17. Поезія та проза ф. Де Кеведо

КЕВЕДО-І-ВІЛЬЄҐАС, Франціско Ґомес де (Quevedo у Villegas, Francisco Gomez de — 26.09.1580, Мадрид - 08.09. 1645, Вільянуева де лос Інфантес) — іспанський письменник-сатирик. Походив зі старовинного дворянського роду. Батько його був королівським секретарем, мати — фрейліною. Початкову освіту здобув у єзуїтському коледжі в Мадриді. Потім з 1596 по 1605 pp. навчався в університетах Алькала де Енрес і Вальядоліда, де вивчав логіку, фізику та математику, давні та нові мови, натурфілософію, метафізику і теологію. До цього періоду належать його перші літературні спроби: сатиричні памфлети, написані в манері Еразма Роттердамського, та вірші. До антології П. де Еспінози «Flores de poetas ilustres» (1605) увійшло і декілька поетичних творів Кеведо-і-Вільєґаса, серед яких його знаменитий вірш «Всемогутній кабальєро дон Дінеро» («El poderoso caballero don Dinero»). У цей період Кеведо-і-Вільєґас познайомився із М. де Сервантесом, листувався зі знаним бельгійським гуманістом Юстом Ліпсієм, котрий зауважив ерудицію молодого письменника. У 1606 р. Кеведо-і-Вільєґас переїхав у Мадрид, розпочав роботу над своїм знаменитим циклом «Сновиддя»(«Suenos») та романом «Історія життя пройдисвіта на ймення дон Паблос...» («Historia de la vida del Buscon, llamado don Pablo»). Тема смерті — одна з провідних у творчості Кеведо-і-Вільєґаса «Ми народжуємося, аби любити смерть і зневажати життя», — неодноразово повторював письменник. Смерть, багатолика та мінлива, всюдисуща і невблаганна, присутня у багатьох його творах. Визнаним шедевром творчості Кеведо-і-Вільєґаса є його знаменитий цикл «Сновиддя», який багато хто називає словесним еквівалентом живопису І. Босха. Спершу до циклу входили «Сновиддя про Страшний Cyд» («Sueno del juicio Final», 1606), «Біснуватий альгуасил» («El alguacil endemoniado», 1607), «Сновиддя про пекло» (1608), «Світ зсередини» (1612). Згодом було написане «Сновиддя про смерть» («Sueno de la muerte», 1621). Форма видінь чи сновидь давала свободу авторській фантазії, що дозволяла йому подорожувати потойбічним світом, поглянути за допомогою Розсіювача хибних переконань на істинну сутність речей, людей і їхніх вчинків. Як дантівське Пекло було заселене його сучасниками-італійцями, так і зі сторінок кеведівського опису пекла постає Іспанія XVII ст. У диявольському вихорі пролітають перед нами продажні судді, злодійкуваті аптекарі, франти, повії, кравці, шевці, королі, вельможі. У день Страшного Суду «любострасники намагаються сховатися від власних очей, не бажаючи вести на суд свідків, котрі могли би їх обмовити; як зломовці ховаються від власних язиків, а злодії та вбивці збиваються з ніг, аби втекти від своїх рук». До циклу «Сновидь» близькі за задумом і манерою «Міркування про всіх дияволів» («Discurso de todos los diablos», 1628) та «Час відплати, або Розумна Фортуна» («La hora de todos у la Fortuna con seso», 1635; опубл. 1650). Останній твір є збіркою новел, композиційно об'єднаних спільною сюжетною рамкою — оповіданням про зібрання богів на Олімпі під орудою Юпітера. Боги, змальовані Кеведо-і-Вільєґасом в підкреслено карикатурному вигляді, вирішують попрохати сліпу богиню Фортуну певного дня і певної години відплатити всім людям по заслузі. Цей час за бажанням богів має настати 20 червня 1635 р. о 4 годині пополудні. У 40 новелах циклу Кеведо-і-Вільєґас зображає всі верстви іспанського суспільства. Серед знайомих вже за «Сновиддями» тем викриття хабарництва, лицемірства, пожадливості людей, ладних навіть «сонце перетворити у золотий дублон», з'являються теми політичні. Кеведо-і-Вільєґас розмірковує про зовнішню політику Іспанії та інших європейських країн, про ідеальний державний устрій («Народи, які живуть під владою князів і республік»). Свої уявлення про те, як має бути влаштована держава, Кеведо-і-Вільєґас вкладає в уста якогось рудого правника: «Наша вимога — свобода для всіх; адже нам хочеться скорятися правосуддю, а не насильству, слухатися розуму, а не забаганки; бути в республіці товаришами, а не рабами; руками, а не знаряддям; тілом, а не тінню». Минув час віддяки, впродовж якого боги уважно стежили за всіма земними справами. І побачили вони, «що той, хто у злиднях і нікчемстві був смиренним, страшенно запишався і загордився; той же, хто розкошував у пошані та багатстві і з цієї причини був розпусником, тираном, нахабою та злочинцем, здобув подяку, відхід від мирської суєти та милосердя, спізнавши злидні та зневаження». Таким чином, нічого не змінилось у світі, а лише помінялося місцями. І боги вирішили повернути все так, як було. Світ ґрунтується на гріхах, і змінити що-небудь у світі безсилі навіть боги — такий песимістичний висновок Кеведо-і-Вільєґаса. Роман «Історія життя пройдисвіта на ймення дон Паблос...» став етапним не лише у творчості Кеведо-і-Вільєґаса, а й в історії крутійського роману, на літературну традицію котрого він спирається. На момент створення «Пройдисвіта» читацькій публіці Іспанії були відомі й анонімна повість «Життя Ласарільо з Тормеса» (1554), і роман М. Алемана «Гусман де Альфараче» (І ч. — 1599, II ч. — 1604). Ці твори вже визначили основні контури нового жанру. Оповідь у крутійському романі провадиться від особи героя-пікаро, вихідця з низів суспільства, котрий хлопчаком, потрапляючи у світ, завжди ворожий йому, розуміє, що вижити можна, лише опанувавши правила гри цього гріховного світу. Юний Паблос, зазнавши страждання та зневаги в університеті Алькала, розмірковує: «Приказка говорить, і говорить правильно: з вовками жити — по-вовчому вити. Глибоко вдумавшись у неї, прийшов я до висновку бути шахраєм з шахраями, і ще більшим, коли зможу, ніж усі інші». Крутійський роман будується зазвичай за принципом нанизування епізодів, об'єднаних постаттю головного героя. Хронотоп крутійського роману — «великою дорогою по рідному світі» (М. Бахтін) — дозволяє письменникові зобразити життя всіх станів і соціальних груп. Кеведо-і-Вільєґас, свідомо орієнтуючись на традицію крутійського роману, доводить чимало його рис до крайньої межі, згущує барви, дає волю своїй фантазії, їдкому сарказмові, злій насмішці. Похмурий світ роману Кеведо-і-Вільєґаса — світ, позбавлений звичних пропорцій, світ, заселений безумцями (прожектер, який пропонує висмоктати море за допомогою губок; поет, котрий написав книжку на честь «одинадцяти тисяч дів-мучениць, кожній з яких присвятив по п'ятдесят октав»; учитель фехтування, котрий викреслює немислимі геометричні фігури, перш ніж зробити крок). Відкритий фінал крутійського роману лише підкреслює безперспективність зусиль героя. Кеведо-і-Вільєґас загострює на цьому увагу читачів, вкладаючи в уста Паблоса такі слова:»...ніколи не виправить своєї долі той, хто змінює місце і не змінює свого способу життя та своїх звичок». Гострий сатиричний пафос роману посутньо вплинув на його долю: відразу ж після публікації «Пройдисвіта» з'явилися доноси інквізиції на наявні в романі насмішки над церквою і на аморальність. У 1646 р. «Пройдисвіт» був занесений до списку книг, що підлягають серйозній «чистці». Однак у читачів роман здобув популярність і був перекладений багатьма європейськими мовами. Поетична спадщина Кеведо-і-Вільєґаса вражає своїм різноманіттям. Тут і витончені ліричні сонети, і сатири, приправлені інколи брутальним цинізмом, епіграми, елегії, романси, канцони, оди.

Тема швидкоплинності часу має важливе місце у творчості Франсіско де Кеведо. Вибір цієї теми не вважати оригінальним - посідала поетів в усі часи, цікаво простежити, у яких ж погляд Кеведо, його сприйняття відрізнялися своєрідністю і виходили далеко за межі традиції. Следует помітити, що у критиці за Кеведо збереглася слава письменника неоригінального, писателя-компилятора, чиї твори тривіальні по змісту, але геніальні з мови. Цього думки дотримувалися такі незаперечні авторитети, як Хорхе Луїс Борхес і Фернандо Ласаро-Карретер (v.: Borges J.L. Otras inquisiciones. Madrid, 1976; Lazaro Carreter F. Quevedo: la invencion por la palabra // Homenaje a Quevedo. Salamanca, 1982). Філософська поезія Кеведо містить майже точні й з праць Сенеки, чиїм творчістю Кеведо захоплювався все життя. Тому зручно скористатися порівнянням саме з Сенекою у тому, щоб виявити різницю між поглядами і завданнями цих двох письменників.

Другая особливість світогляду Кеведо - це її нездатність сприймати час як безперервний, плавний потік. Він зв'язок часів розривається, відсутні наступність, точок дотику між минулим і майбуттям. Минуле постає як мертві, неживі руїни (сонет «Buscas en Roma a Roma, ?oh peregrino!»). Кеведо мучить невловність справжнього, яке вислизає з рук людини, і який не утримати. Він гіперболізує стислість земного існування, порівнюючи життя людини до точки, з якої посміялася природа, створивши у цій точці що й розподіл на дитинство, юність, зрілість, старість (v.: Quevedo F. Poesia varia. Madrid, 1996. P. 161). Письменник визнає, що існують «вчора» і «завтра», обидва у тому числі смерть: вчора - до народження, а завтра - по смерті. Граючи словами, він називає життя смертю, що, втім, робили до нього (наприклад, Сан Хуан де ла Крус), але тільки з такою наполегливістю і послідовністю. Кеведо стверджує життя як постійний процес помирання, в якому людина є могилою самої себе, своїм попереднім станам (дитинству, дитинства, юності). Це порівняння знов-таки старе - образ тіла як могили душі зустрічається вже в античних філософів, але для Кеведо тіло є могилою непросто до душі: в нього тіло - це могила себе, такого, яким було раніше.