35.Зародження й початок робітничого і соціал-демократичного рухів

Друга половина ХІХ ст. стала періодом поширення в Європі робітничого руху і соціалістичних ідей. Це пояснюється тим, що промисловий переворот та індустріалізація сприяли формуванню нового прошарку суспільства – пролетаріату зі специфічними рисами та інтересами. Не маючи власності, він міг покладатися лише на свою працю. Таке становище робило пролетаря, з одного боку, незахищеним перед усякими життєвими негараздами (економічними кризами, хворобами, сваволею власника підприємства та ін.), а з іншого – сприйнятним до всіляких революційних вчень, що обіцяли «світле майбутнє».

Одним із таких революційних вчень, найбільш поширеним у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., виявився марксизм, який пов’язував соціалістичний переустрій суспільства саме з пролетаріатом.

Марксистське вчення як у Російській імперії взагалі, так і в Україні зокрема знайшло багато прихильників. Але слід зауважити, що в Європі марксизм виник із робітничого руху, тоді як у Російській імперії його носієм стала інтелігенція, що поспішила з «новими ідеями» в робітниче середовище, як перед тим із народницькими – на село.

Першими пропагандистами нового вчення, саме його економічної частини, в українських землях ще на початку 70-х рр. стали М.Зібер і С.Подолинський.

М.Зібер

Зібер, якого дуже шанував Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Утім, він зосереджувався лише на економічному аспекті вчення, опускаючи його революційний бік. Інший популяризатор марксизму С.Подолинський у 70-х рр. брав участь у громадівському та народницькому рухах. Організував у Відні видавництво популярної соціалістичної літератури, у Женеві разом із М.Драгомановим і М.Павликом започаткував видання журналу «Громада», а також видрукував власні брошури соціально-економічного змісту: «Про багатство та бідність», «Про хліборобство», «Ремесла і фабрики на Україні» та ін. Вивчав можливості нагромадження та використання сонячної енергії. Листувався з К.Марксом та Ф.Ен­гельсом, популяризував положення їхнього економічного вчення. Розробив оригінальну теорію «громадівського соціалізму» (феде­ра­ція вільних громадян), що ґрунтувалася на національних традиціях українського народу.

Поширення революційної частини марксистського вчення пов’язане з першою російською марксистською групою «Визволення праці», організованою в Женеві 1883 р. Георгієм Плехановим із розчарованих у народництві російських революціонерів.

Перша постійно діюча марксистська група в Україні під назвою «Російська група соціал-демократів» виникла 1893 р. в Києві. Її організатором був Юрій Мельников – росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з’явились у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів. Це пояснювалось тим, що серед робітництва в українських землях переважали росіяни, євреї та ін. Нелегальні гуртки намагались поширити марксистське вчення і встановити зв’язки з робітничим рухом. Якісно новий крок соціалістичний (соціал-демократичний) рух зробив наприкінці 90-х рр. після появи в Петербурзі під керівництвом Володимира Ульянова (Леніна) «Союзу боротьби за визволення робітничого класу» Аналогічні групу почали виникли у Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. Згодом ці гуртки спробували об’єднатися в Російську соціал-демократичну робітничу партію. У 1898 р. в Мінську відбувся перший з’їзд партії. З дев’яти його делегатів четверо (Н.Ви­гдорчик, Б.Ейдельман, К.Петрусевич, П.Тучапський) були представниками соціал-демократичних гуртків України. Створена на з’їзді партія – РСДРП – стала першою загальноросійською партією, що діяла і на українських землях.

Робітничий рух в українських землях розпочався наприкінці 60-х рр. Спершу він мав стихійний, неорганізований характер. Виступи робітників відбувалися через погіршення умов праці, зменшення заробітної плати. Формами боротьби робітників були групове залишення роботи, знищення машин та обладнання, страйки та ін.

Від середини 70-х рр. робітничий рух почав набирати організованих форм. Першою робітничою організацією став «Південноросійський союз робітників», який 1875 р. виник в Одесі на чолі з Євгеном Заславським. Об’єднавши до 250 робітників, він розгорнув революційну пропаганду, розповсюджував нелегальну літературу, керував страйками на заводах Одеси. У Ростові-на-Дону й Кишиневі діяли філії цієї організації, що знаходилася під впливом ідеології народництва. Через 9 місяців після заснування організацію було викрито, а її керівників засуджено.

З таємного донесення Одеського губернського жандармського управління про діяльність «Південноросійського союзу робітників»

«Дізнанням установлено, що головним організатором і керівником товариства є Заславський, провинність якого цілком доведено… Заславський керував товариством робітників: у залізничних майстернях… і фабриках… Пропаганда провадилася дуже обережно і послідовно; для маси робітників мета товариства полягала в поліпшенні матеріального побуту фабричних робітників через асоціації, і збиралися між ними гроші для організації кас взаємодопомоги. Тільки випробуваним і досить підготовленим членам відкривалися справжні революційні цілі товариства, і, як один з допитаних посвідчив, воно складалося з ведмедів і вожаків. Таких ведмедів, або невтаємничених членів товариства, налічувалося кілька сот душ. Тільки небагато хто з них знав, що остаточна мета, до якої прагнуло товариство, полягала в поваленні існуючого соціального і політичного порядку, і що гроші, які збирали, призначалися для відправлення депутатів до інших міст із метою посилення протиурядової пропаганди…»

34.