Об’єкти та суб’єкти аграрної політики держави.
Основним об’єктом державної політики виступає як правило сільськогосподарський товаровиробник. Проте й інші об’єкти, наприклад малозабезпечені верстви населення, не залишаються без уваги. Приміром, у США з 1964 р. реалізується програма продовольчих талонів. Отримуючи їх від держави безплатно, громадяни США з низьким рівнем доходів можуть придбавати у звичайних магазинах продукти харчування. З 1985 р. по 1994 р. витрати федерального бюджету зросли з 1 до 25 млрд дол.
До суб’єктів аграрної політики належать державні та суспільні інститути, що приймають і реалізують агрополітичні рішення або здійснюють вплив на їх розробку (рис. 3).
Рис. 3. Суб’єкти аграрної політики та їх функції [6]
Право приймати рішення з питань політики належить вищим посадовим структурам законодавчої і виконавчої влади держави. Вони також здійснюють контроль за виконанням рішень, що приймаються. Державне регулювання покликано не підмінювати собою ринковий механізм, а створювати умови для ефективного розвитку об’єктів регулювання, що одночасно виступають як суб’єкти ринку. Недержавні суб’єкти аграрної політики за ступенем політичної активності можна умовно поділити на три великі групи:
політичні партії;
суспільно-політичні організації;
суспільні організації.
Особливо потрібно відзначити роль аграрної науки у ролі суб’єкта аграрної політики. Розробка аграрної політики повинна здійснюватися на основі серйозних наукових досліджень.
Серед суб’єктів аграрної політики, важливе місце займають засоби масової інформації, які мають чималий вплив на формування суспільної думки стосовно тих чи інших програм, дій, рішень влади, політичних партій, політиків тощо.
Адміністративні та економічні методи регулювання економіки: їх особливості, переваги і недоліки.
Державне регулювання аграрного сектора можна розглядати як систему заходів впливу на нього для створення оптимальних умов розвитку. У залежності від різних критеріїв державне регулювання класифікується за методами регулювання, характером регулювання, за галузями регулювання, сферами регулювання, ступенем впливу на виробництво й торгівлю, за видами торгівлі.
За методами регулювання розрізняють адміністративне та економічне регулювання. Адміністративне регулювання проявляється в рішеннях управлінських структур, що стосуються виробництва і торгівлі або впливають на них. Однією з форм адміністративного регулювання є розробка законодавчих актів з регулювання виробництва і торгівлі. Крім законів, це можуть бути різного роду накази, інструкції, вказівки положення, розпорядження, інші правові акти. До заходів адміністративного регулювання також належить регулювання технічних аспектів виробництва і торгівлі. Стандарти, технічні регламенти, система ліцензування і сертифікації суттєво впливають на виробництво, імпорт тих чи інших продуктів.
У плановій економіці адміністративні методи управління є пріоритетними. У ринковій економіці адмінуправління також існує, наприклад, приватизація (реприватизація) тих чи інших підприємств. Під час переходу до ринку таке регулювання найбільше впливає на економіку галузей. Іншим прикладом є квоти на площі оброблюваних земель, виробництво, збут продукції. Зокрема, квотування площ картоплі існувало у Великобританії до 90-х років у рамках існуючої на той час Ради з картоплі. Відоме квотування збуту цукру і молока, існуюче в ЄС. З 80-х років до 2000 р. в Австралії існувало квотування продажів молока у питних цілях. При цьому воно поєднувалося зі становленням гарантованих цін. У ринковій економіці на відміну від адміністративної регулювання має принципові відмінності. По-перше, відсутнє пряме втручання у виробничі процеси, немає директивних планів та адресних завдань, держава тільки створює правила гри. По-друге, держава виступає в ролі посередника, що регулює ринок, корегує можливі кон’юнктурні спад та підйоми економіки. У ринковій економіці виробники мають право брати чи не брати участі у програмах квотування.
За допомогою адміністративних важелів – законів, постанов тощо ініціюється здійснення того чи іншого заходу економічного регулювання. Економічне регулювання передбачає створення умов та стимулів, які заохочують розвиток виробництва у потрібному напрямі. Таке регулювання може здійснюватися через фінансові, кредитні, податкові, цінові заходи. Фінансові заходи – це субсидії (дотації), компенсації, різні схеми реструктуризації боргів, підтримка страхування, створення резервів при закупівлі чи продажі продукції за ринковими цінами, витрати на освіту, наука, стимулювання структурних зрушень, розвиток сільської інфраструктури.
Кредитні заходи регулювання виражаються у наданні державою можливостей отримання товаровиробниками в сільському господарстві пільгових кредитів. Крім того, можуть створюватися умови для розвитку кредитних організацій. Податкові заходи визначають важкість податкового тягаря. Формування пільгового режиму сільгосппідприємств – серйозний внесок у поліпшення їх економічного стану.
Регулювання цін передбачає використання гарантованих цін, в тому числі цільових, інтервенційних та інших їх різновидів, також застосовуються різного роду цінові субсидії. У світовій практиці вони мають різні назви – компенсаційні платежі для зернових, олійних та ряду інших культур, для молочних продуктів у США.
Отже, за характером регулювання заходи можна класифікувати на прямі (адміністративні заходи) та непрямі (економічні).
За галузями регулювання слід виділити регулювання в рослинництві, тваринництві, інших галузях АПК. Заходи підтримки виробництва у найбільшій мірі реалізуються в галузі тваринництва, що пояснюється складною економічною ситуацією в сільгосппідприємствах цього напряму. Особливо збитковими є галузь м’ясного скотарства та виробництва вовни. Найбільш сприятлива ситуація у виробництві яєць. Ця галузь завжди була прибутковою. Регулювання галузей агропромислового комплексу носить програмний характер.