132. Джайнізм.

Джайні́зм— релігійно-філософське вчення, що виникло в Індії приблизно в VI столітті до н. е. Поширене в сучасній Індії та Шрі-Ланці.

Засновником вважається проповідник Вардгамана (VI ст. до н. е.), званий Джиною (переможцем — традиційне звання буддійських та джайнських святих), а також Магавірою, проте кодифікація джайністського канону відбулася за шість століть потому. Вважається, що Вардгамана переміг карму сам і іншим віруючим вказав шлях до її подолання, а відтак спасіння.

Основою джайнізму як дгармічної релігії є віра в ланцюг перероджень (дхармачакра), можливість звільнення від сансари (мокша), суворий аскетизм, незмінна цінність життя в будь-якому її вияві і, як наслідок, нечинення шкоди живим істотам – ахімса. Джайнізм відкинув авторитет Вед, відкрив доступ в свою громаду представникам усіх варн. Новим у джайнізмі є принцип власних зусиль, власного праведного життя, власної аскези — ці умови в брахманізмі не були вирішальними і наближують джайнізм до буддизму. Але на відміну від буддизму джайнізм стверджує, що не всяке життя є злом і стражданням – таким є лише погане життя. Звідси нірвана в джайнізмі – це досягнення душею вічного блаженства, в якому джайни бачать сенс людського існування. З метою досягнення нірвани прихильники джайнізму зобов'язані вірити в своїх пророків і суворо дотримуватися їхніх приписів.

На рубежі нової ери джайни поділилися на два головні напрями: шветамбари («одягнені в біле») та діґамбари («одягнені повітрям»). Діґамбари-ченці практикують повну відмову від одягу, бо одяг (як і будь-яка власність) прив’язує людину до матеріального світу. Звідси випливає неможливість для жінок досягти спасіння в цьому житті (тобто треба спочатку переродитися в особу чоловічої статі), бо голизна жінок вважається неприпустимою. Шветамбари натомість вважають досягнення нірвани для жінок цілковито можливим.

Джайни поділяються на монахів-аскетів і торговців-мирян (займатися сільськогосподарською діяльністю не можна, бо при обробці землі можна вбити живі істоти — хробаків, комах).

Джайнській міфології відома величезна кількість божеств, розподілених на класи та підкласи, проте немає поклоніння їм. Центральним пунктом вчення є визнання двох начал — духовного й тілесного. Вважається, що душу мають усі предмети, але подолати карму, що прив’язує душу до тіла, може лише людина.

В Індії близько 3 млн послідовників джайнізму, у всьому світі — приблизно 6 млн.

Вплинув на філософію Магатми Ганді.

133. Конфуціанство.

У ІІІ-ІІтис.до н.е. в басейні річок Хуанху та Янцзи сформувалися великі рабовласницькі держави. Народам, які їх населяли, були характерні анімістичні культи – вони поклонялися духам природий духам померлих предків. Головним об’єктом поклоніння стає дух неба Шан-Ді. У давньому Китаї не було сформовано класичних релігійних систем, не було священнослужителів, церковних організацій та храмових комплексів. Вони приносили жертв та адресували свої молитви духам поме6рлих і природі. У VІст. До н.е. формується конфуціанство. Назва цього релігійного напряму пов’язана з іменем його засновника Кун-Цзи, його робота вміщувала велику кількість філософських і релігійних настанов, які мали знати всі освічені жителі. Центральною ідеєю конфуціанської ідеології став пошук адекватних відносин між Богом Неба й правителем-імператором на землі Вану. Вважалося, що Небо було невичерпним джерелом благодаті-магічної сили Де, завдяки чому правитель Ван міг упорядкувати та керувати суспільством, гарантувати жителям «Піднебесся»захист від хаосу та щасливе життя. Конфуцій розвиває думку, що Де може бути реалізована в житті не тільки правителем Китаю, а й більшістю активного населення, тобто кожна людина несе індивідуальну відповідальність за стан справ в «Піднебессі». Де в трактуванні Конфуція набуває рис релігійно-етичних принципів та означає гідність і доброчинність, що їх дарує людям Небо.Кофуцій визнавав першопричиною світу Небо, що прямує шляхом Дао, а людина також має йти шляхом, визначеним Небом, а отже і Дао, зберігаючи та акумулюючи енергію Де. Конфуціо трактував Дао як закон діяльності окремої людини, що робить її відповідальною за свої вчинки й думки. Еталоном цієї людини, Конфуцій вважав «благородного мужа». Згідно з ученням Конфуція, у суспільстві реалізується головна засада Жень, дарована людям Небом. Для засвоєння цього важливого принципу людина має дотримуватись ритуалу як норми суспільної поведінки, традицій минулого, діяти згідно зі своїми соціальним статусом. Конфуцій неодноразово повторював, що правитель має бути правителем, підлеглий-підлеглим тощо. Інакше кажучи, у світі немає нічого нового, і людина лише продовжує розпочате раніше. У суспільних відносинах люди повинні відновлювати в собі почуття синівської вдячності батькові, який є гарантом безконфліктного існування людей на землі. Принцип синівської вдячності, шанобливого ставлення до старших підноситься до рівня державної моралі(культ Сяо)з метою уникнення конфліктів і насильства у суспільстві.З часом конфуціанство було трансформовано в релігійний комплекс. Особа Конфуція набувала статусу божества, якому послідовники конфуціанства поклонялися у кожній родині,а головним об’єктом поклоніння став власне Конфуцій. Конфуціанство посіло домінуюче місце в Давньому Китаї в Іст.до н.е. Зміцненню його позицій сприяло поєднання з ученням про космічні сили Інь і Ян. У наступний період історії Давнього Китаю конфуціанство проходить складний і суперечливий період свого розвитку, який характеризується обстоюванням своїх позицій у конкурентній боротьбі з буддизмом і даосизмом. Але й сьогодні конфуціанство залишається основою духовної культури Китаю.у різний час релігія конфуціанства поширилась у сусідніх країнах- Японіх,Кореї,В’Єтнамі.