17

20

Завдання трудового вихованнязумовлені загальнолюдськими потребами життя людини в суспільстві та природному середовищі. До них належать:

1) формування в людини любові до праці як її природної потреби, необхідності активної життєдіяльності;

2) забезпечення соціально-психологічних умов для підтримання і розвитку фізичного та психічного напруження особистості, з метою утримання членів суспільства на достатньому рівні працездатності;

3) формування у вихованців уміння і навичок у певних видах продуктивної праці;

4) виховання поваги до людей праці та бережливості до результатів праці.

Принципи, на яких ґрунтується трудове виховання, досить вдало сформулював В.О. Сухомлинський:

1) єдність трудового виховання і загального розвитку — морального, інтелектуального, естетичного, фізичного;

2) розкриття, виявлення, розвиток індивідуальності в праці;

3) висока моральність праці, її суспільно корисна спрямованість;

4) раннє залучення до продуктивної праці;

5) різноманітність видів праці;

6) постійність, безперервність праці;

7) наявність рис продуктивної праці дорослих у дитячій праці;

8) творчий характер праці, поєднання зусиль розуму і рук;

9) наступність змісту трудової діяльності, умінь і навичок;

10) загальний характер продуктивної праці;

11) посильність трудової діяльності;

12) єдність праці і багатогранного життя1.

У процесі трудового виховання в сім'ї, а також у загальноосвітніх навчально-виховних закладах важливо творчо підходити до реалізації вимог цих принципів.

Трудове виховання — тривалий процес. По суті він охоплює все життя людини. Проте його основи закладаються в дитинстві. Значною мірою риса працьовитості людини є моральною категорією і належить до загальнолюдських морально-духовних цінностей. Тому так важливо в ранньому дитинстві сформувати психологічні засади працелюбства людини.

Засоби трудового виховання охоплюють велику кількість предметів, дій, знарядь та ін., які допомагають людині здійснювати певні трудові операції: фізичні зусилля людини, знаряддя праці, обладнання, природні багатства та ін.

Форми трудового виховання вирізняються своєю різноманітністю. До них можна віднести уроки праці, гуртки, студії, трудові десанти тощо.

Трудове виховання є складовою частиною всебічного гармонійного розвитку особистості. Тому загальні методи виховання також мають бути ефективно використані в системі трудового виховання: переконування, приклад, вимога, вправи, вправляння, схвалення, осудження.

21

Сучасний погляд на професійну успішність полягає в тому, що вона формується в трудовій діяльності, а не надана людині від народження. Для оволодіння професійною майстерністю необхідні позитивна професійна мотивація, а також відповідні здібності, на підставі яких формуються навички.

          Профорієнтація – це науково обґрунтована система соціально-економічних, психолого-педагогічних, медико-біологічних і виробничо-технічних заходів щодо надання молоді особистісно орієнтованої допомоги у виявленні й розвитку здібностей і схильностей, професійних і пізнавальних інтересів у виборі професії, а також формування потреби у праці й готовності працювати в умовах ринку. Вона реалізується в ході навчально-виховного процесу, позаурочної та позашкільної роботи з учнями.

         Цілі профорієнтації:

-         надання профорієнтаційної підтримки учням у процесі вибору профілю навчання та сфери майбутньої професійної діяльності;

-         вироблення в школярів свідомого ставлення до праці, професійне самовизначення в умовах свободи вибору сфери діяльності відповідно до своїх можливостей, здібностей і з урахуванням вимог ринку праці.

Завдання профорієнтації:

-         одержання несуперечливих відомостей щодо переваг, схильностей і можливостей учнів для розподілу їх за профілями навчання;

-         забезпечення широкого діапазону варіативності профільного навчання за рахунок комплексних і нетрадиційних форм і методів, що застосовують на уроках та у виховній роботі;

-         додаткова підтримка деяких груп школярів, щодо яких легко спрогнозувати труднощі у працевлаштуванні;

-         вироблення гнучкої системи кооперації старшої школи з установами додаткової та професійної освіти, а також з підприємствами міста, регіону.

Основні форми профорієнтаційної діяльності:

-         дискусії;

-         тренінги;

-         круглі столи;

-         робота з батьками;

-         робота з випускниками школи, студентами вищих навчальних закладів;

-         виставки-перегляди;

-         екскурсії.

Організація роботи припускає використання групових і індивідуальних форм роботи.

Аспекти системи профорієнтації:

-         соціальний;

-         економічний;

-         психолого-педагогічний;

-         медико-фізіологічний.

     Соціальний аспект полягає у формуванні ціннісних орієнтацій молоді в професійному самовизначенні, де робиться акцент на вивченні вимог до кваліфікації працівника тієї чи іншої сфери.

     Економічний аспект – це процес керування вибором професії молоді відповідно до потреб суспільства та можливостей особистості.

     Психологічний аспект полягає у вивченні структури особистості, формуванні професійної спрямованості (здатності до усвідомленого вибору); педагогічний – пов΄язаний із формуванням суспільно значущих мотивів вибору професії.

      Медико-фізіологічний аспект передбачає такі основні завдання, як розробка критеріїв професійного відбору відповідно до стану здоров΄я, а також вимог, які висуває професія до особистості кандидата.

     Розв΄язання завдань профорієнтації здійснюється в різних видах діяльності учнів ( пізнавальній, суспільно корисній, комунікативній, ігровій, продуктивній праці). Відповідальними за профорієнтаційну роботу в школі є заступники директорів з виховної роботи. Допомагають класним керівникам в організації цього блоку роботи соціальні педагоги, психологи, вчителі-предметники, педагоги-організатори.

     Професійне самовизначення підлітків відбувається у кілька етапів. Перший – це дитяча гра, під час якої дитина перебирає на себе різні професійні ролі і «програє» окремі елементи поведінки, пов΄язаної з ними. Другий етап – підліткова фантазія, коли підліток бачить себе в мріях представників тієї чи іншої професії. Третій етап охоплює весь підлітковий період. Професійна самосвідомість – це система уявлень особистості щодо майбутнього освітнього шляху. І мета роботи психолога полягає у створенні умов для усвідомлення учнями суб΄єктивного досвіду й здійснення оптимального вибору подальшого освітнього шляху.

22

Соціальне, педагогічне, психологічне єство навчання якнайповніші і яскраво виявляється в його практично доцільних функціях. Серед них найістотніша –освітня функція. Основне значення освітньої функції полягає в озброєнні що вчаться системою наукових знань, умінь, навиків і її використовування на практиці.

Наукові знання включають факти, поняття, закони, закономірності, теорії, узагальнену картину миру. Відповідно до освітньої функції вони повинні стати надбанням особи, увійти до структури її досвіду. Якнайповніші реалізація цієї функції повинна забезпечити повноту, систематичність і усвідомленість знань, їх міцність і дієвість. Це вимагає такої організації процесу навчання, щоб із змісту учбового предмету, що відображає відповідну область наукового знання, не випадали елементи, важливої для розуміння основних ідей і істотних причинно – слідчих зв’язків, щоб в загальній системі знань не утворювалися незаповнені пустки. Знання повинні особливим чином упорядковуватися, придбаваючи все велику стрункість і логічну співпідлеглість, щоб нове знання витікало з раніше засвоєного і прокладало шлях до освоєння подальшого.

Кінцевим результатом реалізації освітньої функції є дієвість знань, що виражається в свідомому операція ними, в здатності мобілізувати колишні знання для отримання нових, а також сформованість найважливіших як спеціальних (по предмету), так і загальний учбових умінь і навиків.

Уміння як уміла дія прямує чітко усвідомлюваною метою, а в основі навику, тобто автоматизованої дії, лежить система зв’язків, що зміцнилися. Уміння утворюються в результаті вправ, які варіюють умови учбової діяльності і передбачають її поступове ускладнення. Для вироблення навиків необхідні багатократні вправи в одні і тих же умовах.

Здійснення освітньої функції нерозривний пов’язано з формуванням навиків роботи з книгою, довідковою літературою, бібліографічним апаратом, організації самостійної роботи, конспектування і ін.

Виховна функція. Виховуючий характер навчання – закономірність, що виразно виявляється, діючий непорушно в будь-які епохи і в будь-яких умовах. Виховна функція органічно витікає з самого змісту, форм і методів навчання, але разом з тим вона здійснюється і за допомогою спеціальної організації спілкування вчителя з учнями. Об’єктивно навчання не може не виховувати певних поглядів, переконань, відносин, якостей особи. Формування особи взагалі неможливе без засвоєння системи етичних і інших понять, норм і вимог.

Навчання виховує завжди, але не автоматично і не завжди в потрібному напрямі. Тому реалізація виховуючої функції вимагає при організації учбового предмету, відборі змісту, виборі форм і методів виходити із задач виховання, що правильно зрозуміли, на тому або іншому етапі розвитку суспільства. Найважливішим аспектом здійснення виховуючої функції навчання є формування мотивів учбової діяльності, спочатку визначаючих її успішність.

Розвиваюча функція. Так само як виховуюча функція, розвиваючий характер навчання об’єктивно витікає з самої природи цього соціального процесу. Правильно поставлене навчання завжди розвиває, проте розвиваюча функція здійснюється більш ефективно при спеціальній спрямованості взаємодії вчителів і що вчаться на всебічний розвиток особи. Ця спеціальна спрямованість навчання на розвиток особи учня отримала закріплення в терміні «розвиваюче навчання». В контексті традиційних підходів до організації навчання здійснення розвиваючої функції, як правило, зводиться до розвитку мови і мислення, оскільки саме розвиток вербальних процесів наочніше, ніж інші виражає загальний розвиток учня. Проте це звужуюче розвиваючу функцію розуміння спрямованості навчання випустило з уваги, що і мова, і пов’язане з нею мислення ефективно розвиваються при відповідному розвитку сенсорної, емоційно-вольової, рухової і мотиваційно-споживацької сфер особи. Таким чином, розвиваючий характер навчання припускає орієнтацію на розвиток особи як цілісної психічної системи.

Починаючи з 60-х р. в педагогічній науці розробляються різні підходи до побудови розвиваючого навчання. Л. В. Занков обґрунтував сукупність принципів розвитку мислення в процесі навчання: збільшення питомої ваги теоретичного матеріалу; навчання в швидкому темпі і на високому рівні трудності; забезпечення усвідомлення що вчаться процесу навчання. А. М. Матюшкин, М. И. Махмутов і інші розробляли основи проблемного навчання. І. Я. Лернер і М. Н. Скаткін запропонували систему розвиваючих методів навчання; В. В. Давидов і Д. Б. Эльконин розробили концепцію змістовного узагальнення в навчанні; І. Я. Гольперін, Н. Ф. Тализін і інші обґрунтували теорію поетапного формування розумових дій. Об’єднуючою ідеєю провідних наукових пошуків і педагогічної практики розвиваючого навчання є думка про необхідність істотного розширення сфери розвиваючого впливу навчання. Повноцінний інтелектуальний, соціальний і етичний розвиток особи – результат реалізовуваних в єдності освітньої і виховної функцій.

23

Нестандартні уроки більше подобаються учням, ніж буденні навчальні заняття. У них незвичайні задум, організація, методика проведення. Тому багато педагогів бачать у них прогрес педагогічної думки, правильний крок у напрямку демократизації школи. З іншого боку – перетворювати нестандартні уроки в головну форму роботи, вводити їх у систему недоцільно через відсутність серйозної пізнавальної праці, невисокої результативності, великої втрати часу.

Особливість нестандартних уроків полягає в такому структуруванні змісту і форми, яке викликало б інтерес в учнів, сприяло їх оптимальному розвитку і вихованню. До нестандартних уроків належать: 1. Уроки змістовної спрямованості, їх основним компонентом є взаємини між учнями, засновані на змісті програмного матеріалу -- уроки-семінари, уроки-конференції, уроки-лекції; 2. Уроки на інтегративній основі (уроки-комплекси, уроки панорами), їм властиве викладання матеріалу кіль­кох тем блоками, розгляд об'єктів, явищ в їх цілісності та єдності. Проводять такий урок кілька вчителів, один з яких ведучий. Поєднують різні предмети: історію та му­зику, географію та іноземну мову тощо. 3. Уроки міжпредметні. Мета їх - - «спресувати» споріднений матеріал кількох предметів. 4. Уроки-змагання (уроки-КВК, уроки-аукціони, уроки-турніри, уроки-вікторини, уроки-конкурси). Передба­чають поділ дітей на групи, які змагаються між собою, створення експертної групи, проведення різноманітних конкурсів, оцінювання їх результатів, нарахування пев­ної кількості балів за правильність і повноту відповідей. 5. Уроки суспільного огляду знань (уроки-творчі звіти, уроки-заліки, уроки-експромт-екзамени, уроки-консультації, уроки-взаємонавчання, уроки-консиліуми). Особливості цих уроків полягають в опрацюванні найскладніших роз­ділів навчальної програми, відсутності суб'єктивізму при оцінюванні (експертами виступають учні, дорослі, батьки). Вони спонукають до активної самостійної пізнавальної ді­яльності, вивчення додаткової літератури. Проводять їх на­прикінці чверті, семестру, року. 6. Уроки комунікативної спрямованості (уроки-усні журнали, уроки-діалоги, уроки-роздуми, уроки-диспути, уроки-прес-конференції, уроки-репортажі, уроки-панорами, уроки-протиріччя; уроки-парадокси). Передбачають використання максимально різноманітних мовних засо­бів, самостійне опрацювання матеріалу, підготовку допові­дей, виступи перед аудиторією, обговорення, критику або доповнення опонентів. Сприяють розвитку комунікатив­них умінь, навичок самостійної роботи. Підготовка до­повідей розвиває мислення, пробуджує інтерес, перетво­рює малоцікаве повторення на захоплююче зівставлення точок зору. 7. Уроки театралізовані (уроки-спектаклі, уроки-концерти, кіно-уроки, дидактичний театр). Проводять їх у межах діючих програм і передбаченого навчальним пла­ном часу, викликають емоції, збуджують інтерес до на­вчання, спираючись переважно на образне мислення, фантазію, уяву учнів. 8. Уроки-подорожування, уроки-дослідження (уроки-пошуки, уроки-розвідки, уроки-лабораторні дослідження, уроки-заочні подорожування, уроки-експедиційні дослі­дження, уроки-наукові дослідження). Зацікавлюють ді­тей, чиї інтереси мають романтичну, фантастичну спря­мованість. Пов'язані з виконанням ролей, відповідним оформленням, умовами проведення, витівками. 9. Уроки з різновіковим складом учнів, їх проводять з учнями різного віку, спресовуючи у різні блоки матеріал одного предмета, що за програмою вивчається у різних класах. 10. Уроки-ділові, рольові ігри (уроки-суди, уроки-захисти дисертацій, уроки -- «Слідство ведуть знавці», уроки-імпровізації, уроки-імітації). Передбачають вико­нання ролей за певним сценарієм, імітацію різнопланової діяльності, життєвих явищ. Особливо цінною є навчальна гра для школярів молодших класів, у яких конкретне образне мислення переважає над абстрактним. Проте де­які вчені вважають, що навчальні ігри дегуманізуюче впливають на учнів, оскільки дають можливість маніпу­лювати життям інших людей без одночасного підкорення системі стимулюючих імпульсів, яка існує в реальному житті. В іграх єдиним стимулюючим началом є боязнь бути низько оціненим товаришами або педагогом. Багато хто з педагогів недооцінює дидактичний ефект навчаль­них ігор, хоч і визнає їх роль у підтриманні в учнів пі­знавального ентузіазму. 11. Уроки драматизації (драматична гра, драматиза­ція розповіді, імпровізована робота у пантомімі, тіньові п'єси, п'єси з ляльками і маріонетками, усі види непідготовленої драми -- діяльність, де неформальна драма створюється самими учасниками гри). Спрямовані на роз­виток співробітництва і єдності у навчальній групі. Дра­матизація є засобом надання навчальному матеріалу і навчальному процесу емоційності. Забезпечує міжпредметні зв'язки з літератури, історії, предметів естетично­го циклу тощо. Проте деякі педагоги застерігають від надмірного захоплення драматизацією, зокрема, при ви­вченні історії, що може зашкодити серйозному аналізу історичних подій. 12. Уроки-психотренінги. Спрямовані на розвиток і ко­рекцію дитячої психіки (пізнавальної, емоційно-особистісної сфери), виховання індивідуальності, цілісної та багатогран­ної особистості. Використовують їх при навчанні дітей різ­ного віку. Психотренінги загострюють сприйняття, поліп­шують розумову діяльність. Навчання прийомів самоконт­ролю, самоорганізації, самодисципліни, розвиток активності сприяють психокорекції особистості. Психокорекція —діяльність, пов'язана з виправленням певної якос­ті, формуванням бажаної поведінки, набуттям умінь та навичок, як/б відповідали віковим та ситуативним нормам. Вправи з психотренінгу спрямовані на розвиток різ­них сфер психіки: уваги, пам'яті, емоцій, уяви і є спосо­бом пізнання власних можливостей та здібностей. Само­перевірка спонукає до самовдосконалення, свідомої праці над своєю волею, характером, виробленням пристойних звичок, набуттям необхідних умінь. Самовиховання від­бувається природно і непомітно, тому що відбувається че­рез ігрові інтереси, задоволення. Розумне об'єднання іг-рової цікавості та ґрунтовності завдань сприяє активності й уважності дітей. Під час проведення уроків-психотренінгів важливо підтримувати в учнів прагнення до пошуку нових і не­стандартних рішень, забезпечити емоційну підтримку («Молодець», «Як добре в тебе виходить»), переживання успіху. Дітям повинні приносити радість і гра, і спілку­вання з ровесниками, і пізнання нового. Підготовка до нестандартного уроку може здійснюва­тися за алгоритмом колективної творчої діяльності: фор­мулювання мети уроку, планування, підготовка, прове­дення уроку, підсумковий аналіз. Нехтування елемента­ми цієї структури зводить нанівець зусилля педагога. Доцільно розглянути стратегію, тактику організації ко­лективної творчої діяльності учнів на кожному з етапів. Нестандартні уроки руйнують застиглі штампи в органі­зації навчально-виховного процесу в школі, сприяють оптимальному розвитку і вихованню учнів.

24

Педагогіка — сукупність теоретичних і прикладних наук, що вивчають процеси виховання, навчання і розвитку особистості.

Предмет педагогіки та її головні функції.

Предмет педагогіки — виховна діяльність, що здійснюється в закладах освіти людьми, уповноваженими на це суспільством.

Виховання як суспільне явище зародилося з появою людини. Воно виникло з практичної потреби пристосування підростаючого покоління до умов суспільного життя і виробництва, заміни ним старших поколінь. Виховання здійснюється через засвоєння підростаючим поколінням основних елементів соціального досвіду в процесі та в результаті залучення його старшим поколінням до суспільних відносин, системи спілкування і суспільно необхідної діяльності. Тому виховання має конкретно історичний характер.

Ці істотні особливості виховання чітко простежуються в кожній суспільно-економічній формації, відображаючи рівень розвитку виробництва і характер виробничих відносин. З розвитком суспільства, удосконаленням знарядь і засобів праці, ускладненням відносин між людьми і розподілом між ними функцій у суспільному виробництві й управлінні накопичувалися знання та вміння, які передавалися наступним поколінням.

Уже в первісному суспільстві (період від появи людини до виникнення держави називають первіснообщинним, або періодом докласового суспільства) найдосвідченіші мисливці навчали хлопців полюванню, умільці з виготовлення одягу прищеплювали відповідні навички не лише власним, а й багатьом дітям громади. Згодом, із розпадом первісного суспільства і посиленням влади вождів, старійшин, жерців, уже не всіх дітей треба було вчити добувати засоби до існування, окремих з них стали готувати до виконання особливих функцій, пов'язаних з ритуалами, обрядами, управлінням. Таким чином, ще в первісному суспільстві намітилася спеціалізація знань і виокремились особи, які мали спеціальні знання і передавали їх тим, хто в майбутньому мав виконувати відповідні суспільні функції.

Виховання зберігає свою специфіку і в наступних суспільно-економічних формаціях. У рабовласницькому суспільстві дітей рабів готували до виконання різних видів обслуговуючої та важкої фізичної праці в процесі самої праці. Дітей рабовласників — до того, щоб вони могли утримувати завойоване, тобто були сильними і спритними, володіли зброєю і водночас могли насолоджуватися мистецтвом і науками, які на той час набули розвитку в Греції, Римській імперії, у східних державах. Це потребувало тривалого часу й людей, які володіли спеціальними знаннями. Так з'явилися школи і вчителі.

За феодалізму діти феодалів здобували лицарське, переважно військово-фізичне виховання, а діти духівництва — релігійно-церковне. Дітям ремісників давали елементарну трудову, фахову підготовку спершу в межах домашнього виробництва, а згодом — у цехах та гільдійських школах.

Нині кожна країна має власну виховну систему, засновану на національних традиціях, на яку впливають рівень економічного розвитку, політична система.

На всіх етапах розвитку людського суспільства виховну діяльність «обслуговує» педагогічна наука, виконуючи розкриті нижче функції.

Дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів. Головними педагогічними законами, зокрема, є: закон обов'язкового засвоєння підростаючим поколінням соціального досвіду старших поколінь як необхідна умова входження в суспільне життя, спадкоємності поколінь, життєзабезпечення суспільства, окремого індивіда і розвитку сил кожної особистості; обов'язкової відповідності змісту, форм, методів навчання і виховання вимогам розвитку виробничих сил суспільства; неминучих виховних наслідків у результаті взаємодії дітей зі світом у життєвих ситуаціях, подіях, процесах, конфліктах; формування сутності дитячої особистості через її активний самовияв і самоствердження в діяльності, спілкуванні, стосунках. Серед закономірностей педагогічних явищ — виховуючий характер навчання; взаємозв'язок і взаємозумовленість розвитку і виховання; вирішальний вплив діяльності людини на формування її особистості та ін.

У силу специфіки педагогічної діяльності педагогічні закони мають вірогідний характер. «Багатоманітність та неповторність ситуацій, — підкреслює В. Загвязінський, — велика кількість факторів, що впливають на результат, роблять їх законами-тенденціями, законами, які прокладають собі дорогу крізь безліч різноманітних відхилень, неповторних варіантів, а точність відносна. Закони та принципи, що їх виражають, не спрацьовують автоматично. Щоразу необхідний аналіз особливостей навчальної операції та наступний мислительний синтез, зіставлення законів розвитку педагогічних явищ з особливостями ситуації, з наявністю певних умов» [4;25].

Теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів і форм навчання та виховання. Ця функція передбачає розкриття змісту й технології реалізації, наприклад, конкретного принципу навчання чи виховання, використання певного методу виховання залежно від віку школяра та ін.

Вивчення передового педагогічного досвіду і створення на його базі педагогічної теорії. Йдеться про виявлення передового і новаторського педагогічного досвіду вчительських колективів і окремих учителів, умов і причин успішності та ефективності їх діяльності, підготовки відповідних методичних матеріалів, педагогічних рекомендацій. Експериментальні дослідження педагогічної діяльності. Мета цих досліджень — побудова на їх основі моделей реформування цієї діяльності, втілення досягнень педагогічної науки в практику діяльності закладів освіти з метою її вдосконалення. 

Вироблення педагогічної техніки. Йдеться про стиль поведінки і спілкування вчителя з учнями (як і де стояти в класі, як говорити, як жестикулювати й артикулювати тощо).