4.1 Християнство в історії України.

 

Утвердження і розвиток християнства на Русі

Руська церква в умовах територіального розчленування

 

Утвердження і розвиток християнства на Русі

Православна церква в Київській Русі. Відомо, що Русь прийняла християнство у східному грецькому обряді від Візантії. Це була епоха гострого протистояння між Західною церквою на чолі з Папою і Східними церквами, які до розколу 1054 року складали єдину християнську "Вселенську Апостольську Церкву". Загостренню конфлікту між Константинополем та Римом сприяла і конкуренція у справі навернення у християнство – кожна сторона прагнула утвердити свою зверхність над новохрещеними варварами. Одним з теренів конфлікту була слов'янська територія.

Слов'яни, за допомогою Кирила і Мефодія, намагались не стільки злитись з Візантійською або Римською церквами, скільки створити власну – слов'янську християнську церкву. Переклади Біблії і богослужебних книг з грецької на слов'янську, на основі солунської говірки македонського діалекту староболгарської мови Кирилом та Мефодієм і поклали початок формування слов'янського варіанта православ’я. Контакти слов'ян з "обома Римами" теж сприяли формуванню церкви, яка прагнула увібрати у себе найкращі риси обох традицій і уникнути сліпого наслідування.

Слов'яни — християни схилялись до ранньохристиянської традиції і наголошували, що хрещені вони були від апостола Павла, а згодом на Русі поширилась версія хрещення її від апостола Андрія. Згідно з легендами які поширювались серед слов'ян, апостол Павло проповідував християнство в Панонії та Моравії серед слов'ян. Церковна історія написана Євсевієм Памфілом у IV ст. повідомляє: "Святі ж апостоли й учні Спасителя розпорошились по всій землі. Фомі, як каже переказ, випала за жеребом Парфії, Андрієві — Скіфія, Іванов — Азія". Середньовічні церковні передання повідомляють про перебування Андрія в різних місцях узбережжя Чорного моря та в Криму. Проте уже в ХІІ ст в "Повісті минулих літ" подається розповідь про перебування апостола Андрія, що піднявся вверх по Дніпру, в землі полян та новгородській землі на півночі.

Слов'янські племена, з перших століть поширення християнства, мали тісні контакти з греками і готами-християнами й могли приймати християнство через них. В ІІ ст. християнство поширюється в Північному Причорномор’ї, вIV ст. воно перемагає і стає державною релігією в Боспорському царстві, в ІІІ–IV ст. християнство поширюється в північно-східних прикордонних провінціях Римської імперії. В IV ст. християнство в аріанському варіанті прийняли готи. Готський єпископ Ульфіла навіть переклав Святе Письмо готською мовою. А в часи створення Руської держави з центром у Києві, воно панує не тільки у Візантії, а й у деяких колишніх варварських королівствах, зокрема і слов'янських. Самі візантійці називали русів серед похрещених народів ще у ІХ ст.

Серед перших руських князів-християн називають Аскольда. Константинопольський патріарх Фотій в "Окружному посланні" (866 р.), імператор Константин VII Багрянородний згадують хрещення русів, а "Повість минулих літ" розповідає про хрещення у 866 р. князів руських Аскольда та Діра. На могилі Аскольда була побудована церква. Вбивство Аскольда у 882 р. і княжіння Олега дослідники пояснюють конфліктом між християнами та язичниками в Києві. Прихильники язичництва використали найманців варягів на чолі з Олегом і відновили язичництво. Проте християнська громада в Києві існувала. Княгиня Ольга була християнкою (в хрещені Олена) яка прийняла християнство в 957 р. Припускають, що під впливом Ольги християнство в Русі почало відновлювати позиції на державному рівні. Проте перемога в міжусобній боротьбі Володимира знову посилила позиції поганства. Однак потреби будівництва державності змусили Володимира вдатись до релігійної реформи. Спочатку він намагався прилаштувати до цих потреб поганських богів і створив щось на зразок офіційного культу з частини язичницького пантеону: Перуна, Хорса, Даждьбога,Стрибога, Симаргла, Мокоші. "Повість" згадує навіть наміри принести людські жертви цим поганським богам. Проте внутрішньо- і зовнішньополітичні потреби змусили Володимира прийняти християнство і увійти коло європейських народів, уособленням яких були дві найпотужніші імперії – Візантійська та Франкська. Оскільки Русь була пов’язана перш за все з Візантією, то вибір пав на грецький – константинопольський варіант хрещення. Проте із самого початку Володимир бажав досягти паритетного стану з Ромейським імператором, цим і була викликана корсунська кампанія і вимога видати за нього сестру імператора Анну. 988 року Володимир хрестився сам і хрестив Русь. Згідно з церковною традицією це сталось 1 серпня. Володимир прийняв у хрещення ім'я Василь.

Хрещення не викликало помітного протесту на руських землях, де очевидно християнство вже пустило коріння раніше, але на півночі, в землях підкорених Русі, хрещенню чинили опір. Новгород тисяцьким князя Добрині та Путятідовелось хрестити "вогнем і мечем". В Ростові і Муромі погани декілька раз виганяли єпископів і піднімали повстання ще в ХІ ст.

Відомостей про перші десятиліття існування Київської церкви немає. Висловлюються різні припущення: перші ієрархи в Києві були з Болгарського Охридського патріархату, який не визнавався Константинополем, Володимир привіз священників з Корсуня (Херсонесу), або з Тмутаракані, яка була включена до складу Русі. Деякі церковні джерела згадують, що за Володимира був у Києві "митрополит і єпископ".

Дослідники висловлюють припущення про те, що приблизно у 995–997 рр. була створена Київська митрополія, яка складалась з декількох єпархій і знаходилась у канонічній залежності від Константинопольської патріархії. Серед перших митрополитів називають Михайла і Леонтія.

Хоча Київська митрополія була достатньо автономною, навіть у справах фінансових, а її канонічна залежність позначалась у призначенні митрополитами з греків Константинополем, підлеглість Руської церкви була незручною для Великих Київських князів, які вважали себе суверенними володарями, рівними імператору (Володимир титулував себе каганом, що дорівнювало титулу імператора). Така невідповідність приводила до конфліктів з Константинополем і, за деякими версіями, сприяла прагненню Володимира створити власну церкву спираючись не на грецьку, а на слов'янську церковну традицію, започатковану Кирилом і Мефодієм.

За іншими джерелами новостворена київська церква не мала чіткої ієрархії до 1039 року і не визнавалась канонічною Константинопольським патріархом. Перший призначений Константинополем митрополит Феопемпт поводив себе без врахування амбіцій князівської влади і місцевої церковної традиції. Так, він вдруге висвятив Десятинну церкву, що є порушенням церковних правил. Такі непорозуміння церкви з державою викликали конфлікт з Візантією, який змусив Феопемпта тікати в Константинополь. Відносини Русі з Візантією погіршувались і з інших причин і згодом переросли у війну в 1043 році.

1051 року на митрополичу кафедру у Києві був поставлений перший митрополит русин – Іларіон, що фактично означало якщо не розрив з Константинополем, то демонстрацію намірів здобути автокефалію, оскільки його обрав собор єпископів, а не прислав константинопольський патріарх. Було внесено зміни і в "Номоканон" (збірку правил, що регламентували церковне життя) для потреб руської церкви, з нього вилучили норми візантійського походження, що не відповідали потребам руської держави і замінили такими, що відповідали Руській правді. Однак, після смерті Ярослава Мудрого канонічний зв'язок з Константинополем було відновлено і митрополитами Київськими знов призначаються греки.

Проте Київська митрополія не була подобою церкви візантійської. Її організаційна структура була пристосована до політичного устрою Київської держави. Так, кількість єпархій Київської митрополії збігалась із кількістю князівств і територіально їм майже точно відповідала.

Єпархіальна структура Руської церкви почала формуватись 992 р. Спочатку було п’ять єпархій: Чернігівська, Білгородська (Київщина), Володимиро-Волинська (включала Галичину), Новгородська (згодом стала архиєпархією і обіймала Псковську), Турово-Пінська, Полоцька. Пізніше – за Ярослава Мудрого – Переяславська, Юр'ївська (на півдні Київщини), Смоленська (1137 р.), Галицька (до 1167 р.), Рязанська (до 1207 р.), Володимиро-Суздальська (1214 р.) Перемиська (1220 р.), Холмська (інша назва Угрівська).

Значну роль в церковному і взагалі в духовному житті Русі відігравали монастирі. Перші монастирі і "чорноризці", за свідченням "Слова про закон і благодать" Іларіона, з'являються ще за Володимира Великого. Але перша згадка монастиря відноситься до 1037 р., коли Ярослав заснував Свято-Юріївський монастир. Розвиток монастирського чернечого життя в Русі відбувався під впливом чернечих традицій Афону. В 1051 р. літопис уперше згадує Києво-Печерський монастир. Згодом печерські (ченці жили в печерах викопаних в землі) з'являються в інших місцях Русі, зокрема з'явився Святогірський монастир на Волині. Загалом в першій половині ХІІІ ст. на Русі було близько 70 монастирів.

В ХІ–ХІІІ ст. з'являються перші руські святі. Близько 1072 р. канонізовано князів-мучеників Бориса і Гліба, які загинули внаслідок міжкнязівської усобиці. В ХІІІ ст. канонізовано Володимира Великого як рівноапостольного святого. Складається культу печерських святих.

В ХІ–ХІІІ ст. розвивається церковне мистецтво, спочатку на основі візантійських зразків і під впливом візантійських та болгарських майстрів – живописців, зодчих, а пізніше формується руська основа його розвитку. Широкої слави набула майстерність руського іконописця Аліпія, Київські храми стали взірцями храмової архітектури на всіх землях Русі.

У Київській Русі церква і князівська світська влада знаходились у рівновазі. Тут не було запозичено візантійський цезаропапізм, але і церква не могла обійтись без підтримки держави.

Юрисдикцію князівської влади і церковної було розподілено. До церковної юрисдикції було віднесено справи, що стосувались населення, яке належало до церковних земель, сімейні та шлюбні справи, злочини проти церкви. З іншого боку, князі у волостях яких були єпископії, не дозоляли Київському митрополиту, без урахування їх інтересів та їх згоди, призначати єпископів, намагаючись таким чином досягти рівноваги між церквою і світською владою. Отже, є підстави вважати цей період історії руської церкви і держави як симфонію — рівноправну співпрацю.

Проте розпад політичної цілісності Руської держави призвів до зміни ролі церкви. У XII ст. посилюється боротьба за великокнязівську владу. Церква почала відігравати значну роль у цій політичній боротьбі. Особливо активно намагався використати авторитет церкви князь Володимиро-Суздальський Андрій Боголюбський. Він почав проводити відмінну від своїх попередників політику стосовно Києва – прагнув будь-якими засобами принизити значення "стольного города" і підняти статус Залісся – колишньої глухої околиці Русі. Залісся з ХІІ ст. починає зростати економічно внаслідок занепаду старих торгівельних шляхів і зростання нових, що єднали північ Європи з арабським півднем через Суздальщину. З метою підвищити роль Суздальщини як церковного центру він вивіз із Києва одну з головних святинь руського православ'я – Вишгородську ікону Богородиці (пізніше відому як ікона Володимирської Богоматері). А для реалізації своїх планів сприяв висвяченню на єпископа священика Федора, який проявив себе у справах церковних таким же деспотом, як Андрій у справах державних. Підносячи статус свого князівства як нового центру, Боголюбський намагався знищити старий. Так у 1169 році він не просто здобув Київ, як робили до нього і після нього, але віддав його на поталу. Пограбовано було не тільки місто, але й церкви, що раніше робили тільки половці. У його плани входило, також, створення окремої Володимиро-Суздальської митрополії, але патріарх це йому не дозволив. Зрештою єпископ Федір був засуджений і підданий тортурам за сваволю і "хулу на Богородицю", а князь Андрій Боголюбський був убитий заколотниками.

Спроби використати церкву та її ієрархію для досягнення політичної могутності приводили до конфліктів князів та ієрархів, а інколи до ігнорування рішень помісних соборів – зібрання єпископів. Так, у 1147 році князь Ізяслав Мстиславович запропонував помісному собору обрати митрополитом русина Климента Смолятича. Але в таких діях інші князі вбачали спробу зміцнення влади князя і досягнення переваги його над іншими. Світська і церковна влада Новгорода, Полоцька, Смоленська і Суздалю не визнали рішення собору. Отже, вдруге спроба здобуття автокефалії митрополії наразилась на внутрішні суперечки світської влади. Митрополити-греки в такий ситуації розглядались як компромісні фігури (з 24 київських митрополитів за 988–1240 рр. тільки двоє були русинами).