноземної особи державного мита. Тому господарські суди приймають до свого провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви про збільшення розміру позовних вимог виключно за умови надання суду доказів про зарахування в дохід державного бюджету суми державного мита у встановленому розмірі. У цьому випадку достатнім доказом факту надходження державного мита до державного бюджету України є довідка відповідного територіального органу Державного казначейства України.

Господарським судам потрібно враховувати, що процесуальні пільги і переваги іноземним учасникам судового процесу надаються на умовах взаємності у випадку, якщо надання таких пільг обумовлене міжнародним договором про правову допомогу за участю України.

Законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо підприємств та організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України. Норма ст. 123 ГПК України захищає міжнародний паритет прав національних суб’єктів господарської діяльності у господарських відносинах з підприємствами та організаціями іноземних держав.