13 Конституційне право громадян на судовий захист та правову допомогу

Стаття 55. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права І свободи від порушень І протиправних посягань.

Коментована стаття визначає механізми захисту прав і свобод людини і громадянина. Наявність таких механізмів – одна з обов'язкових ознак справді демократичної держави. Особлива роль у захисті прав і свобод належіть суду. Це обумовлено демократичністю і професіоналізмом судового розгляду, який базується на незалежності суду, гласності, змагальності, безпосередності, усності судового процесу, необхідності пред'явлення доказів тощо.

Зміст ст. 55 відповідає міжнародно-правовим стандартам щодо гарантованого захисту основних прав і свобод людини. Стаття 8 Загальної декларації прав людини проголошує, що «кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення ЇЇ основних прав, наданих їй конституцією або законом», а п. а ст. З Міжнародного пакту про громадянські і політичні права в імперативній формі вимагає від кожної держави – учасниці цього Пакту «забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні; б) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правов0ою системою держави, і розвивати можливості судового захисту».

Право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод закріплене в ч. 1 коментованої статті універсальним юридичним засобом відстоювання людиною свого правового статусу в будь-якій конкретній життєвій ситуації, зокрема пов'язаній з незаконними діями чи бездіяльністю органів державної влади, у тому числі адміністрації державних установ та підприємств, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та службовців названих структур.Судовий захист прав і свобод людини здійснюється в процесуальних формах, передбачених чинним законодавством, а саме в порядку цивільного, кримінального, адміністративного, а також конституційного судочинства.

Найбільш місткою формою, пристосованою для безпосереднього захисту порушених прав, є цивільне судочинство. В Цивільному процесуальному кодексі України межі права на звернення до суду в порядку цивільного судочинства визначені досить широко. Стаття 4 ЦПК України передбачає, що «усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу».

Законодавство про цивільне судочинство встановлює порядок розгляду по спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справ окремого провадження (ст. 1 ЦПК). Конституційні правовідносини в цьому переліку не вказані. Але, зважаючи на статус Конституції України як нормативного акта прямої дії, видається, що до розробки спеціальних конституційно-процесуальних нормативних актів судовий захист прав і свобод, що випливають з конституційних правовідносин, може здійснюватися в порядку цивільно-процесуального судочинства із застосуванням аналогії права.Гарантоване в ч. 2 ст. 55 Конституції право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб є важливою віхою в розвитку законодавчого врегулювання цього питання. Цьому принциповому конституційному положенню передували зміни до ЦПК України, зокрема глава 31-А ЦПК України отримала назву «Скарги на рішення, дії або бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб».Оцінюючи переваги, що надає частина друга ст. 55 Конституції та згаданий вище закон, порівняно з раніше діючим законодавством, слід зазначити, що тепер значно розширено коло осіб, чиї неправомірні дії у сфері управлінської діяльності можуть бути оскарженими до суду. Якщо раніше скарги до суду могли подаватись лише на дії службових осіб, то тепер у порядку ст. 248^і ЦПК України скарги до суду можуть подаватись, якщо «рішенням, дією або бездіяльністю органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадової і службової особи порушено його права, свободи чи законні інтереси». До того ж, якщо раніше могли оскаржуватись лише дії, то тепер предметом оскарження є і дії, і бездіяльність, і рішення в управлінський сфері.

За новою редакцією статті 248² ЦПК України «до рішень, дій або бездіяльності, що підлягають оскарженню, належать колегіальні і одноособові рішення, дії або бездіяльність, у зв'язку з якими особа вважає, що порушено або порушуються її права, свободи чи законні інтереси; створено або створюються перепони для реалізації нею своїх прав, свобод чи законних інтересів або що вжиті заходи щодо реалізації її прав є недостатніми; покладено на неї обов'язки, не передбачені законом або передбачені законом, але без урахування конкретних обставин, за яких ці обов'язки повинні покладатися, або що вони покладені не уповноваженими на це особою чи органом; її притягнено до відповідальності, яку не передбачено законом, або до неї застосовано стягнення за відсутності передбачених законом підстав, або неправомочною службовою особою чи органом».

Частина 3 ст. 55 Конституції посилює можливості будь-кого у захисті своїх прав і свобод, завдяки встановленню інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (див. коментар до ст. 101 Конституції). Повноваження цієї посадової особи, структура її апарату, порядок звернення до неї та інші питання визначатимуться спеціальним законом.

Принципово новою є встановлена ч. 4 ст. 55 можливість звернення громадян за захистом своїх прав до міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Таким органом зараз є Комітет з прав людини, створений за Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1965 р. Україна приєдналася до цього Протоколу в жовтні 1991 р. Звернення громадян до цього Комітету з приводу порушення їх прав можливе тільки за умови, коли скаржником були вичерпані всі внутрішні засоби правового захисту.

Іншими органами міжнародних організацій, що можуть розглядати скарги громадян щодо порушення в Україні їх прав і свобод, є Європейська комісія з прав людини та Європейський Суд прав людини, які діють під егідою Ради Європи на основі Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод. Частина 5 ст. 55 надає людині можливість будь-якими не забороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Найбільш типовими прикладами самозахисту, як свідчить практика, є звернення до засобів масової інформації, використання допомоги, що її можуть надати правозахисні організації, ті чи інші громадські об'єднання, наприклад профспілки. Окремим видом самозахисту від протиправних посягань є необхідна оборона і крайня необхідність.

Стаття 59. Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

Можливість одержання кожною особою правової допомоги є важливим благом у будь-якому цивілізованому суспільстві. Право на юридичну допомогу є невід'ємним правом кожної людини і виступає органічною частиною правового положення особи в державі, одним з найважливіших факторів активної участі населення в житті країни.

Раніше традиційно потреба в наданні юридичної допомоги пов'язувалася з участю особи в кримінально- або цивільно-правових чи кримінально- або цивільно-процесуальних правовідносинах. Однак чим більше просувається суспільство по шляху соціального прогресу, тим більш різнобічними інтересами воно починає жити, тим частіше виникає потреба в одержанні кваліфікованих юридичних послуг з питань найрізноманітнішого характеру. Гуманітарна і моральна цінність розглянутого права і визначила необхідність його конституційного закріплення.

Право на юридичну допомогу знайшло своє закріплення й у нормах міжнародного законодавства: ст. 11 Загальної декларації прав людини і громадянина, ч. З ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, підпункті «з» п. З ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, п. 93 Мінімальних стандартних правил поводження з в'язнями.

Крім Конституції України право на юридичну допомогу одержує своє відображення та розвиток і в інших нормативно-правових актах – Кримінально-процесуальному кодексі України, Цивільному процесуальному кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, Законах України «Про адвокатуру», «Про захист прав споживачів», «Про нотаріат», «Про прокуратуру», «Про міліцію» «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві» і багатьох інших.

Право на правову допомогу – це закріплене в Конституції України та в інших законодавчих актах відповідно до міжнародно-правових стандартів право кожного на одержання послуг юридичного характеру з метою забезпечення реалізації особистих (громадянських), політичних, економічних, соціальних і культурних інтересів, а також захисту прав і свобод особи.

Зі сказаного випливає, що юридична допомога необхідна особі при формуванні правосвідомості, при забезпеченні реалізації прав і свобод, а також при їх захисті.

У рамках формування правосвідомості (правової культури) держава зобов'язана забезпечити правову допомогу при одержанні юридичної інформації, роз'яснення змісту правових норм, пропаганду правових знань, можливість здобути юридичну освіту (у най-ширшому значенні). Розбудова України як правової держави неможлива без реалізації даного виду юридичної допомоги, оскільки правова держава передбачає наявність у громадян правосвідомості високого рівня. Одержуючи правову інформацію у вигляді опублікованих законів, підзаконних актів, коментарів законодавства, телепередач правового характеру і т.п., громадяни держави в такий спосіб мають можливість довідатися про свої права, реалізувати їх, а також у разі порушення вчасно їх захистити.

У рамках забезпечення реалізації прав і свобод особи або їхнього захисту можна зазначити, що певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їх повноваження визначає держава в особі відповідних органів. Аналіз чинного законодавства України з цього питання дає підстави визначити, зокрема, такі види суб'єктів надання правової допомоги: державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо); адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України); суб'єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України; об'єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36 Конституції України).

Зокрема, відповідно до Указу Президента України «Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України» основними завданнями Мін'юсту України є: забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина; формування у громадян правового світогляду; забезпечення функціонування єдиної системи правової інформатизації. Мін'юст України є офіційним видавцем збірників законодавства та кодексів України, видає інформаційний бюлетень «Офіційний вісник України», бере участь у виданні журналів і газет загальноправового характеру; сприяє розвитку юридичних послуг з метою реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян та юридичних осіб, організовує у встановленому порядку в системі органів юстиції надання громадянам і юридичним особам додаткових платних послуг правового і технічного характеру; організовує розгляд звернень громадян з питань, що належать до його компетенції і пов'язані з роботою підвідомчих органів, підприємств, установ і організацій, виявляє та усуває причини, що породжують скарги громадян.

Правову допомогу громадянам надає також Уповноважений Верховної Ради з прав людини. Відповідно до Закону України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» він здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина; метою його є також їх поновленню та запобігання порушенням, сприяння правовій інформованості населення. Уповноважений має право; приймати та розглядати звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом. Згідно із Законом України від 2 жовтня 1996 р, «Про звернення громадян» всі органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, посадові особи зобов'язані безоплатно надавати громадянам правову допомогу шляхом розгляду пропозиції (зауважень, скарг, заяв) та повідомлення громадянина про результати такого розгляду.

Прикладом надання правової допомоги в рамках громадської організації можуть бути створювані і діючі на підставі Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів» громадські організації споживачів (об'єднань споживачів), у які з метою захисту своїх законних прав та інтересів громадяни мають право об'єднуватися на добровільній основі.

Об'єднання споживачів мають право: організовувати юридичну і консультаційну допомогу споживачам відповідно до законодавства; представляти і захищати інтереси споживачів в органах державної влади і управління та місцевого самоврядування відповідно до законодавства; відповідно до законодавства захищати в судовому порядку права споживачів; інформувати громадськість про права споживачів.

Правова допомога може надаватися громадянам також суб'єктами підприємницької діяльності (як приватними підприємцями, так і юридичними особами), що надають юридичні послуги. Зараз така діяльність Міністерством юстиції України не ліцензується. Види наданих населенню юридичних послуг можуть бути найрізноманітнішими: надання консультацій та роз'яснень з юридичних питань, усних і письмових довідок із законодавства; складання заяв, скарг та інших документів правового характеру; здійснення представництва інтересів громадян за їх дорученням у суді та інших державних органах у кримінальних, цивільних, господарських справах і справах про адміністративні правопорушення; здійснення представництва громадян та захист їхніх прав і законних інтересів у центральних та місцевих органах виконавчої влади й органах місцевого самоврядування.

Отже, держава передбачає найщирший спектр суб'єктів надання правової допомоги і надає громадянам свободу у виборі захисника своїх прав. Конституційне положення про те, що кожний є вільним у виборі захисника своїх прав, було предметом розгляду Конституційним Судом України в справі № 13 – рп / 2000 від 16 листопада 2003 р. (справа про право вільного вибору захисника). Відповідно до рішення Конституційного Суду зазначене положення Конституції за своїм змістом є загальним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист, зокрема, може бути реалізоване фізичною особою в цивільному, адміністративному і кримінальному судочинстві.

Конституційний Суд України аргументував своє рішення посиланням на загальновизнані міжн ар одно- правові стандарти. Зокрема, Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод передбачає право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або використовувати правову допомогу захисника, вибраного ним на власний розсуд (ст. 6). У Міжнародному пакті про громадянські і політичні права зазначено, що держава повинна гарантувати кожному, чиї права і свободи порушено, ефективний засіб правового захисту і таке право повинно встановлюватись судовим або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави (ст. 2), та можливість вільного вибору обвинуваченим захисника (п. З ст. 14). Основні принципи, що стосуються ролі юристів, передбачають, що кожна людина має право звернутися до будь-якого юриста за допомогою для захисту і відстоювання своїх прав та захисту їх на всіх стадіях кримінального судочинства (принцип 1); жодний суд чи адміністративний орган, у якому визнається право на адвоката, не відмовляється визнавати права юриста відстоювати в суді інтереси свого клієнта, за винятком тих випадків, коли юристу було відмовлено в праві виконувати свої професійні обов'язки відповідно до національного права і практики та цих принципів (принцип 19).

Таким чином, наведені міжнародно-правові акти передбачають право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або через вільно вибраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний правовий захист. Ці положення міжнародно-правових актів щодо права фізичної особи на захист від обвинувачення і відтворені в положеннях ч. 1 ст. 59 Конституції України. Наведене рішення Конституційного Суду України стало підставою для реформування чинного законодавства. Зокрема, згідно з нововведеннями до КПК України захисниками в кримінальній справі можуть бути крім осіб, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні, та близьких родичів обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, його опікунів або піклувальників також й інші фахівці в галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Оскільки держава піклується про надання кваліфікованої правової допомоги, особливо в сфері кримінального судочинства, професійні критерії таких фахівців, організаційно-правові форми надання допомоги повинні визначатися Верховною Радою України.

Законодавець не випадково в ч. 2 статті Основного Закону країни, що коментується, особливу увагу приділив правозахисній ролі адвокатури, оскільки допомога адвоката є найбільш кваліфікованим видом правової допомоги.

Адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Повноваження, порядок організації і діяльності адвокатури визначаються Законом України «Про адвокатуру». Права й обов'язки адвокатів при виконанні доручень по цивільних, кримінальних справах, справах про адміністративні правопорушення регламентуються також відповідним законодавством – Кримінально-процесуальним кодексом, Цивільним процесуальним кодексом, Кодексом України про адміністративні правопорушення тощо.

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та склав Присягу адвоката України.

Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до Закону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» та статутів адвокатських об'єднань.

Адвокати дають консультації та роз'яснення з юридичних питань, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги та інші документи правового характеру; посвідчують копії документів у справах, які вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах, перед громадянами та юридичними особами; подають юридичну допомогу підприємствам, установам, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб, виконують свої обов'язки відповідно до кримінально-процесуального законодавства в процесі дізнання та досудового слідства; адвокат також може здійснювати й інші види юридичної допомоги, передбачені законодавством.

Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом. У разі участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави на підставі Порядку оплати праці адвокатів по наданню правової допомоги у кримінальних справах за рахунок держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 р. № 821. Про порядок допуску адвоката-захисника в кримінальну справу і його процесуальні права, пов'язані з наданням правової допомоги підозрюваному, обвинуваченому, підсудному, більш докладно див. коментар до ч. 2 ст. 63 Конституції України.