4. Дисидентських, правозахисний і національно-визвольний рух в Україні у 60 - 80-х pp. XX ст.

Національно-визвольний рух активізувався у другій половині 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. 1965 р. за вільнодумство було заарештовано 20 осіб, серед яких були брати М. і Б. Горині, О. Заливаха та ін. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші представники свідомої української інтелігенції. Багато з них також підпали під репресії та звільнення з роботи. На початку 1970-х рр. в Україні відбувається новий підйом дисидентства. У 1970—1972 рр. почав видаватися журнал «Український вісник», заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особи та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту.

1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. — Українську Гельсінську спілку (УГС), першу організовану структуру в українському національно-визвольному русі. До цієї групи входили Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Матусевич — всього 36 осіб.

УГС займалася збиранням матеріалів про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політичних в'язнів, підтримувала зв'язок із відомим російським правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим та сім'ям політв'язнів. Особливістю цієї групи було те, що її члени намагалися діяти легально. Однак до початку 1980-х рр. більшість їх були заарештовані і засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули в радянських таборах.

В Україні існувало також релігійне дисидентство, пов'язане із захистом прав віруючих. Особливо активно за відновлення своїх прав виступали греко-католики, формально ліквідована греко-католицька церква діяла в західноукраїнських областях підпільно. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, що прибув до Ватикану 1963 р. після багаторічного сибірського заслання.

4. Українська pcp в системі міжнародних відносин після Другої світової війни. Створення оон і місце України у цьому процесі

Глобальний характер змін, які безпосередньо вплинули на міжнародний статус України й визначають її місце у світовому співтоваристві, зумовлений основними чинниками: руйнуванням системи балансу сил, що була за часів "холодної війни"; домінуванням СІ1ІА як єдиної світової супердержави після розпаду Радянського Союзу й Варшавського Договору; збереженням та посиленням НАТО як системи колективної безпеки трансконтинентального характеру і водночас слабкими механізмами врегулювання конфліктних ситуацій, якими володіють Європейський Союз та ОБСЄ; тенденцію до оформлення багатополюсного контуру, зокрема, з метою створення противаги політичному та економічному впливові США, з відмінними за політичною, економічною, військово-технічною могутністю центрами тяжіння; намаганнями конструювання загальноєвропейської — трансатлантичної — євразійської системи колективної безпеки.

Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах домінації США і наявності низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, вочевидь, можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угруповань. Інакше кажучи, жодна з країн сучасного світу (за винятком СІЛА) не може отримати статус світової держави окремо, не виступаючи складовою певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Виходу України на міжнародну політичну арену в XX ст. сприяв процес дезінтеграції Російської імперії та російські революції 1917 р. (лютнева й жовтнева). У перші роки радянської влади виникли сприятливі умови для налагодження економічних і політичних стосунків України з іноземними державами. Вже тоді молода українська дипломатія продемонструвала здатність реально забезпечити встановлення міжнародних відносин з іноземними державами. У 1920—1922 pp. Австрія, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Туреччина, Чехословаччина, Болгарія, Угорщина визнають де-юре і де-факто народний уряд України і встановлюють із нею дипломатичні відносини. Тоді ж було підписано перші рівноправні договори з великими державами Європи. Україна уклала, чи приєдналася до понад 60 міжнародних угод, урядові делегації України взяли участь у різноманітних міжнародних конференціях.

Після об'єднання 1922 р. України з іншими радянськими республіками в СРСР, її діяльність на міжнародній арені суттєво обмежено. Договір про створення СРСР (ЗО грудня 1922 р.) обмежив права союзних республік, утому числі України, на здійснення відносин з іноземними державами та забезпечення власних зовнішньополітичних інтересів, які передавалися загальносоюзним зовнішньополітичним органам. Представників України введено до складу колегії Наркомату іноземних справ СРСР з правом участі у здійсненні зовнішньополітичного курсу СРСР, а також — на реалізацію конкретних питань, що стосувалися специфічних інтересів України у тих чи інших іноземних державах. Згодом на території України запроваджено Інститут уповноваженого Міністерства закордонних справ СРСР; натомість представників України виведено зі складу союзних дипломатичних місій в Австрії, Італії, Англії, Канаді, Німеччині, Польщі, Туреччині, Литві. З 30-х років, відколи Радянський Союз фактично став унітарною державою з надзвичайно централізованими владними повноваженнями Москви, союзні республіки позбавлено будь-якого впливу на зовнішньополітичну діяльність СРСР.

Посилення ролі Радянського Союзу на завершальному етапі Другої світової війни призвело до поновлення на початку 1944 р. участі України в міжнародних відносинах. До компетенції Президії Верховної Ради Української РСР і республіканського уряду віднесено дещо ширші повноваження, зокрема,

представництво у міжнародних відносинах. Українська РСР стала однією з держав-засновниць Організації Об'єднаних Націй, членом її важливих спеціалізованих установ: ЮНЕСКО, МАГ ATE (Міжнародного агентства з атомної енергії), ЮНІДО (Організації з питань промислового розвитку), МОП (Міжнародної організації праці). Було засновано постійні представництва України при ООН у Нью-Йорку, при відділеннях ООН у Женеві та Парижі. Постійна особиста участь представників і делегацій України в діяльності асамблей, конгресів і конференцій ООН, міжнародних організацій, асоціацій, об'єднань та інших міжнародних форумів мала важливе значення для розширення міжнародних зв'язків. Починаючи з середини 40-х років, Україна постійно брала участь в міжнародно-договірних відносинах, підписавши майже 170 міжнародних угод. Але двосторонні міжнародні договори й угоди Україна фактично не укладала, тому що на двосторонній основі політичні, зовнішньоторговельні, правові й інші відносини з іноземними державами здійснювали винятково відповідні органи Союзу РСР, хоча на території України, як відомо, функціонували певні іноземні консульства. Однак їх акредитовано при Міністерстві закордонних справ СРСР, а не при Міністерстві закордонних справ Української РСР. Також Україна не обмінювалася дипломатичними і консульськими представництвами із жодною країною світу.