98. Паризька конвенція

Історично першою у сфері промислової власності була і головною залишається навіть тепер Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20.03.1883 р.

Паризька конвенція неодноразово переглядалась. Конференції з перегляду мали місце у 1886 р. (Рим), 1890 та 1891 рр. (Мадрид), 1897 та 1900 рр. (Брюссель), 1911 р. (Вашингтон), 1925 р. (Гаага), 1934 р. (Лондон), 1958 р. (Лісабон), 1967 р. (Стокгольм). Остання конференція з перегляду йшла в чотири сесії: 1980 р.- Женева, 1981 р - Найробі, 1982 та 1984 рр.- Женева. Починаючи з 1900 р. кожна конференція завершувалась прийняттям Акту з перегляду Конвенції. За винятком Актів, прийнятих у Брюсселі та Вашинг­тоні, які вже не є чинними, всі інші діють, хоча найбільш визна­ним є Стокгольмський Акт від 14.07.1967 р.1, який 30.09.1968 р. було ратифіковано Верховною Радою колишньої Української РСР, і який набув чинності 26.04.1970 р.

Слід мати на увазі, що Паризька конвенція не уніфікує патентне законодавство і не встановлює “міжнародного патенту”. Проте, вона все ж удосконалює захист виключних прав у сфері інтелекту­альної власності. При цьому, згідно зі ст. 1 (3), промислова влас­ність розуміється у найбільш широкому смислі. Це розуміння охоп­лює не тільки промисловість і торгівлю як такі, а й сферу сіль­ськогосподарського виробництва і добувної промисловості та всі продукти промислового чи природного походження, наприклад: вино, зерно, табаковий лист, фрукти, худоба, мінеральні води, пи­во, квіти, борошно, як власне і природні копалини. До речі, як і у випадку Бернської конвенції, цією Конвенцією засновано Паризь­кий Союз держав.

Захист права промислової власності за даною Конвенцією побудовано на використанні трьох принципів, а саме:

Принцип національного режиму. Цей принцип, як і за Берн­ською конвенцією, означає, що фізичним та юридичним особам держав-учасниць надається можливість користуватися стосовно охорони промислової власності тими ж правами та засобами їх за­хисту, що надані або будуть надані у всіх інших державах Союзу своїм громадянам. При чому, це право не може бути обмеженим ніякими вимогами щодо наявності місця проживання або місця знаходження підприємства у цій країні. Слід мати на увазі, що та­кий же режим надається громадянам країн, що не є членами Сою­зу, коли вони мають місце проживання у державі-члені або мають “дійсне та серйозне” промислове чи торгове підприємство у дер­жаві - члені Паризької конвенції.

Згідно зі ст. 2 (1) Конвенції, національний режим застосовуєть­ся щодо всіх переваг, які надаються різними національними зако­нодавствами своїм громадянам. Це означає, що національне зако­нодавство повинно застосовуватись до громадянина певної держа-ви-члена у той же спосіб, як воно застосовується до громадян інших держав-членів, тобто - без будь-якої дискримінації.

Якщо у якійсь державі-члені строк охорони певного права більш тривалий, ніж в іншій, перша з держав не може скоротити строк охорони гро­мадянинові іншої держав, посилаючись на відсутність взаємності.

Право конвенційного пріоритету (ст 4. Конвенції). Це право означає, що особа, яка подала заявку на право промислової влас­ності в одній з країн Союзу, протягом 12 місяців щодо патенту на винаходи (і корисні моделі) та 6 місяців стосовно промислових зразків і товарних знаків до спливу зазначених термінів може по­дати таку ж заявку в іншій країні-члені. Ці більш пізні заявки по­тім будуть розглядатися так, нібито вони були подані у той же день, що й перша (або більш рання) заявка. Інакше кажучи, ці за­явки матимуть статус пріоритетних щодо всіх інших, які мають відношення до того ж об'єкта, хоча, можливо, вони фактично були подані раніше. Це значно полегшує процедуру одночасного ви­знання відповідних прав більше, ніж в одній тільки країні похо­дження права. До того ж, цим правом (ст. 4 А (1)) може скориста­тись і правонаступник першого заявника.

Тимчасова охорона на міжнародних виставках. Ст. 1 1 Кон­венції встановлює, що держави-члени повинні згідно зі своїм наці­ональним законодавством забезпечувати тимчасову охорону па-тентноздатних винаходів, корисних моделей, які експонуються на офіційних або офіційно визнаних міжнародних виставках на тери­торії цих держав. Практично це означає, що експонування на таких виставках не зашкоджує новизні винаходу або корисної моделі і не перешкоджає подальшому патентуванню цих експонатів у відпо­відних країнах.

3. Охорона промислової власності за допомогою патенту. За Конвенцією, визнання пропозиції винаходом, промисловим зраз­ком чи корисною моделлю здійснюється за допомогою патенту (для знаків - свідоцтва), форма та порядок видачі якого встанов­люється національним законодавством. У багатьох країнах до ви­находу, окрім вимог, перелічених у гл. 11.1.2, пред'являється та­кож вимога корисності. При вивозі товару за кордон висувається ще вимога патентної чистоти (тобто, необхідно з'ясувати, чи не підпадає товар під дію патентів, що належать третім особам).

До речі, як зазначено у неодноразово цитованій раніше Лондон­ській декларації (2000), патенти слугують суспільним інтересам у тому сенсі, що вони заохочують винахідницьку діяльність, вкла­дання в неї та розповсюдження інформації щодо винаходів. Охо­рона патентів намагається досягти балансу інтересів винахідників і виробників у визначенні адекватної винагороди, гарантуючи ви­ключність ринку, інтереси виробників у використанні нових тех­нологій і інтереси споживачів у використанні конкурентних рин­кових цін1.

Стосовно патентів принцип територіальності захисту права діє ще більш яскраво, ніж це має місце у авторському праві. Технічне досягнення визнається тільки внаслідок прийняття рішення відпо­відним державним органом (патентним відомством) і тільки у разі надання ним спеціального охоронного документа (патенту). Цей документ діє лише у межах відповідної країни. Тому, щоб отрима­ти таке ж право в іншій країні, слід звертатись до відповідного ор­гану цієї країни. Тобто, у такому випадку мова йде не про визнан­ня суб'єктивного права, що виникло в іншій країні, а про виник­нення нового права у відповідній державі.

Слід мати на увазі й те, що стосовно патентів діє принцип їх не­залежності. Це означає, що видача патенту в одній країні не зо­бов'язує ніяку іншу державу-учасницю видати патент на той самий винахід. Проте, і навпаки, не може бути відмовлено у видачі патенту, його не можна визнати недійсним і т. ін. у будь-якій краї­ні Союзу лише на тій підставі, що, наприклад, винахідникові в державі походження винаходу у видачі патенту було відмовлено. Причому, згідно зі ст. 4-г.ег Конвенції, винахідник повинен мати право бути названим як такий у відповідному патенті (за правила­ми, що встановлюються на національному рівні).

Ст. 6 Конвенції встановлює принцип незалежності реєстрації. Однак, за Конвенцією, держава-учасниця зобов'язана відмовити в реєстрації, анулювати її чи заборонити використання товарного знака, якщо він здатен викликати змішування з іншим товарним знаком, який вже є загальновідомим у цій державі-члені (загальна відомість визначається за правилами, передбаченими у національ­ному законодавстві відповідної держави-учасниці).

Держави-учасниці охороняють також знаки обслуговування, однак реєстрація для таких знаків не вимагається. Це стосується і фірмових найменувань. Підлягають охороні і промислові зразки, хоча спеціальних вказівок щодо заходів з цього приводу Конвен­ція не містить.

У Конвенції є положення про охорону вказівок походження товарів. Вони забороняють будь-яке пряме чи непряме використання хибних позначень про походження товарів, які здатні привести до змішування товарів, осіб виробників і т. ін. Конвенція вимагає від держав-учасниць накладати арешт на товари, маркіровані хибними позначеннями, забо­роняти їх ввіз, або застосовувати інші аналогічні заходи попередження чи припинення використання подібних позначень.

5. Нарешті, Конвенція вимагає забезпечення ефективного захисту осіб, які користуються передбаченими в ній правами, від недобросо­вісної конкуренції. Засоби захисту залишені нею на розсуд націо­нального законодавця.