Руська церква в умовах територіального розчленування

 

Церква в умовах золотоординського панування. Монголо-татарська навала 1237–1238 рр. на північно-східні землі колишньої Русі та 1239–1240 рр. на Чернігівщину і Галицько-Волинську державу, як обіймала тоді майже всі українські землі, створила нову ситуацію на Русі. Монголи згідно з Ясою — зведенням звичаєвого права, лояльно ставились до будь-якої віри і служителів культу, до того ж, серед завойовників тоді багато було християн-несторіан (одна з гілок східного християнства засуджена як єресь). Ординці використовували церкву для досягнення більшого впливу на ситуацію в Руських землях, у 1246 р. вони звільнили церкву від сплати данини за умови, що вона визнає зверхність хана і буде славити його як владу від Бога. Церковні ієрархи, так само як і князі, отримували ярлики від хана, їх влада і повноваження на церковних землях та їх незалежність від князівської влади навіть збільшилась порівняно з Руською княжою добою. В самі Золотій Орди зберігалась толерантність до православ’я навіть після поширення там ісламу. В 1261 році в Сараї — столиці Золотої Орди була створена Переяславсько-Сарайська єпархія. Переяславською її називали з певною компенсацією через те, що Переяславщина була знелюднена внаслідок монгольської навали і втрачена для церкви. Митрополит Кирило одержав від хана ярлик з привілеями. Церква стала важливим чинником політичної боротьби між князями за першість і, водночас, інструментом впливу Золотої Орди для стабілізації ситуації на підкорених землях колишньої Русі.

В перші десятиліття ординського панування між князями знову виникає боротьба за Київ, володіння яким давало можливість впливати на церкву, а отже використати її і в політичних цілях. В 1243 р. Ярослава Всеволодовича Володимирсько-Суздальський князя монголи визнали Великим князем, а отже його зверхність на Києвом. Але 1246 р. він помер і спустошений Київ номінально переходить до різних князів, які не поспішали скористатись свої правом володіння ним. Данило Галицький скористався у цьому сум’ятті можливістю висунути свого ставленика на митрополита Київського — Кирила ІІ, як вважають дослідники, колишнього "печатника" (канцлера) Данили, якого затвердив константинопольський патріарх. Таким чином Данило Галицький отримав додаткові можливості реалізувати свою політику, а церква — першого Київського митрополита-русина, якого затвердив патріарх Константинопольський.

Галицько-Волинське князівство відносно мало постраждало від монгольської навали, тому Данило, хоч і номінально визнавав свою залежність від Орди, однак намагався створити проти неї військовий союз. З великим князем Володимирським Андрієм Ярославовичем Данило уклав антиординський союз, підкріпивши його шлюбом своєї дочки з Андрієм. Але Олександр Невський, брат Андрія, завадив реалізації цієї коаліції. Олександр, навпаки, проводив політику орієнтовану на максимальне зближення з Ордою, яку використав для повернення собі великого князівства Володимирського. Для цього він викрив перед ханом Сартаком анти ординські змовини Андрія — татари на чолі зНеврюєм спустошили Залісся, а Андрію довелось тікати у Швецію.

Залишившись сам на сам з Ордою, Данило Галицький змушений був у пошуках союзників зорієнтуватись на католицькій Захід. Данило вів переговори з папою Інокентієм IV про створення хрестового походу проти Орди, в обмін на визнання папи. На знак згоди у 1253 році він коронувався в Дорогочині королівською короною, переданою йому папським легатом, прийняв титул короля, визнав владу папи, а той підтвердив збереження Руською церквою права на східний православний обряд. Проте зібрати хрестовий похід так і не вдалось, відтак не реалізованою залишилась і обіцянка визнати папу.

Потрібно наголосити на тому, що русько-католицькі зв'язки були досить активними і раніше. Так, більшість князів різних гілок династії Рюриковичів мали династичні зв'язки з Європою і мали, якщо не дружин, то матерів з європейських католицьких країн. Проте, активна антиординська політика Данила викликала занепокоєння ієрархії руської церкви, які уже відчули переваги покровительства Золотої Орди, але особливо дратували її зносини з Римом. Митрополит Кирило був противником зближення з Римом, тому більше часу перебував у Володимирі-на-Клязьмі, підтримуючи політику орієнтовану на Орду. Зразком такої ординської орієнтації була політика Олександра Ярославовича Невського, який ніколи з татарами не воював, а навпаки, весь свій військовий талант спрямував проти хрестоносців. Цієї ж політики дотримувались і його нащадки. Ординська орієнтація Володимиро-Суздальських князів була вигідною для церкви, саме тому київські митрополити підтримують її, а згодом переносять кафедру у Володимир.

Перенесення кафедри Київської митрополії та перші спроби її поділу. Після смерті Кирила у 1280 р. новий митрополит Максим, ставленик патріарха, теж був противником політичної орієнтації Галицько-Волинських Даниловичів. У 1299 році він перебрався у Володимир-на-Клязьмі, демонструючи свою підтримку політики, орієнтованої на Орду, але продовжував носити титул "Митрополита Київського і всієї Русі".

Прагнучи посилити статус Королівства Руського і забезпечити церковну опіку підданих своєї держави, оскільки на початку XIV ст. Русь і Володимиро-Суздальщина та інші князівства Залісся та півночі були цілковито різними державами і країнами, Юрій Левович добився у 1303 році утворення Галицької митрополії. Митрополія отримала назву "митрополії Малої Русі" і обіймала Галицьку, Перемиську, Володимирську, Холмську, Луцьку та Турівську єпархії. Але Галицький митрополит Петро Рутенський, у зв’язку зі смертю київського митрополита Максима висвячується на Київського митрополита і в 1308 р. об'єднує митрополії. Проте він успадковує від своїх попередників політику підтримки тих князів, що мають найтісніші стосунки з Ордою і здатні забезпечити певну стабільність вигідну церкві.

У першій половині ХIV ст. найплідніше використовувала Орду для зміцнення своїх позицій серед північних руських князівств Москва. Московські князі добились виключного права збирати данину з руських князівств, підлеглих Орді. Для усунення своїх політичних конкурентів Москва часто використовувала ординське військо. Таким чином, служба Орді дозволила Москві зберегти себе від спустошень, розбагатіти, зокрема і за рахунок збору данини, і утвердити своє політичне лідерство на теренах Північно-Східної Русі. Саме вона стає новим фаворитом політичних орієнтацій православної церкви.

У 1325 р. митрополит Петро переносить в Москву митрополичу кафедру. Відтак Москва перестала бути тільки наглядачем Орди за руськими землями і почала претендувати на роль політичного і духовного центру руських земель. З такими претензіями Москви погодився і Константинополь, затвердивши перенесення кафедри митрополита Київського і всієї Русі до Москви. Наступники Петра зосередились на обслуговуванні інтересів московської династії, а православні в Русі (Україна) та Литві (Білорусь) відновили, або створили власні митрополії – Галицьку (1303–1308 рр., 1326–1347 рр.) та Литовську (1317–1329 рр.).

Після того як у 1323 р. останні Даниловичи загинули в боротьбі проти ординців, на галицько-Волинський стіл обрали мазовецького князя Болеслава — небожа Даниловичів. Він прийняв православ’я та ім'я Юрій. Юрій ІІ (1325–1340) домігся відновлення Галицької митрополії, з 1326 р. Але після його смерті колишнє Руське королівство стає ареною експансії Польщі та Литви. На Волині утверджується Любарт син литовського князя Гедиміна (1340–1377), а Галичину захоплює польський король. Галицька митрополія стає незручною і для Москви, і для Польщі. У 1347 році Московський князь Симеон Гордий та Київський митрополит Феогност домоглись від патріарха скасування Галицької митрополії. Проте через чверть століття її було відновлено. Відродження Галицької митрополії було пов'язано з прагненням польського короля Казимира Великого утвердитись на новоприєднаних землях Галичини. Казимир, намагаючись послабити вплив Москви на православне руське населення Галичини, вимагав відновити окрему Галицьку митрополію. Вона була відновлена у 1371 році та проіснувала двадцять років, але після смерті митрополита Галицького її було скасовано, оскільки потреби в ній польська корона вже не бачила.

Отже, у справи церкви втручаються тепер і сусідні держави. Все більше і більше церква стає заручницею і разом з тим знаряддям політичної гри різних держав.

В Закарпатті, яке було заселене слов'янськими хорватськими племенами в VII ст., а в ІХ ст. попало в залежність від Великоморавської держави, де здійснювали місіонерську діяльність свв. Кирило та Мефодій і поширилось візантійське християнство, слов'янського обряду. Але з ХІ ст. Закарпаття перебувало в складі Угорського королівства яке з за короля Стефана хрестилось у латинському обряді. Православних русинів в Угорському королівстві об'єднувала Мукачівська єпархія, перші згадки про яку припадають на 1491 р.

В XIV ст. Буковина (Шипинська земля) була приєднана до Молдавського князівства, православні русини увійшли до Молдавської (Сучавської) митрополії.

Руське православ’я в польсько-литовській державі та в умовах католицької експансії. Входження Руських земель до Великого князівства Литовського спричинило домагання Ольгерда створення окремої митрополії в Києві. Адже з новоприєднаними землями Велике князівство Литовське перетворилось на державу, де 9/10 населення було православним. До того ж руські землі, що входили до Литви обслуговувались, церквою, голова якої мав резиденцію в сусідній державі — державі-суперниці, оскільки Москва теж претендувала на руські землі.

Боротьба між Литвою і Москвою за руські землі спричинила довготривалу і повну драматичних подій боротьбу за церкву. Одразу після затвердження константинопольським патріархом перенесення резиденції Київського митрополиту до Москви, Великий князь Ольгерд почав вимагати створення Литовської митрополії, погрожуючи, що якщо Литву залишать без духовної митрополичої опіки, він наверне Русь та Литву на католицизм. У 1354 р. для Литви і Волині був призначений митрополит Роман, якому була підпорядкована ще й Галицька митрополія. Після його смерті новий митрополит Кипріан об'єднав Литовську і Київську митрополії під своєю владою.

Але в цей час в самій Литві відбулись події, які "відсунули" справи православних на другий план — була укладена Кревська унія у 1385 р. Великий князь Литовський Ягайло через шлюб з польською королевною Ядвігою став королем польським, прийняв католицизм з ім'ям Володислав і дав обіцянку сприяти поширенню католицизму в Литві. Купріян за таких умов усе частіше перебував у Москві з якою остаточно порозумівся. Після його смерті у 1406 р. новий митрополит Фотій не захотів перебувати у прикордонному і, на той час, уже провінційному Києві, як від нього цього вимагали — подався до стольної Москви.

Зростання впливу католицизму в Литві відтісняло православних ієрархів на другий план, у Вільно від них більше чекали опіки православних на Русі, перебуваючи там же, а не втручання у нагальні державні політичні справи, які частіше вирішувались у Варшаві під впливом представників римської церкви. В Москві ж, добре розуміли значення церкви у досягненні політичних цілей, тому православні ієрархії мали і почесне місце, і відповідне утримання, і політичну вагу. 

Константинопольський патріарх під тиском різних політичних суперників призначає митрополитів для Литви і для Москви, але прагне, щоб Руська митрополія залишилась єдиною в руках одного митрополита. Перевагу при цьому в Константинополі надавали Москві.

В 1415 р. литовський князь Вітовт домігся створення окремої Литовської православної митрополії з осередком у Новогрудку, яка титулувалась "Митрополією Київською і всієї Руси". Очолив її Григорій Цамблак (1415–1420), резиденція якого була в Києві. Отже, і в Литві, і в Московії існували одночасно митрополії з однаковою титулатурою та різною політичною орієнтацією. Проте, Константинопольський патріарх вимагав, щоб Київський митрополит обіймав обидві Руські митрополії. Це приводило до гострих конфліктів, як в самій церкві, так і між Литвою та Москвою — державами, що прагнули контролю над церквою.

Між тим православ'я у Литовсько-Руській державі переживало важкі часи. У 1413 р. Вітовт і Ягайло уклали Городельську унію, згідно з якою бояри і шляхта Литви отримали рівні права з шляхтою польською, але тільки ті, що є католиками. Православні ж бояри і шляхта таких прав не мали і прирівнювались до язичників. Ця відверта релігійна дискримінація спричинила тривалу і гостру політичну та воєнну боротьбу між руською на чолі з князем Свидригайлом і польсько-литовською знаттю на чолі з Жиґімунтом за владу. Проте, для православних ця боротьба склалась невдало, хоч позиції православ'я вдалось відстояти і не допустити суцільного покатоличення. А готовність русинів і далі чинити опір, в тому числі й збройний змусили короля Володислава у 1443 р. формально визнати рівність католиків та православних. В Москві в цей час теж тривав період між князівської усобиці. Митрополитом Київським після майже одночасній смерті обох Київських митрополитів Григорія та Фотія, став грек за походженням Ісидор, який обіймав обидві митрополії під своєю владою.

 

З положень Городельского привілею: "З тих свобод, привілеїв та ласк можуть користати та ними втішатися тільки барони і шляхтичі зелі Литовської, які дістали герби та клейноди шляхти Польського королівства й належать до визнавцівхристиянської віри Римської церкви, а ніколи схизматики обо інші невірні".

 

Ускладнилась ситуація навколо православ’я і на міжнародній арені. У липні 1439 року на Флорентійському соборі (спочатку перебував у Феррарі, потім перенесений до Флоренції), в якому брали участь візантійський імператор Іоанн VIII Палеолог, Константинопольський патріарх Йосиф II, Київський митрополит Ісидор і Римський папа Євген IV, була укладена унія на умовах визнання вищості папи, деяких догматів у католицькому формулюванні та збереження східної обрядності. Такий компроміс видавався вселенському православ’ю прийнятним. Це було необхідно Візантії для організації підтримки у боротьбі з турками-османами, однак допомоги надано не було і унія була розірвана, а згодом впав і Константинополь.

Проте Ферраро-Флорентійську унію не було визнано у Візантії — там ще пам'ятали наслідки IV хрестового походу та Латинську імперію і дехто зі східних патріархів ладні були змиритись з османським завоюванням, ніж унією з Римом. До того ж в Польщі теж не визнали унію, оскільки її уклав папа Євген IV, а не Фелікс V, якого визнавали в Польщі та Литві (в часи т.зв. "Великої схизми" в католицькій церкви в Польщі визнавали римського, а не авіньонського папу). 

Відокремлення Московської митрополії та проголошення Московської патріархії. Москва теж не визнала рішень Флорентійської унії, виходячи з своїх інтересів, прагнучи мати свого митрополита, а не ставленикаКонстантиновполя і відмовилась прийняти митрополита Київського Ісидора, що визнав унію. У 1448 році без узгодження з Константинопольським патріархом в Москві обрали свого митрополита, якого хотіли поставити митрополитом ще після Фотія у 1435 р. Обрання митрополита на соборі без утвердження з патріархом означало фактичне запровадження автокефалії. Тим часом Константинополь впав у 1453 р. і в очах Москви втратив авторитет, незважаючи на те, що новим патріархом став противник унії з Римом, а саме прихильністю Константинополя до унії Москва виправдовувала свою позицію. Самопризначений московський митрополит Йона не визнав нового митрополита Київського Григорія, призначеного Константинополем, що спричинило остаточний поділ Київської митрополії на Московську і Київську у 1458 році. До Київської митрополії відійшли литовські, українські та білоруські землі які входили в 10 єпархій: Київську митрополичу архиєпархію (найбільша за розміром, що обіймала Середню Наддніпрянщину — Київщину і Брацлавщину, південно-східну Білорусію та Литву), Луцько-Острозьку, Володимирсько-Берестейську, Галицько-Лвівську(обіймала ще західне Поділля), Перемисько-Самбірську, Холмське-Белзьку, Турово-Пінську, Полоцько-Вітебську, Чернігівсько-Брянську та Смоленську. Внаслідок Литовсько-Московських воєн кінця XV – початку XVI ст. прикордонні з Московією терени східної Русі відішли до Московії разом із Смоленською та Чернігівською Єпархіями.

У 1551 р. в Москві було проведено собор, що отримав назву "Стоглавий собор" який виробив і закріпив канонічні та обрядові особливості московської церкви, що вирізняли її від решти православ’я. Вони були викладені у збірці постанов собору "Стоглав", в яких чітко регламентувались правила писання ікон, організації служби в храмі, вимоги до особистого життя і вигляду християн (заборона голити бороду, їсти ковбасу, пиячити, спілкуватись з іноземцями) тощо. Отже із самого початку московське православ’я формувалось як окремішнє і відмінне від руського православ’я, що більшою мірою зберігало традиції києворуської церкви. З 1461 р. новий митрополит, обраний у Москві, прийняв нову титулатуру "Митрополит Московський і всієї Русі". Москва хоч і проголосила автокефалію, але канонічною вона не визнавалась майже 140 років.

Після падіння Константинополя і одруження Московського великого князя Івана III з дочкою Візантійського імператора Зоєю (Софією) Палеолог, Москва стала вважати себе "Третім Римом" (автор ідеї чернець Філофей — ієгуменПсковського Єлізарова монастиря). Ці претензії, врешті, привели до домагання Московської митрополії статусу патріархії.

У 1589 році, з порушенням канонічного права, було призначено патріархом Московським Іова. Однак обрання було підтверджено на Константинопольському соборі у 1590 році і Московська патріархія отримала п'яте місце у диптиху серед православних патріархій (Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Московська). Але оскільки Москва претендувала на третє місце, то цей факт в московській патріархії приховали і згадували свого патріарха третім після Константинопольського та Александрійського.

Претензії Московської патріархії на статус центру православного світу врешті призвели до встановлення своєрідної "духовної монополії" Москви. Істинним православ’ям відтоді в Москві вважали тільки московське православ’я, що і призвело до певної самоізоляції і стало причиною його поступового застою і занепаду.

Однак, занепадала також і Руська православна церква в Україні та Білорусії. Після Кревської (1385 р.) та Городельської (1413 р.) уній, що стали початком посилення позицій католицизму в Литві, і особливо після Люблінської унії (1569 р.), після якої руські землі (Україна) перейшли під владу Польщі, руське православ'я опинилось у тяжкому стані. Воно не мало державної підтримки, втратило значною мірою зв'язки з Константинополем і опинилось перед загрозою ліквідації в умовах боротьби між католицизмом і протестантизмом під час Реформації і Контрреформації та посилення експансії католицизму.

Руська церква в умовах Реформації та Контрреформації. Одним з небагатьох острівців, де зберігалася відносна конфесійна толерантність, у середині XVI ст. була Річ Посполита. Саме тому сюди майже зі всіх кінців Західної Європи, почали стягуватись протестанти найрізноманітніших течій, навіть таких яких переслідували інші протестанти. На території Речі Посполитої знайшли притулок антитринітарії, або унітарії, ще відомі як соцініани (від імені їх лідераФвста Социна) — ті, що не визнавали догмат про Трійцю. Досить відомими були ідеї чеських гуситів. Згодом під вплив протестантизму попадає і Русь (Україна і Білорусь). Найбільше протестантизм, особливо в його найбільш радикальній формі – кальвінізмі, поширювався серед польської та полонізованої шляхти та маґнатерії. Так, близько 20 відсотків шляхти Речі Посполитої були протестантами. А в сенаті їх було близько 45 відсотків. Кальвінізм обстоював вчення про "абсолютну передвизначеність" Богом долі людини. За ним одні люди, ще до народження, були приречені на вічне блаженство, інші – на вічні муки. Доказом "обраності" кальвіністи вважали успіхи у земному світському житті. Отже, багаті і могутні магнати і шляхта – обрані. Дрібна українська шляхта ще не віддалилась від простого українського народу і тому міцно трималась православ'я і вбачала в протестантизмі прояв чужинства.

Наслідками поширення ідей Реформації було зростання інтересу до релігійних і церковних справ не тільки у освічених колах, але й у міщан. Католики і православні були втягнуті у боротьбу, в центрі якої стояло питання віри.

Реформація викликала зворотний рух — Контрреформацію — католицьку реакцію.

Але спочатку всі три течії християнства в Речі Посполитій відносно мирно співіснували. І останні королі з династії Яґелонів, і Стефан Баторій, колишній кальвініст, що перейшов до католицизму, визнавали рівні права конфесій. Ситуація почала змінюватись за королівства Сигізмунда (Жиґімунта) ІІІ Вази — ревного католика. Формально маючи рівні права з католиками, православні почали відчувати все більш зростаючу дискримінацію. Прояви якої, значною мірою були зумовлені активною діяльністю католицьких орденів і особливо єзуїтів, яким вдалось призупинити поширення протестантизму. Спираючись на підтримку держави і короля, єзуїти розпочали наступ на позиції протестантів "єретиків" і православних "схизматиків". Вони почали вести активну католицьку пропаганду, навертали різними засобами в лоно католицької церкви, піднімали рівень католицького духовенства. Єзуїти вкрили Русь і Литву мережею єзуїтських шкіл та колегіумів, де дітей шляхти і заможного міщанства виховували в дусі католицизму і польського шовінізму. Єзуїти відкрили школи і костьоли у Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві, Фастові, Новгород-Сіверському та інших містах. Рівень викладання, що репрезентував найвищі досягнення європейської культури і університетської освіти, був надзвичайно високим. Зрештою, вчитись у єзуїтських школах стало попросту престижно. Усе це прискорювало процес спольщення і покатоличення української молоді, яка з погордою ставилась до православної церкви і української культури.

Придушивши Реформацію у Польщі і Литві, католики всі сили прикладали до боротьбі з православними "схизматиками".

Православних принижували, перешкоджали їм займати вищі посади, православних єпископів позбавили права засідати у Сенаті, не допускали православних і до міського самоуправління, і навіть до цехових організацій.

Православна церква, позбавлена підтримки, перебувала у занепаді. Він проявився, перш за все, у жалюгідному стані освіченості православного духівництва. Бракувало книг, освічених богословів, вправних проповідників. Обороняти православ'я від агресивної та ефективної єзуїтської пропаганди було практично нікому. Константинопольська патріархія допомогти не могла, оскільки вона разом з іншими старими православними патріархіями була в складі турецької імперії. Єдина на той час незалежна православна Московська держава проголосила себе "третім Римом". Ця претензія на духовну монополію привела врешті-решт до церковно-культурного застою. На Московщині не було шкіл, занепало богослов'я, переслідувалось все, в чому вбачалась загроза "святой старінє". Змушений був тікати з Москви першодрукар Іван Федоров, який знайшов притулок в Україні.

Церковна ієрархія православної церкви в Україні також деградувала. Вона попала в залежність від світської влади т. зв. "права патронату". Король і магнати, на землях яких були розташовані православні єпархії або парафії, привласнили собі право роздавати на власний розсуд церковні посади. Найчастіше "подання" на посади єпископів, архімандритів і священиків продавались. Церковними ієрархами ставали, в такий спосіб, люди зовсім недостойні, моральні якості яких, порушення ними церковних канонів та архієрейських традицій, викликали загальний осуд. Православна церква втрачала авторитет. Зовні блискуча європейська, католицька польська культура стала асоціюватись з сучасною прогресивною, а занедбана православна руська – з відсталою, "хлопською".

Руська православна церква, відповідно весь народ руський, опинились в умовах дискримінації з боку держави. З іншого боку, пожвавлення міграційних процесів після Люблінської унії, збільшення іноземного елементу в містах і містечках, поширення нової адміністрації, магдебурзького права, мішані шлюби в шляхетському середовищі і певна соціокультурна консолідація шляхти, сприяли уніфікації магнатсько-шляхетської і міської культури на латинських, зокрема і католицьких культурних зразках. Це мало жахливі наслідки — шляхта і маґнатерія почали надавати перевагу католицькій вірі й освіті. У XVI ст. посилюється процес полонізації та покатоличення української (руської) еліти.

Вихід із цієї ситуації можна було шукати у двох напрямках. По-перше, опора на внутрішні сили за рахунок консолідації православ'я, зміцнення його самоуправління, дисциплінованості, освіченості та інше. По-друге, виборюванняправ для православних у Речі Посполитій і можливий компроміс із католицизмом.

Випробувано було обидва шляхи. Справу захисту православної церкви взяли до своїх рук дрібна шляхта та міщанство. Треба було піднести рівень власної освіти, організувати, оздоровити і оновити церковне життя. Осередком такого оновлення стали православні церковні братства, що виникли в містах України і Білорусі. Вони опікувались церквою, заводили школи, шпиталі і друкарні, мали свою організацію, громадський суд виборних, платили внески, утримували вчителів тощо. Братства почали претендувати на контроль православної ієрархії, зокрема на участь у призначенні та зміщенні священиків. Втручання братств підштовхнуло представників вищої православної ієрархії до ідеї унії православної церкви з католицизмом, яку активно пропагували єзуїти. Тим більш, що були відомі історичні прецеденти — 1253 р., коли до унії схилився Данило Галицький, Флорентійська унія 1439 р. тощо.

 

Церковні братства. Православні церковні братства стали способом і формою протистояння католицькій експансії та дискримінації, що посилювалась. Перші братства виникли у ІІ пол. XVI ст. (Львівське братство при храмі Успіня Богородиці виникло у 1460 р.) і спочатку опікувались, переважно, інтересами власної громади, проте у середині XVI ст. братства виступають осередками руху організованого опору, що протистояв католицькій експансії, а потім і нав’язуванню уніатства. Найбільші братства, такі як Львівське (у 1540-х рр. там виникло ще два руських братства — Благовіщенське та Миколаївське), Луцьке Хрестовоздвиженське, що відоме з 1483 р., Київське Богоявленське братство (створено у 1615 р.) отримали статус ставропігії (від грец. σταυροσ — хрест та πηγνυμι — утверджую, забиваю) — безпосереднє підпорядкування церкви або монастиря патріархові, чимволом чого було встановлення там патріаршого хреста. Ставропігії посилили позиції братств та одночасно з цим породили конфлікти з місцевими ієрархами. Потужними засобами протистояння католикам та протестантам були братські школи та друкарні. Найбільшої слави і впливу зажили Острозька академія та Київська братська школа, що згодом стала відома як Києво-Могилянська колегія.

 

Ініціативу до запровадження унії взяв на себе львівський єпископ Гедеон Балабан, що конфліктував з львівським братством. Згодом до нього приєднались інші єпископи — Кирило Терлецький, єпископ Луцький, Іпатій Потій, єпископ Володимиро-Волинський і навіть київський митрополит Михайло Рогоза. Вони сподівались, що унія з Римом дозволить зберегти православний обряд, зміцнить церкву, зрівняє в правах католицьку і православну церкву в державі. Але на той час існувало два проекти унії. Один з них — "універсальну унію" — пропонував князь Василь-Костянтин Острозький, він спирався на ідею необхідності об'єднання всіх православних церков як рівноправних на умовах близьких до Флорентійської унії. Цей проект був найпривабливіший але нереальний у виконанні, позаяк московська церква не пристала б до унії ні за яких умов, а турецький султан з військово-політичних міркувань не допустив би жодного об'єднання своїх підданих з Римом. Другий проект — "регіональну унію" — пропонували єзуїти (Петро Скарга "Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем"), він полягав у визнанні зверхності папи Київською митрополією без урахування позиції решти церков східного обряду.

Протягом 1591–1595 років прихильники унії, виходячи із наявної ситуації та власних можливостей, розробили її умови, узгодили їх з папою і королем та підписали 23 грудня 1595 р. в Римі (посольство здійснили єпископи Терлецький та Потій), без згоди православного собору, тобто реалізували єзуїтській проект "регіональної унії". На честь цієї події в Римі була викарбувана медаль з написом "Русини приєднані" (Ruthenis receptis) і папа підписав буллу "Великий Господь" (Magnus Dominus), яка проголосила унію здійсненою.

Такий розвиток подій відштовхнув від унії навіть декого з її ініціаторів. Відмовились від унійної справи Львівський єпископ Гедеон Балабан та Перемиський Михайло Копистенський, а князь Острозький погрожував, що в разі її реалізації почне війну і виставить 15–20 тис. війська, а прихильників унії називав "вовками в овечій шкурі".

Тим часом собор був скликаний тільки у жовтні 1596 року в Бересті. Він одразу розколовся на два окремі собори — православний та уніатський. Православний собор, на якому були присутні екзархи Константинопольського та Олександрійського патріархів, єпископи, архімандрити і священики і представники мирян на чолі з князем Острозьким, відкинув і засудив унію, позбавивши уніатів духовної влади. Але король затвердив рішення уніатського собору, яке визнавалось обов'язковим для всіх православних на території держави. Православна церква стала, по суті, незаконною. Проте вона спиралась на підтримку абсолютної більшості вірних — селян, міщан, козацтва, шляхти та навіть маґнатерії. З іншого боку, Унійна (З’єднана) церква, яку підтримав король, частина єпископату, але яка не мала підтримки вірних.

Так, спроба розв'язати міжконфесійне протистояння загострила конфлікт православних підданих Речі Посполитої з католиками поляками і породила затяжну "війну Русі з Руссю" як сучасники називали конфлікт православних з уніатами.

Почалось довготривале протистояння католицької та уніатської (греко-католицької) церков, з одного боку, і православних, з іншого. Яскравим виявом цієї боротьби була так звана "полемічна література", яка дозволила підняти православну богословську та філософську думку до європейського рівня, загартувала діячів українського національного піднесення кінця XVI – початку XVII ст. (Є. Плетинецький, М. і Г. Смотрицькі, І. Вишенський, З. Копистенський, І. Борецький, С. Зизаній та інші).

Осередком православ'я в часи, коли не було православної ієрархії, стала Києво-Печерська лавра, якій після унії дозволили зберегти незалежність від унійного митроплита. В Києві у 1615 р. заснували Богоявленське братство, при ньому братську школу, у якій не тільки навчали православну молодь, але й після об'єднання з лаврською школою, започаткували якісно нову освіту для православного світу, яку давала Києво-Могилянська колегія. Київське братство було не тільки місцем де навчали і друкували православні книги — воно перетворюється на символічний центр консолідації сил для збереження православ'я. Але становище православних ускладнилось тим, що на початку XVII ст. вони залишились без єпископату (єпископ Балабан помер в 1607 р., а єпископ Копистянський — 1610 р.).

Саме в цей час опорою православ'я в Україні стають козаки, які разом з гетьманом Петром Сагайдачним вписались до Богоявленського братства, а Трахтемирівский монастир який мав статус "військового запорозького" перетворився на своєрідний центр узгодження спільних дій Війська Запорозького, церкви і руського суспільства. І за активної допомоги П. Сагайдачного, у 1620 році в Києві Єрусалимський патріарх Феофан висвятив єпископів тарукопоклав митрополита Київського Іова Борецького (1620–1631). Таким чином було відновлено Київську православну митрополію. Це стало потужним засобом консолідації народу руського. Разом з цим, віра та необхідність її оборони стала каталізатором етнонаціональної консолідації русинів, що в особі своїх духовних поводирів починав усвідомлювати себе етнокультурною та політичною спільнотою. Зацікавлений у допомозі козаків король не втручався у справи православних. А у 1633 році новий польський король Володислав IV фактично визнав відновлення православної ієрархії і прийняті на сеймі роком раніше "Статті для заспокоєння грецької релігії".

У 1633 р. митрополитом Київським став Петро Могила (1633–1647), який провів необхідні реформи православної церкви спрямовані на зміцнення церковної дисципліни, систематизував православні догмати та обряди, а також заснував Київську колегію як засіб формування нового покоління освіченого духівництва, яка згодом стала головним осередком освіти православних народів, центром культурного і національного відродження українського народу і відома як Києво-Могилянська академія.

Перш за все він укріпив централізацію церкви — були скасовані ставропігії братств, які були підпорядковані митрополичій владі, була заснована митрополича консисторія та запроваджено традицію щорічних єпархіальних соборів.

 

З книги Мелетія Смотрицького 1621 р.: "Не віра робить русина русином, поляка поляком, литвина литвином, а народження і кров руська, польська, литовська… Ми народ… вільний, народ свобідний, народ, що народився в одній вітчизні разом з двома іншими народами".

 

Для змагання на рівних з католицизмом і уніатством потрібно було впорядкувати православну обрядність, що тривалий час піддавалась різноманітним впливам, зокрема й зовнішнім, при умові ускладнення взаємостосунків між церквам сестрами і, перш за все, старими центрами православ’я. Петро Могила з метою уніфікації літургійних правил розробив "Требник" — збірник церковних служб, порядку молитов і обрядів, якій вперше в православ’ї був виданий друком у 1646 р. і став відомий як "Київський требник" або "Требник Могили". Величезну роль у посилені позицій православ’я відіграв перший православний катехізис підготовлений за участі Петра Могили і затверджений чотирма патріархами Східної Церкви, що був надрукований в Києві у 1845 р.

Петро Могила був прихильником створення окремого Київського патріархату, який би поєднав православну та уніатську частини руського православ’я. але ця ідея не знайшла прихильників серед радикалів з обох боків.

Тоді ж утверджується погляд на Руську Церкву як апостольську, тобто току, що була започаткована апостолом Андрієм, а оповідь "Повісті минулих літ" про дніпровську подорож апостола Андрія, доповнюється більш детальною розповіддю в Густинському літопису про хрещення місцевого люду св. Андрієм Первозванним. Популяризація цієї легенди повинна була сприяти утвердженню уявлення про Руську Церкву як рівну Римо-Католицькій Церкві заснованій апостолом Петром.

Наочним уособленням спадкоємності Київської митрополії і Руської церкви Княжої Русі часів Володимира Святого та безперервності буття русинів — руського народу на своїй землі, стали церкви відбудовані за Петра Могили в Києві: Десятинна церква, Свята Софія, храм Спаса на Берестові, Михайлівська церква у Видубицькому монастирі.

З давнім руським корінням, православні ієрархи у 20-х роках XVII ст. пов'язували і козацтво, потрактовуючи його як частину руського народу "чиї предки разом із Володимиром охрещувались і віру християнську приймали від Константинопольської Церкви, і по сьогоднішній день у ній народжуються, хрестяться і живуть" — як писав київський митрополит Йов Борецький. Цей зв'язок із старою Руссю і зв'язок з Руською Церквою і самі козаки взяли "на озброєння", вибудовуючи власну ідеологію, використовуючи як аргумент в своїх прагненнях визнання їх легітимності та права на особливий статус в державі. Козацькі війни 20–30-х рр. XVII ст. уже широко використовували заклик битися "за віру і давні вольності". Хоча після офіційного визнання у 1632 р. королем православної Церкви в Речі Посполитій, її ієрархи обережніше ставляться до козацтва і його воєн з Польщею, оскільки вже не так потребувала козацького збройного захисту, і більше звертаючи увагу на зразки нехристиянської поведінки козацтва яке поводило себе так, як і будь-який збройний люд того часу. Але незалежно від того, ідея "захисту віри і вольностей" укорінилась в козацькому середовищі.

Отже відродження руського православ'я після унійної кризи, спиралось на консолідацію внутрішніх сил самої церкви, свідоме якісне її оновлення на основі створення освітнього православного середовища і пов'язано з виходом на політичну арену Речі Посполитої українського козацтва, котре спочатку стихійно, а надалі все більш свідомо перетворюється на оборонця інтересів руського православного населення, носія і виразника певного політичного усвідомлення себе державотворчою силою в Речі Посполитій. Так поступово відроджується і формується Київська православна митрополія як українська національна церква.

Підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Під час Визвольної війни православна церква отримала пільги та привілеї від нової козацької влади. З перших подій війни Хмельницький підкреслено дбає про церкву. В умовах Зборівського миру, що укладався в 1649 р., козаки наполягли на тому, що на козацькій території повинна бути скасована Унійна церква, а київський православний митрополит і двоє архієреїв повинні бути членами сенату. Козацька адміністрація не втручалась у справи церкви, але Хмельницький намагався використовувати церкву для досягнення власних цілей — визнання легітимності своєї влади, налагодження контактів із східними патріархами, налагодження антипольських військово-політичних союзів. Одним з таких союзів був договір з Московією, започаткований Переяславською Радою у 1654 р. Але Київський митрополит Сильвестр Косів (1647–1657) та частина вищої ієрархії не підтримали союз з Москвою, тим більше вони були проти об'єднання церков і підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії, як того добивались московіти. Адже саме після Переяславської Ради Московський патріархНікон почав титулувати себе "Патріархом усієї Великої, Малої і Білої Русі". А за Переяславськими статтями (сфальсифіковані в Москві як буцімто "статті Богдана Хмельницького") нав’язаними Юрію Хмельницькому у 1659 р. Київський митрополит повинен був перейти під юрисдикцію Московського патріарха.

Слобідські полки (Острогозький, Сумський, Харківський, Охтирський, Ізюмський, що знаходились за межами Гетьманщини на території Московії, із самого початку були включені до Білгородської єпархії Московського патріархату. Наприкінці XVIII ст. було створено окрему Слобідсько-Українську єпархію, згодом перейменовану на Харківську й Охтирську.

В часи Руїни, з поділом України на Лівобережну і Правобережну переважна більшість єпископів і новий Київський митрополит Діонісій Балабан (1657–1663) орієнтувались на Польщу, частина, особливо на Лівобережжі – на Московську державу. Ув’язка політичних інтересів ієрархів з певними політичними силами — багаточисельними претендентами на гетьманську булаву та підпорядкування позиції ієрархів церкви політичним інтересам, призвели до фактичного поділу Київської митрополії на ліво- і правобічні єпархії, що визнавали різну світську владу і зовнішніх протекторів. Так, "місцеблюстителі митрополичого престолу" — чернігівський архієпископ Лазар Баранович (1659–1661, 1670–1685) орієнтувався на Москву, а єпископ Мефодій Филимонович (1661–1668) був її ставлеником, тоді як митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський (1662–1670) був прибічником правобережного гетьмана Петра Дорошенка, а єпархії Галичини, Волині та Поділля опинились під владою ще одного митрополита Київського Антонія Вінницького (1663–1679), якого підтримали король та гетьман Павло Тетеря. До того ж Московський патріарх став самочинно втручатись у внутрішнє життя Київської митрополії — чернігівську єпархію проголосив архиєпархією, призначав архімандрита в Києво-Печерську лавру тощо.

Домагання Москви посилили розкол православної ієрархії, частина якої схилялась до визнання її юрисдикції. Якщо одні ієрархи та ієреї не могли погодитись з тим, що "церква-матір" (Київська) може бути підпорядкованою"церкві-дочірній" (Московській) і страшились деспотичності московської світської і церковної влади та ще й досить зверхньо ставились до "неукства" московського духівництва, то інші в цьому вбачали можливості для кар’єри, збагачення і прилучення до потужного і могутнього православного Московського царства — "Третього Риму".

У 1685 році без участі єпископату за сприяння гетьмана Івана Самойловича на кандидата в Київські митрополити було висунуто князя Гедеона Святополка-Четвертинського, якого в порушення традиції та канонів висвятили на митрополита в Москві з титулом "митрополит Київський, Галицький і Малої Росії" (раніше був "митрополит Київський, Галицький і всієї Русі").

Новообраний митрополит Київський погодився підпорядкувати церкву московському патріархові. Наступного року, шляхом політичних інтриг і підкупу, московському посольству в Стамбулі вдалось добитись згоди Константинопольського патріарха передати Київську митрополію Московському патріархату, внаслідок цього вона була передана Московському патріархату не тільки з порушенням церковних канонів, але й з обмеженням прав митрополита та пониженням статусу митрополії. І хоч це перепідпорядкування Константинопольський собор визнав неканонічним, а Константинопольського патріарха Діонісія за те, що продав церкву-доньку за "три сорока соболів і двісті червоних" (що визнано "симонією"), було позбавлено влади, Київська митрополія залишилась під зверхністю Москви. Остаточно визнано неканонічність переходу Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату томосом(декретом) Вселенського патріарха Григорія VII у 1924 р. І сьогодні Вселенський патріарх визнає канонічну територію Московського патріархату в межах тільки тієї території, яку він обіймав на час проголошення патріархату в 1589 р.

Українське православ’я в Російській імперії. При всіх складностях переходу Руської церкви (Київської митрополії) в Московську зверхність, відкрив шлях для самореалізації багатьох амбітних українців — добре освічених вихованців Києво-Могилянської академії —церковним ієрархам, богословам, митцям, кар’єристам та іншим шукачам "справи і слави" в країні, що активно "прорубувала собі вікно в Європу" і мала не менш амбітні плани та колосальні можливості. І перший досвід прищеплення європейськості Московській державі, яка почала офіційно називати себе Росією, був здійснений русинами-українцями — вихідцями з Малої Росії. І цей малоросійський вплив у розвитку російської держави і культури, зокрема й церковної, тривав мало не століття.

Але перехід Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату, поступово призвів до занепаду самобутності української православної церкви. А після 1721 року, коли Петро I скасував патріархію, вона стала звичайною частиною Російської православної церкви, яка у свою чергу перетворилась у придаток державної бюрократії під назвою "Відомство православного сповідання", яке управлялось Святійшим Синодом — колективним органом на чолі з "Обер-прокурором". Царський уряд поклав на священиків навіть обов'язок використовувати тайну сповіді з метою поліцейського стеження та деякі інші поліцейські функції.

Незважаючи на значну кількість русинів-українців (яких офіційно називали малоросами) у вищій ієрархії Російської церкви (сам Обер-прокурор Синоду Феофан Прокопович був українцем) статус руського (українського) православ’я послідовно принижувався. Київська митрополія зводиться до ординарної єпархії у складі Греко-Російської Православної церкви (її офіційна назва), а з титулу митрополита вилучаються слова "і Малої Русі". Тривалий час єпископи, що очолювали Київську митрополію не отримували статусу митрополита, залишаючись єпископами, а митрополії не підпорядковувались інші українські єпархії. З огляду на опір українського духівництва зростаючій залежності від держави, за указом імператриці Єлизавети Петрівни у 1754 р. наказувалось "Щоб Синод подавав на посади архієреїв і архімандритів не самих малоросіян, але і з природних великоросів". А згодом склалась неписана традиція обмежень для етнічних українців в отриманні вищих церковних посад, особливо на території України. Після митрополита Тимофія Щербатського (1748–1757) який безуспішно намагався відновити колишню юрисдикцію Київської митрополії, окрім трьох зросійщених митрополитів українців, які найбільше відзначились запровадженням російської вимови церковнослов'янської мови в богослужінні, всі інші після 1799 року аж до 1918 — були росіянами та один румун, які хоч і багато зробили для зміцнення церкви і зростання релігійної духовності, проте, на жаль, сприяли повному зникненню традицій українського православ’я в Україні замінюючи їх російськими. Збільшення числа росіян в духовенстві, особливо в ієрархії, посилилось з приєднанням Правобережної України і Волині після поділів Речі Посполитої, де було утворено нові єпархії — Подільську і Брацлавську та Волинську.

До того ж російський уряд та Синод проводили політику "купночинія" — уніфікації всіх аспектів церковного життя на основі російських зразків, а на землях приєднаних до імперії — України і Білорусії — це була ще й політика російщення і денаціоналізації Руської церкви. В церкві заборонялась вживання не тільки руської (української та білоруської) живої мови, але й українська вимова церковнослов'янських текстів, що спиралась на київську давньоруську традицію, виправлялись і заборонялись українські богословські книги, нищилась система освіти, як світської так і церковної. Указом імператора у 1800 р. було заборонено, навіть будувати церкви в українській храмовій архітектурній традиції, натомість указано будівництво в розробленому типовому "московсько-синодальному" стилі, в якому використовувались традиційні для російської храмової архітектури бані (купола-луковиці) та шатрові дзвіниці. А в ХІХ ст. в храмовій архітектурі розробляється псевдо візантійський стиль, побудований на московських і новгородських середньовічних зразках. В церковному мистецтві послідовно витіснялась ренесансна і барокова традиція характерна для українського іконопису, натомість поширювались російські ікони. Відтак, поступово, протягом другої половини XVIII – початку ХІХ ст., всі самобутні особливості руського (українського) православ’я, що творилось протягом майже тисячі років, були замінені чужими для українців, російськими зразками.

Імперський уряд і церковна влада викорінила стару українську систему освіти і вищої, і парафіяльної, перетворивши її на уніфіковану систему підготовки кадрів для греко-російської церкви, на яких держава покладала обов’язок не тільки духовної опіки вірних, але й ідеологічного забезпечення панування російського самодержавства. Таким чином, втрата церквою самобутності призвела до перетворення її на знаряддя поневолення і російщення українського народу.

А в самій Російській імперії церква все більше перетворюється на одну з підвалин самодержавства та імперської бюрократичної машини. У 1797 р. "Законом про престолонаслідування" імператор був проголошений главою Російської православної церкви, її "верховним зверхником і охоронцем догматів", "блюстителем православ’я", а сама православна церква – "панівною і первенствуючою". Відносний релігійний космополітизм притаманний правлінню Павла І та Олександра І, змінюється розробкою ідеології російського самодержавства вираженого у формулі "самодержавство — православ’я — народність". Посилюється контроль держави, зокрема і за допомогою церкви над суспільством. Духовні консисторії тісно співпрацюють з поліцією та жандармським управлінням ("Третім відділом особистої канцелярії його імператорської величності").

Після приєднання Правобережної України до Російської імперії греко-католицька (уніатська) церква, яка мала виразний український характер, піддалася переслідуванням, а згодом після невдалої спроби польського повстання, була заборонена у 1839 році.

З посиленням політичних експансіоністських амбіцій Російської імперії, прагненням утвердитись на Балканах і проливах Босфор і Дарданелли, з новою силою наголошується на ідеології "Москва — третій Рим", з використанням панславістських ідей в їх російському — слов’янофільському варіанті. Відтак, незважаючи на певну лібералізацію і широке реформування різних царин суспільного життя за Олександра ІІ (1855–1882), в будь-якому альтернативному слов'янському рухові, який не визнавав беззаперечного лідерства Росії, самодержавство вбачало, навіть не суперника, а ворога. Тому переслідувалось Кирило-Мефодіївське братство, досить помірковане, з огляду на його ідеологію, українофільський рух, який уряд вирішив припинити забороною використання української мови Валуєвським циркуляром 1863 р. та Емським актом 1876 р. Незважаючи на значні досягнення в перекладі Святого Письма українською мовою, російській уряд всіляко перешкоджав їх друкуванню на території Російської імперії. Як висловився один чиновник: "Закон Божий і російська мова — два головні важелі у справі обрусіння краю (Україна) і культурного закріплення його за російською народністю". Тільки в умовах першої російської демократичної революції 1905 р. і проголошення віротерпимості, з'явилась можливість видати український переклад Святого Письма.

В Російській імперії перші елементи свободи віросповідання було визнано у 1875 р. з певними обмеженнями. Всі релігії на терені держави були поділені на три групи: державна (православ'я), терпимі (католицизм, протестантизм, вірмено-григоріанська церква, іслам, буддизм, іудаїзм, язичництво) та нетерпимі (духобори, молокани, скопці, іконоборці, штундизм — стара назва баптизму). Особливим видом державного злочину продовжувало вважатись "зваблення з православ'я" в іншу віру. Саме так розцінювалась спроба збереження сповідання українського греко-католицизму окремими особами на теренах Правобережної України, Волині та Підляшшя. Отже, закон мав дискримінаційний характер і був спрямований не тільки на підтримку панівного стану однієї церкви, але й мав на меті перешкодити процесу національної самоідентифікації.

Ще більш посилились заходи з російщення і контролю за духовним життям суспільства та одночасним подальшим одержавленням церкви за Олександра ІІІ (1881–1894). А за Миколи ІІ (1994–1917) церква втягується не тільки в суспільно-політичне життя, а й в радикально-політичні рухи і організації ("Союз російського народу", "Союз Михаїла Архангела" тощо), що стояли на вкрай консервативних позиціях збереження самодержавства, придушення національних рухів і прав національних меншин і які вдавались до прямого насильства — погромів кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Під тиском революційних подій в Російській імперії у квітні 1905 р. було прийняти Закон "Про зміцнення засад віротерпимості", за яким усі релігії отримали свободу віросповідання, що сприяло певному оздоровленню релігійного життя. Однак у найневигідніших умовах опинилось саме православ’я, оскільки не було роздержавлене і продовжувало перебувати під тиском державної бюрократії, відтак змушено було продовжувати виконувати покладені на нього неприродні для церкви функції. Проте загальні зміни в суспільстві сприяли піднесенню серед українського частини духовенства та вірних прагнення до повернення українського православ’я в українське життя.

Перші спроби відновити традиційні канонічні риси української церкви почалися з вживання української вимови церковнослов'янської та української мови у богослужінні. Вперше це сталося в Кам'янець-Подільському на Великдень 1906 року, потім у 1913 році у Києві, Чернігові та інших містах.

Українська православна церква під Польщею у ІІ половині XVII – XVIII ст. Всупереч Переяславському договору 1654 р. Московське царство пішло на припинення війни з Польщею, задовольнившись приєднанням Лівобережної України, закріпивши територіальний розкол України Андрусівським договором 1667 р. та укладенням "Вічного миру" з Річчю Посполитою у 1685 р.

Поступово Польща поновила свою владу на Правобережній Україні, хоча і змушена була піти на поступки православному населенню. Король Михайло Вишневецький (1669–1673) об’явив для уніатів рівних прав з католиками, які вповні так і не були реалізованими. Щодо православних, то ворожість до них не зменшилась, а зростала, особливо після переходу Київської митрополії під зверхність Москви. Наприкінці XVII ст. єпископи Львівський Йосиф Шумлянський, Перемишльський Інокентій Вінницький та Луцький Діонісій Жабокрицький перейшли в унію. А на початку XVIIІ ст. унію прийняли Львівське братство та Почаївський, Крехівський, Словітський монастирі, залишився православним лише скит Манявський.

Внутрішні проблеми в Речі Посполитій, пов’язані з Північною війною, боротьбою між королями (Авґуста Саса — ставленика Петра І і Станіслава Ліщинського — ставленика шведського короля Карла ХІІ), присутністю російських військ на території Польщі, козацьким постанням на чолі з Палієм, приєднанням, на деякий час до Гетьманщини Мазепи, Правобережжя — послабили тиск на православних. Але він відновився щойно Польща отримала право поновити свою владу на правобережжі Дніпра та на Брацлавщині після укладення Прутського миру. Тоді ж почала формуватись ідея суцільного спольщення русинів в Речі Посполитій і уніатство почало розглядатись як засіб поступового прилучення русинів до латинсько-польської культури Польщі. Каталізатором такої радикалізації поглядів на долю православних русинів була по суті втрата політичного суверенітету Польщі, що у 1717 р. потрапила під фактичний військово-політичний протекторат Росії. Серед шляхти поширювався "Проект знищення Русі" як неофіційна програма дій з вирішення проблеми православних русинів, як приводу до втручання Росії у внутрішні справи Польщі. Цей проект передбачав цілу низку солідаризованих дій шляхти засобами всебічної дискримінації русинів: і шляхти, і міщан, і уніатів, і тим більш "схизматиків"-православних.  

Національно-релігійне та, особливо, соціально-економічне гноблення українців призвело до розгортання гайдамацького і опришківського руху, що охопив майже всі руські землі в складі Речі Посполитої. На Правобережжі цей рух все більше набував антипольського (до того ж антиєврейського), антикатолицького і антиуніатського спрямування.

Невеличка кількість (близько 20) православних парафій та декілька православних монастирів, що на середину XVIIІ ст. залишались на Київщині і формально належали до задніпровської частини Переяславської єпархії, яку з 1762 р. представляв ігумен Мотронинського Свято-Троїцького монастиря, що під Чигирином Мельхіседек Значко-Яворський, який за короткий час сприяв поверненню до православ’я майже 150 парафій. За що був у 1766 р. ув’язнений польською владою. Саме Мотронінський монастир став центром найбільшого спалаху гайдамаччини — Коліївщини, що унесла декілька десятків тисяч жертв (а за деякими підрахунками до 200 тис) серед євреїв, поляків та українців-уніатів. Спровокувала Коліївщину чергова спроба поляків радикально вирішити проблему "схизматиків-русинів" та провокативні дії російського уряду, який намагався досягти своїх цілей. У 1768 р. шляхта об'явила "Барську конфедерацію" — об'єднання шляхти для боротьби проти короля Станіслава Авґуста Понятовського, який під тиском Росії підписав трактат про зрівняння прав православних та католиків у Речі Посполитій. Конфедерати розпочали репресії проти православних українців, примушуючи їх приймати католицизм. Коліївщина і Барська конфедерація були придушені російськими військами, а релігійне питання було використано для подальшого втручання у справи Речі Посполитої і зрештою до трьох її поділів, внаслідок яких Правобережна Україна, Волинь, Білорусь, Литва і частина Польщі були приєднані до Російської імперії.

На приєднані до Росії терени поширювались загальноімперські адміністративні порядки — території колишніх Волинського, Подільського і Брацлавського воєводств були включені спочатку до Ізяславського (Волинського) і Брацлавського намісництв, а відповідно до царського указу від 1796 р. "Про новий поділ держави на губернії" – Волинської та Подільської губернії. Поряд з цим було створено Мінсько-Ізяславсько-Брацлавську єпархію, що охоплювала всі приєднані до імперії терени. У 1795 було створено православну Подільську єпархію і за духовним штатом віднесено до ІІІ класу. Спочатку єпископ іменувався Брацлавським і Подільським, згодом – Подільським і Брацлавським, осідком його був колишній францисканський монастир в Кам'янці-Подільському. В 1796 р. створено Мінська єпархія та їй підпорядкована Житомирська єпархія, у 1799 р. замість Житомирської створено Волинську єпархію. Землі Правобережної середньої Наддніпрянщини обіймала Київська єпархія.

Приєднання українських і білоруських земель до Російської імперії і припинення чинності законів Речі Посполитої, згідно з якими перехід з католицизму або унії в іншу віру розглядався як карний злочин, спричинило масовий перехід місцевого населення з унії в православ’я. До кінця правління Катерини ІІ з унії та католицизму повернулось до православ’я близько 2 млн. осіб.

 

Основні поняття:

антитринітарії (унітарії) Василь-Костянтин Острозький Вишгородська ікона Богородиці "війна Русі з Руссю" Берестейська унія Богоявленське братство братські школи Відомство православного сповідання Галицька митрополія Городельська унія Кревська унія Люблінська унія Московська митрополія "Номоканон" одержавлення православної церкви в Російській імперії перша спроба здобуття автокефалії Руської церкви Петро Могила

поділ Київської митрополії на Московську і Київську митрополії "полемічна література" православні братства "Про єдність Божої Церкви під одним Пастирем" проекти "регіональної унії" та "універсальної унії" російщення української православної церкви сарайська (Переяславо-Сарайська) єпархія симфонія ставропігія соцініани "Статті для заспокоєння грецької релігії". "схизматики" "третій Рим" Успенське братство Феопемпт Флорентійський собор ярлик