Лекція 16 українська педагогіка початку хх століття
1. Характеристика системи освіти в Україні на початку ХХ століття.
2. Освітньо-педагогічні погляди І. Франка.
3. Педагогічні ідеї Л. Українки.
4. Освітня й педагогічна діяльність Т. Лубенця.
1. Характеристика системи освіти в Україні на початку хх ст.
Початок 20 ст. був відмічений соціально-політичними подіями, які справили значний вплив на культурно-освітню діяльність. Почало відроджуватися шкільництво, з’явилася мережа “Просвіти” (перше культурно-освітнє товариство такого типу у Львові у 1898. Через декілька років “Просвіти” були у Києві, Одесі, Житомирі, Миколаєві та ін. містах.
Завдання “Просвіт” – загальноосвітня діяльність у найширших масах населення; розгортання мережі початкових шкіл; після початкова освіта (для тих, хто закладав українську школу та тих, хто отримав початкову освіту в інших навчальних закладах; загальноосвітня діяльність у найширших масах населення (а саме: ознайомлення з історією і культурою України, виховання патріотизму, формування українського виховного ідеалу, налагодження видавничої справи, опікування засобами масової інформації, бібліотеками; соціально-педагогічна, театрально-видовищна діяльність).
У 1906 р. у Києві провели курси народних вчителів, де було прийнято резолюцію про українську школу.
Курс народної школи розширили до 6-ти років (замість 1-3рр.). Навчання мало вестися рідною мовою. Державна мова (російська) – повинна вивчатися у старших класах як один з предметів навчання.
В учительських семінаріях, інститутах, середніх та вищих навчальних закладах навчання мало вестися українською мовою; потрібно було ввести вивчення української мови і літератури, історії та географії України.
Товариства “Просвіта” відрізнялися за структурою, формами роботи, типом управління. Створена Всеукраїнська спілка вчителів і діячів народної освіти (травень, 1906р.) мала в перспективі стати основою українського Міністерства освіти, але під тиском реакції 1907р. перестала існувати і відновила свою діяльність лише у добу Центральної Ради.
Частина духовенства також відстоювала право українського народу вивчати біблійні тексти та молитви українською мовою.
2. Освітньо-педагогічні погляди і. Я. Франка
Іван Якович Франко (1856 – 1916 рр.) – видатний український письменник, поет, педагог-публіцист, просвітитель, освітній діяч. Він жив і творив у Галичині, яка входила до Австро-Угорської імперії, де український народ потерпав від національного та соціального гніту.
Австро-Угорська система народної освіти була антидемократичною й антиукраїнською. Цісарські урядовці всіляко гальмували розширення мережі українських шкіл, насаджуючи німецькі, польські, утраквістичні школи, пропагували відчуження від рідної мови та культури, денаціоналізацію української молоді. Доступ українців до гімназій та вищих шкіл був неможливий.
У своїх творах І.Франко критикував сучасну йому систему освіти й виховання, боровся за дійсно народну, по-справжньому демократичну і гуманістичну освіту. Він був глибоко переконаний, що повний розквіт рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки, педагогічної й національної культури можливий лише в умовах власної самостійної Української держави (ці ідеї звучать у поезії „Великі роковини”). У статті „Русини в Галичині й просвіта” засуджує дискримінацію українок щодо освіти, позбавлення їх можливості закінчити навіть одно- чи двокласні народні школи, які посідали найнижче місце в системі освіти Австро-Угорської імперії.
Погляди українського національного генія на тогочасний стан освіти мали принциповий, реалістично-критичний характер. У своїх статтях „Мисль о еволюції в історії людськості”, „Чого вимагаємо?”, „Середні школи в Галичині у 1875–1883рр.” Світовий геній гостро засуджував соціальну й національну дискримінацію українців у галузі освіти з боку австрійських і польських можновладців, відрив навчання від нагальних потреб українського народу, застарілість дидактичних методів, тілесні покарання учнів.
Велику педагогічну силу мають оповідання І.Я.Франка „Малий Мирон”, „До світла”, „Гірниче зерно”, „Грицева шкільна наука”, „У кузні”, „Олівець”, „Красне писання”, „Отець-гуморист”.
Світогляд і педагогічні ідеї великого Каменяра формувалися під впливом народної педагогіки, української та європейської педагогічної думки, під впливом вітчизняних та зарубіжних світочів розуму Г.С.Сковороди, Т.Г.Шевченка, П.О.Куліша, О.П.Потебні, М.П.Драгоманова, Х.Д.Алчевської, О.В.Духновича, С.Ф.Русової, Я.А.Коменського, Й.Г.Песталоцці, Ж.Ж.Руссо та ін.
І.Я.Франко критикував початкову (народну) школу. Він переконував у тому, що учні повинні мати знання про довкілля, навчати мислити, прищеплювати моральні, естетичні та трудові якості.
Середні школи повинні здійснювати підготовку інтелігенції, перебудувати її відповідно до сучасних потреб. Тут особливе місце має посідати рідна мова й література, фольклор та етнографія. Мова – це ознайомлення учнів із живою народною мовою. Література вимагає від учителів критичного аналізу творів, уміння показати учням зв’язок з життям, їх суспільну вартість.
І.Франко наполягав на необхідності реформування середніх і вищих учбових закладів і їх тісному взаємозв’язку з “дійсними умовами народного життя”.
Основним недоліком освітньо-виховної системи педагог уважав те, що молодь виходила зі школи нездатною до праці на користь народу. І.Я.Франко прагнув піднести народ на таку височінь, на яку підносить людину сучасна наука; озброїти нею широкі маси. Оволодіння знаннями, на думку вченого, має поєднуватися у народу всіма здобутками людської думки з розвитком тіла у процесі фізичної праці (ідея поєднання навчання з працею).
Недопустимим педагог-публіцист уважав наявність у вихованні будь-яких релігійних, моральних чи суспільних пересудів (освіта позбавлена будь-яких забобонів).
У своїй діяльності І.Франко постійно закликав до використання здобутків минулого. Мету українського національного виховання педагог вбачав у служінні українському народові, нації, боротьбі за вільну, незалежну Україну, шляхом дотримання мудрих заповітів народної педагогіки, народних чеснот, традицій, утвердження освіченості та національної самосвідомості громадян. Основним завданням такого виховання є формування свідомого, високоморального, вихованого, освіченого, професійного, витривалого, підприємливого, господаря-українця.
Вирішальну роль у початковій, середній та вищій школах Іван Франко надавав учителю, до якого поштиво ставився і високо цінував його почесну працю. Він виступав на захист дискримінованих царською владою учителів. Шляхтичі дуже часто здійснювали облави на сільських педагогів, які вчили селянських дітей грамоти й насильно віддавали їх до війська („Ще раз про галицькі розрухи”).
І.Я.Франко з багатьма педагогами підтримував особисті контакти, гостро критикував учителів-неуків, садистів, самодурів, які тримали дітей у постійному страхові, сприяли їх розумовому й моральному каліцтву й всіляко принижували.
І.Франко тісно співпрацював із М.Грушевським у НТШ, у редакції часопису “Літературно-науковий вісник”, у Національно-Демократичній Партії.
Таким чином, у своїх педагогічних працях Великий Каменяр проаналізував стан народної освіти в Західній Україні в к. ХІХ – на поч. ХХ ст., усталену систему освіти, довів необхідність її реформування, виступав проти антиукраїнської освітньої політики австрійського й польського урядів у Галичині. Учений окреслив зміст шкільної освіти, накреслив перспективи її розвитку. Франко був прихильником створення саме національної системи освіти, української національної школи на демократичних і гуманістичних засадах, навчання дітей українською мовою. Аналізуючи стан освіти у вищих навчальних закладах, відомий діяч накреслив шляхи її вдосконалення.
І.Я.Франко глибоко вивчав проблеми виховання, особливу увагу приділяв сімейному, ролі матері у вихованні дитини, виховному значенню дитячої літератури. Його виховним ідеалом була всебічно розвинена людина – розумово і фізично, якій властиві високі моральні якості, естетичні смаки, працьовитість, самостійне мислення.
Внесок І.Я.Франка в педагогічну науку є значним, але недостатньо досліджений і потребує оцінки й переосмислення у наш час.