1.3. Принципи побудови поетичних збірок Івана Малковича

Іван Малкович автор шістьох поетичних книг: „Білий камінь” (1984), „Ключ” (1988), „Вірші” (1992), „Із янголом на плечі” (1997), „Вірші на зиму” (2006), „Все поруч” (2010). К. Москалець пропонує цікавий підхід до оцінки творчості поета. Він вважає, що його збірки утворюють коло, вірші пов’язані між собою і поет повертається у пізніших збірках до попередніх варіантів як до витоків; кожна наступна збірка є синтезом уже набутої поетичної праці.

„Білий камінь” (1984), дебютна книжка Івана Малковича, кличе читача із далечини минулого століття, з держави, якої більше не існує. Твори, опубліковані там, містять як характерні для середини 1980-х фігури умовчання та евфемізми, і те нове, небувале, що в справжніх поетів проступає крізь усі шари захисних оболонок та зумовлених часом мовних форм. „Один з кількох відхилених варіантів назви моєї першої збірки –„Ангелик у яферах”. Певна річ, тоді з такої назви тільки посміялися. Посміялися також з іншого мого янгола, якого було замінено на чугайстрика. „Бог” поміняли на „птах”, а ще одного ангелика – на метелика”, – згадує Малкович[4]. Переживання роз’єднання зі своєю істотною складовою, розлука з тим, що лучить тебе в ціле, затяте прагнення захистити від глуму „моє щонайясніше” – ось один з основних сюжетів „Білого каменя”, що виявився доленосним для автора. „Білий камінь”, супроводжуваний приязною передмовою Д. Павличка, не пройшов непоміченим, збірку напрочуд тепло зустріла тогочасна критика. Було ясно, що в українській літературі з’явився новий самобутній поет, як і те, що ця перша книга не розкриває вповні всіх його творчих можливостей, будучи радше багатообіцяючою прелюдією з неминучими недоліками імпровізаційного вступу.

Вже перший вірш наступної збірки „Ключ” (1988) повертає нас до пошуків загубленої в часі первісної ідентичності. Іван Малкович знову говорить про найістотніше для нього (і для кожної людини загалом), проте змінюється тон оповіді. Якщо в першій збірці ми мали справу зі складним синкретичним переживанням, де передчуття втрати, страх перед нею і власне розлука, то в „Ключі” з’являється елегійна відстороненість і дорослий жаль, який уже навчився розуміти неспростовність сили доконаних фактів. Вся збірка побудована на місткому символі загубленого ключа, з дещо несподіваним, але вкрай слушним питанням на тлі: „я мав його чи ні?” Чимало віршів „Ключа” належать до жанру спроб – проби голосу, випробування письма циклами („Шукання безсмертника”, „На сцені маку”, „Вертепчик”) або й поем („Напередовець”).

„Білий камінь” – теза, де ліричний суб’єкт перебуває в безпосередній єдності з собою і своїм середовищем (горами і ріками, родиною, домашніми улюбленцями, звичаями тощо); „Ключ” – антитеза, яка рефлексує над тим первісним буттям, відштовхується від нього, критикуючи і опонуючи” [8, с. 3].

„Вірші” (1992). Схоже, що йти далі поетові не дозволяє новопостале розчарування в поетичному письмі. Тут ряд віршів з двох попередніх книг, чимало експериментів, насамперед із звукописом („Чаївник і чаєчник”, „Щ”, „Житіє оленяра”), маса слів, запозичених з чужих стильових і явно непоетичних сфер, які ні перед цим, ані по тому не трапляються у вишуканій лексиці Івана Малковича („забімбали”, „менти”, „ніндзя”, „анаша”, „дак,” „жуть” тощо). Видана в часи соціально-політичної кризи, викликаної зміною державного устрою, книга відтворює атмосферу ранніх 90-х, характеризується несмачним поєднанням застарілих стилізацій під Шевченка („Наслідування старовинних мотивів”, „Вшанування першоджерел”) з актуальними на ту пору публіцистичними та сатиричними інвективами („Щ”, „Житіє Лабіринта П’ятикутного” та ін.). Саме в цій книзі уперше виразно проступає (щоб не зникнути вже ніколи) пристрасть Івана Малковича до нескінченного шліфування і відточування деталей мініатюрних гуцульських образків, дитяча завороженість відлуннями, що снують між краєм і раєм, горличкою та горлечком, кіткою і квіткою. Поет опритомнює за окуляром мікроскопа, за яким починається „друга природа”– Всесвіт мови, анітрохи не менший за розчахнутий у нас над головою.

Одну із найкращих книг Івана Малковича та й української поезії загалом „Із янголом на плечі” (1997), К. Москалець, згадуючи відповідники діалектичного розвитку, назвав книгою-поняттям [7, с. 4]. Фактично, майже всі свої кращі вірші поет переписав начисто, змінюючи композицію, назви, додаючи нові строфи або з двох поезій роблячи одну (наприклад, „Човен” і „Ліс” із „Ключа” перетворились на „В осінні вечори, у вечори студені…”). Замість дев’ятої з’яви „Фінал” циклу „У сцені маку” з’явилось „Майбутнє відродження”, самі з’яви помінялися місцями та, зрештою, і „з’яв” як таких не стало, як не стало й жанрового означення „оповідь о кількох з’явах”. Поет безжально вичистив усі „совєтизми”, розмовні й простацькі лексеми, старанно перебрав кожне слово в сотні з лишком віршів, вислухавши й перевіривши не одне відлуння. „Збірка „Із янголом на плечі” яскраво засвідчує, як саме можна позбутися пасивно й випадково набутої ідентичності, не втрачаючи при цьому дійсно вартісних її рис: слід переписувати знову і знову, аж до тих пір, поки вона не стане твоєю, а ти – собою”, – зауважує К. Москалець [8, с. 5].

У збірках вибраного „Вірші на зиму” (2006) та „Все поруч” (2010) варто звернути увагу на побудову змісту, яка є зримим образом плину часу навспак, до джерел. К. Москалець виділяє прикметну рису збірок Івана Малковича: постійний зв’язок із попередніми віршами, образами й темами; часто повертається до попередніх варіантів, щоб коло його поезій зімкнулося. „Починаючи з „Із янголом на плечі”, Малкович неухильно дотримується саме цього принципу формування змісту, від найновіших віршів – до найдавніших” [8, с. 6]. Те, що подавало себе одним з розділів „Білого каменя”, стає окремою книгою „Все поруч”. Зміни спрямовані на ущільнення поетичного тексту, прояснення невиразних місць, усунення манірних і невластивих способів вислову. Поет залишається по-дитячому довірливим і відкритим до читача.

В останнiй збiрцi „Все поруч” Iван Малкович додає фотороздiл „Фотоспалахи” i пояснює: „Вибираючи фотографiю для книжки (хотiв вiдiбрати якусь одну, найвиразнiшу), зрозумiв, що деякi з них для мене не менш важливi, анiж вiршi. Саме тому наважуюся оприлюднити й дещицю „поезiй фотографiчних”.

Отже, 6 поетичних збірок Івана Малковича відзначаються своєрідними принципами побудови, характеризуються тісним зв’язком наступних поезій з попередніми. Творчому доробоку митця притаманні експерименти у звукописі, доборі лексики. Характерним для творчості Івана Малковича є відшліфована та відточена деталь.

У першому розділі розглянуто своєрідність поезії вісімдесятників, як одного з етапів українського літературного процесу, до якого належить творчість Івана Малковича. Криза історичного мислення спонукала поетів розбудовувати нову художню реальність, що була антитезою до радянської дійсності. Визначальною рисою модерної поетики вісімдесятників постає суб’єктивізм у сприйнятті дійсності, творення суверенного світу, підвладного не раціональним законам, а законам поетичного мислення.

Поезія Івана Малковича, що яскраво вирізняється серед творчого добутку 80-х років ХХ ст., проголошує безумовну естетичну вартість краси, народженої з глибин національного духу. Автор шести поетичних збірок, Іван Малкович водночас бере на себе різноманітні функції на літературному поприщі, сприяє розвитку дитячої літератури, видавничій справі тощо. Самобутність стилю автора отримала високу оцінку і зумовила розвиток одного з напрямків новітньої „тихої” поезії.