71. Вихідні принципи гносеології.

Принципи побудови будь-якої системи, в тому числі теорії пізнання, як правило, є самоочевидними, детермінованими її внутрішніми зв’язками. Тобто зсередини кожна система виглядає несуперечливою, логічною, причинно-обумовленою, аргументованою. Тому не можна застосовувати внутрішню логіку однієї системи для критики іншої системи.

Гносеологія досліджує принципи, умови, структуру, механізми, методи, форми пізнання. До вихідних принципів пізнання належать принципи об’єктивності, відображення, пізнаванності, практики.

Першим із принципів гносеології слід назвати принцип об’єктивності, тобто визнання об’єктивного існування дійсності як об’єкта пізнання. Це означає, що перш ніж ставити питання про можливість пізнання треба з’ясувати питання про те, чи існує об’єкт пізнання. Важливо також знати, що у нашому знанні за змістом є об’єктивним, як можна обмежити суб’єктивні моменти у пізнавальній діяльності.

Другим слід назвати принцип пізнаванності, згідно з яким визнається, що людські знання в принципі здатні адекватно відображувати дійсність, створювати за певними критеріями істинну картину цієї дійсності, що, з одного боку, процес пізнання в принципі не має межі, а з другого боку, він на кожному історичному етапі обмежений рівнем можливостей і потреб практики. Як відомо, питання про можливість пізнання світу є іншим боком основного питання філософії — про відношення мислення до буття, свідомості до матерії, до природи. Існують філософські системи (гегельянство, діалектичний та історичний матеріалізм, герменевтика тощо), котрі вважають, що світ можна пізнати таким, яким він є, що в реальній дійсності нема нічого такого, чого б не міг би рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства і самопізнання людини, називається агностицизмом (від грец. άγνωστος — незнаний). Таке твердження агностиків обґрунтовується, головним чином, посиланням на наявну різницю між тим, яким нам світ здається і яким він є насправді. До різних напрямів агностицизму належать кантіанство, екзистенціалізм, класичний позитивізм тощо. Хибність поглядів агностиків, підтвердження можливості правильного пізнання світу дає нам розвиток суспільної практики, науки, сам факт виживання людини.

Третім у цьому переліку слід назвати принцип практики. Тобто не можна зрозуміти сутність пізнавальної діяльності, не з’ясувавши природи людської діяльності. Практика у зв’язку з цим принципом проголошується відправною точкою (джерелом), основою процесу, кінцевою метою (результатом) пізнання і найважливішим об’єктивним критерієм істинності. Варто відзначити, що у формах діяльного освоєння людиною світу Практика включає в себе всю сукупність предметних форм діяльності людей — від економічного виробництва до виробництва матеріальної і духовної культури.

Пізнання носить суспільний характер, який обумовлюється працею і мовою, відображає реальну дійсність не безпосередньо, а опосередковано — через матеріально-практичну діяльність. Практика породжує потребу в нових матеріалах, джерелах енергії і т.п., і це стимулює розвиток пізнання. Отже, історичний розвиток практики є рушійною силою пізнання.

Нарешті, слід назвати принцип активного відображення. Всезагальність відображення є властивістю матерії, що зумовлена універсальною взаємодією предметів і явищ. Відображення проявляється в якісно різних формах. Кожна з них відповідає певному ступеню організації й розвитку матерії. Існує певна ієрархія рівнів відображення: 1) відображення в неорганічній природі, пов’язане з механічними, фізичними, хімічними процесами; 2) відображення в органічній природі, пов’язане з подразливістю, чутливістю, психікою; 3) відображення у соціальних процесах, пов’язане з існуванням свідомості. Всі рівні відображення мають загальні властивості: по-перше, вони є наслідком взаємовпливу предметів; по-друге, вони є проявом сліду, що відтворює особливості структури предметів; по-третє, у вигляді впливу цього сліду предметів на їхній подальший розвиток.