А тепер – безпосередньо до причин війни.

На рубежі 19 – 20 ст.ст. капіталізм переріс в імперіалізм. Мир виявився майже повністю поділеним між найбільшими державами. Підсилилася нерівномірність економічного й політичного розвитку країн. Держави, які пізніше інших вступили на шлях капіталістичного розвитку (Німеччина, Японія), а також США, швидко висувалися вперед і тіснили зі світових ринків старі капіталістичні країни — Великобританію й Францію, наполегливо домагаючись переділу колоній.

Найбільш гострі протиріччя виникли між Німеччиною й Великобританією, інтереси яких зіштовхувалися в багатьох районах земної кулі, але особливо в Африці, Східній Азії й на Близькому Сході, куди головним чином направляв свою торговельну й колоніальну експансію германський імперіалізм. Серйозну тривогу в англійських правлячих колах викликало будівництво, яка відкривала Німеччини прямий шлях через Балканський півострів і Малу Азію до Перської затоки й забезпечувала їй важливі позиції на Близькому Сході, що ставило під погрозу морські й сухопутні комунікації Великобританії з Індією.

Глибокими були суперечності між Німеччиною й Францією. Їхніми джерелами були прагнення германських капіталістів навічно закріпити за собою Ельзас і Лотарингію, відібрані у Франції в результаті франко-прусської війни 1870-1871, і рішучість французів повернути ці області. Інтереси Франції й Німеччини зіштовхувалися й у колоніальному питанні. Спроби Франції захопити Марокко зустрічали рішучу протидію з боку Німеччини, яка також претендувала на цю територію.

З кінця 19 ст. наростали російсько-германські суперечності. Експансія германського імперіалізму на Близькому Сході, його спроби встановити контроль над Туреччиною торкалися економічного, політичного й воєнно-стратегічного інтересів Росії. У своїй митній політиці Німеччина прагнула шляхом високих мит обмежити ввіз зерна з Росії й одночасно забезпечити вільне проникнення на російський ринок германських промислових товарів.

Глибокі протиріччя існували між Росією й Австро-Угорщиною на Балканах. Основною причиною їх була експансія Габсбурзької монархії, підтримана Німеччиною, на сусідні південнослов’янські землі – Боснію, Герцеговину й Сербію з метою затвердити панування на Балканах. Росія, підтримуючи боротьбу народів балканських країн за волю й національну незалежність, розглядала Балкани як свою сферу впливу. Крім того, царизм і російська імперіалістична буржуазія прагнули до захоплення Босфору й Дарданелл із метою закріплення позицій на Балканах.

Багато спірних проблем існувало між Великобританією й Францією, Великобританією й Росією, Австро-Угорщиною й Італією, Туреччиною й Італією, але всі вони відступали на другий план перед головними суперечностями: між Німеччиною і її суперниками – Великобританією, Францією, Росією. Загострення й поглиблення цих суперечностей штовхало імперіалістів до переділу світу, а він “… не міг, на основі капіталізму, відбутися інакше, як ціною всесвітньої війни” (Ленін СТ.И., там же, т. 34, с. 370).

У 1910-х р.р. наростали класова боротьба й національно-визвольний рух. Величезний вплив на підйом боротьби працюючих мас за своє соціальне й національне звільнення зробила Революція 1905-07 у Росії. У Німеччині, Франції, Великобританії відбувався значний ріст робочого руху. Найвищого рівня класова боротьба досягла в Росії, де з 1910 р. почався новий революційний підйом, назрівала гостра політична криза. Поширювався національно-визвольний рух в Ельзасі (Цабернський інцидент 1913 року), Ірландії, а також боротьба поневолених народів Австро-Угорщині. Імперіалісти прагнули шляхом війни придушити визвольний рух робітничого класу й пригноблених народів усередині своїх країн, затримати світовий революційний процес.

Описане стосується держав, їх правителів та народів. Та навіть правителі держав не грали вирішальної ролі у розв’язуванні війни, адже багато в чому вони теж були маріонетками в руках тих, хто володів світовими фінансовими важелями. Це були масонські структури, в яких вже на той час взяв владу сіонізм. І для цих масонських структур держави та народи були лише знаряддям для досягнення своїх цілей.

Масони почали готовити велику війну ще з початку з початку XX-го століття. Як репетицію світової війни, вирішили організувати серію воєн локальних, у тому числі стравити Росію з Японією. Для війни американські банкіри (Якоб Шифф, Морган, Сіті-Банк, Перший національний банк) виділили Японії кредит – 30 млн. доларів США. На той час це були гроші величезні. Одночасно Шифф почав фінансування підготовки першої російської революції. Звичайно кредити масонські ділки давали японцям не задарма. По-перше відсотки – “лічильники” відразу включили, по-друге обмовили собі права одноособових поставок військових товарів, зброї, боєприпасів, продовольства, палива.

З “протилежного” боку теж саме (і узгоджено) робили їх російські колеги. Наприклад, Гінзбург Мозес зумів одержати право одноосібно постачати вугіллядля порт-артурської ескадри ВМФ Росії в 1904 р. і дуже “піднявся” на цьому. Вугілля, до речі надходило саме низькоякісне, але за найвищими цінами. Обурення з боку командирів кораблів ні до чого не призводили. До речі, після розгрому російського флоту, коли Росія змушена була укласти мир з Японією, з російської сторони переговори вів масон С.Ю. Вітте. І про укладення ганебного для Росії миру він повідомив першому не цареві, а керівникові своєї масонської ложі – Мендельсону.

Як доповідав у свій час на засіданні Палати представників США колишній голова Комітету з вивченню діяльності фондів, звільнених від оподатковування Норман Додд, вивчаючи протоколи однієї із провідних світових масонських організацій – “Фонд Карнегі за міжнародний мир”, він установив, що піклувальники фонду протягом усього 1909 року активно обговорювали питання: “Якщо бажано змінити життя цілого народу, то чи існує засіб більше дієвий, ніж війна?” У ході обговорення вони прийшли до висновку, що більш дієвих засобів не існує і відразу задалися наступним питанням: “Як втягнути США у війну?”. Саме так почалася підготовка до організації Першої Світової війни… ОтВам і фонд “за мир”!

Під зміною життя американського народу малося на увазі більш сильне підпорядкування його волі масонства. Крім того, хотілося і заробити на війні. Потім, продовжуючи міркувати над проблемами війни й миру, масони вирішили, що настав час взяти владу у свої руки в усьому світі, створивши Всесвітній уряд, а заодно зупинити занадто бурхливий промисловий ріст Росії, поставити її на коліна. Наприклад, лише один з провідних масонів Бернард Барух за період з 1913 по 1919 роки збільшив свій особистий статок з 1-го до 200 мільйонів доларів США, а тоді це були шалені гроші. Натомість, за період війни всі держави – учасники війни потрапили в найсильнішу фінансову залежність від вищої масонської фінансової олігархії.

В. Ушкуйник, колишній офіцер царської армії, пише: “… відомий американський банкір Якоб Шифф часто хвастався після розпаду Росії, що її загибель – це, головним чином, справа його рук, що коштувало йому і його спільникам великих грошей”. І дійсно, Шифф, разом зі своїми родичами й компаньйонами Варбургами, починаючи з 1916 року відновив активне фінансування революційної діяльності в Росії.

Що ж стосується урядів імперіалістичних країн, то вони підготовку світової війни, як засобу вирішення зовнішніх і внутрішніх протиріч теж вели протягом багатьох років. Вихідним щаблем її було створення системи військово-політичних блоків. Початок цьому поклав австро-германський договір 1879 року, учасники якого зобов’язалися надавати допомогу один одному у випадку війни з Росією. В 1882 до них приєдналася Італія, що шукала підтримки в боротьбі із Францією за володіння Тунісом. Так у центрі Європи виник Потрійний союз 1882 року, або союз Центральних держав, спрямований проти Росії й Франції, а пізніше й проти Великобританії. На противагу йому стала складатися інша коаліція європейських держав. Утворився російсько-французький союз 1891 – 93 років, який передбачав спільні дії цих країн у випадку агресії з боку Німеччини або агресії Італії й Австро-Угорщині за підтримки Німеччини.

Ріст економічної моці Німеччини на початку 20 ст. змусив Великобританію поступово відмовитися від традиційної політики “блискучої ізоляції” і шукати зближення із Францією й Росією. Англо-французькою угодою 1904 року були врегульовані суперечки між Великобританією й Францією по колоніальних питаннях, а англо-російська угода 1907 року закріпила домовленість Росії й Великобританії щодо їхньої політики в Тибеті, Афганістані, Ірані. Цими документами було оформлене створення Потрійної згоди, або Антанти, – блоку Великобританії, Франції й Росії, які протистояли Потрійному союзу. У 1912 році були підписані англо-французька й франко-російська морські конвенції, в 1913 почалися переговори про укладення англо-російської морської конвенції.

Створення військово-політичних угруповань у Європі й гонка озброєнь ще більше загострювали імперіалістичні протиріччя, підсилювали напруженість у міжнародних відносинах. Відносно спокійна смуга світової історії змінилася “…більш рвучкою, стрибкоподібною, катастрофічною, конфліктною…” (там же, т. 27, с. 94). Загострення імперіалістичних протиріч проявилося у Марокканських кризах 1905-06 і 1911 років, Боснійській кризі 1908-09 років, італо-турецькій війні 1911-12 років, у Балканських війнах 1912-13 років. Великий міжнародний конфлікт був викликаний посилкою Німеччиною в Туреччину військової місії на чолі з генералом О.Ліманом фон Сандерсом для реорганізації й навчання турецької армії (грудень 1913 р.).

Готуючись до світової війни, правлячі кола імперіалістичних держав створили потужну воєнну промисловість, основу якої становили великі державні заводи – збройові, порохові, снарядні, патронні, суднобудівні та інші. До виробництва військової продукції залучалися приватні підприємства: у Німеччині — заводи Круппа, в Австро-Угорщині – Шкода, у Франції — Шнейдер-Крезо й Сен-Шамон, у Великобританії — Віккерс і Армстронг-Уітуорт, у Росії — Путилівський завод та інші.

Імперіалісти обох ворожих коаліцій енергійно зміцнювали свої збройні сили. Досягнення науки й техніки були поставлені на службу війні. З’явилося більше досконале озброєння: магазинні скорострільні гвинтівки й кулемети, які набагато підвищили вогневу міць піхоти; в артилерії різко зросла кількість нарізних знарядь новітніх систем. Велике стратегічне значення мав розвиток залізниць, які дозволяли значно прискорити зосередження й розгортання великих військових мас на театрах воєнних дій, здійснювати більш безперебійне постачання діючих армій людськими поповненнями й всіма видами матеріально-технічного забезпечення. Усе більше важливу роль почав грати автомобільний транспорт. Виникла військова авіація. Застосування у військовій справі нових засобів зв’язку (телеграф, телефон, радіо) полегшувало організацію керування військами. Швидко збільшувалася чисельність армій і навченого запасу.

В області військово-морських озброєнь відбувалося завзяте суперництво Німеччини й Великобританії. З 1905 споруджувалися кораблі нового типу — “дредноути”. До 1914 року германський флот міцно посів друге місце у світі після флоту Великобританії. Інші держави також прагнули до посилення своїх ВМФ, але фінансово-економічні можливості не дозволили їм здійснити розроблені кораблебудівні програми. Непомірна гонка озброєнь вимагала величезних фінансових засобів, що лягало важким тягарем на плечі народів.

Слід зазначити, що якщо чисельність армії Росії до початку війни становила1,423 млн. чол., то усього за всю війну було мобілізовано 15,8 млн. чол. – 8,7% від всього населення. Великобританія за війну мобілізувала 4,9 млн. чол. – 10,7% від всього населення, враховуючи колонії, Франція – 6,8 млн. чол. – 17% від всього населення, враховуючи колонії. В цілому держави Антанти, збройні сили яких до війни становили разом 2,718 млн. чол., за війну мобілізували 27,5 млн. чол. – 10,3% населення.

Цікаво, що Німеччина за роки війни мобілізувала майже стільки ж населення, як і Росія – 14 млн. чол. (20,7% всього населення), 9 млн. мобілізувала Австро-Угорщина, що складало 17,1% від чисельності населення імперії. Разом Центральні держави мобілізували за роки війни 23 млн. чол. – 19,1% від всього населення.

Широкий розмах придбала ідеологічна підготовка війни. Імперіалісти намагалися вселити народам думку про неминучість збройних зіткнень, усіляко насаджували мілітаризм, розпалювали шовінізм. Для цього використовувалися всі засоби пропаганди: друковані СМІ, література, мистецтво, церква. Буржуазія всіх країн, граючи на патріотичних почуттях народів, виправдувала гонку озброєнь, маскувала загарбницькі цілі брехливими міркуваннями про необхідність захисту батьківщини від зовнішніх ворогів.

1.Плани війни й стратегічне розгортання. Генеральні штаби розробляли плани війни задовго до її виникнення. Всі стратегічні розрахунки орієнтувалися на короткочасність і швидкоплинність майбутньої війни. Германський стратегічний план передбачав швидкі й рішучі дії проти Франції й Росії. Передбачалося протягом 6-8 тижнів розгромити Францію, після чого всіма силами обрушитися на Росію й переможно закінчити війну. Основна маса військ (4/5) розгорталася на західному кордоні Німеччини й призначалася для вторгнення у Францію. Їм ставилося завдання завдати головного удару правим крилом через Бельгію й Люксембург, обійти лівий фланг французької армії на захід від Парижа й, відкинувши її до германської границі, змусити капітулювати. Проти Росії виставлялося прикриття (одна армія) у Східній Пруссії. Військове командування Німеччини вважало, що воно встигне розгромити Францію й перекинути свої війська на схід до переходу російської армії в наступ. Головні сили германського флоту (так званий, “флот Відкритого моря”) передбачалося розташувати в базах Північного моря й діями легких сил і підводних човнів послабити британський флот, а потім знищити його головні сили в генеральному бої. Кілька крейсерів виділялося для операцій на морських шляхах сполучення Великобританії. На Балтійському морі ставилося завдання не допускати активних дій російського флоту.

Австро-угорське командування планувало воєнні дії на двох фронтах: у Галичині – проти Росії й на Балканах – проти Сербії й Чорногорії. Не виключалася можливість утворення фронту проти Італії, що була ненадійним членом Потрійного союзу й могла перекинутися на бік Антанти. Це обумовило складання трьох варіантів плану війни й розподіл сухопутних сил на три оперативних ешелони (групи): групу “А” (9 корпусів), що призначалася для дій проти Росії, “мінімальну групу Балкан” (3 корпуси) – проти Сербії й Чорногорії й групу “Б” (4 корпуси), що були резервом верховного командування й могли бути використані як для посилення перших двох груп, так і для утворення нового фронту у випадку виступу Італії.

Генеральні штаби Австро-Угорщині й Німеччині підтримували між собою тісний зв’язок, координуючи свої стратегічні плани. Австро-угорський план війни проти Росії передбачав завдати головного удару з Галичини між Віслою і Бугом на північний схід, назустріч германським військам, які повинні були одночасно розвивати наступ зі Східної Пруссії на південний схід до Седлеця, з метою оточення й розгрому угруповання російських військ у Польщі. Австро-угорський флот на Адріатичному морі мав завдання обороняти узбережжя.

Російський Генеральний штаб теж розробив два варіанти плану війни, що носили наступальний характер. Варіант “А” передбачав розгортання головних сил російської армії проти Австро-Угорщині, варіант “Г” – проти Німеччини, якщо вона буде завдавати головного удару на Східному фронті. Здійснений фактично варіант “А”, планував концентричний наступ в Галичині й у Східній Пруссії з метою розгрому угруповань супротивника, а потім загальний наступ в межі Німеччини й Австро-Угорщині. Для прикриття Петрограда й Півдня Росії виділялися дві окремі армії. Створювалася також Кавказька армія на випадок вступу Туреччини у війну на боці Центральних держав. Балтійському флоту ставилося завдання обороняти морські підступи до Петрограда й не допускати прориву германського флоту у Фінську затоку. Чорноморський флот чомусь не мав затвердженого плану дій.

Французький план війни проти Німеччини (“план № 17″) передбачав перехід у наступ силами правого крила армій у Лотарингії й силами лівого крила проти Меца. Можливість вторгнення германських військ через Бельгію спочатку не враховувалася, тому що нейтралітет Бельгії був гарантований великими державами, у тому числі й Німеччиною. Лише 2 серпня був затверджений варіант до “плану № 17″, що містив уточнення: у випадку наступу германських військ через Бельгію розвивати бойові дії на лівому крилі до рубежі р. Маас від Намюра до Живе.

Французький план відображава непевність французького командування в боротьбі з більш сильною Німеччиною й фактично ставив дії французької армії в залежність від дій германських військ. Флот на Середземному морі повинен був забезпечити перевезення колоніальних військ з Північної Африки у Францію, блокувавши австро-угорський флот на Адріатичному морі; частина сил французького флоту виділялася для оборони підступів до Ла-Маншу.

Великобританія розраховуючи на те, що воєнні дії на суші будуть вестися арміями її союзників – Росії й Франції, не планувала операцій сухопутних військ. Вона зобов’язалася тільки направити на континент у допомогу французам експедиційний корпус. Флоту були поставлені активні завдання – установити далеку блокаду Німеччини на Північному морі, забезпечити безпеку морських комунікацій, розгромити германський флот у генеральному бої.

Відповідно до цих планів відбувалося стратегічне розгортання збройних сил. Німеччина висунула на границю з Бельгією, Люксембургом і Францією на фронті 380 км від Крефельду до Мюльхаузена (Мюлуз) сім армій (1-ша — 7-ма; 86 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1600 тис. чол., до 5 тис. гармат). Головне угруповання цих сил (п’ять армій) розташовувалися північніше Меца на фронті 160 км. Оборона північного узбережжя Німеччини покладалася на Північну армію (1 резервний корпус і 4 ландверні бригади). Верховним головнокомандуючим був імператор Вільгельм II, начальник штабу — генерал Х. Мольтке-Молодший (з 14 вересня 1914 — Э. Фалькенхайн, з 29 серпня 1916 до кінця війни — генерал-фельдмаршал П. Гінденбург).

Французькі армії (1-ша — 5-та; 76 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1730 тис. чол., понад 4 тис. гармат) розгорнулися на фронті до 345 км від Бельфора до Ірсону під командуванням генерала Ж. Жоффра (із грудня 1916 — генерала Р. Нівель, з 17 травня 1917 до кінця війни — ген. А. Петен; 14 травня 1918 верховним головнокомандуючим союзними військами став маршал Ф. Фош). Бельгійська армія (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія; усього 117 тис. чол., 312 гармат) під командуванням короля Альберта І зайняла рубіж на схід від Брюсселя. Британська експедиційна армія (4 піхотних і 1,5 кавалерійські дивізії; усього 87 тис. чол., 328 гармат) під командуванням фельдмаршала Дж. Френча (із грудня 1915 до кінця війни – генерал Д. Хейг) зосередилася в районі Мобежу, примкнувши до лівого флангу угруповання французьких армій. Головне угруповання військ союзників перебувало західніше Вердена.

Проти Росії Німеччина виставила в Східній Пруссії 8-му армію (14,5 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього понад 200 тис. чол., 1044 гармат) під командуванням генерала М. Притвіца, у Сілезії – ландверний корпус генерала Р. Войрша (2 ландверні дивізії й 72 гармати).

Австро-Угорщина мала на фронті від Чернівців до Сандомиру 3 армії (1-шу, 3-тю, 4-у), на правому фланзі армійську групу Г.Кевеса фон Кевесхаза (з 23 серпня – 2-га армія) і в районі Кракова – армійську групу Куммера (35,5 піхотних і 11 кавалерійських дивізій; усього до 850 тис. чол., 1848 гармат). Верховним головнокомандуючим був ерцгерцог Фрідріх, з листопаду 1916 р. – імператор Карл І; начальник штабу – генерал-фельдмаршал Ф. Конрад фон Хетцендорф, з 28 лютого 1917 – генерал А. Арц.

Росія на своєму західному кордоні мала 6 армій (52 піхотні й 21 кавалерійську дивізії; усього понад 1 млн. чола., 3203 гармат). Було утворено два фронти: Північно-Західний (1-ша й 2-га армії) і Південно-Західний (3-тя, 4-та, 5-та й 8-ма армії), 6-та армія обороняла узбережжя Балтійського моря й прикривала Петроград, а 7-ма — північно-західне узбережжя Чорного моря і границю з Румунією. Другочергові й сибірські дивізії підійшли на фронт пізніше — наприкінці серпня – вересні. Верховним головнокомандуючим був призначений 20 липня (2 серпня) великий князь Микола Миколайович. Начальниками штабу верховного головнокомандуючого були: генерал Н.Н. Янушкевич (19 липня (1 серпня) 1914 – 18 (31) серпня 1915), генерал М.В. Алексєєв (18 (31) серпня 1915-10 (23) листопада 1916; 17 лютого (2 березня) – 11 (24) березня 1917; 30 серпня (12 вересня) – 9 (22) вересня 1917). Наприкінці 1916 і в 1917 роках тимчасово виконуючими обов’язки начальника штабу були генерал В.І. Ромейко-Гурко, В.Н. Клембовський, А.І.Денікін, А.С. Лукомський, Н.Н. Духонін. З 20 листопада (3 грудня) 1917 начальниками штабу були М.Д. Бонч-Бруєвич (до 21 лютого 1918 р.), С.І. Кулешін, М.М. Загю.

На Балканах проти Сербії Австро-Угорщина виставила дві армії: 5-ту й 6-ту (13 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього 140 тис. чол., 546 гармат) під командуванням генерала О.Потіорека.

Сербія виставила чотири армії: 1-шу, 2-гу, 3-тю й 4-ту (11 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього 250 тис. чол., 550 гармат) під командуванням воєводи Р.Подорожанина.

Чорногорія виставила 6 піхотних дивізій (35 тис. чол., 60 гармат). Стратегічне розгортання збройних сил сторін було в основному завершено до 4-6 (17-19) серпня.

Воєнні дії відбувалися в Європі, Азії й Африці, на всіх океанах і багатьох морях. Основні дії велися на п’яти сухопутних театрах: Західно-Європейському (з 1914 р.), Східно-Європейському (з 1914 р.), Італійському (з 1915 р.), Балканському (з 1914 р.) і Близькосхідному (з 1914 р.). Крім того, воєнні дії проводилися на території германських колоній в Африці (Германська Східна Африка – до кінця війни, Германська Південно-Західна Африка – до 1915 р., Того – в 1914 р., Камерун – до 1916 р.), у Східній Азії (Ціндао – в 1914 р.) і на островах Тихого океану (Океанія). Найголовнішими сухопутними театрами протягом всієї війни були Західно-Європейський (Французький) і Східно-Європейський (Руський). З морських театрів особливо важливу роль грали Північне, Середземне, Балтійське, Чорне моря, Атлантичний, Тихий і Індійський океани.

Початок першої світової війни. 2.Наростання політичної кризи у світі, загострення капіталістичних протиріч наприкінці 19 ст. і особливо на початку 20 ст., призвели до створення в Європі двох ворожих воєнно-політичних союзів: Антанти, що об"єднувала Англію, Францію, Росію та "Троїстого союзу", до складу якого входили Німеччина, Австро-Угорщина та Італія. Вони й зіткнулись у першій світовій війні. На початку 20 ст. ситуація на Балканах стала вкрай напруженою. Балканські народи вели боротьбу за визволення з-під османського гніту. Їх підтримували держави Антанти, сподіваючись використати у боротьбі проти австро-нимецького блоку. Влітку 1914 р. протиріччя між двома воєнно-політичними блоками європейських держав - Троїстим союзом і Антантою загострилися до краю. "Пороховою бочкою Європи" став Балканський півострів. За підтримки Німеччини Австро-Угорщина почала відкрито готуватися до війни проти Сербії. Поблизу сербського кордону австрійські війська проводили маневри. Наслідник австрійського престолу, войовничий Франц Фердінанд прибув з візитом до столиці Боснії Сараєво. Франц Фердінанд був крайнім мілітаристом, керівником "воєнної партії" в Австрії, одним з головних підпалювачів війни. За три тижні до своєї загибелі він приймав у своїй літній резиденції Конопиште німецького імператора Вільгельма ІІ. Там вони домовлялись про плани війни. Патріотичні кола Сербії розцінили приїзд принца до Сараєво як виклик. 28 червня 1914 року Франц Фердінанд був убитий членом сербської націоналістичної організації "Млада Босна" Г.Принципом. Заручившись підтримкою Берліна, Відень пред"явив 23 липня Сербії ультиматум. Союзниця Сербії Росія спробувала владнати конфлікт мирним шляхом, запропонувавши проект дипломатичного демаршу країн Антанти. Однак союзники відмовились, а президент Франції Р.Пуанкаре наполягав на проведенні "твердої" політики щодо австро-німецького блоку. Незважаючи на те, що сербія погодилася майже з усіма вимогами ультиматуму, 28 липня Австро-Угорщина оголосила їй війну. Першого серпня Німеччина оголосила війну Росії і відповідно до свого стратегічного плану концентрувала війська на західних кордонах. Росія почала загальну мобілізацію. 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції, а перед Бельгією висунула вимогу пропустити свої війська через її територію. З вимогою поважати нейтралітет Бельгії виступила Англія. Порушення нейтралітету Бельгії стало приводом для оголошення Англією 4 серпня війни Німеччині. Так почалася перша світова війна. Причини першої світової війни. Перша світова війна різко загострила всі суперечності капіталізму, у тому числі й внутрішні суперечності країн-учасниць війни, створила в них обстановку революційної кризи. Основною її причиною було небачене загострення суперечностей між провідними країнами світу, внаслідок нерівномірності їх економічного розвитку, змінилося співвідношення сил у світовій економічній системі. Німеччина після 70-х років 19 ст. розвивалася у 3-4 раза швидше ніж Англія і Франція, а Японія - разів у 10 швидше, ніж Росія. Особливо високого рівня розвитку капіталізму досягли США, внаслідок чого США і Німеччина, які раніше відставали в економічному розвитку, на зламі 19-20ст. вийшли на 1-е та 2-е місця по випуску промислової продукції, відсунувши Англію і Францію. Це стало причиною виникнення гострого суперництва між цими країнами за політичне панування у світі, за переділ ринків сировини і збуту. На той час важливу роль у боротьбі за політичне й економічне панування у світі відіграла наявність чи відсутність колоніальних володінь. До початку 20 ст. поділ світу між великими державами в основному був заверешений. Колоніальні імперії створили головним чином Англія та Франція, натомність у Німеччині, США ті Японії бракувало колоніальних володінь. Намагання переділити колонії і сфери впливу було однією з головних причин першої світової війни. Другою причиною війни був той факт, що на початку 20 ст. розвиток науково-технічного прогресу привів до появи нових, більш могутніх засобів винищення людей. Почалася гонка oзброєнь, на якій наживалися військові монополії. Одночасно відбувалася мілітарізація свідомості величезних мас людей. Існувала можливість владнати конфлікт мирним шляхом, об"єднавши зусилля Росії, Англії, Франції. Але аналіз міжнародної ситуації напередодні війни свідчить, що це не так. По-перше, поділ Європи на два ворогуючі блоки держав-Антанту і Троїстий союз- вже означав неминучість великої європейської війни. По-друге, намітилися головні цілі протиборствуючих сторін і відповідно розроблялися плани ведення війни. По-третє, в усіх країнах Європи нечуваного розмаху досягла гонка озброєнь, зростала чисельність армій. У липні 1913 р. німецький Рейхстаг затвердив закон про збільшення армії в мирний час на 136 тис. осіб, а на початок війни чисельність сухопутної німецької армії досягла 800 тис. осіб. У 1912 р. в Австро-Угорщині було прийнято новий військовий закон, який передбачав збільшення рекрутського набору до 200 тис. осіб і додаткові асигнування на збройні сили. У серпні 1913 року французький уряд ухвалив закон про подовження терміну служби з 2 до 3 років і зниження призовного віку з 21 до 20 років, що дало змогу довести чисельність армії майже до 900 тис. осіб. Найчисельнішою була російська армія. Якщо в 1912 р. вона становила 1 млн. 400 тис. осіб, то після прийняття у 1913р. "Великої програми щодо посилення армії" мала збільшитися на 400 тис. осіб. Перша світова війна була наслідком протиріч капіталізму на його імперіалістичній стадії. 1.Стратегічні плани учасників війни. У результаті нерівномірного економічного розвитку різних капіталістичних країн, що посилився у період імперіалізму, змінилося співвідношення сил в самій світовій системі капіталізму. Це стало причиною гострого суперництва між великими капіталістичними країнами за політичне панування у світі, за перерозподіл ринків сировини і збуту. Суперечності насамперед виявилися між Німечинною з одного боку і Велікобританією, Францією та Росією з іншого. Плани ведення війни розроблялися з урахуванням головних цілей протиборствуючих сторін. Війна була несправедливою і загарбницькою для всіх держав воюючих блоків, кожна з яких переслідувала виключно свої цілі, намагаючись досягти їх за рахунок сусідів. Німеччина прагнула покласти край пануванню Британії на морі, захопивши її колонії, промислово розвинені райони північно-східної Франції, відторгнути від Росії Прибалтику, Донську область, Крим, Кавказ. Планувала захопити велику територію в Європі та Африці, Бельгію, Марокко, Конго, Єгипту, закріпити своє становище в Туреччині й на Близькому Сході. Берлін прагнув створити союз європейських держав на чолі з Німеччиною. Виношувалися плани проникнення німецького капіталу в Китай. Правлячі кола Великобританії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтаю Месопотамію і частину Аравійського півострова. Англія намагалася підірвати економічну могутність Німеччини, знищити її як суперника в торгівлі, посилити вплив на Близькому Сході.

Франція розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарінію, приєднати лівий берег Рейна й Саарський вугільний басейн. Австро-Угорщина винотувала експансіоністські плани щодо Росії та балканських країн-Сербії, Боснії, Герцеговини. США до війни не підтримували жодного з європейських угруповань, але, безперечно, не були байдужими до європейської політики. Вступивши у 1918 р. у війну на боці Антанти, США забезпечили її перемогу в боротьбі з країнами німецького блоку. США намагалися поширити свій вплив на весь американський континент і посилити проникнення в Китай, де велику активність проявляла Японія.

3.Стратегічне розгортання і перші завдання кампанії 1914

Перед початком війни політична атмосфера Європи була так сгущена, що всі держави почали військові приготування і мобілізацію ще під час переговорів, до оголошення один одному війни, наслідуючи приклад Австро-Угорщини, першою оголосила спочатку часткову, а потім і загальну мобілізацію. Майже однакові умови держав, що зіткнулися на Західноєвропейському театрі, щодо розмірів території і розвитку рейкової мережі призвели до того, що мобілізація і зосередження були там закінчені майже одночасно при запізненні Франції в порівнянні з Німеччиною всього на 24 години. Тільки зосередження англійських військ і перевезення кількох французьких частин з Північної Африки трохи запізнилися в порівнянні з повним розгортанням германців. 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії, 3 серпня - Франції, а 4 серпня Англія стала на бік Антанти. Між 5 і 17 серпня ворогуючі армії розгорталися згідно завчасно розробленим планам і розрахунками зосередження під захистом виставлених на кордоні військ прикриття і негайно ж почали військові операції. [13] Германці розгорнули на франко-бельгійської кордоні 34 корпусу, 10 кавалерійських дивізій, 6,5 резервних дивізій і 13,5 ландверних бригад чисельністю близько 1600 тис. бійців, з'єднаних в 7 армій на фронті від Ахена до Верхнього Рейну, причому 3 / 4 всіх сил (26 корпусів) були згруповані на вузькому просторі бельгійської та люксембурзької кордонів від Ахена до Меца (близько 160 км) і тільки 1 / 4 (8 корпусів) - на південь від Меца, на фронті близько 220 км. Крім того, резервний корпус, надісланий для охорони узбережжя, незабаром був перекинутий також на захід. У кожній з цих груп були утворені особливі сильно насичені ділянки, а саме: у північній групі половина сил (13 корпусів та 1 кавалерійський корпус) була зосереджена на крайньому правому фланзі, від Ахена до Мальмеді, у південній групі велика частина бойових армій - на фронті Моранж - Саарбург - Донон проти найбільш важливого і доступного ділянки французького бар'єру Нансі - Шарм. [14] Всі армії безпосередньо підпорядковувалися верховному командуванню (німецький імператор Вільгельм II - начальник штабу Мольтке), і тільки 6-а і 7-а були об'єднані командувачем 6-ю армією - кронпринцем Рупрехтом Баварським. Завдання, поставлене німецьким арміям, виходила із загального нам плану війни. Для північної групи вона полягала у швидкому русі через Люксембург і Бельгію до північних кордонів Франції та заході правим плечем, для чого правий фланг і включав в себе половину військ всієї групи і більшу частину кавалерії і висувався в порівнянні з іншими вперед. На обов'язки цього флангу лежав обхід із заходу всіх зустрічаються ворожих сил. Віссю заходження служили Мецськім укріплений район і що примикала до нього з півночі 5-а армія (кронпринца німецького). Південна група спільно з Мецськім укріпленим районом повинна була забезпечувати марш-маневр північної групи і своїм висуненням вперед на Мерт і Мозель прикувати зосереджені там французькі сили і перешкодити їх перекидання на лівий фланг. У разі настання французів у чудових силах між Мецом і Вогезам 6-й і 7-й арміям належало спочатку відійти, а потім протидіяти охопленням, яке загрожувало лівому флангу головних німецьких сил. [15] З боку Антанти на Західному театрі розгорнулася вся французька і бельгійська армія. До лівого флангу французів після висадки на узбережжі повинна була бути підвезено експедиційна армія англійців. Французькі сили під головним командуванням генерала Жоффрей, згідно з планом № 17, почали перевозитися в район зосередження 6 серпня під прикриттям передових військ прикордонних корпусів. До 13 серпня в армійських районах на загальному фронті Монбельяр - Гершон протяжністю в 350 км було висаджено 5 армій, причому вже 2 серпня після отримання перших відомостей про вступ германців в Люксембург був прийнятий згаданий вище варіант № 17, за яким район зосередження 4-ї армії був просунутий на північ - до С. - Менеульд, що більше відповідало передбаченому планом № 17 наступу 4-й армії на північ від 3-й. [16] У остаточному вигляді французьке розгортання прийняло наступну форму. Праве крило: 1-а армія в складі 5 корпусів, 2 кавалерійські дивізій, групи з 3 резервних дивізій і фортець Бельфора і Епіналь розташувалася головними силами у Епіналь, а один корпус (VII) з 1 резервної дивізією - у Бельфору. Група резервних дивізій у другій лінії - у Везуль. Ця армія мала спільно з 2-ю армією наступати на Саарбург. VII корпус з 8-ою кавалерійською дивізією мав наступати через Бельфорського "дірку" в Ельзас, утримувати там німецькі війська і сприяти повстання місцевого населенія.2-а армія в складі 5 корпусів, 2 кавалерійських дивізій, групи з 3 резервних дивізій і фортеці Туля розташувалася в районі Туль - Невшато. Ця армія повинна була забезпечити володіння тет-де-поном у Нансі і наступати на Саарбрюкен. [17] Ліве крило: 5-а армія в складі 5 корпусів, 1 кавалерійські дивізії і 2 резервних дивізій розташувалася в районі Гершон, і Ретель, маючи за своїм лівим флангом, у Верв, групу з 3 резервних дивізій, а перед фронтом, на лінії Мезьєр - Седан , 1 кавалерійський корпус генерала Сорде з 3 дивізій. Завдання 5-ї армії була поставлена ​​двоїста: якщо нейтралітет Бельгії не буде порушений германцями, то наступати на Тіонвіль (Діденгофен) і оволодіти ним, у противному випадку - атакувати супротивника, дебушірующего між музон і Мезьером.4-а армія в складі 3 корпусів і 1 кавалерійську дивізію, як сказано, повинна була замість другої лінії примкнути до правого флангу 5-й арміі.3-а армія в складі 3 корпусів, 1 кавалерійської дивізії, групи з 3 резервних дивізій і фортеці Верден розташувалася у Вердена, служачи зв'язком між обома крилами. Армія повинна була бути готова відкинути ворожі сили, що наступають з боку Меца і Тіонвіля, і підготувати оподаткування фортеці Мец. Разом з тим ця армія повинна була бути готова підтримати наступ 2-й і 5-ї армій. [18] Всього французи розгорнули 21 корпус (43 піхотних дивізії), 10 кавалерійських дивізій, 28 резервних та 4 територіальні дивізії. До зазначених 75 піхотним дивізіям потрібно додати 4 дивізії XIX (алжирського) корпусу, які прибули на фронт дещо пізніше. Всього 79 піхотних дивізій. Загальна чисельність військ на фронті до моменту закінчення розгортання досягала 1400 тис. бійців. Довжина фронту розгортання Гершон - Бельфор була протяжністю 345 км, що давало оперативну щільність: 1 піхотна дивізія на 4,3 км, або на 1 км доводилося 4060 бійців. Бельгійська армія була захоплена війною в період своєї реорганізації, що мала на меті значне її чисельне посилення. До початку війни чисельність польової армії досягала 117 тис. бійців при 312 гарматах. Армія складалася з 6 піхотних і 1 кавалерійської дивізій під верховним командуванням короля Альберта. Головні сили армії до 6 серпня зосередилися в районі Брюссель - Льєж - Намюр. Як авангардів були висунуті частини 2 дивізій до Льєжу і Намюр. Англійська армія, призначена для операцій на Західноєвропейському театрі, складалася з 4 піхотних дивізій, так як 4-а і 6-ї дивізії були спочатку залишені на островах. До 21 2 серпня двухдівізіонних корпусу і 1 кавалерійська дивізія під начальством фельдмаршала Френча на транспортних судах прибутку через Гавр, Руан і Булонь за двома залізницям у район Мобеж - Ландресі. Всього англійців у цей момент було перевезено до Франції близько 70 тис. бойцов.4-а дивізія була посаджена на судна в Англії лише 23 серпня і приєдналася до армії через Гавр вже після битви біля Монса. Френч не був підпорядкований Жоффр. В інструкції англійського військового міністра Кітченера була вказівка, що Френч цілком самостійний і ні в якому разі не буде підпорядкований ніякому союзному генералу. Співпраця союзних армій відбувалося за добровільною згодою обох головнокомандуючих, і оперативна діяльність англійської армії набагато більше вважалася з думками англійського уряду, ніж з бажаннями французького головнокомандуючого. [19]

Порівнюючи розгортання і найближчі завдання обох сторін, доводиться відзначити особливо вигідне становище німецької армії в порівнянні з військами Антанти. Германці вже своїм розгортанням виграли дуже важливий фланг супротивника, простір і свободу для маневру. Вони зуміли зосередити 26 корпусів на одному напрямку, проти яких насилу, і то після перегрупувань, могло діяти тільки близько 13 корпусів французьких і бельгійських військ, розділених до того ж на дві групи. Перед своїм фронтом на початку маневру германці мали тільки 6 бельгійських дивізій, прикритих, правда, двома фортецями, які могли змусити виділити проти них частина військ. На другорядному ділянці на південь від Меца германці виявилися майже в рівних силах з французами. [20] Антанта починала тут війну в невигідних для себе умовах, примушена парирувати удар і надовго втратити ініціативу. Свобода дій їй залишалася тільки на південь від укріпленого району Меца, чим вона і скористалася, як побачимо нижче, у вигляді слабких і розрізнених спроб, які не могли мати успіху, зустрівши однакові і направляються за строго певним планом сили германців. На сході стояли зіткнення Росії із другорядними силами Німеччини і з головними силами Австро-Угорщини. Ці зіткнення, згідно з попередніми планами війни, повинні були розігратися у Східній Пруссії, з одного боку, і на значній відстані австро-російського кордону від р.. Вісла до р.. Дністер - з іншого. Якщо на заході умови мобілізації, зосередження і навіть зміцнення кордонів були однакові, то на сході всі ці умови були на користь Центральних держав. І в мобілізації, і в зосередженні, і в багатстві коліями російська армія набагато відставала від своїх ворогів, що переносило боротьбу обох сторін в абсолютно різні площини. Східна Пруссія (театр майбутньої боротьби з Німеччиною) була звернена германцями у відмінний укріплений плацдарм для війни з Росією. На правому фланзі цей плацдарм закріплювався системою Летценскіх укріплень, які спільно з пересіченою місцевістю не тільки давали всі переваги обороні дрібних загонів, а й роз'єднує дії армій, вторгалися в Пруссію з сходу і з півдня. Лівий фланг зазначеного плацдарму прикривався фортецею Кенігсберг. [21] На російсько-австро-угорському фронті місцеві умови Південної Польщі, Східної та Західної Галичини загалом були однакові для обох сторін. Військове значення на цьому театрі належало річках (Вісла, Сан, Дністер з притоками): вони були зручними рубежами для сторони, що обороняється. Згідно з планами війни, Німеччина в перший період кампанії, до розгрому Франції, поставила собі завданням на Східному театрі утримувати активною обороною Східну Пруссію і, по можливості, сприяти австрійської армії настанням в наревського напрямку. З цією метою тут розгорнулася 8-а німецька армія в складі: I, XVII і XX армійських і I резервного корпусів, 3-й і 35-й резервних дивізій, 1-ї кавалерійської дивізії, 1-й ландверних дивізії, 3 ландверних бригад, 2 кріпаків ерзацбрігад, 9,5 ерзацландверних батальйонів, 2 ландверних батарей і 2 ландверних ескадронів; всього - 14,5 піхотних і 1 кавалерійська дивізія - 178 батальйонів і 24 ескадрони, у числі 173 тис. бійців і 794 гармат. [22] Командувач 8-ю армією (фон Прітвіц), спираючись на Летценскій укріплений район, розгорнув один корпус фронтом до Нареву, приблизно від Млава до Віленберга, інший - фронтом до р. Німан, приблизно між Гольдап - Гумбіненом, а решта частини залишив в резерві в районі Ангербург - Алленштейн - Мариенбург, застосувавши їх розташування до вузлових станцій залізниць для швидкого перекидання в різних напрямках. З 17 корпусів австрійці спочатку направили на Російський фронт 12 корпусів, кілька окремих дивізій і 11 кавалерійських дивізій, розділених на 3 армії і окрему групу Кевеса. Інші 3 армії були залишені на сербського кордону. [23] Але слідом за початком військових дій австрійці почали перекидати на Російський фронт 2-у армію з сербського фронту, а германці направили їм на допомогу ландверних корпус Войрша з сілезької кордону; всі ці підкріплення взяли участь в першій же операції. Австро-угорські армії розгорнулися на Російському фронті наступним чином: ударна група - 1-а і 4-а армії, 7 корпусів і 4 кавалерійські дивізії - розгорнулася від р.. Вісла по р.. Сан і далі на схід від Перемишля, маючи на меті наступати між pp. Вісла і Західний Буг, заходячи лівим плечем і відкидаючи російські армії від р.. Вісла на схід. Група, що прикривала операцію зі сходу, - 3-а армія і група Кевеса, згодом включена до 2-у армію, всього 4, згодом 6 корпусів і 6 кавалерійських дивізій, - розгорнулася фронтом на схід у районах Львова і Станиславова. Лівий фланг прикривався по лівому березі р.. Вісла армійської групою Куммера, що наступала з Кракова, і німецьким корпусом Войрша, спрямованим до сілезької кордоні на Івангород. Усього до 20 серпня австро-угорці спочатку розгорнули 35 піхотних і 10 кавалерійських дивізій і 7 ландверних бригад чисельністю до 787 тис. бійців і очікували прибуття ще 7,5 піхотних і 1 кавалерійської дивізії загальною чисельністю до 264 тис. бійців. [24] Таким чином, для головного удару, приймаючи можливість участі в ньому групи Куммера і корпусу Войрша, тобто в кращих умовах, було зосереджено менше 2 / 3 всіх розгорнулися сил і для забезпечення його - понад 1 / 3, важливе політичне значення Львова і близькість розгортання східної групи до шляхів відступу ударної групи змушували армію забезпечення зробити досить сильною. Верховним головнокомандувачем австро-угорської армії був ерцгерцог Фрідріх при начальнику штабу генерала Конрада фон Гетцендорфе. Загальне командування німецькими та австро-угорськими військами на Східному фронті не було об'єднано в одних руках. Верховним головнокомандуючим російськими арміями був дядько царя Микола Миколайович при начальнику штабу генерала Янушкевич. Армії, призначені діяти проти Німеччини та Австро-Угорщини, були об'єднані в групи (фронти), якими командували: Північно-західним (проти Німеччини) - генерал Жилінський та Південно-західним (проти Австро-Угорщини) - генерал Іванов. [25] На Північно-західному фронті розгорнулися дві армії: 1-а (генерал Ренненкампф) у складі 3,5 корпусів з 7 другочергових дивізіями, 1 стрілецької бригади і 5,5 кавалерійських дивізій по р.. Німан, на фронті Ковно - Оліта - Мереч з висунутими вперед прикривав частину і кавалерією, 2-я (генерал Самсонов) у складі 5,5 корпусів, 4 другочергових дивізій і 3 кавалерійських дивізій, на фронті Августов - Остроленка - Новогеоргіївськ, маючи кавалерію перед фронтом і на флангах. 1 армійський корпус з бойового розкладом був призначений до складу 1-ї армії, але 10 серпня цей корпус був направлений до Варшави для включення до складу знов сформованої 9-й арміі.23 серпня II армійський корпус був переключений зі складу 2-ї армії в 1 -у армію, і замість II корпусу до складу 2-ї армії був призначений I армійський корпус. Обидві армії розгорнулися без стратегічних резервів, з відкритим проміжком близько 45 км, що йшла на Летценского укріпленого району Мазурських озер; обидві вони були, вважаючи другочергових дивізії 1-ї армії, майже однакової сили, але Неманська армія була більш зосереджена - на фронті близько 85 км , а наревського розкидана на фронті близько 220 км. [26] Вони охоплювали Східну Пруссію з сходу і з півдня, і хоча до початку операцій (17 - 19 серпня) зазначена вище чисельність їх не доходила до 75% повного складу, російські армії мали значну перевагу над німецькими силами. [27] Початкове завдання армій Північно-західного фронту полягала в швидкому настанні їх в західному і північно-західному напрямках з метою обійти противника з обох флангів, розбити і відрізати його від Кенігсберга, захопивши шляхи його відступу до р. Вісла. При цьому в основу плану була закладена швидкість, з метою відволікти німецькі сили з Французького фронту, на шкоду готовності операції, визначеної з цілком зосередженими і правильно розгорнутими корпусами. На Південно-західному фронті розгорталися 4 армії (3, 4, 5 і 8-а) Південно-західного фронту в трьох окремих групах. Західна група від р. Вісла до р.. Західний Буг з 4-ї та 5-ї армій (генерала Залки, заміненого Еверт, і Плеве), 7,5 корпусів і 8,5 кавалерійських дивізій на фронті Люблін - Ковель (близько 130 км). Рівненська група в напрямку на Львів - 3-а армія (генерал Рузський) з 4 корпусів і 4 кавалерійських дивізій на фронті Луцьк - Кременець. Проскурівська група в напрямку між Львовом і р. Дністер - 8-а армія (генерал Брусилов) з 4,5 корпусів і 3 кавалерійських дивізій. Таким чином, Південно-західний фронт розвернувся по дузі понад 400 км, маючи меншу частину своїх зосереджених сил на правому фланзі, а решта відкинутими уступом назад на Рівненському і Проскурівському напрямках. [28] Початкове завдання фронту зводилася до нанесення поразки австро-угорським військам, маючи на увазі перешкодити відходу з Галичини значних сил противника на південь за р. Дністер і на захід на Краків. Виконання цього завдання мало вилитися в концентричне рух усіх армій з метою охопити супротивника з обох флангів, причому через помилкового пропозиції російського Генерального штабу про віднесення австрійцями свого розгортання більше на схід, ніж це було насправді, наступ правофлангової 4-ї армії було вказано на Перемишль, тобто на фронт австрійського розташування, а лівофлангової 8-ї армії - між Львовом і р. Дністер, тобто проти фронту перевезеної сюди з Сербії 2-ї австрійської армії. [29] Виступ на боці Антанти Англії і Японії давало можливість зменшити кількість військ, призначених для забезпечення Балтійського узбережжя, і зняти війська, залишені на Далекому Сході. Це надавало в розпорядження верховного головнокомандувача зайвих 4-6 корпусів, якими він вирішив скористатися для кращого виконання франко-російської конвенції і, зосередивши їх на лівому березі Вісли в районі Варшави, утворити 9-ту армію для наступу з ними в глиб Німеччини через Познань або Бреславль. Відповідні розпорядження були зроблені під час зосередження військ, але до початку операції до Варшави прибули тільки 2 корпуси. Згодом хід першої операції змусив тимчасово відмовитися від ідеї настання від Варшави на Берлін і направити 9-у армію на Південно-Західний фронт. [30] Таким чином, порівнюючи становище сторін на Східному театрі, можна відзначити, що центральні держави могли почати кампанію, зосередивши всі призначені для неї сили і навіть виправивши початкові помилки в розгортанні (перекидання 2-ї австрійської армії на Сербська фронт, а потім в Галичину в район Ходорова призвела до запізнювання розгортання "ешелону А" на 5 діб, а "ешелону В" - на 7 - 10 діб). Росія повинна була почати операцію, зосередивши не більше 75% призначених сил і не встигнувши зайняти правильного вихідного положення, особливо на Південно-західному фронті, де Рівненська і особливо Проскурівська групи були сильно відтягнуті назад. Незважаючи на це, на німецькому фронті чисельна перевага російських армій давало повну надію на успіх операції з подвійним охопленням за умови правильно комбінованих і правильно наведених обома арміями операцій. На австрійському фронті чисельну перевагу на початку операції на стороні росіян було дуже незначним, а розкидана і уступна їх положення з сильно витягнутим тому лівим флангом давало австрійцям можливість, при розвитку енергії в наступі і майстерному управлінні, завдати окреме поразка сильно висунутого вперед правому флангу російської армії . У міру зближення російських армій всі вигоди переходили на їхній бік і приводили до оточення австрійців. Австрійське розгортання, пристосоване до відходу правого російського флангу, цілком відповідало за розташуванням лівого флангу армій цій умові, так як фланг вигравався самим розгортанням; тут не було тільки виконане умова зосередження переважної переваги в силах. [31] Розгортання російських армій і напрям початкового удару були засновані на упередженому припущенні про розгортання австрійських сил багато схід, чому і удар їх був націлений не в обхід флангів, а на фронт. Розгортання та план операції німецької 8-ї армії цілком відповідали обстановці, що складається, характером театру і можливостям оперативного використання багатої рейкової мережі. Російське командування, маючи в своєму розпорядженні великими стратегічними резервами, які прибували з далеких околиць (близько 22 дивізій), мало в своїх руках значні кошти для харчування операцій на обох фронтах, у чому йому поступалися його супротивники. [32] Серби зі своєю невеликою армією могли чекати нападу на свою північну кордон з боку pp. Дунай і Сава і на західну - з боку р. Дріна. Тому вони, прикривши обидві кордону, зосередили головні сили своїх військ в гористому районі на схід від Вальєво, майже в однаковій відстані від обох можливих театрів операцій. На чолі армії стояв воєвода Подорожній. [33] Австрійці, перекинувши на самому початку операції 2-у армію на Російський фронт, розгорнули 5-у армію по р.. Сава і 6-ю по р. Дріна для широкого наступу проти сербів у охоплення обох флангів їх розташування. У цьому відношенні обстановка на Сербській театрі була схожа з ситуацією в Східній Пруссії: та ж активна оборона, з одного боку, і охоплює положення наступаючого в чудових силах - з іншого, і те ж якісну перевагу більш слабкої сторони. Але в положенні обох театрів помічається і велика різниця: германці будували свою оборону на системі укріплень і підготовленої мережі залізниць, серби ж діяли у гірській країні з дуже слабко розвиненою мережею навіть грунтових шляхів. [34]

Найбільш глибокими були суперечності між Німеччиною і Великобританією. Німеччина прагнула покласти край британському пануванню на морі, захопити її колонії. Великі були претензії Німеччини до Франції та Росії. У планах вищого військового німецького керівництва були захоплення економічно розвинених районів північно-східної Франції, прагнення відторгнути від Росії Прибалтику, "Донську область", Крим і Кавказ. У свою чергу Великобританія хотіла зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтою Месопотамію і частину Аравійського півострова. Франція, яка зазнала нищівної поразки у франко-прусській війні, розраховувала повернути собі Ельзас і Лотарингію, приєднати лівий берег Рейну та Саарський вугільний басейн.

Австро-Угорщина виношувала експансіоністські плани щодо Росії (Волинь, Поділля), Сербії. Росія прагнула приєднати Галичину і опанувати чорноморськими протоками Босфор і Дарданелли.

До 1914р. протиріччя між двома військово-політичними угрупуваннями європейських держав - Троїстим союзом і Антантою - загострилися до межі. Зоною особливої ​​напруженості став Балканський півострів. Правлячі кола Австро-Угорщини, пішовши раді німецького імператора, вирішили одним ударом по Сербії остаточно затвердити свій вплив на Балканах. Незабаром знайшовся привід для оголошення війни. Австрійське командування розгорнуло військові маневри поряд з сербською кордоном. Глава австрійської "військової партії" престолонаслідник Франц-Фердинанд демонстративно наніс візит до столиці Боснії-Сараєво. 28 червня в його карету була кинута бомба, яку ерцгерцог відкинув, продемонструвавши присутність духу. На зворотному шляху було обрано інший маршрут. Але з невідомої причини карета повернулася по лабіринту погано охороняються вулиць на те ж саме місце. З натовпу вибіг молодий чоловік і зробив два постріли. Одна куля потрапила ерцгерцогу в шию, інша в живіт його дружині. Обидва померли в лічені хвилини.

Терористичний акт здійснили сербські патріоти Гаврило Принцип і його сподвижник Гаврилович з напіввійськової організації "Чорна рука".

5 липня 1914р. слідом за вбивством ерцгерцога Франца-Фердинанда австрійське уряд отримав запевнення Німеччини на підтримку його претензій до Сербії. Кайзер Вільгельм II обіцяв австрійському представнику графу Хойос, що Німеччина підтримає Австрію навіть у разі, якщо конфлікт з Сербією приведе до війни з Росією 23 липня австрійський уряд пред'явило ультиматум Сербії. Він був пред'явлений о шостій вечора, відповідь очікувався через 48 годин.

Умови ультиматуму були суворі, деякі серйозно зачіпали Панславістичні амбіції Сербії. Австрійці не чекали і не бажали, що умови будуть прийняті. 7 липня, отримавши підтвердження про підтримку з боку Німеччини, австрійський уряд вирішив спровокувати війну - ультиматум і був складений з цим розрахунком. Австрію також надихали висновки, що Росія не готова до війни: чим раніше вона станеться, тим краще, вирішили у Відні.

Відповідь сербів на ультиматум від 23 липня був відкинутий, хоча він не містив безумовного визнання вимог, і 28 липня 1914р. Австрія оголосила війну Сербії. Обидві сторони приступили до мобілізації ще до того, як відповідь була отримана,

1 серпня 1914р. Німеччина оголосила війну Росії, а двома днями пізніше Франції. Після місяця наростаючої напруги стало ясно, що великої європейської війни уникнути неможливо, хоча Великобританія ще вагалася.

Через добу після оголошення війни Сербії, коли Белград уже бомбили, Росія приступила до мобілізації. Початковий наказ про загальну мобілізацію - акт, рівнозначний оголошенню війни - був майже відразу скасовано царем на користь часткової мобілізації. Можливо, Росія не очікувала великомасштабних дій з боку Німеччини.

4 серпня німецькі війська вторглися в Бельгію. Люксембург піддався тієї ж долі двома днями раніше. Обидві держави мали міжнародними гарантіями проти нападу, проте лише гарантії Бельгії передбачали втручання гарантує держави. Німеччина оприлюднила "причини" вторгнення, звинувачуючи Бельгію в "не нейтральному поведінці" але ніхто не сприйняв це серйозно. Вторгнення в Бельгію втягнуло у війну Англії. Англійський уряд пред'явило ультиматум з вимогою негайного припинення військових дій і виведення німецьких солдатів. Вимога була проігнорована таким чином, всі великі держави - ​​Німеччина, Австро-Угорщина, Франція, Росія і Англія виявилися втягнуті у війну.

Хоча великі держави готувалися до війни довгі роки, вона все ж застала їх зненацька. Наприклад, Англія і Німеччина витратили величезні кошти на будівництво військового флоту, однак громіздкі плавучі фортеці зіграли незначну роль у боях, хоча і мали, безсумнівно, стратегічне значення. Точно так само ніхто не очікував, що піхота (особливо на Західному фронті) втратить здатність до руху, опинившись паралізованою міццю артилерії і кулеметів (хоча це і передбачав польський банкір Іван Блох у своїй роботі "Майбутнє війни" в 1899р.).

За рівнем підготовки та організації німецька армія була кращою в Європі. Крім того, німці горіли патріотизмом і вірою у своє велике призначення, поки не реалізоване. У Німеччині краще за всіх розуміли значення в сучасному бою важкої артилерії і кулеметів, а також важливість залізничних комунікацій.

Австро-угорська армія представляла собою зліпок німецької, але поступалася їй з-за гримучої суміші різних національностей в її складі і посередніх показників у попередніх війнах. Французька армія була лише на 20% менше, ніж німецька, проте її людські ресурси ледь перевищували половину. Головна відмінність, таким чином, полягала в резервах. У Німеччині їх було багато, у Франції всього нічого. Франція, як і більшість інших країн, сподівалася на коротку війну. Вона була не готова до тривалого конфлікту. Як і решта, Франція вважала, що все вирішить рух, і ніяк не очікувала статичної окопної війни.

Головною перевагою Росії були невичерпні людські ресурси і перевірене мужність російського солдата, однак її керівництво було корумпованим і некомпетентним, а промислова відсталість робила Росію непристосованою до сучасній війні. Комунікації були дуже погані, межі безкраї, і союзники географічно відрізані. Передбачалося, що участь Росії, заявлене як панслов'янську хрестовий похід ", являло собою відчайдушну спробу відновити етнічна єдність на чолі з деградуючим царським режимом. Позиція Британії була зовсім іншою. Британія ніколи не мала великої армії і ще ХVIII ст залежала від морських сил, а традиції відкидали "постійну армію" з ще більш давніх часів. Британська армія була, таким чином, вкрай нечисленна, зате високопрофесійна і мала головною метою підтримувати порядок у заморських володіннях. Існували сумніви, чи зуміє британське командування керувати цією компанією. Деякі полководці були дуже старі, правда, цей недолік був також властивий і Німеччини.

Самим яскравим прикладом неправильної оцінки характеру сучасної війни командуваннями обох сторін було широко поширена думка про Найголовнішим ролі кавалерії. На морі традиційна британська перевагу виявилося оскаржене Німеччиною. В 1914р. Британія мала 29 великих кораблів, Німеччина - 18. Британія також недооцінила ворожі підводні човни, хоча вона була особливо вразлива для них внаслідок залежності від заморських поставок продовольства і сировини для своєї промисловості. Британія стала головною фабрикою для союзників, який Німеччина була для своїх.

Перша світова війна велася майже на десятку фронтів у різних куточках земної кулі. Головними фронтами були Західний, де німецькі війська вели бойові дії проти англійських, французьких до бельгійських військ, і Східний, де війська Росії протистояли об'єднаним силам австро-угорської та німецької армій. Людські, сировинні та продовольчі ресурси країн Антанти значно перевершували ресурси Центральних держав, тому шанси Німеччини та Австро-Угорщини на перемогу у війні на два фронти були невеликі. Німецьке командування це розуміло і тому зробило ставку на блискавичну війну.

План військових дій, розроблений начальником генерального штабу Німеччини фон Шліффеном, виходив з того, що Росії потрібно не менше півтора місяців для зосередження своїх військ. За цей час передбачалося розгромити Францію і примусити її до капітуляції. Потім намічалося перекинути всі німецькі війська проти Росії. За "плану Шліффена" війна мала закінчитися через два місяці. Але ці розрахунки не справдилися.

На початку серпня головні сили німецької армії підійшли до бельгійської фортеці Льєж, яка прикривала переправи через річку Маас, і після кровопролитних боїв захопили всі її форти. 20 серпня німецькі війська вступили до столиці Бельгії - Брюссель. Війська Німеччини вийшли на франко-бельгійську кордон і в "прикордонній битві" завдали поразки французам, примусивши їх відійти вглиб території, що створювало загрозу Парижу. Німецьке командування переоцінило свої успіхи і вважаючи стратегічний замисел на Заході виконаним, перекинуло два армійських корпуси і кавалерійську дивізію на Схід. На початку вересня німецькі війська вийшли на річку Марна прагнучи оточити французів. У битві на річці Марні 3-10 Вересень 1914р. англо-французькі війська зупинили наступ німців на Париж і навіть на короткий час зуміли перейти в контрнаступ. У цій битві брали участь півтора мільйона чоловік. Втрати з обох сторін склали майже 600 тисяч чоловік убитими і пораненими. Підсумком битви на Марні став остаточний провал планів "блискавичної війни".

Ослаблена німецька армія почала "зариватися" в окопи. Західний фронт, що розтягнувся від протоки Ла-Манш до швейцарського кордону, до кінця 1914р. стабілізувався. Обидві сторони приступили до будівництва земляних і бетонованих укріплень. Широка смуга попереду окопів було заміновано і покрита густими рядами колючого дроту. Війна на Західному фронті з маневреної перетворилася на позиційну.

Наступ російських військ у Східній Пруссії закінчилося невдало, вони були розбиті і частково знищені в Мазурських болотах. Наступ російської армії під командуванням генерала Брусилова в Галичині та Буковині, навпаки, відкинуло австро-угорські частини до Карпат. До кінця 1914р. на Східному фронті теж настала пауза. Воюючі сторони перейшли до тривалої позиційної війни.

5 листопада 1914 Росія, Англія і Франція оголосили війну Туреччині. У жовтні турецький уряд закрило Дарданелли і Босфор для проходу кораблів союзників, практично ізолювавши чорноморські порти Росії від зовнішнього світу і завдаючи непоправної шкоди її економіці. Такий крок Туреччини був дієвим внеском у військові зусилля центральних держав. Наступним провокаційним кроком з'явився обстріл Одеси та інших південноросійських портів в кінці жовтня ескадрою турецьких військових кораблів.

Приходила в занепад Оттоманська імперія поступово розвалювалася і протягом останнього півстоліття втратила більшу частину своїх європейських володінь. Армія була виснажена в ході невдалих військових дій проти італійців у Тріполі, а Балканські війни викликали подальше виснаження її ресурсів. Младотурецкой лідер Енвер-паша, який будучи військовим міністром, був провідною фігурою на турецькій політичній сцені, вважав, що союз з Німеччиною буде в наібольшней ступеня служити інтересам його країни, і 2 серпня 1914 був підписаний секретний договір між двома країнами. Німецька військова місія проявляла активність у Туреччині з кінця 1913 року. Їй було доручено провести реорганізацію турецької армії.

Незважаючи на серйозні заперечення від своїх німецьких радників, Енвер-паша прийняв рішення вторгнутися на Кавказ, належав Росії, і в середині грудня 1914 року почався наступ у важких погодних умовах. Турецькі солдати добре билися, але зазнали жорстокої поразки. Тим не менш, російське верховне командування було стурбоване тієї загрозою, яку представляла Туреччина для південних кордонів Росії, і німецьким стратегічним планам хорошу службу співслужило обставина, що ця загроза на даній ділянці скувала російські війська, в яких була велика потреба на інших фронтах.

ДАТИ: 4.1915 р. - вихід з Троїстого союзу Італії, натомість приєднання до нього Болгарії. Лютий-грудень 1916 р. - Верденська битва Червень 1916 р. • Брусиловський прорив Липень-листопад 1916 р. - битва на р. Сомма. ПЕРСОНАЛІЇ: БРУСИЛОВ Олександр (1853 - 1926) - російський військовий діяч, генерал від кавалерії, в роки Першої світової війни - командуючий 8-ю Галицькою армією, з 1916 р. - командуючий Південно-Західним російським фронтом. У травні-червні 1917 р. - головнокомандуючий російською армією, з 1920 р. - у Червоній армії, у 1923 - 1924 рр. - інспектор кавалерії 1. Перехід до позиційної війни дав змогу Німеччині перекинути свої сили на Східний фронт. У 1915 р. тут був проведений основний наступ, у той час, як на Західному фронті Німеччина перейшла до стратегічної оборони. У лютому-березні 1915 р., після боїв біля Мазурських озер, німецька армія витіснила російські війська із Східної Пруссії. До осені 1915 р. німецькі та австро-угорські війська захопили Західну Україну, Польщу, Литву, частину Латвії. У травні 1915 р. Італія, яка прагнула приєднати західну частину Балканського півострова (території Австро-Угорщини, Туреччини та Албанії) вийшла з Троїстого союзу і оголосила війну колишнім союзникам, а у вересні 1915 р. до союзу вступила Болгарія і він перетворився на Четверний (Почвірний). На Західному фронті відбулися бої у Фландрії та Шампані. Найбільша битва - поблизу міста Іпра (Бельгія). У першій половині лютого німецьке військо отримало «бойовий хімічний засіб у вигляді хлорного газу» та «нового роду артилерійський снаряд, начинений отруюючими речовинами, котрі викликали сльозотечу». 22 квітня 1915 р. 4-та армія рейхсверу поблизу Іпру вперше у воєнній історії використала проти англо-французьких військ для прориву їхніх позицій газобалонну атаку. Газ дістав назву іприт (від місцевості першого використання). Балони з газом було встановлено уздовж 6-кілометро-вої ділянки фронту. Вихід газу із них зайняв лише п'ять хвилин. Вглибину хмара мала від 600 до 800 м, заввишки була у людський зріст, згодом - вище. Хлором тоді було отруєно 15 тис. осіб, з яких 5 тис. (33 %) померло. Солдати, згадував учасник цієї операції, побачили, «що велетенська хмара зелено-жовтого газу підіймається з-під землі й повільно рухається за вітром у напрямку до них, що газ стелеться по землі, заповнюючи кожну ямку, кожне заглиблення й затоплює траншеї та воронки. Спершу подив, потім жах й, нарешті, паніка охопила війська, коли перші хмари диму окутали всю місцевість і примусили людей, задихаючись, битися в агонії. Ті, хто міг рухатися, бігли, намагаючись, більшою частиною даремно, обігнати хмару хлору, котра невмолимо переслідувала їх». Німці мали тактичний успіх, проте не мали напоготові резервів і не змогли з нього скористатися. Німеччина порушила конвенцію, яка забороняла застосування отруюючих речовин, й повела нову війну, причому німецьке командування використало у великому масштабі нову зброю в операції, котра мала обмежену мету. Після Іпру отруйні гази надалі використовували обидві сторони. Газова війна все більше посилювалася. Запроваджувалися нові отруюючі речовини. Війська стали систематично обстрілюватися грантами й бомбами, що містили в собі задушливі й сльозоточиві гази. 2. Основні бойові дії 1916 р. відбулися на Західному фронті. В лютому німецькі війська намагалися штурмом взяти Верден - найважливішу ланку оборони Франції. У цій грандіозній битві, що тривала з лютого по грудень 1916 р., Німеччина втратила 600 тис. чоловік, Франція -300 тис. (так звана Верденська м'ясорубка). Однак реального успіху Німеччина не досягла. З липня по листопад 1916 р. французька армія намагалася прорвати оборону німців на р. Соммі і вийти до Брюсселю, що призвело до загальних втрат чисельністю 1,3 млн чоловік. Тут вперше англійською стороною застосована нова зброя - танки. Більш успішними були дії військ Антанти на Східному фронті. В червні 1916 р. Росія розпочала ряд наступальних операцій в Галичині. Армія генерала Брусилова прорвала фронт і зайняла більшу частину Галичини і Буковини (так званий Брусиловський прорив). Втрати противника - 1,5 млн чоловік. Успіхи Росії сприяли вступу Румунії у серпні 1916 р. у війну на боці Антанти. Однак невдовзі вона була окупована австро-угорськими військами. Проте стратегічна ініціатива переходила до Антанти, і вона відмовилася від німецької пропозиції розпочати переговори наприкінці 1916 р.

Введення

Битва при Вердені - сукупність бойових дій німецьких і французьких військ під час Першої світової війни на Західному фронті, що проводилися з 21 лютого по 18 грудня 1916 року. Одна з найбільших, одна з найбільш кровопролитних і одна із самих безглуздих військових операцій в історії Першої світової війни, яка увійшла в історію, як Верденська м'ясорубка.