63. Доктрина природного права: джерела ідеї та еволюція їх розвитку. Доктрина природного права і вітчизняна юридична наука.

Спроби з’сувати правових принципів, які могли б слугувати зразком та критерієм для позитивного проава, часто здійснювалься під егідою “природного права”. Водночас до сьогодні не існує єдиної думки стосовно визначення поняття природного права. У широкому розумінні воно означає такі принципи обов’язкового порядку, які мають значення незалежно від людської згоди та установлень, отже, незалежно від позитивного права. В широкому значенні поняття природного права не обмежується лише тими принципами справедливості, які повинні бути дійсноми для “всіх часів та народів”. Цим поняттям необхідно також позначити й принципи справедливості, що змінюються. Більш широкі поняттєві можливості має вузьке розуміння природного права, яке наближається до його буквального розуміння. Воно позначає ті принципи справедливості, які начебто випливають із існуючого смвітового порядку, з природи речей, або з природи самої людини. У цьому вузькому розумінні поняття природного права ми застосовуємо тому, що воно простосоване для того, щоб дати специфічне формулювання проблемі справедливості: чи у сущому (у природі) як такому закладені критерії правельного, міра повинності (того, що повинно бути). Ідея розумного світового порядку була висунута ще за доби античності; в християнському природному праві вона була теологічно трасфармована. Залишками такого метафізичного мислення згідно з яким у природному світовому порядку водночас мають місце й етичні критерії, є теорії, які прагнуть вивести підгруння і міру права з окремих заданих праву обставин, або антропологічною – з людської природи. (“природний закон визнає достатнью підставою саму сутність та природу людини і речей”). Таким чином, тут йдеться про теорії, які виводять правовий порядок з буття. Згідно кодексу Юстініана – “природнє право є таким, якого природа навчає всіх живих істот, адже право це є властивим не лише людському роду, а всім живим істотам… є загальновизнаним”.

________________________________________________________________________________________

З   поняттям   природного права пов'язано багато непорозумінь і відвертих помилок. По-перше, природне право часто розглядається як якесь банальне і всім зрозуміле поняття. Сьогодні часто навіть не бачать самої проблеми. Доктрина 109 прав людини, яка сприймається як щось самозрозуміле, привчила нас пов'язувати з людиною (як представником виду) певну кількість «невід'ємних» і «невідчужуваних» прав. Ця доктрина сприймається як аксіома, а остання ж не потребує подальших визначень!

 По-друге, при розумінні природного права стає на заваді термін «природне». Здається, було б взагалі доречним не вживати цей термін. Поняття «природа» з часів античності зазнало суттєвих змін. Ми вже не можемо приписувати природі як такій якісь моральні й правові закони. І хоча й досі є сенс казати про природу людини, але і тут потрібні серйозні корективи. Але тільки-но ми докладемо зусиль для адекватного розуміння старих формул, як одразу пересвідчимося у їхній важливості й актуальності. Зробимо декілька кроків на шляху до визначення природного права.

1.   Під природним правом зазвичай розуміють над позитивне право, право, що є значущим незалежно від припущення тих або інших норм позитивного права.

2.     Природне право є універсальним і не залежить від суб'єктивних уявлень людей, тих або інших культур або епох. Природне право є універсально-значущим правом.

3.      Як універсально-значуще, природне право є критерієм оцінки позитивного права. Природне право виконує критичну і обмежуючу функції щодо позитивного права. Доктрина природного права наполягає на тому, що позитивне право може бути «несправедливим», «не істинним», тобто суперечити самій ідеї права. Не кожнепозитивне право відповідає ідеї права, а часто просто суперечить останній. Іншими словами: позитивне право потребує легітимації напідставі універсальних принципів природного права.

4.      Принципи природного права є принципами легітимації позитивного права. Всі наведені ознаки можна прийняти незалежно від релігійних або атеїстичних уподобань людини. Головним девізом природного права є формула: veritas, поп auctoritas facit legem.

5.      Надпозитивне, універсально-значуще природне право не є результатом конвенцій (оскільки не залежить від людських припущень). Не є воно також і виключно витвором розуму. Природне право є об'єктивним, воно має онтологічний фундамент.

Природне право є принциповим порядком фундаментальних диспозицій (як індивідуальних, так і суспільних) людської природи з її суттєвими визначеннями і домаганнями. На перший погляд здається, що поняття «природа», «людська природа» давно вже втратили значення базових термінів етики і права, що навіть просте вживання цих понять є щось вкрай рудиментарне і анахронічне. Отці філософської антропології рішуче констатували невизначеність і незбагненність людської природи. До того ж уявлення про природу постійно змінювались, що не могло не відобразитись на значенні терміну.

 Цей термін має долю більшості головних філософських понять, коли частота і різні (іноді протилежні) контексти вживання породжують справедливий сумнів у доцільності самого терміну. Справді, можна відмовитись від понять «сутність», «буття», «свідомість», але як тоді вести мову про «головні й кінцеві питання»? Може відмовитися і від них? Але чи не доведеться тоді відмовлятися і від важливих складників людської сутності? Коло замкнулося і ми знову поставлені перед цим незручним поняттям!

Я вживаю поняття «природа» у подвійному значенні. По-перше, -у значенні онтологічного порядку з притаманними йому визначеннями, а, по-друге, - у значенні раціонального, розумового порядку, до складу якого входять і безпосередньо спостережувані правові принципи. Відповідно, природне право є правом природи як онтологічного порядку, і правом природи як розумового порядку [100, 265]. Бо людина є природною істотою, яка 1) водночас перебуває у двох онтологічних регіонах, 2) підлягає двом типам детермінації, що взаємодіють між собою, і де 3) один тип детермінації визначає принципи, а другий - умови їх реалізації. Іншими словами, людина - це така природна істота, яка сама себе визначає і ця здатність (навіть покликання) до самовизначення знаходить у людській природі відповідні диспозиції (нахили, схильності).

Зобов'язуючий характер природного права спирається на обидва порядки. Якби зобов'язували тільки принципи розумового порядку без можливості їх реалізації у конкретному існуванні, якби цим принципам не відповідали певні диспозиції людської природи, то вони, ці принципи, або не мали б жодної зобов'язувальної сили (будучи нездійсненними), або були б нелегітимними, невиправданими (оскільки вони руйнують природу людини). З іншого боку, це уможливлює витлумачення певних диспозицій як «правильних», «істинних» (відповідних до природи), а інших - як «неправильних», «хибних» («протиприродних»). Тут цілком виправдано казати про «похибки природи» і про взаємодію нормативності й природності у людській природі (про це -див. 6.3.3.).

Природне право є сукупністю фундаментальних принципів, що визначають і регулюють суспільне буття людини як розумової істоти. Те, що людина перебуває водночас у двох онтологічних регіонах, зумовлює і апоретичність, основне напруження природно-правової доктрини.

З одного боку, людина усвідомлює себе автономною істотою, творцем. І право, і політика усвідомлюються як людська справа, як творчість і самоствердження людини у світі. Але з іншого боку, іманентне тлумачення людської практики, продуктів самоствердження людини, видається недостатнім. Людська практика розгортається в емпіричному просторі, а джерело, основні принципи і суттєві цілі практики мають неемпіричне походження і містяться не в емпіричному світі. Тому такими невдалими або вельми слабкими виявляються іманентні тлумачення і обґрунтування цієї практики. Це стосується безпосередньо і права.

Якщо сформулювати проблему за допомогою одного питання, то воно буде таким: що легітимує, виправдовує позитивну правотвор-чість людини? Таке питання має за передумову припущення, що треба шукати і знаходити «істинне право», або «ідею права» незалежно від актів правотворчості людини. Конкретна, позитивна правотвор-чість розгортається вже з урахуванням певних перед-структур, передуючих (апріорних) принципів. Вона інспірується і визначається цими перед-структурами, які завжди її охоплюють, наперед-визна-чають і спрямовують на щось у загальних-рисах-передбачене.

Ідея до-і над-позитивного права розмикає простір емпіричного правотворення і становить спосіб виходу за межі фактичності людського існування. «Цей трансцендентальний акт утворює внутрішню єдність природно-правової спекуляції і викриває свій теоретичний інтерес: протидіяти свавіллю людини стосовно іншої людини завдяки апеляції до ідеї об'єктивної істини права. Те, що має вигляд суто теоретичного акту, як виявлення онтологічного, або апріорі значущого порядку, водночас є підставою практичного рішення, спрямованого проти раціонально-непрозорої і невиправданої залежності однієї людини від свавілля іншої людини» [79,970].

Цю тезу можна виразити іншими словами. Теоретичне зусилля осягати і утримувати у єдності двовимірний характер людського буття завжди враховує практичний інтерес до політично-правового гарантування онтологічно-закоріненої свободи особистості. Правове зобов'язання тільки тоді може мати раціонально-практичне обґрунтування (легітимацію), коли позитивне право твориться і реалізується на підставі онтологічної свободи індивіда.

Тобто, позитивне {реально-діюче) право має виражати і здійснювати глибинну онтологічну сутність (свободу) людини. А це означає ствердження принципової єдності буття і належного (esse et debit um, Sein und So lien) при усвідомленні їх смислової відмінності. Вимога буттєвого самоздійснення людини і онтологічні передумови такого самоздійснення передують будь-якому державному правопорядкові й постають критерієм оцінки останнього.