№ 1

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення, у соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує безпеку і цілісність цієї частини та управління загально суспільними справами.

Ознаки держави: територія (частина планети, на яку поширюється сувере­нітет держави. Є матеріальною базою держа­ви і основою визнання її суб'єктом міжнародного права); політичний публічний характер влади (реалізується в державно-правових інститутах, відділених від населення (політична риса) і виступаючих від імені суспільства в цілому (публічність влади)); суверенітет (політико-правовий стан держави, який харак­теризується верховенством влади та незалеж­ністю; неподільністю або єдністю, повнотою влади; рівноправністю у зовнішніх зносинах); механізм влади (система органів і організацій, які створює держава для реалізації своїх функцій і завдань); власні правові норми (загальнообов'язкові правила поведінки, що розроблені й прийняті державою і нею ж охороняються); с-ма податків (платежі обов'язкового характеру, що встановлюються для утримання державного апарату, виконання загальносоціапьних функцій держави у сфері освіти, охорони здоров'я соціального забезпечення тощо).

№ 2

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення, у соціально неоднорідному суспільстві, яка забезпечує безпеку і цілісність цієї частини та управління загально суспільними справами.

Сутність держави полягає у тому, що вона є організатором і гарантом певних суспільних відносин конкретний зміст яких обумовлений даним етапом розвитку суспільства.

Причини виникнення держави:

1) Розвиток прод. сил, відп. зміна;

2) Зміна соціальної структури суспільства;

3) Зміна керівного в економ. влади;

4) Перехід держ. влади до представн. інших груп влади.

№ 3

Типологія – теорія про типи тих чи інших явищ. Типологія держав призначена розподіляти всі держави, що існували в історії людства, або існують зараз, на такі групи, класи, щоб це дало змогу розкрити їх соціальну сутність

Тип держави – це с-ма суттєвих рис, що притаманні усім державам, соціальною основою яких є певний тип виробничих відносин, і які виражають соціально-змістовну (зокрема, класову) сутність і соціальне значення держави.

Типи держав: рабовласницька, феодальна, буржуазна, перехідна від буржуазного до соц.- демократ., соціально-демократична.

Ознаки відносної самостійності держави:

1) Організаційне відокремлення держави в цілому від будь – яких класів;

2) Наявність внутрішньої будови;

3) Залеж. не тільки від класів, а й від народу;

4) Врахування не тільки класів, а й загально соціальної функції

№ 66

1) Встановлення юридично значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них застосовувати. 2)Перевірка достовірності правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми. 3)3'ясування змісту (тлумачення) правової норми. 4)Прийняття рішення у справі. 5)Оформлення рішення в акті застосування правової норми.

№ 4

Функції держави - це основні напрямки її діяльності, які відображають суть і соціальне призначення державного управління суспільством. Функції держави класифікують за різними ознаками.

Види функцій держави.

1. За соціальним значенням державної діяльності: а) основні (безпосередньо характеризують соціальну сутність і призначення держави); б) неосновні (не розкривають безпосередньо соціальної сутності держави).

2. За територіальною спрямованістю: внутрішні і зовнішні.

3. За сферою суспільного життя: гуманітарні, економічні, політичні.

4. За часом виконання: а) постійні (здійснюються протягом усього часу існування даної держави), б) тимчасові (здійснюються протягом лише певного відтинку часу існування держави. Н., під час стихійного лиха, війни).

№ 5

Держава соц.-демокр. орієнтації – це організація політичної влади більшості населення, яка забезпечує повний соціальний консенсус, певний правовий соціальний захист і має на меті створювати умови для повного здійснення основних прав людини та прогресу людства на засадах соціальної демократії.

За сучасних умов існують такі різновиди держав: а) держави, які існують у промислово розвинутих країнах соціально орієнтованого, "соціалізованого" капіталізму(Швейцарія, Німеччина);

б) держави, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства і перетворюються з організації тоталітаризованої влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (зокрема, колишні "радянські" республіки та історично аналогічні їм держави)(д-ви бувшого СРСР і Сх. Європи).

№ 7

В гуманітарній сфері:

- участь у міжнародному забезпеченні і захисті прав людини;

- допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, кризових ситуацій тощо);

- участь у захисті природного середовища (екологічна функція);

- участь у міжнародному культурному співробітництві.

В економічній сфері:

- участь у створенні світової економічної системи на основі міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і праці;

- участь у розв'язанні глобальних господарських та наукових проблем (енергетичної, використання світового океану, до­сліджень і освоєння космосу тощо).

В політичній сфері:

- організація, підтримка і розвиток міждержавних договір­них відносин на основі загальновизнаних принципів міжнародного права;

- оборона своєї країни від зовнішнього нападу, анексії;

- участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети;

- участь у боротьбі з порушеннями міжнародного правопорядку (у тому числі із використанням військових засобів).

№ 6

В гуманітарній сфері:

Завдання:

- забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності.

Функції:

- гуманітарна (забезпечення, охорона і захист основних прав людини);

- екологічна (охорона природного середовища);

- соціальна (охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення та ін.);

-культурно-виховна (освіта, виховання, розвиток культури тощо).

В економічній сфері:

Завдання:

- сприяти формуванню соціальноорієнтованої ефективної ринкової економіки.

Функції:

- господарсько-стимулююча (створення умов для розвитку виробництва на основі рівноправного визнання й захисту різних форм власності на засоби виробництва);

- господарсько-організаторська (програмування та організація виробництва на державних підприємствах, розпорядження об'єктами державної власності);

- науково-організаторська (організація і стимулювання наукових досліджень).

В політичній сфері:

Завдання:

- створювати умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто відповідно до безперешкодного волевиявлення більшості народу в умовах вільної діяльності різноманітних громадських об'єднань.

Функції:

- створення демократичних умов, інститутів для вільного ви-явлення і врахування інтересів різних соціальних груп, зокрема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об'єднань (демократизаторська функція);

- забезпечення умов для збереження і розвитку національної самобутності корінної та всіх інших націй, що прожива-ють на території держави (національно-забезпечувальна функція);

- охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку (охоронна функція).

№ 8

Право соціально-демократичної орієнтації — це система загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлені або санкціоновані державою, зорієнтованою на соціальну демократію, виражають волю більшості населення країни. За сучасних умов право такого типу існує у двох основних різновидах:

а) право держав, які існують у промислово розвинутих країнах соціальноорієнтованого капіталізму;

б) право держав, які існують у країнах, що переходять від авторитарно-бюрократичного ладу псевдосоціалізму до громадянського суспільства.

Ознаки і тенденції права соціально-демократичної орієнтації:

1) гуманізація права — поступове втілення у законодавство загальнолюдських принципів права; розширення законодавчого закріплення основних прав людини;

2) соціалізація права — спрямованість на забезпечення консенсусу між різними соціальними верствами, класами, групами; збільшення питомої ваги законодавства, яке гарантує соціальну захищеність кожної людини;

3) "цивілітація" права — охорона форм власності на засоби виробництва, забезпечення економічної свободи власників;

4) сприяння затвердженню засад правової держави;

5) "етнізація" та інтернаціоналізація права — відтворення у законодавстві кращих національно-правових надбань.

№ 9

Види форм правління сучасних держав:

- президентська республіка — глава держави (президент) одноособово або з наступним схваленням верхньої палати пар­ламенту формує склад уряду, яким, як правило, керує сам (СІЛА, Аргентина, Мексика, Венесуела, Індонезія, Іран, Ірак, Швейцарія);

- напівпрезидентська, або президентсько-парламентська, республіка — глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), котрий підлягає обов'язковому затвердженню всім парламентом (Україна, Фінляндія, Франція);

- парламентська республіка — глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом і підзвітний лише йому (Італія, ФРН);

- парламентська монархія — глава держави (монарх) не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і лише йому підзвітний (Англія, Данія, Швеція, Японія);

- дуалістична монархія — глава держави (монарх) особисто формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем'єр-міністра.

№ 10

Механізм держави — це система всіх державних органі­зацій, які виконують її завдання і реалізують її функції. Серед таких організацій розрізняють: державні підприємства, державні установи (заклади), державні органи (органи дер­жави).

Державні підприємства — це ті формування, які утворені державою для здійснення матеріально-виробничої діяльності або для надання певних матеріально-побутових послуг і функціо­нують на засадах госпрозрахунку і самоокупності.

Державні установи (заклади) — це ті організації, які утво­рені державою у невиробничій сфері для виконання гуманітар­них завдань і функціонують в основному на основі бюджетного фінансування.

Органи держави — це ті організації держави, які вона на­ділила владними повноваженнями щодо інших учасників суспільного життя та необхідними матеріальними засобами для здійснення цих повноважень. Владні повноваження органу по­лягають у наданій державою можливості встановлювати фор­мально-обов'язкові правила поведінки загального чи індиві­дуального характеру (юридичні приписи) та домагатись, забез­печувати їх виконання.

№ 17

Сучасна практика свідчить про необхідність забезпечення основних прав людини, що має гуманістичне, прогресивне значення.

Основні тенденції розвитку прав людини:

1) дедалі ширше запровадження у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб'єктом права;

2) дедалі ширше запровадження у свідомість суспільства розуміння прав людини як соціально-історичного явища;

3) розповсюдження принципу правової рівності на дедалі більше коло людей;

4) зростання потреб прав людини;

5) зростання кількості країн, які допускають міжнародний контроль за станом дотримання прав людини.

Зазначені тенденції слід враховуватись при за­гальній оцінці стану законодавства сучасної України з питань прав людини і громадянина та при підготовці відповідних за­конодавчих пропозицій.

№ 11

Апарат держав:

- виражає і виконує волю більшості населення (принцип демократизму);

- визнає, допомагає здійснювати, охороняє й захищає основні права людини (принцип гуманізму);

- забезпечує згоду, консенсус між різними частинами суспільства, баланс різноманітних інтересів (принцип соціально-політичної справедливості);

- визнає і рівною мірою сприяє здійсненню, охороні та захисту основних прав "титульної" (корінної) нації та всіх інших націй, що живуть у даній державі (принцип національної рівноправності);

- свою діяльність спрямовує на виконання законів, здійснює на підставі законів і в порядку, ними передбаченому, (принцип законності);

- будується на основі єдності й незалежності державної влади як єдиного носія та виразника суверенітету народу (нації), його права на самовизначення (принцип суверенності держав­ної влади);

- розподіляє основні функціональні напрямки діяльності (нормотворчість, законовиконання, судочинство, нагляд і контроль) між відповідними спеціалізованими системами органів (принцип "розподілу влади");

- у своїй діяльності основну роль відводить організаційним та виховним методам; методи примусу мають відносно другорядне, допоміжне значення (принцип ненасильства);

- свої функції виконує із залученням до співпраці муніципальних органів та різноманітних громадських об'єднань (принцип "громадянськості" ).

№ 29

Держава «загального благоденства» - це держава, яка, на думку західних спеціалістів, втратила класовий харак­тер, звужує державний примус, виступає і захищає інтереси всього суспільства, всіх класів і груп. Ця теорія виникла в30-ті роки XX ст. Суть цієї концепції полягає в тому, щоб досягти соціального миру, матеріального добробуту, зменши­ти експлуатацію і соціально захистити бідні верстви населення, за допомогою державного регулювання економіки ліквідувати безробіття і кризові явища тощо. В останні десятиліття держава «загального благоденства» втрачає свою актуальність, оскільки потерпіла ідейну і практичну кризу. Разом з тим і сьогодні вона має багато прихильників.

№ 19

Право - це система загальнообов'язкових правил поведінки, які формулюються або санкціонуються державою, мають формально визначений характер і забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Сутність права вбачається в тому, що воно є соціальним регулятором, положення якого ґрунтуються на надбаннях розвитку людської цивілізації і культури та який виступає критерієм визначення правомірності або неправомірності поведінки людей та їх об'єднань.

Виникнення юридичного права пов'язане з утворенням держави як форми організації суспільства, механізму забезпечення його сталого існування і розвитку. Як виникнення держави пов'язане, з одного боку, з утворенням класів, тобто поділом членів суспільства відповідно до наявної власності, а з іншого боку, їх об'єднанням за територією, а не за родовими й племінними зв'язками, так і виникнення юридичного права пов'язане з необхідністю збереження цілісності суспільства і здійснення державної влади, з визначенням сфери незалежності, непідвладності свободи членів суспільства.

№ 13

Політична система суспільства — це система всіх державних і недержавних утворень (організацій), громадських об'єднань і трудових колективів соціально неоднорідного (зокрема, класового) суспільства.

Елементи політичної системи суспільства:

- суб'єкти (носії) політики — класи, нації, соціальні прошарки, групи; представники їхніх інтересів — різноманітні об'єднання, організації (зокрема держава) — і, нарешті, люди (особистості);

- політичні відносини, стосунки;

- політична свідомість (політична ідеологія та політична психологія) суб'єктів політики;

- політичні норми — загальні правила поведінки у політичних стосунках.

Серед усіх елементів політичної системи лише виключно держава:

а) володіє суверенною владою як суб'єкт, що уособлює суверенітет народу і суверенітет нації, а також є результатом реалізованого народом права на самовизначення;

б) виступає офіційним представником усього народу;

в) забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що на законних підставах перебувають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та інші функції;

г) має спеціальний апарат управління і примусу, який забезпечує виконання державних функцій;

д) може встановлювати загальнообов'язкові правила поведінки і з їх допомогою регулювати суспільні відносини.

Ці властивості держави зумовлюють її особливе, провідне місце і роль у політичній системі суспільства.

№ 14

Громадянське суспільство — це спільність вільних, рівноправних людей та їхніх об'єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бути власником, а також брати активну участь у політичному житті.

Основні ознаки громадянського суспільства:

- людина, її інтереси, права, свободи є головною його цінністю;

- рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної (в її групових та індивідуальних різновидах);

- економічна свобода громадян та їхніх об'єднань, інших суб'єктів виробничих відносин у виборі форм і здійсненні підприємницької діяльності;

- свобода і добровільність праці на основі вільного вибору форм та видів трудової діяльності;

- надійна та ефективна система соціального захисту кожної людини;

- ідеологічна і політична свобода, наявність демократичних інститутів та механізмів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування і здійснення державної політики.

№ 21

Основні права людства — це певні можливості людства, які необхідні для його існування і розвитку як єдиного, цілісного суб'єкта світової історії — носія земної цивілізації та об'єктивно зумовлені станом соціального і природного середовища.

До них можна віднести, зокрема, права на: безстрокове існування людства (безсмертя); мир; відродження та збереження гармонії з природою (екологічну безпеку); збереження, використання і розвиток загальнолюдських матеріальних та духовних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших надбань); відкрите море і його корисні копалини; антарктичний простір; користування космічним простором.

№ 15

Правова держава — це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини.

Вихідні положення сучасної загальної теорії правової держави:

1) в єдності права і держави первинним є право як загальносоціальне явище;

2) держава повинна бути обмежена саме таким правом. Вона пов'язана не тільки законами, які сама встановлює, а й загальносоціальним правом;

3) найголовніше призначення такої держави — забезпечити здійснення, охорону та захист основних прав людини;

4) уявлення про правову державу вирішальною мірою залежить від того, яким правом збираються її пов'язати, як саме розуміють права людини;

5) правові держави можуть формуватись у неоднакових соціально-економічних устроях, системах;

6) оскільки на праворозуміння, поширене серед різноманітних соціальних спільностей, груп, прошарків конкретного суспільства, неодмінно накладають відбиток їхні реальні потреби та інтереси, теорія і практика формування правової держави;

7) для впровадження у життя пануючого в суспільстві праворозуміння держава вдається до різноманітних загальнообов'язкових організаційно-юридичних структур, механізмів, процедур

Отже, для справді правових держав мають бути притаманні як загальні, спільні, так і особливі, своєрідні ознаки, риси.

№ 16, 18, 23

Основні права людини — це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Класифікація основних прав людини:

фізичні права — це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб ;

особистісні права — це можливості збереження, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності люди­ни, ЇЇ світогляду та духовності ;

культурні (гуманітарні) права — це можливості збереження і розвитку національної самобутності, доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у по­дальшому вдосконаленні;

економічні права — це можливості людини реалізовувати свої здібності, здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ ;

політичні права — це можливості людини брати участь у державному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також громадських об'єднань політичного спрямування.

№ 32

Головним у цій концепції є обгрунтування того, що основне призначення держави полягає у забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. Коли її стануть тлумачити виключно в етнічному плані, ця теорія може тісно наблизитись до фашизму і набути якостей соціально небезпечної. У цьому разі вона може стати теорією національної винятковості. Ця теорія в такому тлумаченні небезпечна тим, що породжує недовіру між людьми різних національностей. В умовах багатонаціональних держав це неминуче веде до конфронтацій, і врешті-решт - до насильства і ворожнечі. Завжди слід зважати на ті правові та фактичні наслідки, що стоять за ідеєю національної державності в кожному окремому випадку.

№ 20

Основні права нації (народу) — це певні можливості кожної нації (іншої етнічної спільності, народу), які необхідні для її нормального існування і розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку люд­ства і мають бути загальними та рівними для всіх націй (на­родів).

Види основних прав націй:

фізичні права — можливості нації, необхідні для її фізично­го існування, виживання, задоволення життєво необхідних матеріальних потреб ;

етнічні права — можливості збереження, виявлення, розвитку і захисту національної (етнічної) самобутності, своєрідності, унікальності;

культурні права — можливості зберігати, виявляти, розвивати і захищати здобутки національної культури в усьому розмаїтті її проявів, а також користуватись культурними надбаннями інших народів ;

економічні права — можливості розвивати, збільшувати ви­робництво матеріальних благ для забезпечення і підвищення рівня добробуту даної нації (наприклад, право володіти, користуватись

і розпоряджатись усіма природними та матеріальними ресурсами на своїй території);

політичні права — можливості самостійно, за своїм власним добровільним рішенням визначати характер і спосіб свого соціально-політичного конституювання, самоствердження як певної єдності, спільності, а також формування своїх взаємин з іншими етнічними — як державними, так і бездержавними — утвореннями .

№ 22

Люди у віці до 18 років за міжнародно-правовими критерія­ми є неповнолітніми і тому належать до "дітей".

Для цієї категорії суб'єктів значна частина основних прав людини нічим не відрізняється за своїм змістом від прав по­внолітніх ("дорослих") осіб. Інша ж група таких прав певним чином специфікується, змістовно конкретизується (наприклад, право на розвиток). Дітям належать і особливі, "додаткові" можливості, які зафіксовані в Конвенції 1989р. в усіх "змістовних" різновидах прав. Виділяються се­ред прав:

1) фізичних — права на першочерговість захисту і допомоги,

здорове зростання, неприпустимість таких кримінальних пока­рань, як смертна кара і довічне тюремне ув'язнення;

2) особистісних — права на знання своїх батьків і нерозлучення з ними (сімейні зв'язки), виховання;

3) культурних — право на відповідні ігри і розважальні заходи;

4) економічних — право не бути залученим до роботи до до­сягнення певного віку;

5) політичних — права не призиватись на державну військо­ву службу до 15 років.

Спеціальним органом всесвітнього співтовариства, призна­ченим для спостереження та контроля за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій Конвенції (Україна приєдна­лась до неї у 1991 p.), є Комітет ООН з прав дитини.

№ 24

Загальносоціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовлена конкретно-історич­ними потребами існування та розвитку інших людей, нації, народу, його соціальних груп і всього людства.

Видова класифікація загальносоціальних обов'язків людини в основному відповідає наведеній класифікації її основних прав. Тому серед таких обов'язків можна виділити:

фізичні (наприклад, утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей);

особистісні (наприклад, поважати честь, гідність, сумління, думки і погляди людей або їхніх спільностей; виховувати своїх дітей);

культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток історії людства);

економічні (наприклад, віддавати частину індивідуального прибутку, доходу на загальносуспільні потреби);

політичні (наприклад, протистояти насильству, вдаватися тільки до мирних засобів задоволення своїх політичних інтересів).

№ 25

Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розподілити на три групи:

1) Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (Ірак, Судан).

2) Держави, котрі декларують, визнають у принципі всі основні права людини, проте ще не створили всіх належних механізмів для їх додержання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи).

3) Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там мають місце порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо); б) міжнародні органи із спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали). Серед цих засобів слід розрізняти "всесвітні" і "регіональні"(контенентальні).

№ 26

Право (як юридичне явище) і держава виникають водночас, вони взаємозалежні.

Право залежить від держави: у його виникненні, походженні; у сталості, недоторканності; у здійсненні, впровадженні в життя; у розвитку, вдосконаленні і в авторитетності, престижі.

Держава залежить від права: у своїй організації, побудові, структурі; у вдосконаленні, розвитку; у здійсненні її функцій; в авторитетності, престижі.

Коли йдеться про здійснення функцій держави, то розрізня­ють його правові й неправові форми.

Правові форми виконання функцій держави — це такі її дії, які полягають у вчиненні (зокрема, у прийнятті, встановленні, виданні) правових (юридичних) актів.

Правовий (юридичний) акт — це формально-обов'язкове волевиявлення держави (її органу або уповноваженого нею суб'єкта).

Неправові форми виконання функцій держави: матеріально-технічна діяльність; організаційна діяльність (здійснюване неюридичними засобами).

№ 27

Сьогодні у більшості розвинених цивілізованих країн проживають різноманітні національні меншини. Від того, як захищаються загальносоціальні права етнічних спільностей у тій чи іншій державі, залежить нормальне, мирне існування народів відповідних країн. Національним меншинам, які проживають на території держави, належать усі основні права нації.

По-перше, усі права в умовах інонаціонального оточення набувають дещо специфічного виразу, по-друге, національним меншинам мають належати, згідно з документами міжнародного співтовариства, ще й особливі, "додаткові" можливості. До них належать серед прав:

1) фізичних — право на проживання в місцях традиційного історичного поселення, на уникнення депортації, примусового переселення;

2) етнічних та культурних — право на неасиміляцію;

економічних — право на одержання пропорційної частки централізованих державних фондів;

3) політичних — права на участь у прийнятті державних рішень, які зачіпають інтереси даної меншини, на представництво у законодавчих та інших колегіальних органах держави; на не дискримінацію умов життя; на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі, погроз, приниження й ущемлення.

№ 28

Правова держава — це держава, в якій юридичними засобами реально забезпечено максимальне здійснення, охорону і захист основних прав людини.

Для правових держав мають бути притаманні як загальні, спільні, так і особливі, своєрідні ознаки, риси. Вони можуть бути поділені на соціально-змістовні і формальні.

Соціально-змістовні: 1) закріплення в конституційному та інших законах основних прав людини; 2) панування у суспільному і державному житті законів, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загальнолюдські цінності та ідеали; 3) врегулювання відносин між особою і державою на основі загальнодозволе'нного підходу, принципу "особі дозволено чинити все, що прямо не заборонено законом"; 4) взаємовідповідальність особи і держави; 5) притаманність усім громадянам високої культури права, необхідність юридичних законів, умінь і навичок їх використання у практичному житті.

Формальні:

1) розподіл повноважень держави між спеціалізованими системами її органів — законодавчих, виконавчих, судових; 2) юридична захищеність особи, тобто наявність розвинутих та ефективних процедурно-юридичних механізмів для охорони та захисту основних прав людини; 3) високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як, у певному розумінні, вирішальної, найбільш надійної юридичної гарантії прав людини; 4) неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних нормативних актів усіма учасниками суспільного життя.

Лише комплексне поєднання у державі всіх наведених ознак дало б підстави вважати її правовою.

№ 42

Правотворчий процес – система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу можуть бути розбиті на два етапи. 1) Передпроектна стадія: формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права; правотворча ініціатива. 2) Проектна стадія: ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно – правового акта; розробка концепції проекту нормативно – правового акта і підготовка його тексту у вигляді норм права. 3) Стадія прийняття проекту: нормативно – правового акта після його обговорення, в якому приймають участь колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети); Президент, міністри та інші органи затверджують свої акти (укази, накази тощо).

№ 30

Теорія еліт походить від французького слова elite - найкраще, обране. Виникла в Італії в 20-30 роки XX ст. Соціологічна західна концепція, яка поділяє суспільство на творчу, керуючу, вибрану еліту і іншу масу населення, яка не досягла елітних вершин і не може управляти державою і суспільством. У сучасному суспільстві існують різні види elite - політична, юридична, економічна, адміністративна, військова, ідеологічна, інтелектуальна, робітнича, профспілкова тощо, які стримують одна одну і стимулюють до вдосконалення і розвитку інші соціальні групи і верстви населення. Ця концепція значною мірою може мати успіх, якщо буде поєднана з демократичним підходом до управління суспільством і державою.

У сучасний період теорія elite тісно пов'язана з технократичними теоріями - із розвитком науково-технічної революції, перетворенням науки в безпосередню виробничу силу. В зв'язку з цим керівництво державою і суспільством повинно здійснюватись науковою елітою, кращими представниками інтелігенції.

№ 31

Фашистські ідеї держави - ідеологією цих концепцій держави є націонал-соціалізм, який зводиться до расизму, поділу народів, рас на культурних і безкультурних, «варварів», «диких» тощо, на пануючих і рабів, на вищих і нижчих тощо. Фашизм проголошує злиття націонал-соціалістичної партії з силою держави і повне, тотальне одержавлення всього суспільного життя; ігноруються природні і соціальні права громадян, особливо інших рас і націй, аж до фізичного знищення; ігнорується демократія і парламентаризм; проповідується культ вождизму, військової агресії, терору і насильства по відношенню до інших народів і до своїх членів суспільства, особливо до демократів, комуністів тощо; абсолютна ієрархія державної влади на принципі вождизму і бездумного підпорядкування: повне ігнорування права і правового законодавства, законом держави проголошується все, що висловить фюрер.

У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насилля – найважливіший чинник розвитку, а гуманізм – прояв неповноцінності раси.

№ 33

Принципи права — це керівні засади (ідеї), які зумовлю­ються об'єктивними закономірностями існування й розвитку людини та суспільства та визначають зміст і спрямованість правового регулювання.

Види принципів права: загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, конкретно-історичні, галузеві, міжгалузеві.

Функції права — це основні напрямки його впливу на людину і суспільство (суспільні відносини).

Функції права розподіляють на загальносоціальні та спеціально-соціальні (регулятивні).

До загальносоціальних функцій належать: гуманістична, організаторська, управлінська, комунікативна, оцінювальна, пізнавальна.

Зазначені функції є загальносоціальними у тому розумінні, що вони здійснюються за допомогою не тільки права, але й соціальними явищами, іншими соціальними нормами, суспільною свідомістю, політикою, громадськими об'єднаннями тощо. Ті ж функції, які здатне виконувати лише саме право, є його спеціально-соціальними функціями. До них належать: закріплююча, стимулююча, обмежувальна, витісню вальна.

№ 34

Неодмінною умовою пізнання соціальної сутності об'єктивного юридичного права (як і сутності держави) є історична типологізація численних найрізноманітніших правових (юридичних) систем — тих, що існували колись, і тих, що існують зараз.

Історичний тип права — це сукупність суттєвих рис, притаманних усім правовим системам, які спираються на певний тип виробничих відносин і відповідний тип держави та виражають соціальну сутність і спрямованість правового регулювання у соціально неоднорідному суспільстві.

Поділяти право, правові системи на ті чи інші різновиди (класи, групи, типи) можливо, взагалі кажучи, й за іншими критеріями, зокрема за характером домінуючих джерел (зовнішніх форм права), за історичною послідовністю формування ("за хронологією"), за особливостями методів, засобів забезпечення, за співвідношенням типів правового регулювання та ін.

Необхідно виділяти такі історичні типи об'єктивного юридичного права: племінно-бюрократичний; рабовласницький; феодальний; буржуазний; перехідний від буржуазного до соціально-демократичного; соціально-демократичний (у майбутньому). Останній із зазначених типів права є сьогодні лише передбачуваним, прогнозованим.

№ 35

Права людини (суб'єкта), забезпечені юридичними нормами, відображають поняттям суб'єктивного юридичного права. А саму систему таких норм відображають поняттям об'єктивного юридичного права.

Юридичне право є суб'єктивним остільки, оскільки воно характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єкту, залежать від нього, від його свідомості.

У державно-організованому суспільстві переважну частину своїх основних прав людина не може здійснювати, якщо вона не стане носієм суб'єктивного юридичного права. В цьому й розкривається основне соціальне призначення і основна особистісна цінність такого права. Юридичне право є об'єктивним у тому розумінні, що державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта, поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», їхня доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.

№ 36

Необхідною передумовою виникнення в людини суб'єктивного юридичного права або юридичного обов'язку є її державне визнання як особи правоздатної та, за певних умов, дієздатної.

Суб'єкт права — це носій можливих або реальних юридичних прав і обов'язків.

Дієздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта здійснювати свої юридичні права і виконувати обов'язки особистими діями.

Суб'єктивне юридичне право особи — це закріплена в юридичних нормах можливість її певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини.

Юридичний обов'язок особи — це закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідного соціального обов'язку.

№ 37

Правовий статус особи — це комплекс її суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.

Правовий статус може бути загальним, спеціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з основних прав і обов'язків громадянина. Він характеризує загальні й рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих прав і обов'язків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців тощо.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої особи, які вона має на даний час.

Основним об'єктом піклування та захисту держави стають люди, які визнаються її громадянами. Громадянином держави є особа, яка законом визнається юридично пов'язаною з даною державою.

Громадянство — це соціально-правова (юридична) властивість людини, що полягає у передбаченому законом її зв'язку з даною державою, який зумовлює їхні взаємні юридичні права й обов'язки.

№ 38

Правоутворення – це перевід окремих законів суспільного розвитку на мову рішень, нормативів, приписів, втілених в певну юридичну форму і призначених організовувати і стимулювати людську діяльність для досягнення соціально – необхідних цілей.

Змістовна сторона правоутворення включає всі форми й засоби виникнення, розвитку і зміни права: 1) його зовнішнє відображення в юридичних письмових документах (нормативних актах, угодах тощо); 2) існування у вигляді не інституціональних форм (правосвідомість, правові принципи, правові теорії тощо); 3) процеси виникнення юридичних моделей поведінки та їх фактичної реалізації.

Сучасне розуміння в сутності правоутворення базується: 1) на концепції спільності й відмінності права й закону; 2) на теоріях правової держави і громадянського суспільства.

№ 39

Правоутворення – це перевід окремих законів суспільного розвитку на мову рішень, нормативів, приписів, втілених в певну юридичну форму і призначених організовувати і стимулювати людську діяльність для досягнення соціально – необхідних цілей.

Правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з 3-х етапів: 1) формування нових суспільних відносин та їх самоврегулювання на основі існуючих соціальних норм і правосвідомості учасників цих відносин. На цьому етапі виникають суспільні відносини, що потребують впорядкування. 2) узагальнення державою існуючої практики самоврегулювання суспільних відносин, їх корегування і доповнення або формулювання нових правил поведінки та їх відображення у нормативно – правових актах; 3) втілення закріплених у нормативно – правових актах, а тому вже більш упорядкованих, стабільних і захищених державою правил поведінки в конкретні суспільні відносини.

№ 40

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Види правотворчості:

1) за суб'єктами — правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум;

2) за способом формування юридичних норм — встановлення юридичних норм, санкціонування

(схвалення і загальнообов'язкове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

№ 41

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Принципи орієнтованої на соціальну демократію правотворчості: гуманізм, демократизм, збереження національної самобутності та інтернаціоналізм, науковість, законність, техніко-юридична досконалість.

Стадії правотворчості:

- підготовки проекту нормативно-правового акта (прийняття рішення про необхідність розробки проекту; визначення проектантів; розробка проекту; погодження проекту (із зацікавленими організаціями); доопрацювання проекту);

- прийняття нормативно-правового акта (внесення проекту до правотворчого органу на обговорення; обговорення проекту у правотворчому органі; прийняття нормативно-правового акта);

- оприлюднення (опублікування) нормативно-правового акта.

№ 43

Джерела права - це акти компетентних органів держави, які встановлюють і санкціонують норми права, зовнішні форми вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою яких воля законодавця стає обов'язковою для виконання.

Основні джерела права: 1) санкціоновані правові звичаї (санкціоноване державою правило поведінки, що набуває загальнообов'язкового значення); 2) релігійно правові норми (релігійні канони та інші релігійні звичаї, яким надається загальнообов'язковий характер); 3)правовий прецедєнт (судове чи адміністративне рішення конкретної справи, що має обов'язкове значення під час розгляду інших наступних аналогічних дій); 4) нормативно правовий акт (офіційний письмовий документ держави, який приймається компетентними державними органами і встановлює, змінює або відміняє норми права); 5) нормативно - правовий договір (спільний документ кількох суб'єктів, який містить норми права, що встановлюються за їхньою взаємною домовленістю, і забезпечується державою); 6) міжнародно - правові акти (документи міжнародної співдружності, що із санкції держави розповсюджуються на її території).

№ 44

Форма права — це спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загальнообов'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми і зовнішню — спосіб її об'єктивізації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Види зовнішніх форм (джерел) права:

1) правовий звичай — санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки загального характеру;

2) правовий прецедент — об'єктивоване (виражене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;

3) нормативно-правовий договір — об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке вста­новлене за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

4) нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру.

№ 45

Закон — це нормативно-правовий акт органу законодавчої влади держави або самого народу, який приймається та змінюється в особливому порядку, регламентує найважливіші суспільні відносини і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів.

Види законів: 1. За значенням і місцем у системі законодавства (за юридичною силою): а) Конституційні(основні) закони (Приймаються з найважливіших питань суспільних відносин, які безпосередньо регулюються Конституцією; для їх прийняття вимагається 2/3 голосів); б) Звичайні (Приймаються з інших питань державного життя, не віднесених до конституційних, для їх прийняття вимагається більшість голосів); в) Надзвичайні закони (Приймаються у певних, передбачених Конституцією ситуаціях).

2. За суб сктами видання: закони України (приймаються Верховною Радою України, закони колишнього СРСР, які регулюють відносини, ще нерегламентовані законами України, і не суперечать Конституції і законам України.

Всі закони мають певні юридичні властивості, а саме: є нормативно-правовими актами органів законодавчої влади або самого народу; встановлюються і приймаються для вирішення найважливіших питань суспільного і державного життя; всі інші нормативно-правові акти мають видаватися відповідно до законів; мають найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; встановлюється особливий порядок їх прийняття і введення в дію (внесення змін і доповнень), а також скасування.

№ 46

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Види специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення: 1) акти прямого волевиявлення населення, що фіксують результати всеукраїнського або місцевих (локальних) референдумів; 2) акти Конституційного Суду (або іншого органу конституційної юрисдикції), якщо через них втрачають чинність певні нормативно-правові акти; 3) деякі рішення певних громадських об'єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об'єднань); 4) окремі рішення трудових колективів (рішення зборів і рад трудових колективів); 5) судові рішення, якими визнаються нечинними як такі, що суперечать Конституції, закону, нормативні акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

№ 47

Нормативно-правовий акт — це письмовий документ компетентного органу держави або самого народу, в якому закріплюються встановлені та забезпечувані державою формально обов'язкові правила фізичної поведінки суб'єктів суспільного життя.

Всі закони мають певні юридичні властивості, а саме: є нормативно-правовими актами органів законодавчої влади або самого народу; встановлюються і приймаються для вирішення найважливіших питань суспільного і державного життя; всі інші нормативно-правові акти мають видаватися відповідно до законів; мають найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; встановлюється особливий порядок їх прийняття і введення в дію (внесення змін і доповнень), а також скасування.

№ 48

Нормативно – правові акти діють у часі, просторі та на певне коло суб’єктів. Початок дії нормативно – правових актів: а) з часу прийняття або опублікування; б) з моменту закінчення встановленого строку після публікації; в) з часу, який вказаний в правовому акті; г) з моменту отримання його адресатом.

Нормативно – правові акти діють в часі прямо, зворотно і переживаючи. Пряма дія. Нормативно – правовий акт поширює свою обов’язковість на факти, а) які виникли після набрання чинності («нові факти») і б) виникли до набрання чинності, або продовжують існувати («старі факти»). Зворотна дія нормативно – правого акта поширюється на старі факти. Переживаючи дія – новий нормативно – правовий акт поширюється лише на нові факти. Пряму дію в часі мають всі нормативно – правові акти, а зворотну чи переживаючи – тільки тоді, коли це вказано в нормативно – правовому акті. Просторова (територіальна) чинність нормативно – правових актів характеризується обсягом фізичного простору, у межах якого на відповідних суб’єктів права поширюється формальна обов’язковість таких актів.

Чинність за колом суб’єктів характеризується тим, на яких саме суб’єктів права поширюється формальна обов’язковість юридичних норм. За загальним принципом, чинність законодавства держави поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території.

№ 49

Система права — це система всіх чинних юридичних норм певної держави.

Структура системи права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певної держави, яка полягає в єдності і погодженості всіх юридичних норм та в їх розподілі за галузями й інститутами права.

Основними структурними елементами, цієї системи є: 1) норма права, 2) інститути права; 3) галузі права. Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до певного інституту і до певної галузі права.

Системність — закономірна, неодмінна властивість об'єктивного юридичного права, її деформація, руйнування.

Соціальна сутність системи права — служити нормативною базою, фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного впливу на них.

№ 50

Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

Критерії (підстави) розподілу норм за галузями:

• предмет правового регулювання (сукупність суспільних відносин, які врегульовані правом);

• метод правового регулювання (специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, здійснюва­ний за допомогою правових норм та інших юридичних засобів).

Основні галузі сучасного права: конституційне (державне), адміністративне, фінансове, земельне, цивільне, сімейне, трудове, кооперативне, сільськогосподарське, соціально-забезпечувальне, цивільне-процесуальне, кримінальне, кримінально-процесуальне, виправно-трудове.

У різних країнах зміст, обсяг і назви зазначених галузей права можуть помітно відрізнятися. У деяких правових системах зберігає певне значення загальний поділ системи права на так зване публічне право і право приватне.

Інститут права — це система юридичних норм, які регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Серед інститутів розрізняють галузеві та міжгалузеві (наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення).

№ 51

Правова (юридична) система — це система всіх юридичних явищ, які існують у певній державі або у групі однотипних держав.

До складу такої системи входять наступні елементи:

- різноманітні правові акти (юридичні норми з їх зовнішніми джерелами, об'єктивовані акти тлумачення і застосування цих норм), діяльність відповідних суб'єктів із створення цих актів;

- різноманітні види і прояви правосвідомості;

- стан законності та його деформації (акти правомірної, а також неправомірної поведінки).

Залежно від того, який саме елемент є визначальним у правових системах, що існували раніше та існують зараз, їх звичайно розподіляють на такі різновиди:

- нормативно - актна системи (її історично усталена назва — «романо - германська», або «європейсько-континентальна»);

- судово-прецедентна системи (її традиційна назва — «англосаксонська», або система «загального права»)',

- ідеологічно-релігійна система;

- традиційно-общинна система.

№ 52

Система законодавства — це система всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.

Структура системи законодавства — це зумовлена системою права, інтересами держави та потребами практики правового регулювання внутрішня організація впорядкованих нормативно-правових актів (та інших письмових нормативно-правових джерел), яка виражається в їх єдності й погодженості, а також у розподілі за галузями, інститутами та іншими групами законодавства.

Структура системи законодавства має два основних різновиди:

- галузева (розподіл нормативно-правових актів за предметом правового регулювання);

- субординаційна або ієрархічна, (розподіл нормативно-правових актів за певними групами залеж¬но від юридичної сили (закони, укази та ін.).

Крім того, у федеративних державах система законодавства структурується на законодавство суб'єктів федерації (законодавство республік, штатів) та законодавство федеральне (союзне законодавство).

№ 53

Здійснювати систематизацію законодавства необхідно, зокрема, для:

- встановлення й усунення дефектів законодавства;

- підвищення його ефективності;

- забезпечення зручності користування ним, полегшення пошуків юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації;

- сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Систематизація законодавства — це діяльність щодо зведення нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс.

Систематизація законодавства здійснюється двома основними способами (шляхом інкорпорації і кодифікації).

Інкорпорація — це спосіб систематизації законодавства, який полягає в об'єднанні за певним критерієм групи нормативно-правових актів в одному збірнику.

Види інкорпорації:

1) за юридичним значенням – офіційна, неофіційна; 2) за обсягом – загальна, галузева, міжгалузева і спеціальна; 3) за критерієм об'єднання нормативно-правових актів – предметна, хронологічна, суб’єктна.

Кодифікація законодавства — це спосіб його систематизації, який полягає у змістовній переробці й погодженні певної, пов'язаної спільним предметом регулювання групи юридичних норм та об'єднанні їх у єдиному нормативно-правовому акті.

Види кодифікації:

№ 54

Соціальна норма - зумовлене об'єктивними закономірностями правила фізичної поведінки, яке має загальний характер, виражає волю певної частини або всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.

Правова норма - формально обов'язкове правило фізичної поведінки яке миє загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною і примусовою діяльністю.

Ознаки які відрізи норми права від соціальної норм: Правові 1)виникають коли формується д-ва. 2)Встановлюються або санукюнмоіься д-вою. 3)виражають волю домінуючої частини населення. 4)утворюють внутрішню погоджену цілісність, тобто с-му. 5)формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов'язків. 6)мають точно визначені межі дії. чинності. 7)3абсзпеч. ще й державним примусом. Соціальні: 1)Існують у будь-якими суспільстві. 2)Встановлюються або санкціонуються іншими суб'єктами сус-ва. 3)Виражають волю різних частин сус-ва. 4)Можут_ь не бути внутрішньо погодженими, не мати властивостей с-ми. 5)Виражені не тільки через права і обов'язки, а через загальні принципи, цілі, гасла. 6)Не завжди мають точно визначені межі дії. 7)3абезпсчугаться тільки звичкою, внутрішнім переконанням, моральним та громадянським впливом та ін позадержавннми засобами.

№ 80

Правопорушення — це протиправне винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним.

Види правопорушень (за ступенем суспільної або особистісної шкідливості):

- проступки (шкідливі правопорушення);

- злочини (небезпечні правопорушення).

Злочин — вчинене винно суспільно небезпечне діяння (дія або бездіяльність), заборонене кримінальним законом під загрозою покарання.

№ 55

Правова норма — це формально-обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Правові норми розрізняються:

1) за суб'єктом правотворчості — норми органів державної законодавчої влади; норми глави держави; норми органів державної виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; юридичні норми, встановлені громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, населенням;

2) за предметом регулювання — конституційні, цивільні, адміністративні, кримінальні;

3) за способом встановлення диспозиції, норми — імперативні; диспозитивні;

4) за характером диспозиції — уповноважу-вальні (дозволяючі); зобов'язальні; забороняючі, котрі вказують на неприпустиму, недозволену поведінку;

5) за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені; відносно визначені;

6) за роллю, призначенням у правотворчості — первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);

7) за функціями у правовому регулюванні — матеріальні; процесуальні;

8) за дією в часі — постійні; тимчасові;

9) за сферою територіальної дії — загальні (загальнодержавні ); місцеві (локальні);

10) за дією на коло суб'єктів — загальні; спеціальні; виняткові

№ 56

Правова норма - формально обов'язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер. встановлюється або санкціонується державою з мстою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною і примусовою діяльністю.

Елементи правової норми (обов’язкові):

Диспозиція - це частина норми, в якій зазначаються права і обов'язки суб'єктів, в виникають при наявності певних юридичних обставин.

Гіпотеза - частина норми, в якій вказуються умови її дії, тобто обставини, з настанням яких можна чи необхідно здійснювати диспозицію.

Санкцій - це частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу за невиконання або порушення її диспозиції.

Призначення санкції – забезпечувати здійсненність диспозиції правової норми.

№ 57

Законність - це режим відповідності суспільних відносин законам і підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті їх неухильного здійснення всіма Суб'єктами права.

Принципи законності в правових демократичних державах: 1) єдність законності, тобто однаковість норматнвно-правового регулювання на всій території держави, однаковість застосування юридичних норм щодо всіх однойменних суб'єктів права; 2) соціально-демократична доцільність, тобто відповідність закону цілям забезпечення прав людини і прав нації (народу), соціальній демократії і прогресивного розвитку суспільства, необхідність вибору в межах закону найбільш ефективного (оптимального) засобу досягнення мсти закону; 3) реальність, тобто забезпеченість законності дійовими, досконалими гарантіями.

Гарантії законності — це система засобів, за допомогою у суспільному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, відновлюється законність. Види загальносоціальних гарантій законності: економічні, політичні, ідеологічні – це реальна матеріальна основа для нормального функціонування громадянського суспільства.

№ 58

Правова культура — це така властивість особи, яка характеризується загальною повагою до права, достатнім знанням змісту його норм і вмінням їх здійснювати, а також активною правомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях.

Правове виховання — це цілеспрямована діяльність державних органів, громадських об'єднань і трудових колективів, а також інших суб'єктів щодо формування у громадян і службових осіб високої правової культури.

Засоби правового виховання: правове навчання (зокрема, юридичний всеобуч); правова пропаганда; юридична практика державних органів та інших організацій; правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здійсненні та охороні юридичних норм; самовиховання.

№ 59

Правотворча техніка - це сукупність засобів і прийомів створенні для систематизації нормативно-правових актів. Склад правотворчої техніки: -термінологія - це слова, за допомогою яких в тексті нормативного акту виражаються поняття (види термінів: загальновживані, соціально-юрндичні. технічні): - законодавчі конструкції - це схеми, моделі юридичних явищ, за допомогою яких формуються нормативно - правові приписи: - законодавча презумпція - це закріплене в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може спричинити виникнення, зміну або припинення правовідносин: а) заперечні презумпції - це припущення про існування факту до того часу, доки не буде встановлено (доведено) інше: б) незаперечні презумпції - це припущення про існування факту, навіть якщо можливо встановити інше: - законодавчі фікції - це прийом, за допомогою якого в статі закону неіснуючий факт оголошується існуючим; - засоби документального оформлення нормативно-правового акту: а) реквізити тексту нормативного акту (назва акту, місце і дата видання тощо): б) структурна організація тексту акту (розділи, статті тощо).

№ 60

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки.

Основна мета правового виховання — дати людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень.

Ознаки (риси) правового виховання: 1) будується на засадах системи норм права; 2) припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових елементів упорядкованих суспільних відносин — дозволянь, зобов'язувань, заборон.

Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного забезпечення, дозволяння, зобов'язування, заборони перетворюються на первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для здійснення правомірної поведінки; 3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через покладання юридичної відповідальності на правопорушників; 4) охоплює суб'єктів права, які не тільки додержуються правових норм, а й є схильними до правопорушень та порушили ці норми; 5) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і засобів; 6) здійснюється вихователями, що, як правило, мають юридичну освіту або спеціальну юридичну підготовку.

№ 61

Правосвідомість розглядають як вид (форму) суспільної свідомості, що криє в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій і компетенцій, а також уявлень і настанов, які характеризують ставлення людини, суспільних груп і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, форм і методів правового регулювання.

Характерні її ознаки:

• вона є однією з форм суспільної свідомості та вкупі з політичною, моральною, філософською, Іншими формами свідомості відображає суспільне буття;

• вона містить поняття, уявлення, судження, почуття, емоції, концепції, теорії, програми;

• вона обумовлена соціально-економічним устроєм конкретного суспільства, рівнем розвитку його загальної культури;

• ідеологічні елементи правосвідомості виступають головними елементами правової культури та правового виховання.

Правова свідомість може поділятися на: буденну; професійну; наукову.

№ 62

Правомірна поведінка — це такі вчинки (діяння), які не суперечать приписам правових норм або основним принципам права певної держави.

Види правомірної поведінки:

1) за суб'єктами — діяльність громадян, державних організацій, громадських об'єднань, соціальних спільностей;

2) за сферою суспільних відносин — економічна, політична та ін.

3) за об'єктивною стороною — активна (вчинення дії), пасивна (утримання від неї);

4) за суб'єктивною стороною — принципова; звичаєва; пристосувальна (конформістська); маргінальна;

5) залежно від зафіксованості у законодавстві — врегульована законодавством, не врегульована законодавством;

6) залежно від ставлення держави до правомірної поведінки — схвалювана, стимульована (заохочувана), допустима;

7) за формою зовнішнього прояву — фізична (діяльнісна), вербальна (усна), письмова (документована).

№ 63

Реалізація правових норм — це здійснення їх приписів у практичних діях (бездіяльності) суб'єктів.

Соціальна сутність реалізації правових норм — задоволення учасниками суспільного життя своїх потреб соціально прийнятними способами, засобами, які змодельовані, «сконструйовані» державою.

Форми реалізації правових норм залежно від характеру їх диспозиції розподіляються за такими видами:

використання — форма реалізації уповноважувальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється за їх власним бажанням;

виконання — форма реалізації зобов'язальних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їх власного бажання;

дотримання — форма реалізації забороняючих юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, вчинюваній незалежно від їх власного бажання

№ 64

Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Правозастосовний орган керується такими вимогами:

1. Законності (належного додержання законних процедур): а) в межах компетенції (повноважень), закріплених у законі; б) на підставах передбачених у гіпотезі застосовуваної норми; в) за процедурою, встановленою законом; г) у відповідності за змістом закону; д) у передбаченій законом формі.

2. Обґрунтованості – прийняття правозастосувального рішення на основі знань про юридично – значущі факти, передбачені гіпотезою.

3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:

4. Справедливості

№ 65

Застосування правових норм — це організаційно-правова діяльність компетентних органів, уповноважених на це громадських об'єднань або їх службових осіб, яка полягає у встановленні піднормативних формально обов'язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм.

Основні риси правозастосовної діяльності:1) виступає передумовою реалізації правових норм, внаслідок чого її соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин; 2) являє собою діяльність тільки державних органів і уповноважених на це державою громадських об'єднань; 3) набуває юридично значущого характеру насамперед тому, що відносини, які виникають, змінюються або припиняються у результаті такої діяльності; 4) такі відносини, зв'язки встановлюються шляхом ухвалення індивідуальних формально обов'язкових рішень щодо персоніфікованих суб'єктів; 5) правозастосування становить собою юридично значущу діяльність ще й тому, що відбувається воно тільки на підставі юридичних норм; 6) це процес, який регламентований спеціальними нормами; 7) підпорядковується певним загальним вимогам, які забезпечують її правомірність, справедливість та ефективність; 8) інтелектуально-юридичні результати правозастосування, фіксуються, проявляються зовні у певній встановленій законодавством формі — в актах застосування права.

№ 67

Акт застосування права – це індивідуальний правовий акт державного характеру, прийнятий компетентними органами у встановленій законодавством формі, з конкретної справи, стосовно конкретного суб’єкта і підтверджує, встановлює, змінює або припиняє його права чи обов’язки.

Правозастосовні акти мають ознаки: 1) можуть прийматися будь – яким державними органами; 2) є формально обов’язковими щодо визначених суб’єктів; 3) вміщують індивідуальні приписи (веління); 4) не можуть мати зворотної дії в часі; 5) можуть мати письмову, усну або конклюдентну форми рояву.

Види правозастосувальних актів: 1) за суб’єктами прийняття: акти глави держави, органів законодавчої влади, виконавчої влади, суду. 2) за галузевою приналежністю застосованої норми: цивільно – правові, кримінально – правові; 3) за юридичною формою: постанови, укази, розпорядження, накази тощо; 4) за соціальною функцією: регулятивні, охоронні; 5) залежно від елемента правової норми – акти застосування диспозиції, санкції; 6) за характером приписів: уповноважуючи, зобов’язуючі, забороняючи; 7) за формою зовнішнього прояву: письмові, усні, конклюд.

№ 68

Прогалина у законодавстві — це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основними принципами права.

В залежності від ступеня неврегульованості правом суспільних відносин, можна виділити такі види прогалин: 1) відсутність нормативного акта; 2) відсутність сукупності норм; 3) відсутність окремої норми або її частини; 4) відсутність певного нормативного припису.

Аналогія закону — це вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві) на основі правової норми, яка регулює найбільш подібні суспільні відносини.

Аналогія права — це вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві і відсутності "аналогічної" правової норми) на основі принципів відповідної галузі права або конк­ретно-історичних принципів національного права в цілому.

Засобом усунення прогалин в законодавстві: 1) є правотворча діяльність компетентних державних органів. Це нормативне усунення прогалин; 2) це застосування аналогії права і закону.

№ 69

Тлумачення правової норми — це діяльність щодо з'ясування або роз'яснення (інтерпретації) змісту норми з метою правильного її застосування та реалізації.

Тлумачення-з'ясування — це внутрішня інтелектуальна діяльність суб'єкта щодо встановлення змісту нормативно-правового акта, яка не виходить за межі свідомості цього суб'єкта; це, так би мовити, тлумачення норми "для себе".

Тлумачення-роз'яснення — це вже зовнішня, об'єктивована інтерпретація змісту правової норми, так би мовити, "для інших".

Види тлумачення-з'ясування:

1) за способом — філологічне; систематичне; історичне; цільове;

2) залежно від співвідношення тексту норми та її змісту — буквальне; обмежувальне; поширювальне.

Види тлумачення-роз'яснення (інтерпретації):

1) за сферою дії — нормативне; казуальне;

2) за юридичним значенням — офіційне; офіціозне; неофіційне.

№ 70

Інтерпретаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення правової норми) — це спосіб зовнішнього прояву встановленого компетентними органами формально-обов'язкового правила розуміння змісту юридичної норми.

Види інтерпретаційно-правових актів:

1) за «авторством» норми, яка є предметом тлумачення,— акти автентичного тлумачення; акти делегованого (легального) тлумачення; 2) за суб'єктами тлумачення — акти тлумачення державних органів; акти тлумачення уповноважених органів громадських об'єднань; 3) за сферою дії — нормативні (загальні), казуальні (індивідуальні); 4) за галузевою приналежністю норми, яка тлумачиться,—акти тлумачення норм конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального права та ін.; 5) за структурним елементом норми, яка тлумачиться,— акти тлумачення гіпотези, акти тлумачення диспозиції, акти тлумачення санкції; 6) за формою зовнішнього виразу — письмові, усні (тільки казуальні); 7) за юридичною формою — постанови, роз'яснення, ухвали та ін.

№ 71

Інтерпретаційно-правовий акт (акт офіційного тлумачення правової норми) — це спосіб зовнішнього прояву встановленого компетентними органами формально-обов'язкового правила розуміння змісту юридичної норми.

Юридичні властивості інтерпретаційно-правових актів: 1) формальна обов'язковість (загальна або індивідуальна) для адресатів застосування і реалізації інтерпретованої норми; 2) закріплення в таких актах правил розуміння норми; 3) можливість їх прийняття лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб'єктами; 4) наявність спеціальних письмових форм їх виразу: роз'яснень, інструктивних листів та ін.; 5) не тільки пряма їх дія в часі, а й, зворотна дія.

№ 72

Правові відносини – це специфічні вольові суспільні відносини, що врегульовані нормами права, учасники яких взаємопов’язані між собою суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Правові відносини є результатом дії вимог норм права щодо відносин між різними суб’єктами. Вони мають ряд ознак: 1) правовідносини є результатом свідомої діяльності людей і тому належать до сфери ідеологічних відносин; 2) правовідносини нерозривно пов’язані з нормами права, виникають на їхній основі; 3) правовідносини – це особлива форма взаємозв’язку між суб’єктами через їхні права і обов’язки, що закріплені у правових нормах. У правовідносинах є 2-і сторони – що має суб’єктивні права і друга – на яку покладені юридичні обов’язки; 4) у правовідносинах реалізація суб’єктивних прав і юридичних обов’язків забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу; 5) правовідносини – це вольове відношення між суб’єктами, тобто для його виконання потрібне виявлення їхньої волі.

№ 73

Правові відносини – це специфічні вольові суспільні відносини, що врегульовані нормами права, учасники яких взаємопов’язані між собою суб’єктивними правами та юридичними обов’язками

Види правовідносин: 1) за галузевою ознакою: конституційні, трудові, сімейні та інші; 2) залежно від визначеності кількості суб’єктів: загальні; конкретні; 3) за кількісним складом суб’єктів: прості; складні; 4) залежно від елемента юридичної відповідальності: регулятивні; охоронні; 5) За характером поведінки зобов’язального суб’єкта: активні, пасивні; 6) Залежно від розподілу прав та обов’язків між сторонами право відношення: односторонні, двосторонні.

№ 74

Суб'єкт правовідносин — це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм юридичних прав і обов'язків.

Види суб'єктів правовідносин: 1) люди (фізичні особи) — громадяни даної держави, іноземці, біпатриди, апатриди; 2) об'єднання — державні, громадські; 3) соціальні спільноти — народ (нація), територіальні спільності, трудові колективи.

Об'єкт правовідношення — це певне особисте або соціальне благо, для здобуття і використання якого встановлюються взаємні юридичні права та обов'язки суб'єктів.

Види об'єктів правовідносин:

1) матеріальні: фізичний стан людини; фізичні дії уповноваженого суб'єкта; фізичні дії зобов'язаного суб'єкта; речі (засоби виробництва, предмети споживання, гроші тощо); стан природних об'єктів, явищ;

2) нематеріальні: морально-психологічний стан людини; певні соціальні властивості і риси об'єднань, спільностей; духовні цінності.

№ 75

Тип правового регулювання — це особливий порядок правового регулювання, що виражається у певному поєднанні способів (дозволянь і заборон) і створює стан більшого чи меншого сприяння для задоволення інтересів суб'єкта права.

Розрізняють два типи правового регулювання:

загальнодозвільний — тип правового регулювання, що ґрунтується на загальному дозволянні, у рамках якого закон встановлює заборони на здійснення конкретних дій. Сутність загальнодозвільного режиму виражається принципом: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини.

спеціально-дозвільний— тип правового регулювання, що ґрунтується на загальній забороні, у рамках якої закон встановлює конкретні дозволи. Сутність спеціально-дозвільного режиму виражається принципом: «заборонено все, крім прямо дозволеного законом». За цим типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та ін.

№ 76

Стадії правового регулювання:

Обов'язкові: 1) моделювання (регламентування) суспільних відносин — шляхом загального програмування юридичних прав та обов'язків їх учасників; 2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;

3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.

Факультативні: 1) офіційне тлумачення правової норми; 2) застосування правової норми.

Сфера правового регулювання — це той соціальний простір, на який поширюється правове регулювання.

Види сфер і меж правового регулювання:

1) сфера можливого (потенційного) правового регулювання — ділянка суспільних відносин, яка може бути врегульована правом; її межі зумовлюються певними властивостями суспільних відносин, суб'єктів права, а також самих юридичних норм; 2) сфера необхідного правового регулювання — ділянка соціального простору, де потрібен вплив права як прояв дії соціальних закономірностей, потреб суспільства і держави. її межі зумовлюються загальносоціальними потребами та інтересами керівної частини суспільства, які відображає держава; 3) сфера законодавчого (легального) регулювання — ділянка соціального простору, фактично регламентована правовими нормами; межами даної сфери виступають основні принципи відповідної правової системи; 4) сфера правореалізуючого (зокрема правозастосовного) регулювання — ділянка суспільного життя, в котрій фактично здійснюються правові норми; межі її визначаються чинним законодавством.

№ 77

Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку.

Стадії правового регулювання

Обов'язкові:

1) моделювання (регламентування) суспільних відносин — шляхом загального програмування юридичних прав та обов'язків їх учасників;

2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права;

3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.

Факультативні:

2а) офіційне тлумачення правової норми;

26) застосування правової норми.

№ 78

Юридичний факт — це передбачена гіпотезою правової норми конкретна обставина, з настанням якої витікають, змінюються або припиняються правові відносини.

Види юридичних фактів:

1) за юридичними наслідками — правостворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі; 2) за складом — прості, складні (юридичні склади); 3) за характером тривання в часі — одноактні (дискретні); триваючі (процесуальні); 4) за наявністю волі — дії (відбуваються як результат волевиявлення відповідних осіб), події (трапляються незалежно від волі суб'єктів).

Юридичні факти, які є діями, залежно від відповідності їх приписам правових норм поділяються на:

- правомірні (тобто дії, які відповідають юридичним приписам): а) юридичні акти, тобто правомірні дії, які чиняться зі спеціальною метою викликати певні юридичні наслідки; б) юридичні вчинки, тобто правомірні дії, які такої мети спеціально не мають;

- неправомірні (дії, які суперечать юридичним приписам): а) винні, тобто правопорушення (злочинні, різноманітні проступки); б) безвинні — правові аномалії;

5) за онтологічним статусом — факти (акти), які обґрунтовані обставинами: а) реальними і б) уявними (презумпціями).

№ 79

Правопорушення — це протиправне винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним.

Ознаки правопорушень: 1) правопорушення завжди проявляється в поведінці людини (дія або бездіяльності, тобто фактичне протиправне діяння чи протиправна поведінка); 2) суспільна небезпечність діяння (дія або бездіяльність, спричинення шкідливих наслідків чи загроза спричинення таких наслідків, шкода); 3) протиправність діяння (повинно безпосередньо порушувати ту чи іншу норму права.); 4) винність особи, що скоїла протиправні діяння (про винність говорять тоді, коли особа вчинила всупереч праву); 5) караність правопорушення (визначається законодавством); 6) причинний зв’язок між діянням і результатами (спричинення шкідливих наслідків).

№ 81

Правопорушення — це протиправне винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи небезпечним.

Склад (елементи) правопорушення:

суб'єкт правопорушення — деліктоздатна фізична особа (людина) або деліктоздатне об'єднання, які вчинили правопорушення. Деліктоздатність — це закріплена законодавством і забезпечена державою здатність суб'єкта нести юридичну відповідальність за вчинене ним правопорушення;

об'єкт правопорушення — певні блага, на пошкодження, знищення чи позбавлення яких спрямоване винне протиправне діяння.

об'єктивна сторона — протиправне діяння; його шкідливий або небезпечний результат; необхідний причинний зв'язок між ними. Протиправність діяння полягає в його державній, юридичній забороненості, у невідповідності вчинку юридичним приписам. суб'єктивна сторона — певне психологічне ставлення суб'єкта до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

№ 82

Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок пра­вопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали.

Принципи юридичної відповідальності є різновидом міжгалузевих принципів "права (правового регулювання), а тому, як і інші принципи такого роду, вони субординовані, "підпорядковані" його загальним типологічним принципам.

У праві соціально-демократичної орієнтації юридична відповідальність передбачається у законодавстві тільки за: фізичне діяння; юридично заборонене діяння; винне діяння; власні дії правопорушника.

Юридична відповідальність застосовується на засадах: законності; обґрунтованості; доцільності; невідворотності; справедливості або індивідуалізації.

№ 83

Юридична відповідальність — це закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов'язок пра­вопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що йому належали.

Функції юридичної відповідальності:

- правоохоронна — захист правопорядку від можливих або скоєних правопорушень;

- виховна — спеціальна превенція (виправлення правосвідомості правопорушника); загальна превенція (вплив на правосвідомість усіх схильних до правопорушень осіб).

Стадії юридичної відповідальності: 1) виникнення відповідальності; 2) встановлення компетентними державними органами суб'єкта (та інших елементів) правопорушення; 3) визначення виду і міри відповідальності (в акті застосування санкції відповідної правової норми); 4) реалізація конкретних заходів юридичної відповідальності, визначених відповідним правозастосувальним актом.

№ 84

Правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку.

Види правового регулювання: 1) за способом поєднання загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон: загальнодозволенний («дозволено все, що прямо не заборонено законом») і спеціальнодозволенний («дозволено лише те, про що прямо зазначено в законі»); 2) за територіальним статусом правотворчого суб'єкта регулювання: централізоване і нецентралізоване; 3) за обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання,— загальне, або нормативне та індивідуальне.

№ 85

Предмет правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, урегульованих правом.

Властивості предмета правового регулювання: 1) вольовий («ідеологічний») характер суспільних відносин; 2) здатність суспільних відносин бути об'єктом зовнішнього контролю; 3) істотне значення суспільних відносин для функціонування і розвитку держави.

Метод правового регулювання — це специфічний спосіб владного впливу держави на суспільні відносини, котрий здійснюється за допомогою юридичних засобів.

Метод правового регулювання характеризується: 1) колом суб'єктів, яких держава визнає правоздатними і дієздатними; 2) змістом та обсягом правового статусу суб'єктів певних відносин; 3) порядком формування, встановлення юридичних прав і обов'язків суб'єктів; 4) ступенем визначеності змісту юридичних прав і обов'язків; 5) співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку — повноважень (дозволів), обов'язків та заборон; 6) порядком (процедурою) здійснення юридичних прав та обов'язків; 7) способами примусового забезпечення прав і обов'язків.

№ 86

Механізм правового регулювання — це система всіх державноправових (юридичних) засобів, за допомогою яких держава здійснює владний вплив на суспільні відносини.

Елементи механізму правового регулювання:

Обов'язкові на відповідних стадіях регулювання: 1) норми права (регламентують суспільні відносини); 2) нормативно-правові акти («організовують» зміст правових норм); 3) юридичні факти (породжують, змінюють або припиняють суб'єктивні юридичні права і обов'язки персоніфікованих суб'єктів); 4) правовідносини (конкретизують взаємні юридичні права та обов'язки); 5) акти тлумачення (з'ясування) змісту правових норм; 6) акти реалізації суб'єктивних юридичних прав і обов'язків.

Обов'язкові протягом усього регулювання: 1) правосвідомість; 2) законність.

Факультативні: 1) інтерпретаційно-правові акти (забезпечують однакове розуміння змісту правових норм); 2) акти застосування правових норм (забезпечують владну організацію правовідносин).

Стадії правового регулювання

Обов'язкові: 1) моделювання (регламентування) суспільних відносин — шляхом загального програмування юридичних прав та обов'язків їх учасників; 2) виникнення суб'єктивних юридичних прав та обов'язків (правовідносин) у суб'єктів права; 3) реалізація суб'єктивних юридичних прав та обов'язків.

Факультативні: 2а) офіційне тлумачення правової норми; 26) застосування правової норми.

№ 90

Юридичні гарантії - державно-правові засоби, які забезпечують здійснення та охорону прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Саме вони найбільшою мірою і складають механізм реалізації прав і свобод людини і громадянина, елементами якого є: по-перше, юридичне закріплення гарантій прав і свобод.

№ 87

Предметом теорії держави і права є держава і право як специфічні суспільні явища, загальні закономірності їх виникнення, призначення і функціонування, їх сутність, типи, форми, функції, структура і механізм дії, взаємовідносини між собою та правовідносини з іншими суб'єктами суспільного життя, основні державно-правові категорії, спільні для всіх галузей юриспруденції, а також особливості державно-політичної і правової свідомості та правової культури.