- •3. Договір.
- •5. Інституції Юстиніана .
- •9. Джерела пізнання римського приватного права
- •12.26.Кодификация Юстиниана (роль, новели)
- •13.Конкубінат.
- •14. Система цив. Процессу.
- •16.Поняття володіння.
- •17.Іпотека.
- •18. Правоздатність.
- •19. 19. Особливості екстраординарного процесу.
- •20.Поняття зобов'язання
- •21.Наслідки невиконання зобов'язання
- •24. Понятя суду, судового процесу.
- •25.Фідуціарна угода
- •28.Дієздатність.
- •34. Визначення та предмет рцп.
- •37.Условия вступления в брак:
- •39.Підстави виникнення зобов'язань
- •40.Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.
- •42.Юридичні особи
- •45. Рабська пекулія.
- •46.Види конституцій імператорів (рос)
- •48.Відмінність реальних контрактів від консенсуальних
- •49.Батьківська влада.
- •50.Петіторний захист.
- •52.Види права власності
- •53.Сервітути
- •54.Поняття права на чужі речі (рос)
- •58.Учасники і сторони процессу.
- •60.Припинення шлюбу.
- •61.Посесорний захист.
- •63.Набуття та припинення права власності (рос)
- •Поняття спадкування
- •66. Види володіння (рос)
- •76. Особливі засоби преторського захисту
- •78. Система речових прав
- •79. Захист володіння
- •80.Діяльність юристів як джерело правоутворення.
- •84.Поняття шлюбу
- •85.Позадоговірні зобов”язання.
- •87.Роль претора в легісакційному і формулярному проццесах.
- •90.Поняття та зміст права власності (рос)
- •90.Поняття та зміст права власності (рос)
78. Система речових прав
Одне з головних завдань римського цивільного права є розподіл майнових благ, насамперед речей, якими володіє дане суспільство, між окремими його членами. Засобом такого розподілу є надання членам суспільства суб'єктивних речових прав. Відповідно до цієї функції кожне речове право являє собою деякий безпосередній зв'язок особи з річчю - jus in rem: річ належить певній особі, отож усі інші члени даного суспільства зобов'язані визнавати цей зв'явок приналежності і не порушувати його своїми діями. З огляду на це усяке речове право має характер абсолютного права в тому розумінні, що воно адресовано до всіх і у випадку порушення захищатиметься проти всіх.
Речовому праву як абсолютному протиставляється зобов'язальне право як право відносне. Зобов'язальні вимоги адресуються тільки одній особі - боржнику, а тому вони є не jus in rem, a jus in personam; тільки дана особа може порушити право кредитора (не повернути боргу) і тому тільки проти цієї конкретної особи може знадобитися захист.
Класифікація майнових прав на речові і зобов'язальні римськими юристами не згадується. Вони розрізняли лише речові позови (actio in rem) і особисті позови (actio in personam). Розмежування речових і зобов'язальних прав вироблено в пізніший період. Зокрема, римські юристи вважали, що в тих випадках, коли особа має таке право на річ, яке дає її носію можливість безпосередньої дії на неї, то таке право є речовим. Коли ж у суб'єкта немає безпосереднього права на річ, а тільки є право вимагати від іншої особи надання речі, то таке право є Зобов'язальне. Отже, різниця між речовим і зобов'язальним правом проводиться за об'єктом права. Якщо об'єктом права є певна річ, то це право речове, а коли об'єктом права є певна дія іншої особи з приводу певної речі - то це право зобов'язальне.
До речових прав римське право відносило такі інститути: володіння, право власності, сервітути та інші права на чужі речі; до зобов'язальних прав -
договірне право, деліктне право, інші зобов'язання, які виникають з позадоговірних правомірних дій.
/ Більшість речових прав термінами не обмежені: володіння, право власності, права на чужі речі - ці речові права набуваються назавжди, постійно. Усі зобов'язально-правові відносини - це тимчасові відносини, розраховані на певний строк. Права, які виникають з цих відносин, припиняються разом з припиненням зобов'язання. Якщо повернуто борг, то зобов'язання з договору позики припиняються.
Речові та зобов'язальні права відрізняються також і за змістом, і за обсягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язальних, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача будинку). Суб'єкт речового права може безпосередньо впливати на річ, здійснюючи свої правомочності (наприклад, власник будинку має право володіти, користуватися і розпоряджатися ним). Наймач будинку сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Він володіє і користується будинком не від власного імені, а від імені власника. Розпоряджатися ж .ним він взагалі не має права.
Суб'єкт речового права зв'язаний з річчю ніби невидимою ниткою: "До кого б моя річ не пішла, я можу повернути її собі на тій лише підставі, що ця річ - моя, що вона надана мені існуючим правопорядком". Отже, вже римському праву була відома так звана необмежена віндикація, за якою власник міг повернути собі свою річ від кожного, у кого вона знаходилась, хто незаконно її утримував. Зобов'язальні права таких зв'язків зі своїм суб'єктом не мають.
Види речових прав.
Речове право-об´єктом права були речі.
Річ- певна частина природи ,що єякоюсь цінністю для її володільця. Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. З приватно-правової точки зору речі поділяються на певні відособлені види, що зумовило їх різний правовий режим. Деякі види речей залишилися сугубо римськими, інші — надовго пережилиримське право. Розглянемо деякі з ник.
1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні, що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітут — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це основні засоби виробництва. Неманципні складали групу речей, для відчуженння яких виконання манципації не вимагалося.
2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними , а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними . До першого виду відносилися речі, до яких можна було доторкнутися , наприклад земля. раби, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком . Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування чи право, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо.
3. Первісний поділ речей нарухомі та нерухомі майже не мав правового значення. Вони підлягали однаковому правовому режиму.
До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в просторі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо).
4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обігом, тобто була вилучена з нього.
5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей народові та Індивідуально-визначені. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена.
6. Римські юристи вважали речі ділимими, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими, якщо при поділі вони втрачали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран)
7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали. називалися споживчими — продукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Речі, які служили людям триваліший час, вважалися не-споживчими. В процесі одноразового використання вони