САМОСВІДОМІСТЬ,
ВИДІЛЕННЯ СЕБЕ ЯК ОБ’ЄКТА
ТВОРЧА
АКТИВНІСТЬ. АБСТРАГУВАННЯ.
ПЕРЕДБАЧЕННЯ.
ПЕРЕТВОРЕННЯ
Ідеальне конструювання ідей
Відповідь на це питання була неоднозначною у різні історичні часи. Її ототожнювали з надприродним явищем, яке виступало рушієм всього існуючого (об’єктивний ідеалізм), то свідомість прирівнювалася до безсмертної душі (релігійне тлумачення свідомості), чи до сукупності даних відчуттів окремої людини (суб’єктивний ідеалізм). Були прагнення оголосити свідомість самостійною сутністю, що існує паралельно з матеріальним субстратом та ін.
Науково-філософське вирішення цієї проблеми грунтується як на неприпустимості ототожнення матерії та свідомості, так і на їх абсолютному протиставленні. Матерія існує незалежно від свідомості і є первинною по відношенню до неї. Свідомість є вторинною щодо матерії як за своїм походженням так і за відображенням об’єктивної реальності. У діалектико-матеріалістичній філософії свідомість тлумачиться як продукт закономірного історичного розвитку матерії, як функція, особлива властивість не всієї матерії, а лише особливим чином організованої матерії (людського мозку), як найвища форма відображення матерії, як суб’єктивний образ об’єктивного світу.
Завдяки свідомості, людина теоретично і практично освоює дійсність, а це вимагає від неї не тільки сприймати дійсність такою якою вона є, а й такою якою вона повинна бути, щоб задовольнити потреби людини, її інтереси. Отже свідомість повинна забезпечувати людину не тільки знаннями про навколишній світ, але й мати творчий характер, бути спрямованою на перетворення людиною світу з метою задоволення своїх потреб та інтересів. А оскільки людина діє не одна, а в сукупності з іншими людьми, то свідомість має бути також суспільною. Звідси свідомості притаманні характерні ознаки: ідеальний і осмислений характер знань про навколишній світ, активність, творчість і цілеспрямованість у процесі відображення дійсності. Найважливішою ознакою свідомості є самосвідомість. Це здатність людини осмислити саму себе, свою сутність і своє місце у складній системі суспільно-природних відносин, визначити свою роль у житті. Основою функціонування свідомості є суспільно-історична (практика) діяльність людей, а способом буття свідомості є мова.
Свідомість як складне явище має свою структуру елементами якої є: знання про оточуючий світ, природу і суспільство, волю людини до перетворення оточуючого світу; емоції, почуття; усвідомлення свого “Я”, самосвідомість.
Виникнення і розвиток свіомості розглядається діалектико-матеріалістичною філософією по висхідній лінії – від простих, нижчих рівнів і форм організації матерії до більш складних, високих форм. Об’єктивним джерелом виникнення свідомості є процес взаємодії якісно різних матеріальних систем, що проявляється у такій всезагальній властивості матерії як відображення. Відображення – це здатність одних матеріальних тіл і матеріальних систем залишати “слід” в інших тілах і системах у процесі їх взаємодії, здатності відтворювати властивості взаємодіючих систем. Найпростіші форми відображення існують у неживій природі.
У живій природі елементарною формою відображення є подразливість. Це здатність всього живого доцільно, вибірково реагувати на зовнішні фізико-хімічні чинники. Свідченням цього є тропізми, настії рослин та мікроорганізмів. Це рівень допсихічного відображення. З появою нервової системи виникає психічна форма відображення. Чутливість і нервова система становлять субстрат психічної форми відображення. Відчуття є вихідною елементарною формою психічного відображення. Це є суб’єктивний образ об’єктивного світу, що виникає внаслідок сприйняття і відтворення організмом дії на нього зовнішнього світу. У зв’язку з цим відчуття можуть розглядатися у таких аспектах: як суб’єктивний образ об’єктивного світу; як суб’єктивний стан організму; як сигнал, що несе організму життєво важливу інформацію і як імпульс зворотних реакцій організму на зовнішні дії.
На основі відчуттів утворюється поведінкова діяльність живих організмів, де центральне місце займає рефлекс – як відповідна зворотна реакція організму на зовнішні і внутрішні подразнення. Рефлекси поділяються на безумовні і умовні. Безумовні – це інстинкти: голоду, холоду, самозбереженню, продовження роду та ін. Умовні – це навички, що виробляються у процесі життя.
У ході еволюції живих організмів з появою вищих тварин виникає вища нервова діяльність, яка пов’язана з наявністю мозку, психіки. Окрім відчуттів виникають вищі форми відображення – сприйняття та уявлення. З подальшим розвитком виникає свідомість як вища форма відображення. Між психікою тварини і свідомістю людини існує якісна відмінність:
1) У людини сформувалася якісно нова система безумовних та умовних рефлексів, яка забезпечила функцію мови. Це так звана 2-га сигнальна система на відміну від 1-ї, властивої тваринам.
2) У людини є здатність передбачувати результати своєї діяльності, характер і напрямки розвитку природи і суспільства.
3) У людини свідомість має доцільний характер (людина формує заздалегідь ідеальний результат своєї діяльності). У тварини є лише реакція.
4) Свідомість людини відображає ціннісне відношення до дійсності (оцінка явищ в залежності від потреб, інтересів, певних мотивів). Тварина відноситься до дійсності лише в рамках фізіологічних потреб.
5) свідомість людини характеризується самосвідомістю, тобто осмисленням свого “Я”. Тварині не властиво виділяти себе з природи, вона пристосовується до неї; людина ж, навпаки, змінює природу у відповідності до своїх потреб та інтересів.
При цьому слід зауважити, що становлення людської свідомості обумовлено і якісно новими структурними змінами нервової системи, її головного мозку. І сама свідомість не тотожна всій психіці, оскільки психіка, крім свідомості включає в себе ще й рівні підсвідомого (психічні процеси, які в конкретний момент не є центром смислової діяльності людини) і несвідомого (психічні процеси, які здійснюються автоматично – рефлекторно). Підсвідомі і несвідомі психічні процеси не включені безпосередньо у свідоме (осмислене) ставлення людини до дійсності, але вони присутні у людській життєдіяльності. Ведуча роль у взаємодії трьох рівнів психічної діяльності належить осмисленим процесам по відношенню до яких підсвідомі і несвідомі процеси відіграють лише підлеглу роль. Проте в них немає нічого надприродного.
Таким чином, виникнення і функціонування свідомості є складним і довготривалим процесом, який пов’язаний, з одного боку, із еволюцією форм відображення у живій природі.
Досягнення сучасної фізіології, нейрофізіології, біохімії та ін. обгрунтовують положення про те, що свідомість є функцією особливим чином організованої матерії – людського мозку. Свідомість, психічна діяльність є наслідком фізіологічної діяльності мозку. Мозок людини, за словами Сеченова, сама найдивовижніша машина у світі, це найтонший нервовий аппарат, найвища форма організації матерії. Він є також центром управління життєдіяльності організму. За допомогою численних чуттєвих та рухових нервів (периферійна нервова система), мозок зв’язаний з органами відчуттів, які передають інформацію з зовнішнього середовища та з органів, які здійснюють відповідні реакції організму (м’язів, залоз, судин та ін.). Одержавши нервові імпульси, які свідчать про стан зовнішнього середовища та внутрішній стан організму, мозок здійснює регуляцію складних взаємовідносин організму із змінюваними умовами середовища.
У самому апараті головного мозку виділяють декілька ділянок, або “блоків”, які розрізняються один від одного за своєю будовою, зв’язками та функціями.
Перший “блок” складається з нервових волокон, закладених в глибині мозку, які регулюють обмін речовин і внутрішні процеси організму. Це так звана підгорбкова зона, деякі ядра “зорового пагорба”, ділянки найбільш старих відділів мозкової кори. Вони створюють єдину систему, яка регулює хімічний обмін в організмі, а також є джерелом потягів та потреб людини, служать свого роду “енергетичним блоком” людського мозку. Від нього залежить рівень бадьорості людини, можливість зберігати наслідки попереднього досвіду. При часткових розладах цієї області людина стає надмірно збудженою, або, навпаки, западає до сну, думки її заплутуються.
Другий “блок” складають такі нервові центри, які знаходяться у задніх відділах великих півкуль, у потиличній, скроневій та тім’яній зонах. Цей “блок” виконує функцію здобування, переробки та зберігання інформації, яка доходить до людини. Шлях цієї інформації починається з органів відчуття. Окремі ділянки кори головного мозку, які входять до другого “блоку” чітко диференційовані: одні сприймають та переробляють зорову інформацію, другі – слухову, треті – шкірну (тощо). Якщо хвороба руйнує ту чи іншу ділянку другого мозкового “блоку”, виникають психічні розлади, обмежені якоюсь однією сферою: людина не може аналізувати речові звуки, перестає розуміти мову або письмо, неспроможна рахувати та ін.
Третій “блок” забезпечує програмування та регулювання рухів та дій, їх співвідношення з вихідними намірами та оцінками результатів. Цей блок знаходиться у перехідних відділах мозку і перш за все у лобних долях. Функціонування цього блоку необхідне для вірної орієнтації людини, його поведінки, оцінки ситуації, прогнозування майбутньої діяльності.
Спільна робота всіх трьох “блоків” створює складну вищу нервову діяльність, яка здійснює регуляцію складних взаємовідношень між організмом людини та середовищем. Вища нервова діяльність – це своєрідний психофізіологічний процес у якому фізіологічне є носієм психічного, а психічне – результатом, продуктом, властивістю фізіологічного. Вони пов’язані один з одним, складають єдиний психофізіологічний процес.
Якщо розвиток форм відображення був передумовою виникнення психічного відображення дійсності і пов’язаний з біологічною формою руху матерії, то поява людської свідомості пов’язана із соціальною формою руху. Свідомість не може виникнути інакше як з розвитком суспільства, бо вона – ознака не тільки окремої людини, але й суспільства в цілому. А тому знання лише біологічних, психо-фізіологічних основ свідомості не в змозі пояснити її сутності. Природничо наукові знання розкривають механізм функціонування свідомості і не розкриває її змістовний бік.
Соціальна сутність свідомості проявляється у процесі соціоантропогенезу. Сучасна антропологічна наука свідчить про те, що розвиток людини здійснювався у рамках людської спільноти, а попередником людини були примати. В основі еволюції людиноподібних приматів лежала трудова діяльність, праця. З часу вивільнення передніх кінцівок і формування прямоходіння предметна діяльність переходить із випадковості у необхідність і ускладнюється. Перехід до виготовлення знарядь праці, що відбувався біля 2-х млн.років тому якісно змінило відношення людини до навколишнього середовища. Якщо тварини пристововуються до зміни навколишнього середовища шляхом зміни своїх органів і їх функцій, то людина, навпаки, пристосовує навколишнє середовище до себе, до своїх потреб з допомогою трудової діяльності.
Праця призводить до корінних змін у характері психічної діяльності, сприяє виникненню свідомості. Виробництво з використанням предметів і знарядь праці розширює і збагачує природнє середовище людини. Це ускладнює і збагачує її психічну діяльність. В цей час і виникає свідомість, оскільки усвідомлення своєї відмінності від природи означає появу осмисленого відношення людини до дійсності, появу абстрактного мислення. Якщо предметне мислення можливе лише при наявності предметів, що ними оперують, то абстрактне мислення – це вже можливість оперувати образами предметів.
Мислення формується у процесі праці, оскільки завдяки трудовій діяльності здійснюється розділ предметів на складові частини з їх наступним поєднанням. А це вже процес чуттєво-предметного аналізу і синтезу того, що втягнуто в трудову діяльність. Повторюючись безліч разів ці предметні аналітико-синтетичні операції породжували у психічній діяльності людини здатність до позапредметного, абстрактного аналізу і синтезу. Для закріплення трудових операцій в мисленні потрібна була мова. Вона сприяла фіксації певних навичок у процесі праці, їх передачі від одного покоління до другого. Мова стала дієвим чинником формування і розвитку суспільних зв’язків, абстрактного мислення. Розвиток трудової діяльності сприяв поєднанню індивідів у єдине ціле, оскільки без взаємопідтримки праця була б неможлива. А з появою більш складних форм праці виникла необхідність у більш досконалих засобах спілкування, засобах передачі досвіду, обміну досвідом. Цим засобом стала мова.
За допомогою слів та зв’язків між ними люди отримують можливість оперувати не самими предметами, а їх звуковими позначеннями, абстрагувати властивості предметів від них самих, мисленно їх моделювати, співставляти, створювати щось нове. Мова дала людині можливість перейти від конкретно-предметного сприйняття дійсності до образно-абстрактного – від сприйняття явищ до сприйняття сутності цих явищ, до пізнання закономірностей оточуючого світу. Все це відіграло вирішальну роль у трансформації психіки тварин у свідомість людини. І це перетворення відбулося понад 40 тис. років тому.
На відміну від властивостей матеріальних тіл свідомість неможливо виразити законами, які вивчаються механікою, фізикою, хімією, біологією тощо. Основною властивістю свідомості є її ідеальна властивість, відображати матеріальний світ суб’єктом. Це відображення відбувається у вигляді відчуттів, сприйнять, уявлень, понять, які виступають у свідомості образами речей та відношень, їх ідеальними копіями. Будучи відображенням матеріальних явищ, вони не мають фізичних властивостей. Свідомість на відміну від матерії, є реальністю суб’єктивною, суб’єктивним образом об’єктивного світу. Вона існує не у вигляді речових, матеріальних предметів, а у вигляді ідеальних образів та думок про предмети.
Об’єктивний світ, діючи на людину і відображуючись в її свідомість, перетворюється на ідеальне, на суб’єктивний образ. Будучи наслідком впливу зовнішнього світу як причини, свідомість, ідеальне, у свою чергу, виступає у ролі створюючої причини: свідомість через практику справляє зворотну дію на реальність, породжує цю реальність. Практичні потреби спонукають людину перетворювати світ і це перетворення здійснюється спочатку у свідомості. Зміст свідомості так чи інакше опредметнюється. Але до опредметнення реальність існує у формі ідеї. Ідея – це не тільки знання того, що є, але й планування того, що має бути. Ідея – це поняття, орієнтоване на практичну реалізацію знання. Людина спочатку у свідомості створює модель майбутнього, а потім втілює її у дійсність. Потреби, відображаючись у голові людини, набувають характеру мети. Мета – це ідеалізована потреба людини. В цьому виражається творча активність свідомості.
Творча активність свідомості тісно пов’язана з такою категорією як “свобода” – здатність приймати рішення у рамках можливого. Творчість неможлива там, де відсутня свобода.
8. Чи можливо ототожнювати свідомість із знанням, пізнанням, мисленням?
9. Які елементи є змістом духовного світу людини?