53

ЗМІСТ ВСТУП….………………………………………………………………… РОЗДІЛ 1. ІВАН МАЛКОВИЧ ЯК ПРЕДСТАВНИК ПІЗНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО МОДЕРНІЗМУ….…………………………………………. 1.1. Поезія вісімдесятників у системі пізнього українського модернізму 1.2. Роль Івана Малковича в літературному процесі кін. ХХ – поч. ХХІ ст……………………………………………………………………………………. 1.3. Принципи побудови поетичних збірок Івана Малковича…...……… РОЗДІЛ 2. САМОБУТНІСТЬ МОТИВІВ ТА АВТОРСЬКОГО СТИЛЮ ІВАНА МАЛКОВИЧА ....………..…… 2.1. „Художній світ” як категоріальне поняття ….….…………………… 2.2. Трансформація міфологеми світоустрою в поетичному доробку Івана Малковича………………………………… 2.3. Функціонування основних мотивів та образів у творчості поета……...………………………………………………………………………… 2.4. Художньо-стильові особливості поезії Івана Малковича… ВИСНОВКИ….……………………………………………………………. СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ….……………………………

3 5 5 7 17 21 26 33 39 42 43 у

ВСТУП

Кінець ХХ ст. в українській літературі позначився інтенсивними новаторськими пошуками, що найбільш виразно засвідчила вітчизняна поезія. Уже перші роки 80-х засвідчують появу на мистецьких обріях поетів нового покоління із власною естетичною орієнтацією. Це була сила, яка щодалі дужчала і засвідчувала переваги самодостатньої, духовно здорової творчості, не затиснутої в лещатах примусової чи добровільної заідеологізованості. У літературному процесі цього періоду яскраво вирізняється поезія Івана Малковича, що проголошує естетичну вартість краси, народженої з глибин національного духу.

На сьогодні вже виокремилась плеяда науковців, яка плідно студіює творчість Івана Малковича. Його поетичні збірки досліджували В. Моренець, К. Москалець. Ґрунтовні публікації Н. Анісімової сприяли виробленню нестандартних підходів в осмисленні театралізованої моделі світу в поезії Івана Малковича. Дотично розглядали творчість митця Д. Павличко, Н. Бондаренко. Однак художній світ поета, що відзначається своєрідністю авторського світобачення, характеризується наявністю різноманітних стильових домінант та застосуванням виражально-зображальної техніки, потребує системного вичення, що й зумовлює актуальність обраної теми.

Мета дослідження – розкрити своєрідність художнього світу Івана Малковича.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) розкрити поняття „художній світ”;

2) з’ясувати особливості художньої трансформації міфологеми світоустрою в творчості поета;

3) висвітлити особливості функціонування основних мотивів, образів та стильової парадигми у поетичному доробку Івана Малковича.

Об’єкт дослідження – поезії Івана Малковича, які репрезентовані у збірках: „Білий камінь” (1984), „Ключ” (1988), „Вірші” (1992), „Із янголом на плечі” (1997), „Вірші на зиму” (2006), „Все поруч” (2010).

Предмет дослідження – багатство та особливості художнього світу поета.

Теоретико-методологічною основою роботи стали студії з особливостей внутрішньої структури художнього тексту Д. Ліхачова, з розгляду поняття „художній світ” як категоріального утворення статтія Г. Клочека, праця М. Грішмана про літературний твір як художню цілісність. У дослідженні спирались на праці Н. Анісімової з дослідження театралізованості творчості Івана Малковича, В. Моренця та О. Кухар з аспекту міфологічних мотивів у творчості поета.

Методи дослідження: описово-аналітичний при вивченні теоретичної бази, біографічний (у першому розділі), метод контент та інтент аналізу, для виявлення взаємозалежності змісту та особливостей стильових домінант поетичної творчості.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали дослідження можуть бути використані на уроках української літератури та на факультативних заняттях у загальноосвітній школі та вищих навчальних закладах.

Структура роботи: робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел.

Розділ і іван малкович як представник пізнього українського модернізму

1.1. Поезія вісімдесятників у системі пізнього українського модернізму

У 80-ті роки ХХ ст. в українській літературі заявила про себе нова поетична генерація – вісімдесятники, пов’язана не cтільки з часовими рамками, скільки з наявністю власної філософії мистецтва, індивідуального почерку та художньої естетики. Вісімдесятники, на думку В. Єшкілєва , створили першу в історії повоєнної української літератури опозицію традиціоналістському дискурсу не у вигляді опору окремих особистостей, а як феномен нового літературного покоління [16, с. 5]. До цього покоління зараховують тих поетів, чиї дебюти припали на 1980-ті роки (В. Герасим’юк, П. Гірник, О. Забужко, О. Лишега, І. Малкович, І. Римарук та ін.). Н. Зборовська у праці „Код української літератури” наголосила, що це унікальне покоління (дослідниця називає його „перехідним поколінням”) „зависає в колоніалізмі” і несе в собі „порубіжний симптом”. Поетична творчість вісімдесятників засвідчує своєрідність східної моделі модернізму, його регіональність та неподібність до західноєвропейського.

Домінантним дискурсом у творчості вісімдесятників став екзистенціалізм, що прийшов на зміну соцреалізмові і сформував його філософське підґрунтя. Поетичні тексти представників цього покоління перейняті художньо трансформованими екзистенціалами: відчуження людини в суспільстві, конфлікт особистості і абсурдного світу, самотність, одинокість, маргінальність тощо. В. Єшкілєв один із перших зробив спробу класифікувати сучасну українську літературу і виокремив у ній тестаментарно-рустикальний, тобто традиційний, постмодерний і неомодерний дискурси. Головною рисою модерної лірики, на думку В. Моренця, є принципове оновлення світоглядно-поетичної моделі шляхом актуалізації архаїчної. Криза історичного мислення спонукала поетів розбудовувати нову художню реальність, що була антитезою до міфологізованої радянської дійсності. В. Моренець наголосив, що у творчості покоління 80-х років потужного розвитку набула міфологічна поезія з такими напрямами: казковий (В. Голобородько); онтологічний (В. Кордун, П. Мовчан); есхатологічний міфологізм (В. Герасим’юк, І. Малкович, Т. Мельничук, І. Римарук) [12, с. 47]. Б. Шумилович називає і основні специфічні риси, які визначають мистецтво пізнього модернізму: велика увага приділяється особистості автора, відчуттям та переживанням митця [17, с. 238]. Визначальною рисою модерної поетики вісімдесятників є суб’єктивізм у сприйнятті дійсності, творення суверенного світу, підвладного не раціональним законам, а законам поетичного мислення. Вісімдесятники виступили апологетами традиції, щоправда у її модернізованій іпостасі. Це дає підстави, на думку Н. Анісімової, твердити про останню фазу модернізму в українській поезії, яка впритул підійшла до постмодерністських тенденцій, що на рубежі тисячоліть визначили магістральні напрями розвитку усієї української літератури. З-поміж поетичного покоління 80-х років ХХст поетами-модерністами дослідниця називає О. Забужко, О. Лишегу, І. Малковича, П. Мідянку, І. Римарука та ін. На думку Н. Анісімової, „втеча у внутрішні світи поетичного слова стала для представників покоління 80-х років не тільки засобом відмежування від ідеології, але й важливим інструментом розбудови суверенного художнього космосу, відчуття прихованих стилів слова. Поети покоління 80-х років, уникаючи раціонального підходу до дійсності, прагнули творити нову художню реальність, ґрунтом якої є гра” [11]. Таким чином, творчість представників покоління 80-х років XX ст., за визначенням дослідниці, постає етапом розвитку пізнього модернізму в українській поезії, його важливою складовою і найвищим здобутком. За В. Єшкілєвим, неомодерна складова „вісімдесятництва” виявилась більш органічною щодо поточної літературної ситуації в Україні, аніж рефлективний постмодерний простір. В межах неомодерної складової відбувається своєрідна компенсація втрат української літератури, що пов’язані з її ізоляцією та маргіналізацією в радянськй період [16, с. 11] Для „вісімдесятників” властива орієнтація на здобутки європейської культури, особливо на літературу поставстрійського культурного простору ХХ століття (зокрема, Ф. Кафка, М. Кундера, Ґ. Тракль).Творчість поетів покоління 1980-х відзначається різноманіттям художніх пошуків, експериментаторством у царині поетичної форми, ускладненням поетичного словника, тяжінням до верлібра. Проте головною особливістю стилю стає метафоризм поетичного мислення. Поети-вісімдесятники явили читачам художній світ своєї лірики, максимально наповнений складними метафоричними конструкціями та асоціаціями, контекстуальною полісемією слова. Метафорична образна система поезії постала як надзвичайно активна, вітаїстична, наповнена національною своєрідністю і водночас закорінена у глибинах європейської філософської думки.

Яскравим представником вісмдесятників вважається талановитий поет Іван Малкович. Д. Павличко у своїй промові, присвяченій 50-річчю Івана Малковича, сказав про те, що двадцять сім років тому написав передмову до першої збірки Івана Малковича „Білий камінь”, у якій схарактеризував книжку, назвавши Малковича справжнім поетом, бо він у жодному слові не покривив почуттям, його поезія відзначається цілісним настроєм, в якому панує туга за лагідним життям, за добротою; позначена свіжістю та вишуканістю. „Але тепер, – зауважив Д. Павличко, – коли я прочитав його твори 90-х літ, і першого десятиліття ХХІ ст., вважаю, що та моя характеристика неповна. Іван Малкович за своєю майстерністю найвищий серед свого покоління поетів. Він володіє досконалою чистотою слова. Його поезії за формою – довершені, за філософською думкою – глибокі, за настроєм – трагічні, але ж часто просяяні сонцем людської радості. Іван Малкович – видатне явище української культури” [10]. Є в поета фотокартка, де вiн присiв у колi вiсiмдесятникiв: „Я присiв, щоб не заступати мистецьких левiв на брамi Золотих ворiт, а вийшло символiчно – випав з поетичної „обойми у видавцi” [18, с. 287].

Отже, покоління вісімдесятників – це талановита плеяда неоромантиків, шукачів гармонійного, кордоцентричного життя, серед яких чільне місце посідає Іван Малкович.