2. Особливості ум в порівнянні з російською

Мова – складна знакова система систем, фонем, морфем, слів, словосполучень, речень, яка служить не лише засобом спілкування, обміну думками, а й засобом їх формування. Адже мислення здійснюється на мовній основі, а нормативна мова завжди осмислена.

Мовлення – практичне користування мовою в конкретних ситуаціях і з наперед визначеною метою.

Усі мови світу вчені поділяють за двома ознаками: за походженням (генеалогією), за типологією (типом)

За походженням УМ належить до індоєвропейської сім’ї мов. Є ще угро-фінська, тибетська, китайська, тюркська, монгольська та ін. До індоєвропейської сім’ї належать такі групи мов: романська, германська, балтійська, індійська, грецька, слов’янська, єрменська та ін.

Слов’янська група складається з трьох підгруп: західнослов’янська, південнослов’янська, східнослов’янська.

До західнослов’янської належать: польська, чеська, словацька, кашубська, верхньо і нижньолужицька (Німеччина).

До південнослов’янської належать: болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська, старослов’янська.

До східнослов’янської належать: російська, українська,білоруська.

Усі слов’янські мови мають одне джерело: праслов’янську мову, спільнослов’янську мову, яка існувала у вигляді слов’янських племінних мов з середини 3тисячоліття до н.е. і до 5 століття н.е.

З формуванням племен у народності формувалися й мови. Процес цей був тривалим. Кожна з мов зберегла багато спільних рис, зокрема основні закономірності у фонетиці, також набула свої, збагатила лексику, поповнила граматику.

Укр. рука голова сором око батько звучати знання першоджерело останній

Рос. рука голова стыд глаз отец звучать знание первоисточник последний

Біл. рука галава сором вока бацька гумаць веди першокрыніця апошні

Як самостійна УМ стверджується в 16-17ст. Нова укр. літературна мова увібрала в себе писемні традиції давньої УМ, скарби усної народної творчості. Засновником її вважають Т.Г. Шевченко. Решта письменників влаштовувала і вдосконалювала її.

В алфавіті УМ і рос. мови кількість букв однакова – 33.

Він утворений на основі слов’янської азбуки що мала назву кирилиця. Вона була відома ще до прийняття християнства.

У 1708р. змінилося накреслення літер. Традиційну кирилицю було замінено простим кириличним письмом.

Відрізняються написанням:

ы – и;

и – і;

э – е;

е – є;

ё – йо, ьо;

ъ, ь – ’ 1. б, п, в, м, ф, р => я, ю, є, ї

2. з’їзд, під’їхати

3. Лук’ян

4. черв’як (духмяний, морквяний)...

ь -ськ- -еньк- -ісіньк- -ль-

-цьк- -оньк- -есеньк-

-зьк- -осеньк-

Г, г – Ґ, ґ (відома в УМ ще з 16ст.)

щ [шч] (вищий)

дж, дз.

Як фонетичне відрізнення – наголос:

успех – успіх

приятель – приятель

рукопись – рукопис

каблучки – каблучки (кольца)

Пом’якшена вимова

месяц – місяць

палец – палець

Донецк – Донецьк

Відсутність акання

голова [галава] [голова]

Використання і на місці даного ђ (ять) (в рос. мові перейшла в е)

дђдъ – дед – дід

лђсъ – лес – ліс

Чергування голосних

[о], [е] – [і] (стіл – стола)

Спрощення приголосних (крім хвастливий, пестливий, шістнадцять, шістдесят)

тиждень – тижня

ждн – жн

стл – сл

стн – сн

здн – зн

Іменник

Наявність четвертої відміни (4рід іменники -а (-я))

Н. орля дівча

Р. орляти дівчати

Д. орляті дівчаті

З. орлят дівчат

О. орлям дівчат

М. орляті дівчаті

К. орля дівча

Наявність кличної форми

друг – друже

колега – колего

пан – пане

Олена – Олено

Наявність в іменниках ІІ відм. чол.р. закінчень -а (-я), -у (-ю).

Ці ж іменники у Д. відм. мають паралельне закінчення: -ові, -еві, -єві, -у (-ю).

В О. відм. іменників, прикметників, займенників слід писати закінчення -ою, -ею, -єю.

Інфінітив дієслова має закінчення -ти.

Наявність закінчення -мо в дієслові 1ос. множ. теп. і майб. часу.

Наявність простої форми майбутнього часу дієслова недоконаного виду (складатимемо).

Синтаксичні ознаки

1. Використання у складеному іменному присудку тільки повних форм прикметників і дієприкметників (особливо у чол.р.). (я вам чужий – я вам чужд).

2. Використання речень з безособовими дієслівними формами на -но, -то. (у договорі зазначено термін виконання – в договоре указан срок исполнения).

3. Відмінність відмінкових форм при слабкому керуванні (звертатися до друзів – обращаться к друзьям, заняття з розкладу – занятия по расписанию).

5. Особливості усного мовлення (УсМ)

Термін УсМ означає комплексне уміння розуміти зву чащу мову і відтворювати її у звуковій формі.

1. Одиниця УсМ – висловлювання;

2. Відтворюється мовним апаратом людини і сприймається на слух;

3. Як правило, непідготовлене, спонтанне;

4. Як правило, діалогічне, ситуативне;

5. Характеризує надлишкова інформативність: супровідні мовні засоби, повтори слів, використання слів, смислове навантаження яких мінімальне;

6. Допускається граматична недбалість.

Т.ч., відмінність між ПМ та УсМ носить функціональний характер.

4. Особливості писемного мовлення (ПМ):

1. Одиницею ПМ є текст, який складається з речень, об’єднаних змістом і будовою;

2. ПМ фіксується графічними знаками і сприймається зором;

3. Відрізняється відсутністю співрозмовника в момент висловлення думки;

4. Як правило, монологічне;

5. Має здатність зберігатися у просторі і часі і бути відтвореним у звуковій формі;

6. Відрізняється більшою регламентацією мовних засобів;

7. Відсутність супровідних мовних засобів (інтонацій, міміки, жестів).

1. ПРИЗНАЧЕННЯ СУЧАСНИХ ДОКУМЕНТІВ І ВИМОГИ ДО НИХ

Документ (Д) (лат) – доказ, свідоцтво, взірець. В укр. та рос. мову слово Д увійшло в Петровську епоху; в 17ст. Д почали називати ділові папери, які мали правову вагу. Далі у слові Д розвинулось 2 нових значення:

1. Вузьке побутове – "паспорт, посвідчення особи".

2. Переносне поширене – "все те, що може свідчити про що-небудь, підтверджувати щось, тобто: витвір мистецтва, малюнок (креслення), магнітний запис, фотографія".

Договори з Візантією 907, 911, 944, 971 рр. є першими міжнародними договорами Стародавньої Русі. Т.ч., Документ – основний вид ділового мовлення, засіб закріплення різними способами на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності і розумову діяльність людини. Д дають можливість відтворити факти діяльності установи, організації чи підприємства, знайти в закінчених і зданих до архіву справах такі відомості, які мають значення для поточної оперативної роботи і для історії.

Д широко використовують як джерела та носії інформації і як засіб засвідчення, доведення певних фактів і тому мають велике правове значення. Складання Д – це мовна в більшості своїй писемна діяльність, що регулює ділові стосунки між членами суспільства і вимагає від кожного укладача Д певної мовної культури, знання вимог, що ставляться до Д.

Вимоги до складання та оформлення Д:

1. Д повинен видаватися повноважним органом або особою у відповідності до її компетенції.

2. Д не повинен суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам вищих органів.

3. Д повинен бути достовірним і відповідати завданням конкретного керівництва, тобто будуватися на фактах і містити конкретні і реальні пропозиції або вказівки. Важливо, щоб інформація яка міститься в Д, була повною і достовірною.

4. Д повинен бути складений за встановленою формою, зразком дотримання якого обов’язково для всіх.

5. Д має бути бездоганно відредагований і написаний офіційно-діловою мовою. .

Отже, зовнішній вигляд Д є незаперечним свідченням стилю роботи управління, дисципліни і особистої культури працівників.

Загальні вимоги, які визначають специфічність викладу інформації в будь-якому Д полягають в наступному:

1. Виклад належить вести за чітко продуманим планом.

2. Ні в загальній системі викладу, ні в окремих формування не можна порушити закони логіки.

8. СПОСОБИ ВИКЛАДУ ІНФОРМАЦІЇ В ДОКУМЕНТІ

За способами викладу інформації, яка міститься в Д, прийнято виділяти: розповідь (Р), опис (О), міркування (М).

У розповіді мова йде про події, явища, факти реальної дійсності в їх хронологічній послідовності. (Автобіографія, звіти, протоколи, офіційні повідомлення, інструкції). Важливо виділити головні події, найбільш суттєві факти. Тривалість подій в часі і ступень важливості їх не завжди прямо пов’язані між собою. Послідовність викладу в Р підпорядковується найчастіше більш зовнішньому хронологічному принципу. Для Р, як способу викладу інформації хар-на широка вживаність дієслів доконаного виду минулого часу, числівників.

Опис хар-зує явище (предмет, особу, подію) шляхом перерахування його ознак, особливостей, властивостей. Звичайно, опис включає загальну хар-ку явища, яка конкретизується, обгуртовується елементами О. (Звіти, акти, накази, постанови, атестаційні хар-ки). В тексті О елементи опису повинні розкривати дійсно важливі ознаки предмета. Тому елементи опису необхідно розташовувати в такій послідовності, яка б вказувала б на ступень важливості перерахування ознак. Розташування відомостей у порядку важливості дасть можливість сформувати загальне враження про об’єкт чи суб’єкт опису. У тексті-О найчастіше вживаються прикметники прислівники.

У тексті міркування логічно послідовний ряд визначень, суджень та висновків розкриває внутрішній зв’язок явищ, і доводить певне положення. (Листи, записки). Щось доводиться, обґрунтовується. За допомогою М розкривається процес логічного виведення нового знання про будь-які об’єкти і повідомляється це знання як результат цього процесу. В М знаходить своє втілення доказ. Але М не є різновидом доказу, т.я. доказ – процес перевірки істинності вже існуючого передбачуваного знання. Хар-но вживання причинно-наслідкових речень, вставлених слів.

Звичайно, більшість Д має змішаний спосіб викладу, де всі способи поєднуються, взаємодіють, доповнюючи один одного.