29.Особливості індустріалізації в Україні

Однією з яскравих особливостей індустріалізації України стала концентрація виробництва, тобто зосередження його на великих підприємствах. Так, у цукровій галузі від початку 60-х і до середини 90-х років XIX ст. кількість заводів скоротилася з 247 до 153. Разом із тим кількість робітників на цих заводах зросла з 38 до 78 тис, а виробництво цукру на них збільшилося в 14 разів.

Концентрація виробництва на великих підприємствах давала можливість фабрикантам і заводчикам легко перемагати дрібних і слабких конкурентів. Однак конкуренція між великими підприємствами призводила їх до взаємного ослаблення і значних збитків. Це спонукало виробників домовлятися про ціни на сировину, готову продукцію, розподіляти ринки збуту. Так в Україні вільна конкуренція почала переростати в монополістичний капіталізм.

Щоб не допустити зниження цін на внутрішньому ринку, найбільші цукроза-водчики України в 1887 р. об'єдналися в Києві в першу в Російській імперіїмонополію. Уже через п'ять років у її складі перебували понад 90 % усіх цукрових заводів України.

МОНОПОЛІЯ (від грец. monoроlіа; mono - один і роlео — продаю) — об'єднання підприємств для виробництва і збуту продукції певного виду, заради обмеження конкуренції та отримання високих (монопольних) прибутків. Наступною особливістю індустріального розвитку України стало широке залучення іноземного, насамперед європейського капіталу. Так, за останні два десятиріччя XIX ст. у Катеринославській та Херсонській губерніях було збудовано 17 великих металургійних заводів. Із них 9 належали іноземним підприємцям.

На кошти іноземного капіталу, насамперед англійського, бельгійського і французького, були споруджені завод Джона Х'юза з робітничим селищем Юзівка; Дніпровський завод у селищі Кам'янському (нині Дніпродзержинськ); Гданцівський завод поблизу Кривого Рогу.

Зрозуміло, що після сплати податків і виплати заробітної плати робітникам, іноземні капіталісти мали повне право вкладати кошти в нові підприємства або ж вивозити їх за межі України.

Історичний факт. Д. Х'юз протягом 25 років своєї діяльності в Україні вивіз із неї 25 млн рублів. Колишній коваль з Уельсу, разом із синами, заснував м. Юзівку (нині Донецьк), збудував металургійний завод і 10 шахт. На цих підприємствах діяла система ефективного захисту робітників. Заробітна плата становила 15-150 руб. Помешкання робітників забезпечувалися безкоштовним паливом і водою. Безоплатним було й лікування в лікарні на 100 ліжок. За навчання дитини в школі робітник сплачував 5 руб. за рік. Удови отримували пенсію 5-25 руб. Х'юзи посадили в місті парк, збудували церкву.

Для будівництва нових гігантів індустрії не вистачало коштів і в найзаможніших капіталістів. Тому для цього створювалися акціонерні (колективні) компанії. Усі охочі могли купити акції майбутнього заводу, тобто вкласти капітал у його будівництво. Коли ж завод починав випускати продукцію, одержані прибутки розподілялися відповідно до вкладених капіталів.

Історичний факт. В Україні протягом 1888-1894 pp. були створені 22 іноземні акціонерні компанії. Французький, бельгійський, англійський і німецький капітали зайняли передові позиції в кам'яновугільній, залізорудній та металургійній галузях. У вуглевидобутку іноземцям належало 63% основного капіталу, у металургії - 90 %.Яскравою особливістю українського машинобудування став найшвидший розвиток не військового (як у Росії, Німеччині), а сільськогосподарського машинобудування (як у СІЛА).

В Україні сконцентрувалося 70 % загальноімперського виробництва сільськогосподарських машин і знарядь (плугів, сівалок, жаток, соломорізок, молотарок тощо). У цій галузі також домінував іноземний капітал. Із 65 заводів сільськогосподарського машинобудування, що працювали в Україні в 1900 p., більшість належала власникам з європейських країн.

Потворною особливістю індустріалізації стало нехтування питаннями забруднення довкілля. Відходи виробництва отруювали річки, ставки, озера, повітря. Це спричинялоУ губернських центрах, насамперед за ініціативою земств, були створені комітети здоров'я. Вони забили тривогу й вимагали захисту природи. Комітети надіслали на всі промислові підприємства України комісії, до складу яких уходили лікарі, біологи, хіміки, інженери й техніки. Ці комісії ніде не виявили надійних очисних споруд. Проте на їхнє звернення до губернських властей, останні обмежилися формальними бюрократичними розпорядженнями на зразок: «ужити дійових заходів щодо запобігання псуванню води», які так і залишилися на паперіНаступною особливістю був колоніальний характер індустріалізації України. Представники дому Романових мало цікавилися проблемами й потребами України. Так, українські підприємства виробляли 75 % залізничних рейок у Російській імперії, які використовувалися на спорудження найдовших у світі російських залізниць. Загальна ж довжина українських залізниць наприкінці XIX ст. становила 8417 км.

Історичний факт. Протяжність залізниць у Франції на кінець 60-х років XIX ст., тобто на час завершення промислового перевороту в цій країні, уже становила 17,4 тис. км. У Німеччині, яка з промисловим переворотом запізнювалася так само, як і Україна, лише протягом 1870-1875 pp. щорічно будувалося 1500-2000 км залізничних шляхів.

Найяскравіше колоніальний характер української економіки визначався за співвідношенням видобувних і переробних галузей.

Наприкінці XIX ст. частка України у видобувній загальноімперській промисловості становила 70 %, а в переробній — тільки 15 %. Таке співвідношення між видобувними й переробними галузями доповнювалося колоніальною політикою встановлення цін. Вартість російських товарів надзвичайно завищувалася, а ціни на українську сировину спеціально занижувалися. У такий спосіб українську економіку позбавляли належних прибутків і змушували слугувати інтересам Російської імперії.

20 10.jpg

Це проявлялося не лише у видобуванні кам'яного вугілля, руди, виплавлення металу, а й в інших галузях промисловості. Так, основним виробником тютюну в імперії була Україна, але виробництво цигарок з українського тютюну здійснювалося аж у Петербурзі.

Велику кількість українського цукру відправляли на рафінадні заводи Москви, щоб навіть у цукровій галузі зробити Україну залежною від Росії та примусити її ділитися прибутками. Таких прикладів можна знайти дуже багато.

В України віднімали й кошти, які збирали як податки. Царський уряд витрачав їх на свої потреби й поза межами України.

Історичний факт. За підрахунками вчених, протягом 1868-1890 pp. Із коштів, зібраних у 9 українських губерніях, царська казна повертала в Україну лише 60 %. Наприкінці століття їх поверталося не більше 45 %.

20 11.jpg

Отже, розвиток промислового виробництва в Україні спричинив багато проблем — насамперед соціальних і колоніальних.

Розвиток міст і сіл

До 1861 p., лише за винятком чорноморсько-азовських портів, міста в Україні розвивалися повільно, а міські мешканці становили всього 10 % від загальної кількості населення. Деякому зростанню лівобережних міст, таких як Полтава, Ромни, Суми, Харків, сприяло проведення численних ярмарків. Такі правобережні міста, як Біла Церква, Бердичів, Житомир, почали розвиватися й перетворюватися на осередки торгівлі й ремесла за рахунок припливу євреїв.

Більшість міського населення проживала в містах, які за чисельністю не перевищували 20 тис. жителів. Лише в Одесі мешкало понад 100 тис. міщан.

Розвиток міст значно прискорився між 1870-1900 pp. Це було зумовлено вивільненням селянства, свободою їхнього пересування, розвитком промисловості, торгівлі й особливо будівництвом залізниць.

Найшвидше зростали великі міста. Наприкінці XIX ст. в Україні виникли 4 великі центри: Одеса — квітуче торгове та промислове місто з населенням 400 тис. мешканців; Київ — центр адміністративного управління, культурного життя, а також внутрішньої торгівлі та машинобудування — 250 тис. жителів; Харків — центр торгівлі та промисловості Лівобережжя — 175 тис. міщан; Катеринослав — 115-тисячний промисловий центр Південної України.

Протягом 80-90-х років у цих містах були збудовані електростанції. У 1892 р. в Києві був пущений перший у Російській імперії трамвай. За ним стали на рейки трамваї в Катеринославі, Житомирі, Єлизаветграді, Севастополі.

Розширювалося освітлення газовими, а згодом і електричними ліхтарями. Розгорнулося будівництво водогонів. На початку 80-х років в Одесі вже працював телефонний зв'язок, а згодом його запровадили в Києві, Харкові, Маріуполі.

УРБАНІЗАЦІЯ (від латин, urbanus — міський) — процес зосередження населення, економічного та культурного життя в містах.

Зростання міст не означало, що тоді в Україні відбувалася урбанізація. Із розвитком великих міст занепадали менші. У 1900 р. лише 13 % населення України були міськими жителями. Цей показник був нижчим, аніж у Росії (15 %), і значно нижчим, аніж у західноєвропейських країнах, де провідні позиції посідала Англія, 72 % громадян якої проживали в містах.

Розширення внутрішнього ринку. Торгівля

Після реформи 1861 р. внутрішній ринок України розширився за рахунок зростання ринку землі. Розвиткові внутрішньої торгівлі сприяла й запроваджена в 60-70-х роках кредитна система.

Заснований у 1860 р. Державний банк через свої контори почав надавати позики торговцям для започаткування та розширення торгівлі. Незабаром почали працювати й приватні банки в Києві, Харкові, Одесі. У внутрішній торгівлі зросла кількість торговців. Лише в 1882 р. державні органи видали 54 тис. посвідчень на розвізну та 1800 посвідчень на розносну торгівлю. Залізницями, кіньми й пішки дрібні торговці добиралися до найвіддаленіших сіл і залучали їх до товарно-грошових відносин. Вони скуповували продукцію, яка користувалася найбільшим попитом на ринку: хліб, коноплі, шкіру, сало, щетину і т. п.

Збільшувалася кількість закладів стаціонарної торгівлі — магазинів, крамниць, рундуків, наметів тощо. Особливо швидко зростали вони в нових промислових містах, на залізничних станціях і річкових пристанях. Пожвавішали міські базари. їхня кількість продовжувала зростати — у Києві щоденно працювали шість, в Одесі й Харкові — по три базари.

20 12.jpg

Питома вага ярмарків у загальному товарообігу зменшилася, однак вони продовжували відігравати значну роль у торгівлі. Водночас із загальними ярмарками в кожній губернії діяли спеціалізовані, де торгували якимось одним товаром. Наприклад, в Ізюмі — шкірами, Білопіллі — прядивом, Недригайлові — тютюном і т. д. Окрім роздрібної торгівлі, головним завданням ярмарків була організація гуртової (оптової) торгівлі, тобто торгівлі великими партіями товарів.

20 13.jpg

Зі здійсненням буржуазних реформ стали швидко засновуватися торговельні біржі. Вони значно прискорили товарний обіг, полегшили гуртову купівлю — продаж. Найбільші за обсягом торговельні операції здійснювали Київська, Одеська, Єлизаветградська біржі.

Українські підприємці

Перебудова всього суспільного й економічного життя супроводжувалася багатьма лихами, злигоднями й нещадною експлуатацією працівників працедавцями. Проте з'являлися й такі підприємці, які пов'язували зростання свого капіталу з поліпшенням умов життя та праці своїх робітників, а свій капітал уважали частиною національного надбання. Такими були родини Харитоненків, Симиренків, Яхненків, Терещенків та ін.

Харитоненки — українські цукрозаводчики й землевласники — походили із селян-чумаків. їм належали цукрові заводи й сільськогосподарські економії на Сумщині. їхні успіхи в упровадженні передових методів ведення господарства відзначені золотими медалями на виставках у Філадельфії, Парижі, Антверпені, Санкт-Петербурзі. Разом із тим Харитоненки займалися бакалійною торгівлею.

Родина Яхненків походила із селян-кріпаків м. Сміли (нині Черкаської обл.). Михайло Яхненко — чинбар і чоботар, зайнявшись торгівлею, викупив із неволі всю свою родину. Синів — Степана, Терентія й Кіндрата — він одружив з дочками Федора Симиренка — нащадка давнього козацького роду, який після ліквідації Запорозької Січі потрапив у невол

Викупившись із кріпацтва, Федір Симиренко разом зі своїми зятями заснував промислову фірму «Брати Яхненки і Симиренко», розквіт діяльності якої припав да 40—50-і роки XIX ст. Головною їхньої справою стало нове тоді виробництво цукру.