13 Наслідки для укр.. Польської католицької контреформації

Люблінська унія 1569 р. створила умови для активної діяльності на українських землях єзуїтів — ченцям католицького ордена, які в умовах Реформації відстоювали позиції католицизму. 1571 р. було відкрито єзуїтську колегію в Ярославі (Галичина), а незабаром єзуїтські школи з’явилися у Львові, Кам’янці, Луцьку, Перемишлі, Острозі, Новгороді-Сіверському і в Києві. Вплив єзуїтів на громадсько-культурне життя України однозначно оцінювати не можна. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки. Єзуїтські колегіуми — найкращі на той час навчальні заклади в Україні — приваблювали дітей православної заможної верхівки українства. Платою ж за навчання в єзуїтських навчальних закладах нерідко ставало зречення батьківської віри, а відтак і національності. Тим паче, що після Берестейської унії діяльність єзуїтів була спрямована проти православної церкви. 

Католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організувати могутній опір. Головним її знаряддям стали орден єзуїтів та реорганізована інквізиція. Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями проти будь-якого прояву вільнодумства — у 1559 р. було вперше опубліковано "Індекс заборонених книг".

На українську територію нові форми соціального та правового життя, у тому числі принципи шляхетської демократії, міського самоврядування поширювалися через Польщу. • Українські землі, на відміну від литовських, не забезпечили coбi окремий ст��тус у політичній та соціально-правовій сист��мі нової держави. • Суспільна верхівка зазнала відчутного впливу католицизму та польської духовної культури, наслідком чого ст��ло ст��імке ополячення української шляхти. • Залучення України через господарський комплекс Речі Посполитої до міжнародної сист��ми економічного життя призвело до ост��точного закріпачення селян, пост��йного зрост��ння експлуатації підневільного населення, зосередження торгівлі в руках шляхти. Прагнучи інтенсифікувати сільське господарст��о і зорієнтувати його на потреби зовнішнього ринку, поляки утворювали власні господарст��а, що називалися фільварками (у перекладі з німецького — xyтip, ферма). Під фільварки відводилися кращі землі, a їx розвиток забезпечувався за рахунок панщини — примусової підневільної праці селян. Розгортання фільваркової сист��ми зменшило селянські наділи, призвело до збільшення панщини, примycів і втрати селянами права вільного переходу від одного пана до іншого. • Православним українцям заборонялося займати вищі державні посади, у міст��х православні українці усувалися від участ�� в самоуправлінні, українські ремісники і купці опинилися в менш вигідних умовах, ніж польські (більші податки, заборона займатися певними ремеслами, обмеження торгівлі). • В уст��новах панувала тільки польська мова та латина як мова ocвiти, судочинст��а, діловодст��а.

14

Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, істотно не змінило їх суспільно-політичний устрій. Литовська Великокнязівська влада фактично залишила не доторканими права місцевих феодалів на земельну власність, проте давніх місцевих князів з роду Рюриковичів замінила представниками з роду Литовської великокнязівської династії. Поряд із цим 14 на початку 15 ст. Почалися малопомітні зміни у територіально-адміністративному поділі, що вели до поступової централізації Литовської Руської держави.

Всі волості, що складали територію удільного князівства і роздавались у давньоруську добу на правах умовного держання князем-васалом тепер підпорядковувались удільним князям Гедиміновичам. Вони здійснювали фіскальне, судово-адміністративне та військове управління у волостях-повітах через своїх намісників, або державців на Київщині та Волині та воєвод на Поділлі.

Юрисдикція державців або воєвод поширювалася виключно на військово-феодальні стани – службових князів, зем’ян, бояр, слуг, дверних. Могутня феодальна знать, яка володіла великим земельними маєтностями на підставі спадкової власності, зуміла забезпечити собі імунітет звільнитися від підпорядкування місцевій владі.

Іншим аспектом розвитку суспільних феодальних відносин у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби, великої кількості представників різних верств населення, що супроводжувалося відповідною роздачею землі в умовне володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного службового стану відбувалося не лише за рахунок феодальних верств, а й за рахунок «нижчих» категорій – двірських слуг та заможних селян.

Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалося утвердження в різних формах умовного землеволодіння, що надавалося за військову службу і чітко регламентувалося певним колом зобов'язань. Такими формами землеволодіння були: тимчасове користування без чіткого визначення терміну, землекористування впродовж певного часу та довічне користування. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення пекарного землеволодіння на успадковану земельну власність.

Таке поєднання військової служби із землеволодінням стало основою так званої «державної» форми феодалізму, що певною мірою відрізнялось від його класичних Західноєвропейських зразків. Відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів у Литовсько-Руській державі за отримання ленів чи бенефіцій була в першу чергу виконання їх обов'язків перед державою, а не результатом договірних відносин васала перед сюзереном (як у західноєвропейських державах). Поряд із умовним землеволодінням існувала форма давнього вотчинного володіння – привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, увійти до якого було надзвичайно складно.

Перенесення у Литовсько-Руську державу всієї давньоруської феодальної ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвиту державного феодалізму, зумовила специфіку української феодальної ієрархії 14 - 15 ст. Соціальні відносини розвивались у напрямку оформлення замкнутих суспільних верств на зразок західноєвропейських станів. Станова організація, якої не існувало у Київській Русі, прийшла в Україну з заходу, через Польщу.

На відмінно від класів, які відображали відношення певних верств до засобів виробництва, віддзеркалюючи їх економічний статус, стани виникали внаслідок окреслення у законі прав, привілеїв та обов'язків населення.

Спочатку правові відмінності між трьома основними станами - дворянством ( шляхтою ), духовенством і міщанами – було не чітким. Люди могли переходити вільно із одного класу в інший. Проте згодом розмежування між станами, а особливо між шляхтою і іншими, стало спадковим і майже не переборним. Уже в 15 – 17 ст. Станова приналежність не менш важливим критерієм правового і соціального визначення становища людини, ніж віросповідання чи національність.

На вершині соціально-станової ієрархії були князі – нащадки литовської правлячої династії Гедиміновичів, і інші литовські князі, нащадки колишніх удільних князів давньоруської династії – українські та білоруські князі, які і хоч були позбавлені політичних прав, обмеженні в права на володіння своїми колишніми уділами, проте зберегли великі землеволодіння. Разом вони становили могутню верству магнатів, «княжата» - аристократію, єдиний замкнутий стан, увійти до якого було не можливо, навіть за наявності багатства або високої урядової посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовсько-Руській державі та стали елементами реальної влади у новій державній системі.

Проте слід зауважити, що князівська верства була не однорідною. Поряд із цим існувала значна кількість князів, чиї землі не перевищували земель середнього шляхтича, свій вплив вони мали завдяки знатному походженню.

«Головні князя» не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали імунітетне право підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалось на «княжат- повітників». За «головними княжатами» було закріплено право участі у великокнязівській раді, їхні збройні загони виступали під час війни, як окремі самостійні формування із своїми родовими гербами, що відрізняло їх від повітового ополчення.

У становищі, подібно до князівського перебувала верхівка бояр, або панів. Ця не чітко визначена категорія відрізнялась від решти не титулованих феодалів насамперед давністю роду, очним характером землеволодіння і певними імунітетними правами щодо великих та удільних князів. Чимало представників великого боярства ( верхнього прошарку панів ) входили до складу панів-ради, за своїм економічним і політичним впливом вони поступово зрівнялися із князями, позбавлених уділів.

Середній прошарок бояр, так звані зем’яни, складався із представників військового служивого стану, які прагнули розширити свої права на землю і вийти із під юрисдикції великих феодалів. У продовж 15 ст. відбувалося поступове зближення давньої родовитої знаті, сформованої за княжо-дружиницької доби, з новим військово-служивим станом. Останній дедалі активніше закріплював за собою цілу низку майнових і особистих імунітетних прав, що фактично поставила його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті сформувався єдиний привілейований стан – шляхта, аналогічний західноєвропейському рицарству.

Переважно саме із цих двох верств – князів та пнів-бояр – формувався державний апарат. У військовий похід їх представники ішли під власними «хоругвами», тому їх ще називали «хоругвовими панами». Із загальної кількості ополченців, які мали виставляти українські землі, три чверті виступали під знаменами магнатів. Вони не несли жодних, крім військових повинностей, податків не сплачували до них не застосовувалось тілесних та ганебних покарань. Особливо виділялися князі та пни-радні, які дістали право судити не тільки простих людей, а й дрібних та середніх феодалів. Пани-радні входили до складу найвищого органу державної влади – сейму, брали участь у виборах великого князя.

15Повста́ння Миха́йла Гли́нського — заворушення у Литовсько-Руській державі в 1508 р.: після смерти в. князя Олександра, руський магнат Михайло Глинський, незадоволений тим, що новий великий князь Жиґимонт Старий позбавив його та його сім’ю впливових урядів в державі, підняв повстання у Великому князівстві Литовському; вірогідною ціллю Глинського було відокремлення руських (українських, білоруських) земель в окрему державу з військовою поміччю Великого князівства Московського та Кримського ханства.